09/21/2008 | Tatarchuk

Цей опус присвячено темі про те, як інколи зникають цілі держави, що мають власне військо, еліту, мову, державний устрій і не гіршу від сусідів культуру та історичну спадщину. Всі паралелі полишаємо на розсуд читача, а якщо він їх не знайде, то й добре.

Мабуть кожен чув, а хто й читав, цікавився, про таке собі Королівство Лоґрів у Британії, яке досягло розквіту та падіння за часів славетного короля Артура. Реальні події, що лягли в основу чисельних переказів, балад та новел, відбувалися у V-VI століттях нашої ери. Читач має бути попередженим, що в цьому тексті переказується саме легендарна історія, а не ті небагаті сухі факти, що їх вдалося підтвердити або встановити скрупульозним дослідникам. Але від того історія не втрачає своєї живості та образності.

Почнемо з того, що Артур був великим реформатором, прийшов до влади під час занепаду країни, і довів її до небувалого розквіту. Він не був законним нащадком престолу і з’явився на троні певною мірою через чудо, певною мірою через свій чудовий характер, а також через постійні чвари поміж більш родовитими претендентами на корону Лоґрії.
Він витягнув меч з каменю, якого ніхто не міг витягнути, бо був той зачарованим. А вже потім він сам і його підлеглі дізналися про надзвичайну генеалогію та обставини народження Артура, його особливі здібності та небувалий рок. Щодо останнього – вже давно не має ані королівства логрів, ані самих логрів, а король Артур і досі вважається найславетнішім з-поміж королів.

Вимушені проминути всі величезні успіхи Артура та логрів під його скіпетром, що були просто вражаючими на тлі попереднього стану королівства та й всієї Британії. Лише зауважимо, що до сходження його на трон весь острів був поділений на багато незалежних королівств, а ледь не половину країни окупували дикі племена анґлів, саксів та ютів. Мешканці Британії були кельтами та представниками інших корінних народів, а ці прибульці – германцями.
В загарбників були два брати-предводителі Хенгіст та Хорзе, купа часу та можливостей воювати, гарні тили за спиною та ... папір від попереднього короля Вортигерна, який сам запросив германців для „наведення порядку”, коли не поладив у стосунках з власними мешканцями.
Після тривалих боїв Артур зміг відкинути саксів далеко від Британії, підкорити сусідні королівства, придушити сепаратистські настрої перших феодалів. А головне досягнення Артура було те, що спромігся об’єднати навколо себе найвидатніших витязів того часу – створив так званий Круглий Стіл, відомий не менш ніж сам Артур.
Для того часу це був, згідно з переказами, абсолютно новий формат спілкування та взаємодії короля з населенням. Стати лицарем Круглого Столу міг будь-хто, незважаючи на його вік, походження, знатність і батьківщину. Головною вимогою прийому до Круглого Столу було звершення подвигу, як іспиту, а також готовність ділити всю славу від своїх та чужих подвигів, всі почесті та пільги зі всім товариством, не вимагаючи особливих відзнак.

На цьому ми завершимо далеко неповний огляд позитивних та вражаючих досягнень Артура та його славетного двору і перейдемо до більш похмурих сторінок, які розпочиналися, втім, досить безневинно.
Незважаючи на декларовану загальну рівність лицарів та їхню дружбу – а всі вони давали клятву ніколи не здіймати зброї один проти одного – між ними з плином часу розпочалися чвари, які живив розподіл на так звані „фракції Круглого Столу”.
Старий Мерлін, який створив цього ордена, вже був давно мертвий (або зниклий), але полишив по собі чіткі пророцтва й застереження, чого не слід робити і до чого призведе порушення будь-якого пункту правил. Наче в насмішку над старим магом, всі ці пункти були ретельно виконані різними особами, які були обхвачені егоїзмом та амбіціями і ставили себе вище за загальний інтерес.

При Артурові завелися три групи лицарів, що хоч і контактували одна з одною, часом ділили кров та хліб, разом гинули і перемагали, але гуртувалися окремо і чинили інтриги та капості проти двох інших „фракцій”.

На чолі однієї фракції лицарів стояв славетний Ланселот, який отримав негласного титулу „першого лицаря”. Судячи з описів, він був просто ідеальним воякою, чемним і чарівним кавалером, благородним та добродушним. Але мав одну пристрасть, що звалася королева Гвінев’єра – дружина самого Артура. При „пізньому” Артурі його перший лицар та королева майже відкрито підтримували більш ніж тісні стосунки, але король вперто робив вигляд, що нічого про те не відає, і як не дивно – продовжував щиро любити і поважати Ланселота. Навколо „першого лицаря” гуртувалися переважно безрідні та незнатні, але хоробрі і відчайдушні лицарі, які слугували, як виявилося потім, не тільки і не стільки королю, скільки королеві. Серед таких „зірок” слід особливо відзначити Тристана, який теж прославився своїм романом з іншою королевою – дружиною сусіднього короля Корнуельського.

Друга фракція була різнобарвною і не мала одного лідера, але відрізнялася в першу чергу шляхетним походженням та багатою генеалогією її учасників. Неформальними лідерами там були чотири брати – Гавейн, Агравейн, Гарет та Гахеріс. Кожен з них був якимось чином родичем Артура або належав до королівських родів інших королів. З фракцією Ланселота мали особливо напружені стосунки – як через різні погляди на походження та його роль у бойових відзнаках, так і через кровну помсту.
Час від часу хтось з однієї фракції ранив або вбивав лицаря іншої, друзі переможеного давали клятву відомстити, турніри і поодинокі герці потроху перетворювалися на цілу низку заколотів, і шляхетний дух перших років Артура витіснявся інтригами і обманами. Для цих двох груп лицарів в якийсь момент, коли вже було перейдено багато рубіконів, сало нормальним підкараулювати опонентів пораненими та беззбройними, або нападати зненацька і вбивати гуртом одного. В цій групі з досить ясних причин були дико непопулярними сер Ланселот та королева Гвінев’єра.

Третя фракція Круглого Столу починалася з сірого і непримітного лицаря Мордреда – злі язики називали його побічним сином короля. Сюди входили переважно колишні слуги та зброєносці, що за виключну вірність та особливі послуги королю Артурові приймали лицарське звання.
До пори до часу ця фракція була найтихішою в Королівстві Лоґрів, не дошкуляла королю ані екстравагантною поведінкою своїх членів, ані несподіванками. Тому король дуже часто спирався саме на них, коли його в чергове „діставали” адюльтери Ланселота, пригоди Тристана або війни через зухвалість племінників, таких як сер Гавейн і сер Агравейн. Але настав час, і саме „зброєносці” зіграли свою невеселу роль.

Мордред дізнався про місце, де потай від короля зустрічаються королева Гвінев’єра та лицар Ланселот. І вирішив не вступаючи самому у конфлікт, звернутися за допомогою до фракції ворогів Ланселота. Брати Гарет та Гахеріс сіли у засідку, а брати Гавейн та Агравейн підняли тривогу і привели до схованки, де зустрічалися королева та її лицар, ледь не весь двір.
Ланселотові вдалося втекти, він натрапив на засідку і повбивав тих, хто на нього чатував. З цього моменту ганьба короля Артура стала відомою всім, а Ланселотова фракція отримала смертельних ворогів – брати Гавейн та Агравейн тепер були кревниками.

Мордред влаштував все так, щоб король Артур нарешті здійснив кару королеві Гвінев’єрі. Її було призначено до страти, на чому наполягали обидві фракції, що залишилися, та всі обурені лицарі. Але дивовижний характер Артура і тут давався взнаки. Він прийшов на процедуру спалення дружини на вогні, але не давав сигналу до початку, ніби чогось чекав. Нарешті роздалися брязкіт зброї та крики поранених – то група на чолі з Ланселотом вдерлася в Камелот, звільнила Гвінев’єру та, перебивши купу недругів, втекла.

Після того Ланселот та Гвінев’єра, а також все вірне їм лицарство зачинилися в фортеці Весела Варта, а військо короля Артура висунулося на осаду. Це була дивна війна: фортецю взяти не вдавалося, а Ланселот вперто відмовлявся виходити на двобій або відкриту битву, посилаючись на клятву вірності королю Артурові. Слід врахувати, що по обидві боки муру було купа лицарів, що дружили між собою або просто не хотіли вбивати один одного. І тільки на дуже дошкульні заклики Ланселот тричі виходив з Веселої Варти, наносив жахливі поранення серу Гавейну і повертався, не вбиваючи.

Тим часом Мордред, на якого Артур полишив королівство, захопив владу і оголосив себе королем. На його сторону перейшло все чиновництво та слуги, а на допомогу вийшли сакси. Втім, про останніх невідомо, чи їх кликали – могли і самі прибути, відчувши, що кінець Королівства Лоґрів близько.
Саксам нічого робити не довелося: поки пливли, вже все закінчилося. Артур зняв осаду та вийшов військом на Мордреда. Поранений Гавейн перед смертю вмовив втрутитися Ланселота, але той прибув занадто пізно.
У жахливій битві при Камлані загинув весь цвіт лицарства з обох боків. Від руки Артура впав Мордред, але й сам перед смертю встиг нанести поранення Артурові. Кажуть, після битви полишилися одиниці з багатьох тисяч.

В Британію вдерлися анґли, сакси та юти. Заснували нові королівства, надовго запанували, дали нові імена містам і навіть Британію довгий час стали називати Англія. Ланселотові та Гвінев’єрі дозволили скінчити свої роки в монастирях, що розташовані по різні боки острова. Мова бритів та пиктів, корінних мешканців Британії, поступово зникла, і навіть зараз нею, попри шалений інтерес та відновлення культурної спадщини, розмовляють дуже небагато людей. Втім, британці шанують всіх – і Артура, і Гвінев’єру, і Ланселота, і всіх лицарів Круглого Столу.