Експертне попередження
09/03/2008 | Джеймс ШЕРР
Микола СІРУК, «День»
Голову програми Росії та Євразії Британського королівського інституту міжнародних відносин (Чатем-хаус) Джеймса ШЕРРА добре знають в українських і російських, а також західних експертних колах. Він тривалий час відстежує розвиток подій на пострадянському просторі у безпековому вимірі. Яке значення матиме визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абзахії для регіональної безпеки і ситуації в світі? Які будуть наслідки цього конфлікту для України, і які висновки має зробити для себе українська влада? Чому План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) є відволікаючим моментом? Про це — в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» британського експерта Джеймса ШЕРРА.
«НЕБЕЗПЕЧНІ ВОДИ» ГРУЗИНО-ОСЕТИНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ
— Треба мати на увазі головну проблему. 8 серпня Росії була надана чудова можливість для використання військової сили в обмеженій і відповідальній мірі. Вона не скористалася цим. Якби вона це зробила — виштовхнула грузинські збройні сили з Південної Осетії і зупинилася на кордоні,— тоді б Росія отримала переконливу військову, політичну і психологічну перемогу і зробила б величезний крок назустріч отриманню мантії легітимності як «гаранта стабільності й безпеки», як до цього завжди прагнули в колишньому СРСР. Захід відчував би себе приниженим. Він би розумів довгострокові плани-прагнення Росії, але не був би у змозі будь-що заперечувати чи вимагати. Незважаючи на всі свідчення того, що Росія спровокувала президента Грузії Михаїла Саакашвілі зробити нерозважливий і екстравагантний крок, вона могла б забезпечити собі позицію моральної переваги — і Заходу лише залишалося б докоряти собі.
Але від моменту, коли Росія окупувала грузинські порти і міста, перерізала транспортні артерії країни, погрожувала завдати удару по нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан, залучила до конфлікту абхазьких союзників (та власні війська в Абхазії), дозволила осетинським сатрапам здійснювати в Південній Осетії етнічні чистки проти грузинів, а також продемонструвала самовпевнене презирство до угоди, яку вона уклала з президентом Ніколя Саркозі, країна якого головує в ЄС, стало зрозуміло, що проблема не в Саакашвілі, а в Росії. Захід глибоко розділився відносно того, що він може і повинен зробити, але щодо самого питання, тут немає серйозного розходження.
Також зникли дві інші причини розходження. Жодна серйозна особа не може тепер сумніватися в рішучості Росії відновити своє домінування над тим, що досі називається пострадянським простором. Упродовж 17років Захід емоційно спокійно, ідеологічно вдоволено та інтелектуально ускладнено відхиляв таку «риторику», як «спадщина минулого», яка відступить, оскільки «пристосована» Росія стала більш упевненою у собі, процвітаючою, більше інтегрованою в світову економіку. Все це дійсно відбулося. Однак внаслідок усього цього, якою стала Росія? Дайте відповідь на це запитання самі.
Більше того, хто може тепер стверджувати, що сильна Росія— це добре для Європи? Багато лідерів «Великої сімки» говорять про надзвичайну важливість співпраці з Росією. Але який лідер хоче, щоб Росія стала сильнішою? На це запитання також дайте відповідь самі.
Такі розходження зникли навіть до того, як Росія визнала Південну Осетію та Абхазію 26серпня. Тому неминуче виникає запитання: чи розглядала Росія цей факт до того, як перейшла Рубікон? Тут відповідь не є такою очевидною. «Ні, вони переживають запаморочення від успіху». «Так, вони переживають запаморочення від успіху». Жодна з цих відповідей не є адекватною. Вони випускають з уваги ключовий момент: Росія не лише сповнена рішучості використовувати щойно відкриту владу, а й відчуває себе наділеною правом використовувати її. Але вони випускають ключовий нюанс: Росія більше пихата щодо Заходу, ніж упевнена в собі.
Проникливий редактор журналу «Росія в глобальній політиці» Федір Лукьянов (який підтримав дії Росії від 8 серпня) є переконаним, як і я, що на кожному кроці Росія розраховувала на розбіжності Заходу і тим самим забезпечила собі успіх. Однак навіть у випадку, коли російське керівництво бачило, що воно надто переоцінило розкол на Заході, воно все одно «займало більш радикальну позицію». За словами Лукьянова, «російське керівництво, подібно переважній більшості росіян, було вражено одностайною підтримкою, яку Захід надав Саакашвілі» і «в такій емоційній атмосфері» 26 серпня «взяло на себе великий ризик».
Зверніть увагу на іронію. Розкол і твердість Заходу рівною мірою тепер провокують Росію «бути самодостатньою». А тепер подивіться на наслідки. У 1990-х роках кожного разу, коли Захід реагував більш негативно, ніж на це сподівалася Москва, вона шукала компромісу чи відступала, а тепер подвоює ставки. Подивіться на великі наслідки: коли раціональні розрахунки виявляються неправильними, верх беруть «емоційні» міркування. Висновок: ми перебуваємо не лише на непозначених на карті водах, а й у водах небезпечних.
«ВИРІВНЮВАННЯ СТАВОК Є ДУЖЕ СКЛАДНИМ ЗАВДАННЯМ ДЛЯ УКРАЇНИ»
— Якими ви бачити наслідки для України у результаті визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абзахії та її дій на Кавказі?
— Становище країни є хистким, але не зовсім розпачливим. Україна підпадає під великий тиск з боку Росії. Їй також запропонують великі «стимули». Щодо цих двох речей я не маю жодного сумніву. Я також не сумніваюсь, що Росія, спланувавши війну з Грузією і зрештою знайшовши привід для цього, мала також на меті Україну. Але це не означає, що Україна — це Грузія. Війна між Росією і Грузією також є загрозою для всього Чорноморського регіону. Але війна між Росією та Україною — це загроза всій євроатлантичній системі. І це також загроза для самої Росії. Спосіб дій, якому віддаватиме перевагу Росія щодо України, навіть за умови загрозливих обставин, відмінний від того, що відбувалося в Грузії, і його розклад є тривалішим. Виклик для Заходу і України полягає в тому, щоб його зберегти якомога тривалішим: щоб уповільнити гру і вирівняти гравців. З одного боку, для України це буде нескладно. Україна, на противагу Грузії, ніколи не провокувала свого сусіда. Це не шлях України.
Але вирівнювання ставок є дуже складним завданням для України. Я можу лише підтвердити те, що нещодавно сказав голова комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Анатолій Гриценко. А також те, що я говорив під час попередніх інтерв’ю. Україна не може більше дозволити собі, щоб найбільшою загрозою її безпеки була сама Україна. Вона повинна діяти розумно і не виставляти напоказ свої принципи. Вона повинна імплементувати свою політику, а не проголошувати її. Вона не повинна обіцяти (тим більше — погрожувати), якщо у неї немає засобів здійснити обіцянку. Її лідери мають зібрати разом компетентних професіоналів і послухати їх. Вони мають відновити інституції, запустити в хід державну машину, мотивувати людей всередині неї і підняти мораль людей, які є за її межами. Вони мусять припинити шукати цапа-відбувайла за їхні помилки. Вони мусять усувати кожний «суб’єктивний» фактор, який заважає працювати відданим, компетентним і чесним людям і перестати винагороджувати догідливість, продажність і лінощі. Вони мусять думати про майбутнє і його планувати. А це означає модернізацію Збройних сил, Служби безпеки та енергетичного сектору.
— Чи означає це те, що ви погоджуєтеся з Гриценком, який заявив, що Україна повинна відкликати заявку на ПДЧ?
— Справді, запропонований Гриценком крок є сильним жестом. Але я боюся, що сьогодні це може тлумачитися як знак слабкості і, хоч би якою була мотивація, багато хто на Заході може просто дійти висновку, що Україна капітулювала під російським тиском. Але в головному Гриценко і я — однодумці. ПДЧ є відволікаючим моментом. А найважливішим питанням є те, як посилити Україну, її безпеку та оборону в конкретні терміни. І те, як ми, НАТО, можемо допомогти Україні посилити таку спроможність — не лише «посиленою співпрацею», а практичними заходами з надання допомоги. Такий спосіб дій виявиться більш корисним, переконливим і менш провокаційним, ніж ПДЧ, і водночас в самій Україні його сприймуть як такий, що менше розділяє країну. Саме такого зобов’язання зараз вимагає Україна від НАТО, а не ПДЧ. І це зобов’язання стане лакмусовим папірцем наших відносин. Якщо НАТО не бажає надавати реальну допомогу, тоді яку реальну ціну може мати ПДЧ? Якщо Україна сама не робитиме нічого, щоб допомогти собі, тоді хто погодиться допомагати їй?
№155, вівторок, 2 вересня 2008
http://day.kiev.ua/250734/
Голову програми Росії та Євразії Британського королівського інституту міжнародних відносин (Чатем-хаус) Джеймса ШЕРРА добре знають в українських і російських, а також західних експертних колах. Він тривалий час відстежує розвиток подій на пострадянському просторі у безпековому вимірі. Яке значення матиме визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абзахії для регіональної безпеки і ситуації в світі? Які будуть наслідки цього конфлікту для України, і які висновки має зробити для себе українська влада? Чому План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) є відволікаючим моментом? Про це — в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» британського експерта Джеймса ШЕРРА.
«НЕБЕЗПЕЧНІ ВОДИ» ГРУЗИНО-ОСЕТИНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ
— Треба мати на увазі головну проблему. 8 серпня Росії була надана чудова можливість для використання військової сили в обмеженій і відповідальній мірі. Вона не скористалася цим. Якби вона це зробила — виштовхнула грузинські збройні сили з Південної Осетії і зупинилася на кордоні,— тоді б Росія отримала переконливу військову, політичну і психологічну перемогу і зробила б величезний крок назустріч отриманню мантії легітимності як «гаранта стабільності й безпеки», як до цього завжди прагнули в колишньому СРСР. Захід відчував би себе приниженим. Він би розумів довгострокові плани-прагнення Росії, але не був би у змозі будь-що заперечувати чи вимагати. Незважаючи на всі свідчення того, що Росія спровокувала президента Грузії Михаїла Саакашвілі зробити нерозважливий і екстравагантний крок, вона могла б забезпечити собі позицію моральної переваги — і Заходу лише залишалося б докоряти собі.
Але від моменту, коли Росія окупувала грузинські порти і міста, перерізала транспортні артерії країни, погрожувала завдати удару по нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан, залучила до конфлікту абхазьких союзників (та власні війська в Абхазії), дозволила осетинським сатрапам здійснювати в Південній Осетії етнічні чистки проти грузинів, а також продемонструвала самовпевнене презирство до угоди, яку вона уклала з президентом Ніколя Саркозі, країна якого головує в ЄС, стало зрозуміло, що проблема не в Саакашвілі, а в Росії. Захід глибоко розділився відносно того, що він може і повинен зробити, але щодо самого питання, тут немає серйозного розходження.
Також зникли дві інші причини розходження. Жодна серйозна особа не може тепер сумніватися в рішучості Росії відновити своє домінування над тим, що досі називається пострадянським простором. Упродовж 17років Захід емоційно спокійно, ідеологічно вдоволено та інтелектуально ускладнено відхиляв таку «риторику», як «спадщина минулого», яка відступить, оскільки «пристосована» Росія стала більш упевненою у собі, процвітаючою, більше інтегрованою в світову економіку. Все це дійсно відбулося. Однак внаслідок усього цього, якою стала Росія? Дайте відповідь на це запитання самі.
Більше того, хто може тепер стверджувати, що сильна Росія— це добре для Європи? Багато лідерів «Великої сімки» говорять про надзвичайну важливість співпраці з Росією. Але який лідер хоче, щоб Росія стала сильнішою? На це запитання також дайте відповідь самі.
Такі розходження зникли навіть до того, як Росія визнала Південну Осетію та Абхазію 26серпня. Тому неминуче виникає запитання: чи розглядала Росія цей факт до того, як перейшла Рубікон? Тут відповідь не є такою очевидною. «Ні, вони переживають запаморочення від успіху». «Так, вони переживають запаморочення від успіху». Жодна з цих відповідей не є адекватною. Вони випускають з уваги ключовий момент: Росія не лише сповнена рішучості використовувати щойно відкриту владу, а й відчуває себе наділеною правом використовувати її. Але вони випускають ключовий нюанс: Росія більше пихата щодо Заходу, ніж упевнена в собі.
Проникливий редактор журналу «Росія в глобальній політиці» Федір Лукьянов (який підтримав дії Росії від 8 серпня) є переконаним, як і я, що на кожному кроці Росія розраховувала на розбіжності Заходу і тим самим забезпечила собі успіх. Однак навіть у випадку, коли російське керівництво бачило, що воно надто переоцінило розкол на Заході, воно все одно «займало більш радикальну позицію». За словами Лукьянова, «російське керівництво, подібно переважній більшості росіян, було вражено одностайною підтримкою, яку Захід надав Саакашвілі» і «в такій емоційній атмосфері» 26 серпня «взяло на себе великий ризик».
Зверніть увагу на іронію. Розкол і твердість Заходу рівною мірою тепер провокують Росію «бути самодостатньою». А тепер подивіться на наслідки. У 1990-х роках кожного разу, коли Захід реагував більш негативно, ніж на це сподівалася Москва, вона шукала компромісу чи відступала, а тепер подвоює ставки. Подивіться на великі наслідки: коли раціональні розрахунки виявляються неправильними, верх беруть «емоційні» міркування. Висновок: ми перебуваємо не лише на непозначених на карті водах, а й у водах небезпечних.
«ВИРІВНЮВАННЯ СТАВОК Є ДУЖЕ СКЛАДНИМ ЗАВДАННЯМ ДЛЯ УКРАЇНИ»
— Якими ви бачити наслідки для України у результаті визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абзахії та її дій на Кавказі?
— Становище країни є хистким, але не зовсім розпачливим. Україна підпадає під великий тиск з боку Росії. Їй також запропонують великі «стимули». Щодо цих двох речей я не маю жодного сумніву. Я також не сумніваюсь, що Росія, спланувавши війну з Грузією і зрештою знайшовши привід для цього, мала також на меті Україну. Але це не означає, що Україна — це Грузія. Війна між Росією і Грузією також є загрозою для всього Чорноморського регіону. Але війна між Росією та Україною — це загроза всій євроатлантичній системі. І це також загроза для самої Росії. Спосіб дій, якому віддаватиме перевагу Росія щодо України, навіть за умови загрозливих обставин, відмінний від того, що відбувалося в Грузії, і його розклад є тривалішим. Виклик для Заходу і України полягає в тому, щоб його зберегти якомога тривалішим: щоб уповільнити гру і вирівняти гравців. З одного боку, для України це буде нескладно. Україна, на противагу Грузії, ніколи не провокувала свого сусіда. Це не шлях України.
Але вирівнювання ставок є дуже складним завданням для України. Я можу лише підтвердити те, що нещодавно сказав голова комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Анатолій Гриценко. А також те, що я говорив під час попередніх інтерв’ю. Україна не може більше дозволити собі, щоб найбільшою загрозою її безпеки була сама Україна. Вона повинна діяти розумно і не виставляти напоказ свої принципи. Вона повинна імплементувати свою політику, а не проголошувати її. Вона не повинна обіцяти (тим більше — погрожувати), якщо у неї немає засобів здійснити обіцянку. Її лідери мають зібрати разом компетентних професіоналів і послухати їх. Вони мають відновити інституції, запустити в хід державну машину, мотивувати людей всередині неї і підняти мораль людей, які є за її межами. Вони мусять припинити шукати цапа-відбувайла за їхні помилки. Вони мусять усувати кожний «суб’єктивний» фактор, який заважає працювати відданим, компетентним і чесним людям і перестати винагороджувати догідливість, продажність і лінощі. Вони мусять думати про майбутнє і його планувати. А це означає модернізацію Збройних сил, Служби безпеки та енергетичного сектору.
— Чи означає це те, що ви погоджуєтеся з Гриценком, який заявив, що Україна повинна відкликати заявку на ПДЧ?
— Справді, запропонований Гриценком крок є сильним жестом. Але я боюся, що сьогодні це може тлумачитися як знак слабкості і, хоч би якою була мотивація, багато хто на Заході може просто дійти висновку, що Україна капітулювала під російським тиском. Але в головному Гриценко і я — однодумці. ПДЧ є відволікаючим моментом. А найважливішим питанням є те, як посилити Україну, її безпеку та оборону в конкретні терміни. І те, як ми, НАТО, можемо допомогти Україні посилити таку спроможність — не лише «посиленою співпрацею», а практичними заходами з надання допомоги. Такий спосіб дій виявиться більш корисним, переконливим і менш провокаційним, ніж ПДЧ, і водночас в самій Україні його сприймуть як такий, що менше розділяє країну. Саме такого зобов’язання зараз вимагає Україна від НАТО, а не ПДЧ. І це зобов’язання стане лакмусовим папірцем наших відносин. Якщо НАТО не бажає надавати реальну допомогу, тоді яку реальну ціну може мати ПДЧ? Якщо Україна сама не робитиме нічого, щоб допомогти собі, тоді хто погодиться допомагати їй?
№155, вівторок, 2 вересня 2008
http://day.kiev.ua/250734/
Відповіді
2008.09.06 | Надія Банчик
Re: Експертне попередження
А яку "переконливу перемогу" Росія могла б отримати, якби навіть і зупинилася на кордоні Південної Осетії, скориставшись з "чудової можливості використання військової сили у відповідальній мірі"??? Чи не російські паспорти, видані осетинам??? А може, "відповідальне" використання "авійськової сили" у Чечні???