08/17/2008 | Микола Рябчук

Одне з багатьох єврейських слів, що потрапили до різних мов світу, є ”хуцпа” (chutzpah). Тлумачні словники перекладають його як ”особливо цинічна, підла, зухвала брехня”. Суть ”хуцпи” найкраще ілюструється анекдотом про чоловіка, що зарізав батька й матір, а тоді пішов на паперть зі словами: ”Подайте милостиню бідолашному сироті!”

Хуцпа стара як світ чи принаймні, як світова політика. Майстрами хуцпи були всі царедворці, ще більшими її віртуозами виявилися російські більшовики. У 1918–1920 роках вони ”визволили” українських робітників і селян від них самих — для того, щоб невдовзі виморити половину з них голодом та згноїти в ґулаґах. 1940-го вони спробували зробити те саме з фінськими робітниками й селянами — на щастя, невдало. Зате вдалішим виявився більшовицько-нацистський проект ”визволення” Прибалтики, Польщі, Молдови й Буковини. Ну, а потім совєтські танки визволили Будапешт від угорців, Прагу від чехів і Кабул від афганців. Увесь цей міжнародний розбій називався ”інтернаціональною допомогою”. Хуцпа виявилася такою переконливою, що наші хуторянські мас-медії й досі називають бідолах, яких режим послав на ці мокрі справи, ”воїнами-інтернаціоналістами”. Воїнам Бог, звісно, простить — вони не мали вибору. А от недоумкуватим журналістам — навряд.

Ґебешний режим, який править Росією від кінця 1990-х, схоже, досконало опанував мистецтво своїх попередників — починаючи, либонь, від операції ”Путін — наш президент”, задля якої довелося висадити в повітря кілька житлових будинків із власними громадянами від імені капосних чеченців. Співчутливий російський народ не лише подав бідолашним луб’янським сиротам милостиню, а й обрав собі їхнього ватажка президентом і навіть спромігся полюбити його всіма фібрами патріотичної православної душі.

Захід, який давно вже вийшов із середньовіччя, здається, ніяк не може призвичаїтися до цієї старої-нової політики Кремля. Усі розуміють начебто, що російські політики безсоромно, цинічно, нахабно брешуть. Але сказати хамові в очі, що він — хам і мерзотник, якось не випадає: як-не-як, а представник великої держави, у краватці, з університетським дипломом, з постійним місцем у Раді безпеки ООН, з атомною бомбою, з родовищами нафти й газу... Справді, краще промовчати.

Все це надто нагадує ситуацію із класичного американського фільму ”Метро”, де двоє відморозків у вагоні підземки тероризують по черзі всіх пасажирів. Доки вони обробляють когось одного, решта вдають, що це їх не стосується.

Авжеж, не стосується.

До пори, до часу.

Так приблизно думали свого часу західні ліберали і про Сталіна, і про Гітлера.

Хуцпа п’янить. Її носії входять у своєрідний раж і починають самі вірити власному телебаченню, яке системно зомбує населення всілякими небилицями, імперською параноєю та ненавистю й підозріливістю до світу. Але ще більше п’янить відчуття безкарності: влаштувавши геноцид у Чечні і не почувши від Заходу нічого, крім ”серйозної стурбованості”, можна взятися за Грузію. Потопивши її у крові, можна взятися за Україну чи принаймні за Крим. І при цьому головний хуцпіст дивитиметься чесними зміїними очима в об’єктив телекамери і розказуватиме про свою чергову ”миротворчу” місію, а заразом і про те, що Крим, власне, ніколи Україні не належав. І, звісно ж, ніхто в добропорядному товаристві не наважиться нагадати хамові, що Крим, власне, ніколи не був російським — як і багато чого іншого. І що став він тим, чим є, внаслідок брутального імперського загарбання, етнічних чисток і заселення території мародерами, ласими до татарських земель і майна.

Протягом останнього тижня я намагався зрозуміти причину безпорадності Заходу перед хуцпою, переглядаючи в Інтернеті західну пресу і листуючись електронною поштою із західними колегами. Пояснення виявилися загалом передбачуваними: Захід роз’єднаний (як пасажири у згаданому метро); Грузія — надто далека й не надто важлива для Європи країна; а Росія — надто потужна і самовпевнена, тож не варто її дратувати, аби вона не нашкодила ще де-небудь — в Ірані, Афганістані, Північній Кореї, не кажучи вже про постачання нафти й газу.

Це кажуть не лише політики, що підсіли, як Шрьодер, на газпромівську голку, і не лише західні двійники сумнозвісного Ґлєба Павловського, на кшталт Александра Рара, а й люди цілком порядні й відповідальні, як, наприклад, професор Ґергард Зімон. А все ж я намагався знайти якісь проблиски оптимізму на тлі цієї загалом моторошної європейської капітуляції — і таки знайшов.

Зводяться вони до двох тез. По-перше, Захід таки має виробити спільну політику щодо Росії і рано чи пізно буде змушений це зробити. Тон та ініціативу тут, поза сумнівом, зададуть американці, зокрема після приходу до влади нового, не скомпрометованого власною іракською хуцпою президента. І по-друге, Росію не варто недооцінювати, але й не варто переоцінювати. За всіма параметрами, це доволі посередня країна, не здатна витримати в осяжному майбутньому нової холодної війни, гонки озброєнь та мінімальних міжнародних санкцій. Росія залежить від експорту газу не меншою мірою, ніж Європа — від імпорту. Розбудова імперії та залякування сусідів є побічним інтересом глибоко корумпованого режиму, який править цією країною. Головний інтерес кремлівських хуцпістів аж ніяк не державний, а суто приватний — утримання влади й особисте збагачення. Нинішні російські еліти, на відміну від совєтських, тисячами ниток пов’язані із Заходом: там вони відпочивають, розважаються, купують нерухомість, навчають дітей, утримують коханок, лікуються, прокручують через західні банки різноманітні афери. І, природно, саме там зберігають свої трудові мільярди, накопичені в процесі піднімання Росії з колін.

Західним органам варто уважніше придивитися до цих мільярдів, заморозити деякі з них на час розслідування, позбавити віз кількох найзлодійкуватіших і найодіозніших представників режиму, аби ”миротворчий” запал кремлівських хуцпістів помітно охолов. Рано чи пізно це станеться — на зміну наївному Ніксону знову прийде якийсь прагматичний Рейган і поставить розперезаних бандюків на місце. У фільмі ”Метро” цю функцію врешті виконує американський солдат однією рукою, — бо друга зламана й у гіпсі.

Чи залишиться до того часу щось від України — сказати важко та, мабуть, і не надто важливо. У кожнім разі, для переважної більшості місцевого населення і майже всіх так званих еліт.

Дрібні кишенькові злодії дружно сигналізують московському паханові свою лояльність. Воно й справді — на носі чергові вибори, а ви тут до них чіпляєтеся з якимись ”національними інтересами” і, прости Господи, ”національною гідністю”, якої на хліб не намастиш і до швейцарського банку не покладеш.

Шкода українського президента, який хтозна як опинився в цій зграї. Зразу видно — пасічник серед справжнього воїнства.

Микола РЯБЧУК