09/30/2008 | Кучмовоз

Увесь минулий тиждень громадяни України відходили від шоку отриманого внаслідок побаченого і почутого довкола ганебної вистави під назвою „70 років. Політ нормальний”, присвяченої ювілеєві спражнього диктатора сучасності Леоніда Кучми (він же Папа, він же Данілич), десятиріччя всевладдя якого було рясно окроплене кров”ю кращих синів і дочок нашого краю, душами згвалтованих в московських й віденських борделях, загиблими від розгулу злочинних банд та байдужих харабників на всіх ланках суспільного життя. Їх ніби й не було. Ніби й не було отих 6 мільонів недорахованих вкраїнців, яких тепер придворні борзописці жваво зараховують до жертв чи то ліберальних реформ, чи то Тимошенко й Ющенко разом узятих, чи то до „об”єктивних закономірностей демографічних циклів”. Ніби й не було осиротілих дочок Георгія Гонгадзе, Олександра Кривенко, утоплених у крові „виборів без вибору” 1999 року, фашистської бойні у Мукачево, круговерті фальсифікацій 2004-го, одним словом, всього того що, певно, назавжди увійде в практику вивчення різноманітних патологій під словом „кучмізм”.

А дивуватися й справді було чому. Перш за все в”їдалася в очі ота розклеєна по столиці та розставлена у телеекранах „нормальність”. У чому вона вимірюється стало зрозуміло ще до початку багатомільйонного за кількістю викинух гривень дійства. При вході до палацу „Україна”, куди на спонсорський кошт президентскького зятя Віктора Пінчука набігла російсько-украйонська попса, бритоголові стали перешкоджати журналістам й пікетчикам.

Початок заходу було призначено на 19.00. Біля 18.00 бритоголова біомаса за наказом чорно-білих кураторів стала в живий ланцюг й почала затуляти найбільш небезпечне – київських студентів, соціалістів та порівців з гаслами „Політ нормальний. Пора на посадку”, „Даниловичу, дякуємо за обкрадене дитинство”, „Україно, тобі не соромно?”. Вогкий вечір розрядився добірною лайкою й прямими погрозами. Хто його знає, чим би все закінчилося якби не присутні політв”язні. Адже привітати Кучму з невідворотною „посадкою” прийшли не ті, хто на революційній хвилі видряпався до корита й завів собі депутатські посвідки, а справжні зеки, люди, яким Система добряче ломала життя від старту УБК восени 2000-го.

Братки зупинилися. Але позицій не залишають. Їхнім боссам, один з яких, конференсьє кучмізму Дмітрій Гордон, з реготом просунув повз пікет з якоїсь бокової комірчини, вочевидь не до вподоби, що кожен з 3 500 власників квитків і запрошень перед входом до залу обов”язково мусять побачити посмертний портрет (точніше – рознесену подвійним „самогубством” голову) Юрія Кравченка разом з силуетом Гії під написом „Жертви та їхні кати”.

Тому замість пікету репортерам доводиться знімати пики найманців. Охочі до правди усе ж розштовхують холуїв та уважно вдивляються в гасла. Кожен по-своємо. Мотиви різні, проте реакція одностайна: в очах з”являється лють, зуби зціплені, довго на це дивитись не можна.

Далі більше. При самому вході дебелі шибайголови, що назвалися як „охрана мєропріятія” викритули руки й пограбували двох тендітних пані. За що? Тільки за те, що вони – журналісти. Придбавши квитки на загальних підставах потерпілі йшли на редакційне завдання і мусіли підготувати матеріал про подію. Ось і поплатилися. Звіряча сутність Кучми та його пахолків незмінна. Якщо ти журналіст, хоч би які цифри майоріли у календарі, при зустрічі з ним, начувайся й готуйся до найгіршого.

З чорних як смола і дійсний стан їхнього патрона лакованих авто на ганок один за одним стали вистрибувати гості. Пересувний атлас з новітньої історії України. І тут по нас з вами плюнули один раз і назавжди. По сходах до головного ходу стрімко пересувалася та, котру ще донедавно всі ЗМІ в один глос називали відповідальною за „фальсифікації по Київській області у 2004 році”, „причетною до злочинів” і навіть „наркобаронессою” Тетяна Засуха під руку з... так, ви не помилилися, своїм чоловіком Анатолієм.

Публіка зашурхотіла. Ві не він? Якби він, то його б мусіли відразу затримати, він же ж у міжнародному розшуку? Тому не він, коханець чи новий знайомий. Ніхто не міг повірити у те, що сам Засуха міг би отак вільно й безперешкодно, а головне зухвало, з”ятися у самісінькому центрі Києва на відкритий для всіх бажаючих концерт.

Це був справді він. Колишній голова Київської обласної адміністрації Анатолій Андрійович Засуха, людина яку від імені держави було обвинувачено у „перевищенні влади” та „службових фальсифікаціях” і стосовно якої 99,9% наших співгромадян досі наївно вважає зниклим разом з Баделаном, Білоконем, Пукачем і Бакаєм десь на полюванні у лісах Сибіру. Тут вони, тут. Не переймайтесь. Займаються собі бізнесом, обідають у шикарнючих ресторанах і глузуть із нас з вами, з наших „демократичних завоювань”, а, особливо, Помаранчевої Революції, її лідерів та гасла „бандидатам – тюрми”. Першого, хто насмілився це сказати, вони покарали фатальним ДТП, другого посилено готують до імпічменту та довгих ночей на допитах у прокуратурі.

Вдалося встановити, що А. А. Засуха у міжнародному розшуку перебував всього лише менше року: з 05.07.2005 по 30.05.2006. Потім усі звинувачення було знято. Господь усіх милує, навіть кого карає, чи не так? Особливо тих у кого багато срібних монет.

Слідом за Засухою зайшли Сан Санич Омельченко, який з самого першого дня пленарних засідань III сесії Верховної Ради України VI скликання вправно тисне „зелене” в унісон з партійною позицією ніби ворожої фракції „Регіонів”, Валерій Пустовойтенко та інші кавалери Ордену Святого Станіслава.

Ось повний перелік присутніх членів Ордену:
Азаров Микола Янович - кавалер Великого Хреста Ордену Святого Станіслава,
Ані Лорак - кавалерственна дама Ордену Святого Станіслава V ступеня,
Кобзон Йосип Давидович - кавалер Ордену Святого Станіслава III ступеня,
Кучма Людмила Миколаївна - кавалерственна дама Ордену Святого Станіслава І ступеня,
Пустовойтенко Валерій - кавалер Ордену Святого Станіслава І ступеня.

Увесь концерт, який почався із запізненням (о 19.30), дійсно нагадував закрите засідання колись ще напівміфічних масонів. Більшість присутніх у залі складали вгодовані чолов”яги за 40. Може тому, що ювілярові виповнилось 70-ть, молоді, тим більше дітей майже не було. Темно-чорний дресс-код довершував загальне враження.

Вечір вели Маша Єфросініна та новий кандидат на „облизування” Кучми Володимир Зелєнскій (команда КВК „95 квартал”).

Ще рік тому Маша, здається, хизувалася тим, що особисто не одинь день була на Майдані, проте помаранчеві не виправдали її сподівань. Тому й не виправдали, що завжди знайдуться такі як ти, що за першу ліпшу копійку бігтимуть славословити того, від якого відвернувся увесь світ, окрум Засухи та братків у спортивних костюмах.

Не хотілося б перераховувати усю ту гидоту, яку було вимовлене того вечора у вигляді диферамбів на честь Кучми. Він не вартий того, щоб тут повторювати усих тих щедрівок. Найбільшої уваги вартий опус з претензією на дотепність з вуст нової зірки кучмівської естради, Зелєнського. Мовою оригіналу він звучав так: “Спасібо Богу і слава Лєоніду Даніловичу! Спасібо і слава богу Лєоніду Даніловічу».

Отакої! Для російськомовної попси Кучма став богом, живим богом, животворящим символом пригноблення всього українського – культури, науки, літератури, мистецтва, релігії.

Українську впродовж усього вечора було чутно безмежно мало. Та й чув її Кучма взагалі? На своєму „вічному” місці посереденині 8-го ряду партеру, де його підтримували Людмила Миколаївна та Віктор Степанович (котрий Черноммрдін) він знаходився у забутті легкого сп”яніння про що виразно свідчив характерний колір його обличчя.

Та й кому там було співати українською? З учасників репертуару там було лише троє етнічних українців – Таїсія Повалій, Ірина Білик й дехто А. Данилко. Одну пісню рідною мовою від тієї, хто в листопаді 2004-го бився в істериці на телеканалі „Інтер” з вимогою „ввести надзвичайний стан та виводити танки на вулиці” тоді можно зарахувати.

Майдан ще не один раз був обсміяний на сцені „нормального польоту”. Колеги Зелєнського, приміром, потішили свого „бога” постановкою про іменини у Данілича. Звучить вітальне слово Ющенко. „Ізвінітє, прішол без подарка. Єті руки нічего нє кралі”...Зал слідом за акторами вибухає гучним сміхом. Для всіх без виключення присутніх НЕ КРАСТИ – аномалія, нонсенс, прикре виключення. Ганьба, - скажете ви. Однак, ці блазні ще довго будуть формувати ваш світогляд, мислення ваших дітей й майбуття нації.

Звьозди, понімаєш лі. Висшей мєри, - це теж звідти.

Попереду Кучми, на ряді 5-му, сиділа ще одна така зірочка. Компартійна. Адам Іванович Мартинюк. Так, той самий Мартинюк партія якого і він особисто приймала участь в усіх акціях протесту антикучмівського руху. УБК, „Повстань, Україно!” тощо. А тепер навпаки. „Слава богу Лєоніду Даніловічу».

Улюблені пісні Данілича теж виявилися іншомовними – „I want survive” від Лариси Доліної та „Два бєрєга” Алєксандра Малініна.

Доліна, до речі, намагалася зовсім не дивитися на Кучму. Факт красномовний. Ще й назвала його Толіком. „Добрий вєчєр, дорогой Анатолій Данілович!”.

Малінін ще й не таке утнув. Невже провокатор бандерівський? Під кінець виступу прямо зі сцени що є сили гукнув: „Слава Україні!”. Перші ряди (теж підіслані?) бадьоро підхопили: „Героям Слава!”. Що за люди, га? Тут нині бога славлять, радуйся земле, а вони зі своєю Україною пхаються. Мартинюк почав кочитися від сміху. Азаров, що сидів поруч, аж заплакав від сміху.

Блюзнірства на загал вистачало. П”ятою на сцену звелися янгельської подоби дівчатка з шоу-театру „Чунга-чанга”, дійство ж благодійне, для обдарованих дітей ніби. Їхня солістка, навіть ще солісточка, Соломія Лук”янець затягнула „Аве Марія, Діва Пречиста, до тебе свої руки зводжу, для всіх здоров”я прошу...”. В цей момент чомусь в уяві зринули близнята Гонгадзе. Як їм там у тій Америці без тата? Як вони певно плакали, коли дізналися, що більше вже ніколи його ніколи не побачать? Як би вони певно просили, щоб його не вбивали, якби вони мали змогу поглянути в невиразні очі Кучми чи Литвина...

Роздуми про вічне, святе, про справедливість були перервані малорослим холуєм, який щойно вистрибнув на сцену та вніс пропозицію. „Давайтє назовьом концерт: “Народниє артісти для народного прєзідєнта”.

Це хто в тебе народний президент, хлопчик? „Ти знаєш, що ти – людина, ти знаєш про це чи ні”, цього ти певно не вчив. Пам”ятаємо як колись в одній зі своїх концертних програм розпинався з приводу утисків росмови, пам”ятаємо.

Естафету дуполизання перехопила Наталя Могилевська, працевлаштована на телеканалі Кучминого зятя. Зелєнському було до неї годі братися. До підтоптаного диктатора вона зверталася виключно на „ти”, а в кінці заявила: „Лєонід Даніловіч, всєгда Ваша, Могілєвская Наташа”.

Конкурс дуполизів завершився. Далі йшли індеферентні до всього політичного голоногі моральні потвори лораки, білики, сердючки.

А в кінці Кучма заспівав сам. Почав якось невпевнено, тихо. Сама скромність як не як. Компанію йому склав Кобзон.

Коли „бог” співав усі в залі підвелися на задні кінцівки. Антураж сцени нагадував космодром, за Кучмою крутився глобус. З обох боків від нього височили солдафони з ансамблю пісні та пляски Збройних Сил. „Політ нормальний”...Невже це маячня планетарного масштабу? Схоже, що так. І надовго. „Я хачу ісполніть пєсню “Kiss, please”, що в перекладі значить, „батьку, вертайтеся”, - закликала Сердючка.

Дивна річ, очі-в-очі минулого понеділка під „Україною” я зустрів штатного працівника СБУ. Ця істота від”їлася й набула властивої всім кучмістам виразної дуболомності погляду. Колишніми вони не бувають. Отже, боротьба продовжується. І доки кожен із нас не наважиться вбити в собі раба нам будуть вивертати руки й кишені, ссяти в душу і називати це „благодійним концертом”. Як на похороні.