10-та річниця перебування ЧФ РФ на території України (/)
08/11/2008 | Мартинюк
10-та річниця перебування ЧФ РФ на території України: здобутки та втрати
Вадим ГРЕЧАНІНОВ, Петро ПРОЦИК
Сьогодні, з висоти 2007 року все бачиться ясніше – особливо втрати. Напевно, багато, що можна було б зробити по іншому, але... А починалося все у 1991-1992 роках. Висловимо власну думку на ті події, свідками яких ми були.
1991 рік, утворене Міністерство оборони України, призначено Міністра оборони. Стоїть питання підпорядкування Україні військового угруповання, що розташоване на її території та у відповідній акваторії Чорного моря. Якщо відносно сухопутного угруповання у української влади вагань не було – вважалось, що це потрібно зробити – то відносно Чорноморського Флоту колишнього СРСР (ЧФ) спостерігалися вагання, нерішучість й непослідовність. Справа в тому, що потенційні можливості ЧФ оцінювались на той час, як 14% від сумарної міці всіх ВМФ СРСР. Разом з цим, при розділі колишнього Радянського Союзу Україна претендувала на свою частку, котра була б пропорційною її вкладу в СРСР, а він становив трохи більше 16%. Таким чином у нас були реальні економічно-юридичні підстави для підпорядкування ЧФ в цілому, або хоча б тієї його частки, котра базувалась на нашій території.
Безумовно, Росія виступила категорично проти таких задумів, використовуючи для недопущення втрати ЧФ весь арсенал засобів, аж до відкрито агресивних. Погіршувало ситуацію й те, що у середовищі вищого керівництва поширювались думки й про те, що цілком ЧФ Україні не потрібен, що його засобів для оборони країни з моря надто багато й обтяжно, враховувалось і те, що навіть вже тоді, в 1992 році, 50% всієї зброї та військової техніки ЧФ розцінювались як такі, що безповоротно застаріли й мають бути списаними. Треба визнати й те, що, як видається, для багатьох нових українських лідерів, було характерним негативне ставлення до діючого тоді командування ЧФ, зокрема, й до командувача ЧФ адмірала І. Касатонова. В ті бурхливі місяці 1991-1992 років сам він, його заступники часто перебували в Києві, не гребували й Міноборони України. У нас багатьох тоді складалося враження, що коли б адміралу Касатонову запропонували посаду заступника міністра оборони України – командувача ВМС ЗС України, то питання щодо приналежності ЧФ можна було б вирішувати по - іншому. Але цього не сталося, Росія перехопила ініціативу, і після указу Б. Єльцина Касатонов зайняв різко антиукраїнську позицію, а потім, отримавши високу посаду заступника Главкома ВМС РФ, поїхав до Москви.
Розчалися довгі суперечливі переговори про розподіл ЧФ між Україною і Росією. Про це вже багато сказано і надруковано в ЗМІ в плані офіційних та приватних спогадів. На наш погляд, основним недоліком цього переговорного процесу була вкрай непослідовна, часто не принципова діяльність деяких українських головних “перемовників”. Ослабленню наших позицій сприяла і часта зміна керівників та відповідальних членів українських делегацій на переговорах.
В результаті, була відсутня єдина стратегічна лінія переговорів, єдиний задум. Більш того, у ході самих переговорів, коли раунди проходили не в Києві, в динаміці процесу та пошуку консенсусу з тих чи інших питань, нерідко був відсутнім оперативний зв’язок з Києвом та владою.
Іноді обставини складалися у сміхотворну ситуацію. Так раунд переговорів в Севастополі у квітні 1994 р. (підкреслюємо, у 1994, а не 1991 році) запам’ятався одному з нас тим, що для української делегації, яка на чолі з Міністром оборони, котра у кількості двох десятків людей прибула з Києва, не знайшлося місця де переночувати в українському місті Севастополі. Прийшлося їхати за 100 км. до Пертоніту у суцільному тумані.
На позицію української делегації у ході переговорів впливала диктована з Києва “політична доцільність”, що було, безумовно, невірно. І тому сьогодні ми є свідками великої маси технічних та юридичних недоліків, які залишалися без розв’язання і виникли лише через роки після підписання відповідних угод.
Великою була й різниця у відношенні влади сторін в переговорах по ЧФ – Росії й України - до членів своїх команд, так всі командувачі ЧФ РФ після чергового етапу переговорів йшли на підвищення по службі, а усі українські керівники в той же час, як правило, знімалися з посад та відправлялися у відставку, або їм знаходили іншу роботу. Так було з першим Міністром оборони України Костянтином Морозовим, тодішнім заступником Міністра закордонних справ Борисом Тарасюком та командувачем ВМС віце-адміралом В. Безкоровайним, які поплатилися за те, що приймали рішення на користь України, так пізніше було і з генералом армії В. Шкідченком та адміралом М. Єжелем, що не підтримали т. зв. „демілітаризацію” бухти Балаклава на користь відомого сімейного клану.
Саме цей показник недовіри до керівників наших делегацій, чехарда у змінах командувачів, начальників штабів а то й усього командного складу ВМС оптом, на фоні власної неграмотності та безпринципності була характерна для української влади саме тоді, коли готувалися, були заключені та імплементувалися базові угоди по ЧФ між Україною й Росією.
Що ж ми маємо зараз, в 2007 році відносно знаходження ЧФ РФ на території України? Стверджуємо, що ряд положень угод України з Російською Федерацією щодо перебування ЧФ РФ на території України у нових обставинах уже не відповідає інтересам держави і потребує уточнення. Підтвердження тому - інциденти з навчаннями російських підрозділів на нашій території, проблеми участі їх у бойових діях у Чечні, проблеми контролю за діяльністю чисельністю, озброєнням і переозброєнням і т.і. Залишаються неузгодженими ключові питання щодо базування ЧФ та використання ним фондів, проблеми інвентаризації, юридичного оформлення оренди та збільшення оплати за неї, виходячи із світових стандартів і т. ін. Ці питання докладно й неодноразово висвітлені в різних ЗМІ, але українськими урядами не вирішуються. ЧФ РФ, користуючись бездіяльністю місцевої і центральної влади, прогалинами в угодах або порушуючи їх, здійснює в Україні діяльність, непритаманну військовим структурам, здійснює надзвичайно активну, ворожу українській державності, пропагандистську, ідеологічну, культурницьку, освітянську діяльність, спрямовану на громадян України в Криму і Севастополі, прямо дестабілізує там ситуацію.
Ми зупинимось лише на декількох військових питаннях. Життєво важливим є утримання на нашій території (без’ядерної держави) усієї ядерної системи ЧФ РФ, окрім ядерних боєприпасів. Фактично вимушеним порушенням міжнародних договорів України є базування на нашій території потенційних носіїв ядерної зброї Росії – крейсера „Москва”, сторожових кораблів „Питлівий”, „Ладний” та „Смєтлівий”, літаків типу Су – 24, Бе – 12 та вертольотів Ка – 27. Ну, а доставити у потрібний час на ці носії ядерні боєголовки якраз і не є проблемою. За часів Радянського Союзу подібна доставка була передбачена саме з території півдня України в армії держав, учасників Варшавського договору. Треба мати на увазі й те, що альфою і омегою стратегії є превентивні удари по носіях ядерної зброї. І куди ж гіпотетичний противник Росії, не дай – то бог, буде їх наносити? Правильно – по нашій території. Російська сторона періодично порушує режим державного кордону України. За останні роки неодноразово мали місце випадки незаконного перетину державного кордону України військовими кораблями Росії, які не дислокуються на території України. Добре відомий інцидент 23.03.2005р. з несанкціонованою висадкою з великого десантного корабля ЧФ „М.Фільченков” особового складу і техніки 382-го окремого батальйону морської піхоти (місце дислокації - м.Тюмрюк, РФ) у районі мису Опук. Аналогічна ситуація склалась навколо перебування на території України малого протичовнового корабля „Поворино”, що має місцем постійної дислокації Новоросійськ. Хоча, згідно з існуючим порядком, дозвіл на заходження іноземних військових кораблів у внутрішні води, на рейди та в порти України отримується дипломатичними каналами.
Спрощений порядок передбачається лише для кораблів і суден ЧФ РФ, що тимчасово дислокуються на території України. Останнім часом командування ВМФ Російської Федерації, порушуючи базові угоди стосовно перебазування кораблів, взяло курс на оновлення бойового потенціалу ЧФ РФ шляхом заміни застарілих озброєнь на нові, потужніші зразки, а старих кораблів - на більш сучасні. Так, на шкоду національним інтересам України здійснена заміна літаків морської авіації Су-17 на носії ядерної зброї Су-24, на нашу територію передислоковано ракетний корабель на повітряній подушці „Самум”, морський тральщик „В.Пікуль”.
Принциповим у цій ситуації вважаємо наступне. Тяжко відстоювати національні інтереси, коли вони підміняються інтересами фінансово – політичних кланів, в країні перманентна політична криза, між командами президента та прем’єр-міністра йде боротьба за повноваження. Особливо відверто це спостерігається на російському напрямку української політики. В ситуації, коли в країні діє кілька центрів прийняття рішень, у іншої сторони з’являється можливість грати на протистояннях Грушевської та Банкової, та використовуючи проросійське лобі, ефективно вирішувати свої завдання.
Ці внутрішні українські негаразди у купі з історією з кримськими викрутасами російських радикалів типу Алксніса, Затуліна, Лужкова і компанії створили у черговий раз негативний фон на чергових переговорах, що пройшли у березні ц.р. у Москві. Російській стороні нав’язується інформація про те, що саме на Грушевського можуть вирішуватися питання, які мають для Кремля найбільший інтерес у переговорах – модернізація озброєнь російського флоту, що базується у Криму, та можлива пролонгація термінів перебування ЧФ РФ на території України. Хоча, у дійсності проблема подовження дії домовленостей може бути вирішена лише у спосіб внесення змін до Конституції, що малоймовірно, а питання модернізації тієї частини ЧФ РФ, що знаходиться у Криму має бути теж зняте, тому що базові угоди не передбачають переозброєння флоту.
По міру того як наближається термін (2017 рік) виводу ЧФ РФ із території України, у громадськості виникає питання – як це відбудеться?
Росія, як видно на підставі багатьох і політичних, і технічних, і інших даних, посилено працює на те, щоб залишити ЧФ РФ в Україні.
У свою чергу, керівництво України і вище, і місцевої ланки мало б розуміти ситуацію, що складається. Якщо взяти до уваги обсяг матеріальних засобів, що зберігаються у Криму, як стратегічний запас флоту (а це сотні тисяч вагонів озброєнь, боєзапас, котрий стає нетранспортабельним), то вже зараз зрозуміло – при спробі відносити початок виведення флоту на майбутнє, або зараз просто не згадувати цю проблему він може залишитись на нашій території ще надовго.
У такій обстановці нашим державним чільникам варто було б володіти більш детальною інформацією про реальні наміри росіян і їхні оцінки ситуації в Україні. Підійшов час більш детальних оцінок положення сторін переговорів і їхніх задумів. При цьому, варто представляти, наприклад для громадськості України, реальне угруповання військ ЧФ, і інших військ РФ, розташованих на нашій території. Це, необхідно для того, щоб можна було хоча б оцінити можливості його виходу з України.
Безумовно, в порядку денному переговорів вже сьогодні повинно стояти питання про підготовку угоди про порядок виводу підрозділів ЧФ Росії з території України. Адже ж, як показує 10-річний переговорний процес, росіяни не поспішають з підготовкою відповідних документів. Тому робота по підготовці угоди про порядок виводу російського флоту з української території обіцяє бути довгою й тяжкою. Власне кажучи, як і процедура самого виводу флоту – адже це ж, повторимось, не тільки кораблі чи морська авіація, але й берегова ті соціальна інфраструктура. І саме створення інфраструктури на новому місці базування Чорноморського флоту є найбільш серйозною проблемою. Росіяни на протязі трьох останніх років у рамках федеральної цільової програми щорічно виділяють більше одного мільярду рублів на створення пункту базування Чорноморського Флоту на Північнокавказькому узбережжі Росії. Та, як повідомив депутатам Держдуми перший віце-прем’єр Сергій Іванов, “это делается не для кораблей которые сейчас в Севастополе базируются, а для тех кораблей, которые после развала Советского Союза остались без причала, без технического обслуживания, без береговых баз”.
Напевно, треба розуміти, що більш чітка позиція російського керівництва щодо будівництва нової бази Чорноморського флоту Росії має бути визначена після отримання такого ж чіткого сигналу з Києва відносно перспектив російської бази. Але, коли глава Українського уряду або відмовчується, або робить неоднозначні заяви щодо термінів перебування в Україні Російського ЧФ, а Верховна Рада „щоб не дражнити Росію” відмовляється навіть здійснювати парламентський контроль за діяльністю флоту – це дає росіянам надію на те, що офіційний Київ буде й надалі прихильно ставитись до ідеї пролонгації угоди щодо оренди бази у Севастополі.
Вадим ГРЕЧАНІНОВ, генерал-майор у відставці
Петро ПРОЦИК, генерал-лейтенант запасу
Вадим ГРЕЧАНІНОВ, Петро ПРОЦИК
Сьогодні, з висоти 2007 року все бачиться ясніше – особливо втрати. Напевно, багато, що можна було б зробити по іншому, але... А починалося все у 1991-1992 роках. Висловимо власну думку на ті події, свідками яких ми були.
1991 рік, утворене Міністерство оборони України, призначено Міністра оборони. Стоїть питання підпорядкування Україні військового угруповання, що розташоване на її території та у відповідній акваторії Чорного моря. Якщо відносно сухопутного угруповання у української влади вагань не було – вважалось, що це потрібно зробити – то відносно Чорноморського Флоту колишнього СРСР (ЧФ) спостерігалися вагання, нерішучість й непослідовність. Справа в тому, що потенційні можливості ЧФ оцінювались на той час, як 14% від сумарної міці всіх ВМФ СРСР. Разом з цим, при розділі колишнього Радянського Союзу Україна претендувала на свою частку, котра була б пропорційною її вкладу в СРСР, а він становив трохи більше 16%. Таким чином у нас були реальні економічно-юридичні підстави для підпорядкування ЧФ в цілому, або хоча б тієї його частки, котра базувалась на нашій території.
Безумовно, Росія виступила категорично проти таких задумів, використовуючи для недопущення втрати ЧФ весь арсенал засобів, аж до відкрито агресивних. Погіршувало ситуацію й те, що у середовищі вищого керівництва поширювались думки й про те, що цілком ЧФ Україні не потрібен, що його засобів для оборони країни з моря надто багато й обтяжно, враховувалось і те, що навіть вже тоді, в 1992 році, 50% всієї зброї та військової техніки ЧФ розцінювались як такі, що безповоротно застаріли й мають бути списаними. Треба визнати й те, що, як видається, для багатьох нових українських лідерів, було характерним негативне ставлення до діючого тоді командування ЧФ, зокрема, й до командувача ЧФ адмірала І. Касатонова. В ті бурхливі місяці 1991-1992 років сам він, його заступники часто перебували в Києві, не гребували й Міноборони України. У нас багатьох тоді складалося враження, що коли б адміралу Касатонову запропонували посаду заступника міністра оборони України – командувача ВМС ЗС України, то питання щодо приналежності ЧФ можна було б вирішувати по - іншому. Але цього не сталося, Росія перехопила ініціативу, і після указу Б. Єльцина Касатонов зайняв різко антиукраїнську позицію, а потім, отримавши високу посаду заступника Главкома ВМС РФ, поїхав до Москви.
Розчалися довгі суперечливі переговори про розподіл ЧФ між Україною і Росією. Про це вже багато сказано і надруковано в ЗМІ в плані офіційних та приватних спогадів. На наш погляд, основним недоліком цього переговорного процесу була вкрай непослідовна, часто не принципова діяльність деяких українських головних “перемовників”. Ослабленню наших позицій сприяла і часта зміна керівників та відповідальних членів українських делегацій на переговорах.
В результаті, була відсутня єдина стратегічна лінія переговорів, єдиний задум. Більш того, у ході самих переговорів, коли раунди проходили не в Києві, в динаміці процесу та пошуку консенсусу з тих чи інших питань, нерідко був відсутнім оперативний зв’язок з Києвом та владою.
Іноді обставини складалися у сміхотворну ситуацію. Так раунд переговорів в Севастополі у квітні 1994 р. (підкреслюємо, у 1994, а не 1991 році) запам’ятався одному з нас тим, що для української делегації, яка на чолі з Міністром оборони, котра у кількості двох десятків людей прибула з Києва, не знайшлося місця де переночувати в українському місті Севастополі. Прийшлося їхати за 100 км. до Пертоніту у суцільному тумані.
На позицію української делегації у ході переговорів впливала диктована з Києва “політична доцільність”, що було, безумовно, невірно. І тому сьогодні ми є свідками великої маси технічних та юридичних недоліків, які залишалися без розв’язання і виникли лише через роки після підписання відповідних угод.
Великою була й різниця у відношенні влади сторін в переговорах по ЧФ – Росії й України - до членів своїх команд, так всі командувачі ЧФ РФ після чергового етапу переговорів йшли на підвищення по службі, а усі українські керівники в той же час, як правило, знімалися з посад та відправлялися у відставку, або їм знаходили іншу роботу. Так було з першим Міністром оборони України Костянтином Морозовим, тодішнім заступником Міністра закордонних справ Борисом Тарасюком та командувачем ВМС віце-адміралом В. Безкоровайним, які поплатилися за те, що приймали рішення на користь України, так пізніше було і з генералом армії В. Шкідченком та адміралом М. Єжелем, що не підтримали т. зв. „демілітаризацію” бухти Балаклава на користь відомого сімейного клану.
Саме цей показник недовіри до керівників наших делегацій, чехарда у змінах командувачів, начальників штабів а то й усього командного складу ВМС оптом, на фоні власної неграмотності та безпринципності була характерна для української влади саме тоді, коли готувалися, були заключені та імплементувалися базові угоди по ЧФ між Україною й Росією.
Що ж ми маємо зараз, в 2007 році відносно знаходження ЧФ РФ на території України? Стверджуємо, що ряд положень угод України з Російською Федерацією щодо перебування ЧФ РФ на території України у нових обставинах уже не відповідає інтересам держави і потребує уточнення. Підтвердження тому - інциденти з навчаннями російських підрозділів на нашій території, проблеми участі їх у бойових діях у Чечні, проблеми контролю за діяльністю чисельністю, озброєнням і переозброєнням і т.і. Залишаються неузгодженими ключові питання щодо базування ЧФ та використання ним фондів, проблеми інвентаризації, юридичного оформлення оренди та збільшення оплати за неї, виходячи із світових стандартів і т. ін. Ці питання докладно й неодноразово висвітлені в різних ЗМІ, але українськими урядами не вирішуються. ЧФ РФ, користуючись бездіяльністю місцевої і центральної влади, прогалинами в угодах або порушуючи їх, здійснює в Україні діяльність, непритаманну військовим структурам, здійснює надзвичайно активну, ворожу українській державності, пропагандистську, ідеологічну, культурницьку, освітянську діяльність, спрямовану на громадян України в Криму і Севастополі, прямо дестабілізує там ситуацію.
Ми зупинимось лише на декількох військових питаннях. Життєво важливим є утримання на нашій території (без’ядерної держави) усієї ядерної системи ЧФ РФ, окрім ядерних боєприпасів. Фактично вимушеним порушенням міжнародних договорів України є базування на нашій території потенційних носіїв ядерної зброї Росії – крейсера „Москва”, сторожових кораблів „Питлівий”, „Ладний” та „Смєтлівий”, літаків типу Су – 24, Бе – 12 та вертольотів Ка – 27. Ну, а доставити у потрібний час на ці носії ядерні боєголовки якраз і не є проблемою. За часів Радянського Союзу подібна доставка була передбачена саме з території півдня України в армії держав, учасників Варшавського договору. Треба мати на увазі й те, що альфою і омегою стратегії є превентивні удари по носіях ядерної зброї. І куди ж гіпотетичний противник Росії, не дай – то бог, буде їх наносити? Правильно – по нашій території. Російська сторона періодично порушує режим державного кордону України. За останні роки неодноразово мали місце випадки незаконного перетину державного кордону України військовими кораблями Росії, які не дислокуються на території України. Добре відомий інцидент 23.03.2005р. з несанкціонованою висадкою з великого десантного корабля ЧФ „М.Фільченков” особового складу і техніки 382-го окремого батальйону морської піхоти (місце дислокації - м.Тюмрюк, РФ) у районі мису Опук. Аналогічна ситуація склалась навколо перебування на території України малого протичовнового корабля „Поворино”, що має місцем постійної дислокації Новоросійськ. Хоча, згідно з існуючим порядком, дозвіл на заходження іноземних військових кораблів у внутрішні води, на рейди та в порти України отримується дипломатичними каналами.
Спрощений порядок передбачається лише для кораблів і суден ЧФ РФ, що тимчасово дислокуються на території України. Останнім часом командування ВМФ Російської Федерації, порушуючи базові угоди стосовно перебазування кораблів, взяло курс на оновлення бойового потенціалу ЧФ РФ шляхом заміни застарілих озброєнь на нові, потужніші зразки, а старих кораблів - на більш сучасні. Так, на шкоду національним інтересам України здійснена заміна літаків морської авіації Су-17 на носії ядерної зброї Су-24, на нашу територію передислоковано ракетний корабель на повітряній подушці „Самум”, морський тральщик „В.Пікуль”.
Принциповим у цій ситуації вважаємо наступне. Тяжко відстоювати національні інтереси, коли вони підміняються інтересами фінансово – політичних кланів, в країні перманентна політична криза, між командами президента та прем’єр-міністра йде боротьба за повноваження. Особливо відверто це спостерігається на російському напрямку української політики. В ситуації, коли в країні діє кілька центрів прийняття рішень, у іншої сторони з’являється можливість грати на протистояннях Грушевської та Банкової, та використовуючи проросійське лобі, ефективно вирішувати свої завдання.
Ці внутрішні українські негаразди у купі з історією з кримськими викрутасами російських радикалів типу Алксніса, Затуліна, Лужкова і компанії створили у черговий раз негативний фон на чергових переговорах, що пройшли у березні ц.р. у Москві. Російській стороні нав’язується інформація про те, що саме на Грушевського можуть вирішуватися питання, які мають для Кремля найбільший інтерес у переговорах – модернізація озброєнь російського флоту, що базується у Криму, та можлива пролонгація термінів перебування ЧФ РФ на території України. Хоча, у дійсності проблема подовження дії домовленостей може бути вирішена лише у спосіб внесення змін до Конституції, що малоймовірно, а питання модернізації тієї частини ЧФ РФ, що знаходиться у Криму має бути теж зняте, тому що базові угоди не передбачають переозброєння флоту.
По міру того як наближається термін (2017 рік) виводу ЧФ РФ із території України, у громадськості виникає питання – як це відбудеться?
Росія, як видно на підставі багатьох і політичних, і технічних, і інших даних, посилено працює на те, щоб залишити ЧФ РФ в Україні.
У свою чергу, керівництво України і вище, і місцевої ланки мало б розуміти ситуацію, що складається. Якщо взяти до уваги обсяг матеріальних засобів, що зберігаються у Криму, як стратегічний запас флоту (а це сотні тисяч вагонів озброєнь, боєзапас, котрий стає нетранспортабельним), то вже зараз зрозуміло – при спробі відносити початок виведення флоту на майбутнє, або зараз просто не згадувати цю проблему він може залишитись на нашій території ще надовго.
У такій обстановці нашим державним чільникам варто було б володіти більш детальною інформацією про реальні наміри росіян і їхні оцінки ситуації в Україні. Підійшов час більш детальних оцінок положення сторін переговорів і їхніх задумів. При цьому, варто представляти, наприклад для громадськості України, реальне угруповання військ ЧФ, і інших військ РФ, розташованих на нашій території. Це, необхідно для того, щоб можна було хоча б оцінити можливості його виходу з України.
Безумовно, в порядку денному переговорів вже сьогодні повинно стояти питання про підготовку угоди про порядок виводу підрозділів ЧФ Росії з території України. Адже ж, як показує 10-річний переговорний процес, росіяни не поспішають з підготовкою відповідних документів. Тому робота по підготовці угоди про порядок виводу російського флоту з української території обіцяє бути довгою й тяжкою. Власне кажучи, як і процедура самого виводу флоту – адже це ж, повторимось, не тільки кораблі чи морська авіація, але й берегова ті соціальна інфраструктура. І саме створення інфраструктури на новому місці базування Чорноморського флоту є найбільш серйозною проблемою. Росіяни на протязі трьох останніх років у рамках федеральної цільової програми щорічно виділяють більше одного мільярду рублів на створення пункту базування Чорноморського Флоту на Північнокавказькому узбережжі Росії. Та, як повідомив депутатам Держдуми перший віце-прем’єр Сергій Іванов, “это делается не для кораблей которые сейчас в Севастополе базируются, а для тех кораблей, которые после развала Советского Союза остались без причала, без технического обслуживания, без береговых баз”.
Напевно, треба розуміти, що більш чітка позиція російського керівництва щодо будівництва нової бази Чорноморського флоту Росії має бути визначена після отримання такого ж чіткого сигналу з Києва відносно перспектив російської бази. Але, коли глава Українського уряду або відмовчується, або робить неоднозначні заяви щодо термінів перебування в Україні Російського ЧФ, а Верховна Рада „щоб не дражнити Росію” відмовляється навіть здійснювати парламентський контроль за діяльністю флоту – це дає росіянам надію на те, що офіційний Київ буде й надалі прихильно ставитись до ідеї пролонгації угоди щодо оренди бази у Севастополі.
Вадим ГРЕЧАНІНОВ, генерал-майор у відставці
Петро ПРОЦИК, генерал-лейтенант запасу