09/20/2008 | Олександер Ткачук

У пам’яті більшості українських телеглядачів закарбувалась картинка, як грузинські «Гради» дають реактивний залп по «мирному місту Цхінвалі». А логічні питання: куди падають снаряди? – і чи взагалі це грузинські системи реактивного вогню? – залишились поза кадром. Доводилося всім нам на віру сприймати коментар цих подій. Події російсько-грузинської війни у більшості випадків українське телебачення просто калькувало, ретранслюючи інформаційні штампи московських телеканалів. Тому масова свідомість українців піддавалась не менш інтенсивному обстрілу і враженню, ніж території, що потрапили під обстріл «Градів». Сьогодні вже можна із певністю говорити про присутність в українському інформаційному просторі «чужих сил», що загрозливо прагнуть впливати на нашу свідомість, з метою спотвореного відображення нею політичних подій у потрібному їм ракурсі. І це вже, мусимо визнати, дуже серйозна проблема, що не має нічого спільного із поняттям «свобода слова». Якщо й далі не помічатимемо цієї проблеми, не вирішимо її, то незабаром опинимося в ситуації, про яку попереджав Кобзар: «Та не однаково мені, // Як Україну злії люде // Присплять, лукаві, і в огні // Її, окраденую, збудять…»

Важливість інформаційної безпеки країни пріоритетна, але не самодостатня, і є лише сегментом національної, регіональної та глобальної безпеки. Тому, щоб предметно вести про неї мову, необхідно спочатку піднятись до «висот» глобальнішого процесу, і звідти вже інтерпретувати явище. У цьому контексті можемо стверджувати, що сьогодні чітко увиразнилась тенденція порушення балансу сил в східноєвропейському регіоні. І найсумніше те, що Україна не може, навіть якби й хотіла, залишитись осторонь від цього руйнівного процесу – широта і всеохопність останнього просто не дозволить їй це зробити. Тому наше завдання полягає не в тому, щоб намагатись уникати загроз, а в тому, щоб виробити такі правила поведінки, які дозволять справитись нам із ними, з найменшими для себе втратами.

Фактори відродження Російської імперії

Сьогодні рушійною силою деструктивних змін в пострадянському регіоні стала Російська Федерація. Її безоглядні дії по окупації частини Грузії поставили перед нами низку серйозних питань, найважливіше з яких: як вона зважилася на такий крок? Які фактори дозволили цій, хоч і великій за територією, але також з колосальним запасом внутрішніх суперечностей країні піднятись на вищий ступінь реалізації національних інтересів? Наскільки далеко Росія здатна заходити в своїх геополітичних амбіціях? Характер отриманих відповідей дозволить нам вживати адекватних заходів зі власної безпеки. Тут, на мою думку, можна виокремити три типи факторів, що так невпізнанно змінили Росію. Перший, політичний – за час свого правління Путіну вдалося перетворити пост-кагебістське середовище у своєрідну протототалітарну політичну силу, що здатна стабільно контролювати розвиток політичних процесів у країні; другий психологічний – він стосується стану масової свідомості росіян, точніше, її «травмованості». Розвал Союзу і подальші процеси деградації російської державності викликали зародження потужних реваншистських настроїв у всіх прошарках суспільства. Це настрої, що в багатьох параметрах тотожні з німецькими періоду 20 – 30- років. І третій фактор: енергоносії. Встановлення державного контролю за експортом газу, спроба навести порядок у торгівлі нафтою повернулись в країну великими фінансовими потоками, що стимулювали вихід економіки, особливо ВПК, зі стану системної деградації. Безумовно, це відчутно і позитивно вплинуло і на весь соціальний сектор країни. Російська державна бюрократія раптово відчула в собі стабільність і силу. Злиття цих трьох тенденцій в один процес і створило феномен відродження російського імперіалізму.

Ідеологія російського реваншизму

Ще одним важливим чинником тривалого існування імперії є ідеологія, звичайно адаптована до потреб часу. Подібний світоглядний ерзац-продукт швидкими темпами формується і в сучасній Росії. Поки що амплітуда його пошукових запитів хаотично широка – це і «суверенна демократія», і «економічний імперіалізм», і «захист співвітчизників», і різноманітні конспірологічні студії, а також традиційне «збирання російських земель» та «євразійство». Повне становлення ідеології російського імперіалізму попереду, але вже сьогодні можна звернути увагу на одну важливу його складову: геополітику. Дисципліна, яка поступово оволодіває як розумом росіян, так і освітніми кафедрами. Останні десять років російський політичний клас безупинно виховувався на засвоєнні класичної геополітичної думки. Геополітика стала способом оцінки як внутрішніх, так і зовнішніх політичних процесів, тобто новим системоутворюючим чинником державницької ідеології. Не торкаючись проблеми науковості чи псевдонауковості геополітики, зауважимо, що це своєрідна дисципліна, яка суттєво підсилила мобілізаційність російського неоімперіалізму. Для нас, українців, дуже важливо при аналізі поведінки росіян враховувати саме цей аспект, бо він розкриває багато чого прихованого.

Нагадаємо, що один із найважливіших принципів класичної геополітики, проголошеного ще Фрідріхом Ратцелем і розпропагованого Рудольфом Челленом, була ідея природного «зростання держав». Державний організм, який не росте – деградує. Це в геополітичних штудіях незаперечно, як «два плюс два буде чотири». І є для подібного типу мислення аксіомою, до речі, не позбавленої здорового глузду. За нею, якщо Росія не володіє Кавказом, ним буде володіти хтось інший, швидше всього США. А це загрожуватиме стратегічним інтересам імперії. Отже, необхідно зробити все, щоб ворог не заволодів цим важливим об’єктом для майбутнього зростання російської держави до її «природних меж». Слова «зростання», «захист національних інтересів», «примус до миру» лише метафори одного і того самого явища, яке можна визначити як неоімперську зовнішню політику Росії.

У геополітичному способі мислення російського політичного класу Грузія є лише важливим стратегічним напрямком зростання імперії, тоді як Україна – «життєвим інтересом». Якщо Грузія для нової російської зовнішньополітичної доктрини лише «проба сил», то Україна буде вирішальною битвою – бо вона і в культурному, і в економічному, і в геополітичному сенсі сприймається ними як «вісьовий простір» (Хартленд – осердя землі). А як стверджував свого часу видатний британський геополітик Маккіндер: «Хто володіє Східною Європою, той панує над Хартлендом; Хто володіє Хартлендом, той панує над Євразією; Хто володіє Євразією, той панує над Світом». Звичайно, координати Хартленду у нього декілька разів змінювалось, але в даному випадку місце України в російському геополітичному мисленні фактично співпадає з цими визначеннями. Цей спосіб російського імперського мислення міг бути суттєво підірваним, якби Росія зазнала поразки в Грузії; на жаль, так не сталося, тому найближчим часом воно трансформується для нас із абстрактного постулювання в конкретну дійсність. Жорстоку реальність.

Експансія на Кавказі. Проба сил.

Отже, відчувши в собі реальну силу, Кремль захотів змінити і свій зовнішньополітичний статус: «Росія повинна знову стати реальним суб’єктом світової політики», – пролунало як маніфест нової зовнішньополітичної доктрини. Щоб виконати це максималістське завдання, необхідно було, перш за все, дати бій Заходу, зупинити його просування на «життєвий простір» Імперії – колишню територію СССР. Тим більше, що склалася сприятлива ситуація на Кавказі, можливість формалізувати анексію двох грузинських анклавів – Південної Осетії та Абхазії. Але зробити це треба було так, щоб, з одного боку, всі зрозуміли, хто є реальним господарем на Кавказі, а з іншого, надати анексії якоїсь прийнятної для міжнародного співтовариства форми. Для цього вирішено було – за задумом Кремлівських технологів – підігнати розвиток ситуації на Кавказі під косівську проблему на Балканах. Тобто захоплення Південної Осетії та Абхазії зовні мало нагадувати і події в Косово: геноцид, масові репресії, зовнішнє втручання для припинення гуманітарної катастрофи тощо. Така собі димова завіса для подальшої фактичної окупації Росією цих територій у вигляді «миротворця». Але реалізація росіянами цього плану виглядала грубо і непереконливо. Задовго до основних подій Росія почала неприховано готуватись до проведення масштабної військової операції. Очевидно, не було певності, що все відбудеться легко і просто, дві важкі війни з чеченцями вимагали перестрахування, – все це демаскувало їхні наміри. Напередодні російські інженерні війська почали прокладати залізничні колії в Абхазії для оперативного перекидання ними важкої бронетехніки у можливу точку конфлікту. Планувалося за невдалого розвитку операції в Осетії завдати удару з цього напрямку в тил грузинським військам. Задовго до бойових дій розпочалося будівництво таборів для біженців. Під самий початок «миротворчої» операції Росія провела масштабне військове навчання, щоб під його шум сконцентрувати на Кавказькому напрямку потужне ударне військове угрупування. І лише після всіх цих приготувань осетинські сепаратисти і російські диверсійні групи почали безперервний обстріл грузинських сіл. Грузинське політичне керівництво було поставлене перед вибором двох жорстких варіантів дій: або залишити грузинські території і відійти далі вглиб країни, або придушити вогонь провокаторів – прорватись до Рокського тунелю (що з’єднує Південну Осетію з Росією) і заблокувати його. Власне, саме вимушеною реакцією грузинських військ на російську агресію, а не продуманим наступом, і пояснюється, чому грузинські військові не висадили в повітря тунель (не заблокували перекидання по ньому російських військ). Він занадто добре охоронявся і фактично був недоступний для них. Третього варіанту розвитку подій в Південній Осетії не було, бо лінива і зажиріла Європа спала безпробудним сном, як спала минулого століття, коли нацисти анексували в Чехії Судети. Саакашвілі зважився на другий варіант, що, як на мою думку, було правильним кроком, звичайно, у стратегічному розумінні. Він зробив мужній і далекоглядний вчинок, хоч можливо і не популярний, особливо у висвітленні проросійських ЗМІ.

Тут варто додати, що за свідченням західних неурядових організацій втрати населення і кількість руйнувань під час конфлікту в Цхінвалі свідомо перебільшуються російською стороною. До того ж вона оминає той факт, що основна частина руйнувань відбулась не під час захоплення міста грузинськими військами, а, навпаки, при вибиванні їх звідти російськими – коли свідомо використовувались реактивні системи «Ураган» (набагато потужніші за розрекламований «Град»), важка авіація тощо. Можна припустити, що основною метою такої поведінки росіян було прагнення показати світовому співтовариству зруйноване місто, щоб звинуватити в цьому грузинів.

Прелюдія до війни проти України

Якщо експансія Росії на Україну невідворотна, то необхідно собі вияснити найближчі дії агресора, щоб бути готовим дати йому належну відсіч. «Той, хто хоче жити в мирі, мусить готуватись до війни». У цій ситуації нам необхідно засвоїти першу аксіому: жодне НАТО, США чи будь-хто інший не захистять нас, якщо ми самі не будемо готові себе захищати. Патріотичні сили зобов’язані розгорнути широку діяльність з моральної та організаційної підготовки української нації до відбиття агресії. Це не наш вибір, але наша свідома реакція на цілком реальні загрози.

Нагадаємо, що результат військової кампанії завжди залежить від переваг над ворогом у збройній потузі, в моральному дусі армії і тиловому забезпеченні. Зважаючи на те, що українська ділянка в оборонній стратегії СССР вважалась однією із найважливіших, то нам після розвалу Союзу дісталась достатньо потужна збройна сила. І навіть після всіх реформ, що теоретично мали б підвищувати її обороноздатність, або, як мінімум, зберігали, вели у реальності до ослаблення. Незважаючи на це, Збройні сили України залишаються досить потужними й нині. Тому, плануючи широкомасштабну експансію, Росія давно вже поставила перед собою завдання максимально ослабити нашу оборонну могутність. Основним інструментом у виконанні цього завдання стала різнобарвна і різношерста п’ята колона – із своїм політичним крилом у парламенті та уряді. Щоб не бути упередженими, відповімо самі собі на питання: чому раптом деякі політичні сили поставили перед собою нездійсненне завдання в дуже короткі терміни реформувати армію – перевівши її на повну контрактну основу? Якби цей підступний план вдалося повністю здійснити, то армія б розвалилась. Адже ані фінансових, ані кадрових передумов до повного переходу на контрактну форму не існувало, а припинення призову до армії повністю паралізувало б її. Невідомо навіть, чи вистачило б персоналу для технічного догляду за технікою, не кажучи про повноцінне існування родів військ. Армія перетворилась би на великий військовий арсенал. Ми мали б армію, що не здатна виконати свій конституційний обов’язок: захистити країну від зовнішнього ворога.

Кажуть, що тільки сліпець двічі наступає на одні й ті самі граблі. Бо досвід дається людині для того, щоб раціонально організовувати своє життя, не повторювати трагічних помилок. Українські можновладці знову, як дев’яносто років тому, вдруге намагаються повторити те саме: спочатку соціалістичний уряд Грушевського розпускає українізовані частини – вважаючи, що «братній робітничий клас» Росії не нападе на Україну, а тепер це втілює в життя «помаранчевий уряд». Що це: спадкоємна політична шизофренія чи щось гірше? Гадаю, що про розтлінний вплив такого «реформування» на моральний стан особового складу Збройних Сил говорити марно.

Наступний аспект невидимої війни проти України стосується головного рушія нашої економіки: енергоресурсів. Росія поставила перед собою важливе завдання всіма можливими засобами не допустити диверсифікації джерел постачання в Україну нафти та газу. Прагнучи залишити її «підвішеною» на енергетичному гачку. В основному це спрямовано на блокування діяльності західних компаній по видобуванню енергоресурсів у Чорному морі (біля українських берегів). А як відомо, через глибоке розташування, наприклад, покладів газу, реально видобувати його можуть лише надзвичайно потужні західні компанії або Газпром. Для України «життєвим інтересом» є спільне добування енергоносіїв із західними компаніями, щоб позбутись енергетичної залежності від Росії. Думаю, хто здатний мислити, той може відтворити для себе, навіть з інформаційних повідомлень, перебіг таємної війни російських спецслужб проти України в українському ж уряді та парламенті. Те саме стосується експлуатації нафтогону «Одеса – Броди». Росія не дозволяє Україні, вдумайтеся в це, на власній території використовувати нафтогін для перекачування азербайджанської нафти у напрямку «Одеса – Броди», змушуючи експлуатувати його у реверсному режимі. Це не припущення, а вбивчий факт, що частина найвищих чиновників так званого «демократичного уряду» конкретно відробляє російське замовлення.

Останнім і, як на мою думку, найважливішим аспектом роботи Російської держави проти нас є негативний вплив її на нашу політичну систему. Запущена Віктором Медведчуком політична реформа стала фактично основним дезорганізуючим чинником, що перманентно занурює країну в кризу. Українські політичні сили запрограмовані нею не на виконання загальнонаціональних завдань, а на взаємне смертельне поборювання. Свідомо ослаблена президентська вертикаль не справляється з локалізацією різноманітних антиукраїнських процесів. Якщо в Україні не відбудеться радикальних змін, то з часом вона сама розпадеться на удільні князівства – кожне зі своїм окремим феодалом і гербом. Власне, п’ятій колоні потрібно лише постійно підтримувати цей стан політичної ентропії.

Важливою складовою у підтримці цього стану є робота російських спецслужб проти українських патріотичних сил. Дезінформація, провокація і отрута тут головні засоби вирішення проблем. І це вже давно діючий процес. Пригадайте, як налякав Росію в 2004 році можливий прихід до влади в Україні представника патріотичних сил Віктора Ющенка. Вони були готові до будь-яких дій, навіть до вбивства, аби цього не допустити. Координатором виступав Медведчук, саме на цих знаннях ґрунтувалась його упевненість, коли він переконував журналістів, що Ющенко (тобто українець) ніколи не правитиме в цій країні. Хотілось би, що ми самі для себе з’ясували (якщо ми, звичайно, не останні лохи, які всім вірять на слово), які штаби зараз координує Віктор Медведчук?

Власне, і це не секрет: БЮТівські. Юлія Володимирівна на одному телешоу навіть, як завжди невинно дивлячись в очі мільйонній аудиторії, пообіцяла, що Віктор Медведчук змінився, став іншим. І тому немає нічого поганого, що вона з ним співпрацює. Це як у казці про вовка, який раптом став вегетаріанцем. Мені ж, після такої репліки, здалось, що сама Юлія Володимирівна невпізнанно змінилась, щось хиже і бридке раптом майнуло в повітрі.

Ми повинні бути готові до того, що російські спецслужби проводитимуть «зачистки» українських патріотичних сил від найактивніших і найталановитіших керівників. СБУ ані за моральним, ані за кадровим складом не здатна зупинити це, фактично не може виконувати покладене на неї конституційне завдання. Потрібне радикальне вливання в СБУ перевірених і гідних цього завдання людей, звісно ж, патріотично налаштованих. Це завдання, що не передбачає зволікання. Воно надактуальне.

Важливішим від нього може бути лише завдання створити єдину патріотичну партію. Партії, що незалежна як від олігархічного капіталу, так і від дискредитованих функціонерів. Партії, що опиратиметься на його величність український народ і йому одному служитиме. Це майже фантастичне завдання, але його в тій чи іншій мірі теж необхідно виконати.

На завершення хочу дещо сказати про інформаційну війну. Вона теж ведеться на ураження. Тільки тут падає смертельно пораненою наша свідомість. В оптичному прицілі російських снайперів наші найглибинніші почуття. Якщо Москві неприйнятний якийсь український політик, на нього нападатимуть з будь-якого боку, навіть із боку «псевдо націоналістів», лише щоб дискредитувати. Якщо він відповідальний у діях, говоритимуть, що нерішучий. А якщо він зразу ж почне рішуче діяти, звинуватять, що диктатор і радикал. Неважливо, що говорити, головне посіяти сумнів, і таким чином підірвати довіру виборців, прибрати з політичної арени. У цій ситуації один лише вихід: навчитися судити не за словами, а за ділами. І ви самі побачите, що коли політик говорить одне, а його діла інші, то зрозуміло: він вас просто «шиє в дурні». І коли він вимовляє улюблені ваші слова: «рішучість», «патріотизм», «єдність країни» тощо, все це лише політичний театр, в якому вас мають за довірливого простака. Коли ж ви трохи потрудитесь і познайомитесь із його ділами, наприклад із позицією контрольованої ним газети «Вечерние Вести», то з жахом побачите, що вона займає відверто проросійську позицію. І це вже по суті справи, а довга коса і невинні очі, то для наївних. Тоді й заяви «про необхідність дотримуватись нейтралітету у російсько-грузинському конфлікті» будуть виглядати як фіговий листок, що не здатний прикрити факт змови з російськими агресорами. Бо в природі не існує ізольованого російсько-грузинського конфлікту, а почалась тривала експансія Російської імперії по «собиранию» втрачених земель, в яких Грузія лише проба сил. Вирішальна битва – Україна. І вона вже таємно почалася.

Наша відповідь

Мусимо усвідомити, що протистояння з російським шовінізмом буде не тільки невідворотним, але й тривалим і виснажливим. Воно вимагатиме мобілізації усіх ресурсів нації. Саме буття української нації буде поставлено під знак питання. Хоч ще вчора багатьом із нас здавалося, що з проголошенням Незалежності і, особливо, після Помаранчевої революції, це питання назавжди перейшло від політиків до істориків. Та не так склалось, як гадалось: як тільки Росія почала виходити із системної кризи, вона знову поставила його перед нами на повен зріст, як найважливіше політичне питання найближчого майбутнього. Що ж, ще нікому свобода не давалась в руки просто так. Вона хоче, щоб її цінували більше, ніж життя. Ось тоді вона і стане самим втіленим життям.

Будь який шовінізм це завжди агресія, насильство, біль. Ніякі вмовляння, задобрювання, ще ні разу за всю історію людства ніде його не зупинили. Милосердя – це не його термінологія. Він визнає лише слово «сила». Тому зупинити наступ російського шовінізму на Україну ми зможемо, лише протиставивши йому свою силу. Силу, що народжується з нашої небайдужості, солідарності та відповідальності. І, звичайно, ясному усвідомленні, з ким маєш справу. У цьому контексті якось зовсім по-свіжому залунав безсмертний вірш Василя Симоненка «Курдському братові». Вчитаймося.

КУРДСЬКОМУ БРАТОВІ

Борітеся — поборете!
Т. Шевченко

Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз,
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.

О, курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади!
На байстрюків свавілля і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади!

Веди із ними кулями розмову,
Вони прийшли не тільки за добром:
Прийшли забрати ім'я твоє, мову,
Пустити твого сина байстрюком.

З гнобителем не житимеш у згоді:
Йому — панять, тобі — тягнути віз!
Жиріє з крові змучених народів
Наш ворог найлютіший — шовінізм.

Він віроломство заручив з ганьбою,
Він зробить все, аби скорився ти...
О, курде, бережи свої набої,
Без них тобі свій рід не вберегти.

Не заколисуй ненависті силу.
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст.