09/11/2008 | Ален Безансон

^{ВІД РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ "СУЧАСНІСТЬ": Відома демократичними традиціями паризька газета «Фіґаро» відмовила в публікації статті знаному дослідникові комунізму й посткомунізму Алену Безансону. Поважаючи позицію видання, все ж варто сказати, що ситій і розніженій Європі, яка час од часу прагне сховати голову в пісок навіть при дуже віддалених відлуннях грому, таки треба вислухати різні точки зору щодо причин і можливих наслідків нової кавказької війни. Оскільки наш журнал потрапляє до європейського читача, ми залюбки надаємо слово панові Безансону}.

****

Усе це вже багато разів повторювалось, але найпримітивніша та зухвала тактика грубої й очевидної російської брехні знову приголомшує світ

Ловлю себе на думці, що все це вже було. І завжди те ж саме. Пропагандистською кампанією Росія довго підготовлює свій ґрунт. Заявляє, що демократизується, що прискорено крокує до правової держави, буцімто щосили розвивається і пропонує себе для західних інвестицій. Ловіть нагоду! Приходять ліберали, налаштовані на Захід, технократи, прагматики, західники, нове покоління, середні класи… І це вже нібито нова Росія…

Зовнішньополітична стратегія проста й незмінна: завадити Європі об’єднатись у спілку із США. Відокремити Німеччину від її партнерів, обіцяючи певні вигоди за «дружню» позицію. Нейтралізувати Францію, обіцяючи задовольнити марнославство, до якого та ласа. Скористатися з байдужости італійців та іспанців і прихильности угорців, сербів і болгар. А все решта в ЄС розвалити, надаючи перевагу систематичному укладанню двосторонніх угод із його членами.

Тактика Росії полягає в тому, щоб дочекатися слушного моменту, наприклад, у серпні, коли вона відчуває певну слабкість США, поки ті заклопотані внутрішніми проблемами, а між європейцями панує розбрат. Тоді вона й завдасть несподіваного удару. І ми лише кліпнемо на той її хід.

Росія прибіднюється: їй треба допомагати, боронь Боже її покривдити, треба закріпити її успіхи. Але водночас вона грізно супить брови: не треба забувати про її велетенські обшири, армію, ядерний арсенал, нафту. Від неї віє певною загрозою, вона жахає, вона може бути ще страшнішою. Умиротворімо ж її.

Усе це почалося ще за Хрущова. Можна навіть сказати, що за Сталіна, з його рвучким поворотом до «антифашизму», з його патріотичною лінією до й після Другої світової. Чи навіть за Леніна. І зараз усе це триває: Брежнєв, роззброєння, Ґорбачов та перебудова, Путін і наведення порядку… Але ж була й залізна завіса, й Берлінський мур, і кубинська криза зі спробою розмістити радянські ракети на Кубі; придушення угорського повстання, окупація Чехословаччини, Афґаністану, замах на Папу Римського, запровадження надзвичайного стану в Польщі, нещадне винищення чеченців. І ось сьогодні — вторгнення до Грузії.

Постійно те ж саме. Це починає втомлювати, але не менше, ніж наше вміння, вміння Заходу так само реаґувати. Російська брехня така зухвала, що їй майже вірять. Наші дипломати, яким російська дипломатія бреше в очі, аж клякнуть. Вони не насмілюються сказати: «Ви брешете. Зрештою, ви всього лише паперовий тигр. Економіка ваша нікчемна, демографія в катастрофічному стані. Негайно виведіть свої війська і повертайтеся додому.» Натомість ми починаємо чемненько протестувати, закликаємо до діалогу, до переговорів. А Росія тим часом не випускає здобичі. І все забувається до наступного разу. «Не повертаймося до холодної війни», — кажуть у нас, ніби вона колись припинялася.

Чого ж насправді прагне путінська Росія? Для початку — відновлення СРСР. Вона має суперечки через кордони з Україною, Естонією, Латвією, Молдовою, Казахстаном і Грузією. Росія дбайливо підтримує ті суперечки, роз’ятрює їх, а коли випаде нагода, роздмухує, як сьогодні.
Але ж це така сама нісенітниця, як одержимість Гітлера «землями на сході».

Замість перейматися страхітливим санітарним станом країни, освітою, яка ледве дихає, Росія будує підводні човни, авіаносці, розвиває систему озброєнь, погрожує й шантажує всіх, кого може. Ми її вітаємо: «Росія віднайшла свою гордість». А вона насправді прямує до погибелі. Переговори вона розуміє лише як власну перемогу.
І Росія перемагає! Але це облудні перемоги, піррове панування — все це зайві перешкоди здоровому й нормальному розвитку цієї бідолашної країни, хворої фізично й морально так давно, що наше співчуття лише поглиблює хворобу. Для неї панування — понад свободу, панування — понад процвітання! На жаль, і російський народ уразила та ж хвороба.

Не заразімося хоч би ми! Адже так часто повторюючися, та непомірна жадібність і ласість до розширення кордонів починає видаватися нам природною.
Це ніби старий недолік Росії, такий самий, як елемент фольклору, як самовар. Вони так звикли, ну й ми до них призвичаїмося. Наша легковірність, наша довірливість, наша наївність так само тішать Росію, як і її прагнення до панування.

***

<sup>Довідково:
Ален Безансон
Історик, дослідник радянського і пострадянського простору.
Народився 25 квітня 1932 року в Парижі.
Закінчив паризький Інститут політичних студій. Викладав у різних французьких високих школах. З 1951 року Безансон був членом Французької компартії. Проте вийшов з її лав у 1956 році, після доповіді Микити Хрущова про злочини Сталіна. Згодом у своїй автобіографії вчений записав: «Я сподіваюся, що весь час, який я витратив на дослідження російської історії і радянського комунізму, на їх вивчення і аналіз, буде зараховано мені як каяття».
У 1960 – 1964 рр. – працює у Національному центрі наукових досліджень (CNRS), де готує першу докторську дисертацію. Нині має два докторські ступені: доктора історичних наук та доктора філологічних і гуманітарних наук. Викладав у різних наукових установах: Колумбійському та Рочестерському університетах Нью-Йорка, вашингтонському Центрі Вільсона Інституту Кеннана, в Інституті Гувера Стенфордського університету, британському Оксфорді.Член філософської секції Академії гуманітарних і політичних наук – однієї з п’яти академій, що входять до Інституту Франції. Член редколегії журналу «Cahiers du monde russe» («Зошити російського світу»), член редакційної ради журналу «Commentaire» («Коментар»).

(За матеріалами вступу до книги Алена Безансона «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність голокосту», український переклад якої автор презентував у Києві в червні 2008 року).</sup>