09/08/2008 | Майдан-ІНФОРМ

Українці самі повинні творити власне майбутнє, а не дозволити комусь себе залякати.

Сьогоднішній візит Діка Чейні до Києва важливий – та водночас сповнений гіркої іронії. Метою віце-президента США було ще раз підтвердити американську підтримку українській демократії та незалежності після російської анексії Південної Осетії. Західні лідери закономірно цікавляться, де Москва планує застосувати силу наступного разу. Україна, у якій проживають 8 мільйонів росіян та яка 70 років була «машинним відділенням» радянської економіки, - цілком імовірна мішень. Проте на даний момент військові дії малоймовірні через те, що у Кремля немає в них потреби.

Президент Естонії описав російську авантюру в Грузії як «повну зміну парадигм у архітектурі європейської безпеки». Її наслідки ніде так не помітні, як у внутрішньополітичному житті України. Вимога зняти з посади прозахідного Міністра закордонних справ через надання дозволу на входження до українських вод американського військового корабля була досить драматичною подією, проте другорядною у порівнянні з розпадом правлячої коаліції після того, як Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, харизматична лідерка Помаранчевої революції, переметнулася у табір супротивника, проголосувавши разом із найбільшою «промосковською» партією країни щодо обмеження повноважень президента.

Пані Тимошенко Росії - не друг. Протягом останніх трьох років вона змагалася із Президентом Ющенком за неофіційний титул «улюбленця Заходу». Проте з моменту, коли російська 58-ма армія увірвалася до Південної Осетії місяць тому, вона підозріло не виявляла бажання засудити Росію. Президент Ющенко звинуватив її у зраді за вказівку своїм парламентарям перейти на інший бік, проте насправді їй потрібна його посада, і після вторгнення до Грузії вона вирішила, що для того, щоб отримати президентське крісло, їй необхідно працювати із великою російською меншиною України, а не проти неї.

У Кремля є всі підстави радіти. Цього року Владімір Путін у приватних розмовах заявляв представникам НАТО у Бухаресті, що він не вважає Україну справжньою країною. Не дивно, що Міністр закордонних справ України з минулого місяця заявляє, що Україна – наступна у списку Росії. Проте поки українські найпалкіші «проєвропейські» політики повертають у бік Москви з власних політичних міркувань, у Кремля небагато причин для відвертої войовничості.

Як повинен відреагувати Захід? Він не може суттєво вплинути на внутрішні демократичні процеси в Україні, та й не повинен цього робити. Якщо українські виборці підтримають новий альянс проросійських партій на нових парламентських виборах, то це їх вибір. Можливо, загравання із Росією навіть нагадає пані Тимошенко та її сподвижникам, чому вони так довго та ревно намагалися уникнути її пазурів.

Проте на додачу існує довгостроковий ризик – що зміцніла, але недалекоглядна Москва зрештою наважиться використати російську меншину в Україні у якості приводу для вторгнення.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров назвав побоювання Заходу щодо подальших військових дій Росії у межах колишнього Радянського Союзу «витвором хворої уяви». Те саме можна було б сказати про «звільнення» Південної Осетії, а воно ж таки сталося. Росія втратила довіру міжнародної спільноти і повинна знову її заслужити. Навряд чи західні лідери забудуть про це на саміті «Україна-ЄС» наступного тижня та на саміті НАТО у грудні. Діячі в Україні з’являються та зникають, проте її важко здобута свобода повинна залишатись непорушною.

Оригiнал матерiалу:
http://www.timesonline.co.uk/tol/comment/leading_article/article4…

http://inozmi.glavred.info/articles/61.html

^{поставив:sean}