Війна на два фронти
Війна на два фронти
Недавно Володимир Литвин, характеризуючи становище в українській політиці, назвав його війною. Водночас учасники однієї з передач на „5-ому” телеканалі дійшли згоди, що визначення „інформаційна війна”, яка нібито ведеться проти України, є некоректним. Мовляв, війна це вже занадто. Проте, якщо вслід за Ігорем Каганцем – відомим українським психологом і філософом – виходити з того, що „війна це не тільки силове протистояння групи людей чи народів за допомогою кам’яних сокир, мечів, списів, вогнепальної зброї, літаків, ракет, лазерів тощо, а й всякі рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному напрямку”, то в Україні війна таки точиться.
Війни бувають двох видів: міжнаціональні і класові. Історія світу є історією війн між націями і створеними ними державами. Такі війни тривають і сьогодні. Згадаймо лишень останні: російсько-чеченську війну, міжетнічну бойню в Афганістані чи конфлікт між палестинцями та Ізраїлем. Зараз світ з хвилюванням спостерігав за російсько-грузинським конфліктом. З іншого боку, двадцяте століття нагадало нам про повстання Спартака і бунт Пугачова громадянськими війнами, спровокованими прихильниками класової боротьби. Нині проти України війна ніби не ведеться і всередині її ніби панує мир. Але це лише на перший погляд. Насправді проти України і в її середині ведуться нині „рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному напрямку”.
Фронт національний (або війна проти української України)
Упродовж історії проти українського народу велося безліч війн. Коли відвідуєш чи згадуєш Берестечко, Батурин, Крути, Гурби, Биківню, Освєнцім, Березу Картузьку, Соловки, мимоволі думається: скілько ж бо нас українців посічено, порубано, посажено на палі, замучено в льохах, спалено в концтаборах, розстріляно і вбито в боях, закидано гранатами у криївках, скільки ж наших українських кісточок гниє у болотах під Петербургом та по несходимих просторах Сибіру. Нас намагалися ополячити, з’яничарити і зросійщити. І все заради того, щоб покорити наш народ і ліквідувати нашу націю як етнічне утворення.
На сьогоднішньому історичному відрізку агресія проти української нації з боку традиційних колись ворогів - турків і поляків – залишається лише на спортивних аренах. Проте дивними залишаються стосунки з Росією. А почалося все відтоді, як російський цар розтоптав домовленності з Б. Хмельницьким та поділив Україну між Росією і Польщею. У підручниках з історії та в літературі і мистецтві багато говорилося про воз’єднання, про старшого брата, про спільну історію. Проте не згадувалося про Андрусівський договір між Росією і Польщею. За словесною еквілібристикою російського царизму а пізніше російського більшовизму приховувалася мета – шляхом зросійщення українців ліквідувати українство як етнос. З цією метою була знищена Запорізька Січ, видавалися десятки указів про заборону української мови і українського книгодрукування, замордовано багатьох видатних українців, впроваджено поняття Малоросії і „окраїни”. З цією ж метою вже за більшовицьких часів було розстріляно всю активну українську національну інтелігенцію, доведено до самогубства чи фізично знищено більшовиків національної орієнтації типу Скрипника, організовано штучний голодомор українського села, посаджено в тюрми нескорених ”шестидедястників”. Задля створення „единого советского народа” „по желанию родителей” масово закривалися українські школи в містах та переводилася на російську мову викладання вся вища школа. Метою такої політики було створення «человека нового типа» тобто homo sapiens без національних комплексів. До розукраїнення України були активно залучені урбанізація й індустріалізація. Майже всі, хто потрапляв із села до міста, тікаючи від пильної і невдячної колгоспної роботи, цуралися рідної мови: ніхто не хотів виглядати білою вороною. Усі, хто принципово думав чи чинив інакше, обзивалися націоналістами і розглядалися як вороги тодішнього суспільного ладу.
Ні істориками, ні соціологами, ні етнопсихологами ще не проведено вичерпне дослідження етнічного стану сучасного українства після його перебування в різних імперіях. За теорією націотворення кожна нація проходить етап зачаття, народження, розвитку; нації можуть хворіти і помирати. На земній кулі вимерли сотні націй. На грані вимирання ще недавно був чеський етнос. В умовах імперії чехи спілкувались німецькою. Після розпаду імперії чеська національна буржуазія взяла курс на національне відродження. Сьогодні існує незалежна Чехія з національною культурою і мовою. Схожа перспектива відкривалася перед Україною після 24 серпня 1991 р. Але тоді українському відродженню, ледве воно розпочалося, було оголошено війну, яка і досі триває. Хто з ким воює і за що, хто є агресором і хто його союзники та які перспективи у воюючих сторін?
Зрозуміти питання можна тоді, коли добре знаєш його історію. Проти української нації вели війну Польща, Росія, Німеччина, Туреччина. Проте тривалої окупації Україна зазнала лише з боку перших двох. Саме поляки і росіяни мали можливість реально втілювати в життя плани асиміляції українців. Проте Польщі повезло менше, бо вона свого часу сама була окупована Росією. Після того, як у 1918 р. Польщі вдалося вирватися з пазурів російської імперії, там було проголошено курс на національне „одродзеннє”, а президентові Ю. Пілсудському довелося звільняти з Войска Польского усіх російськомовних офіцерів. Різний рівень національної свідомості у західних областях та південних і східних областях України пояснюється тим, що в західних областях „визволителі” постійно мінялися, довго не затримуючись. Такий стан справ загострював тут національну свідомість українців. Російська окупація Лівобережної України тривала майже 350 років, протягом яких російські панівні кола вели планомірну політику, метою якої була асиміляція української нації під російську. Згідно з словниками, асиміляція це – „злиття одного народу з іншим унаслідок засвоєння його мови, культури, національних ознак”. Розрізняють природну асиміляцію та примусову. Перша відбувається при контактах етнічно різних груп населення, наприклад при шлюбах. Примусова асиміляція насаджується шляхом дискримінації. Зараз для освічених людей не залишається нез’ясованим питання, чи вела Росія війну на знищення української нації шляхом дискримінації і асиміляції українців. Питання стоїть в іншому ракурсі: чи вона її припинила?
У 1914 р. В. І. Ленін образно сказав з приводу заборони відзначення 100-річчя від народження Т. Шевченка, що Росія була і залишається тюрмою народів. Росія як спадкоємець російської імперії та СРСР, мала б вибачитися перед українською нацією за завдані їй рани і заявити про бодай моральну підтримку у відродженні української мови і культури. Натомість ми чуємо слова посла В. Чорномирдіна: „обращайтесь к Сталину”, неначе Сталін підписував смертні вироки українській інтелігенції не в Кремлі а десь у рідному Горі. Ми постійно чуємо грізні окрики з Москви, коли в Україні зрідка робляться якісь конкретні кроки для забезпечення мовних прав українців в області освіти, книговидання чи кіно. Мовна карта активно розігрується росіянами в переговорах з українською владою, де росіяни відстоюють не стільки мовно-культурні права етнічних росіян, що можна було б зрозуміти, скільки „права” так званого „рускоязичного насєлєнія”, тобто асимільованих чи частково асимільованих етнічних українців. Їх поспішають вважати „своїми”, а дружина В. Путіна якось безпардонно заявила, що російський інтерес і російська політика закінчуються там, де закінчується російська мова. Російську мовну політику поза Росією політичні експерти пояснюють прагненням Росії до розширення своїх меж, чим вона займалася віками. Подейкують, що Росія планує вдатися до ревізії кордонів, що склалися після розпаду СРСР, приплітаючи сюди нібито сказану В. Путіним фразу про те, що „Украина и вовсе не государство”. У цьому зв’язку варта уваги недавня заява колишнього президента Чехії В. Гавела про те, що Роcія досі не знає, де вона закінчується. Якщо взяти до уваги, що російська влада чинить спротив демаркації кордону з Україною, та що її видні політичні діячі заявляють про свої претензії не тільки на Севастополь а й на весь Крим і. що Росія не бажає нашого вступу до НАТО, статут якого виключає анексію чужих територій, та сама не має намір туди вступати, стає схожим на те, що дехто в Росії і справді не відмовився від марева нового «воз’єднання». Можна щиро вірити недавній заяві В. Путіна про те, що Росія визнає нинішні кордони з Україною і не має претензій на Крим, але з огляду на те, чого добиваються проросійські організації в Криму, гарантій, що вони не створять там гострої конфліктної ситуації, сам В. Путін дати не може: надто багато в Україні тих, хто у різний спосіб проти неї бореться.
Насамперед ідеться про Українську Православну Церкву московського патріархату. Після проголошення Незалежності самостійній Україні присягнули армія, міліція, інші силові структури включно з колишнім КГБ. Лише православна церква не стала на бік української державності. Це могло статися тому, що радянські спецслужби завбачливо заповнили Печерську і Почаївську лаври попами і монахами з Росії. У Почаївській Лаврі, що знаходиться на Тернопільщині, уся культова діяльність досі нічим не відрізняється від тієї, що проводиться у храмах Росії. Навіть монахи, що продають тут свічки, хрестики та ікони, вперто говорять в українському оточенні лише російською мовою. Московський патріархат в Україні не молиться за Україну і її владу, зухвало ігнорує українську мову, проповідує ідею «славянского єдинства», тобто ідею єдності з Москвою.
Релігійна проблема в Україні є насправді політичною проблемою. Адже віра у нас одна – христянська, Бог один – наш Господь Ісус Христос, церква одна – православна. Різною є лише політична орієнтація керівників і священників різних церков. Так, московська церква в Україні постійно підтримує на виборах Партію Регіонів. Представники московського патріархату нерідко самі балотуються в депутати від цієї партії, як наприклад настоятель Києво-Печерської Лаври Павєл. Натомість священники Київського патріархату та греко-католицької церкви активно підтримують кандидатів від національно-патріотичних партій. Справа дійшла до співробітництва московської церкви з комуністами, попередники яких знищили не одну тисячу храмів і священників. Комуністка К. Самойлик створила у Верховній Раді міжфракційне об’єднання на підтримку «канонічної», тобто московської церкви та поставила перед будівлею парламенту власний намет, з якого уже упродовж кількох років організовуються хресні ходи. Своєю відмовою використовувати українську мову під час служби Божої церква московського патріархату довела, що вона є лютим противником українського національного відродження.
Сказане щойно нагадує нам про комуністичну партію як другу силу, що відноситься до союзників російського імперіалізму. Оскільки головним стрижнем комуністичного вчення є ідея класової боротьби, нинішні комуністи мали б в першу чергу перейматися тим фактом, що новітня буржуазія пограбувала загальнонародну власність, присвоїла колись державні заводи і фабрики. Але комуністи цим не переймаються. З їхнього лексикону зникли такі слова і словосполучення як «експлуатація, пролетаріат, робітничий клас, революція, страйк, класові вороги, класова боротьба». Вони не закликають до будівництва соціалізму і комунізму а лише двічі на рік кличуть людей на мітинги, куди приходять бабусі і дідусі з портретами Леніна і Сталіна. Вони вживають слово «олігархи» в негативному значенні але два роки тому створили з ними та соціалістами парламентську коаліцію, за що В. Ленін напевно назвав би їх ренегатами, ревізіоністами і «предателями интерессов рабочего класса», а Сталін обізвав би «врагами народа» та всіх до одного перестріляв, як це він зробив з комуністами Західної України після її приєднання до СРСР у 1939 р.
Усю практичну і пропогандистську діяльність компартія звела до національної проблематики. Основними метафорами і епітетами у їхніх промовах є слова «оголтелые националисты, фашистские прихвостни, бендеровцы, предатели, нашисты, свидомиты». На союз з Партією Регіонів у парламенті вони пішли за умов, що останні не підтримуватимуть визнання голодомору геноцидом української нації а Української Повстанської Армії воюючою стороною та виступатимуть за найтісніші економічні та політчні стосунки з Росією, а не з Європою. Особливою метою комуністів є надання російській мові статусу державної. Комуністи розуміють ціну означених питань, особливо мовного питання. Адже просування чужої мови у свідомість нації є найпотужнішим способом руйнування її духовного стрижня та всієї системи національних цінностей. Вдала мовна агресія призводить до національного розмагнічення нації, до занепаду її національної культури і свідомості та до затухання національного патріотизму. Мова є не тільки «средством общения», як твердив В. Ленін. Мова є національним кодом мислення і взаємозв’язку поколінь. Тому перехід частини етносу на чужу мову насправді означає формування всередині етносу нового підетносу. Якщо побродити вулицями міст тих східних областей, в яких за останнім переписом переважає українське населення, та побувати там в їхніх молодіжних середовищах, то не може не створитися враження, що за своєю мовою, манерами спілкування, за лексичним арсеналом і питомою вагою сленгових вкраплень вроді «карочє, тіпа» та питомої ваги матюків тамтешні українці нагадують якийсь інший народ. Формування на базі української нації нового етносу з новим менталітетом та мовою, лексично схожою на російську, іде повним ходом. Виникли навіть його мистецькі провідники (Ирина Билык, Могилевская, Данилко, Данилец), які категорично відмовилися від творчості українською мовою.
Націй з двома мовами і двома національними культурами у природі не існувало і не існує. Якщо українська нація матиме дві мови, то вона остаточно поділиться на дві нації. Цього не можуть не розуміти комуністи. Тоді чому вони не закликають українців до поваги до рідної мови? Чому спокійно спостерігають, як в українських університетах, зокрема столичних, українським дітям після навчання в сільських українських школах, не вибачаючись, неначе так має бути, нав’язують викладання державною мовою іншої держави? Чому вони так нервують, коли чують словосполучення „українська нація” та чому вживають лише свій власний термін - „народ Украины”? Відповідь напрошується лише одна: вони не хочуть у перспективі існування української нації, а хочуть, щоб замість неї утворилося якісно нове етнічне утворення. Отже це і є війна. А на війні як на війні: є вороги і є союзники. Вороги – це українські національно-патріотичні партії і громадські організації вроді Народного Руху та «Просвіти», які прагнуть навчити українців української мови, нагадати їм їхню історію та повикидати з українських міст і сіл пам’ятники тим діячам, які нищили українців, і перейменувати вулиці, названі на честь убивць та великих грішників. Але націонал-патріоти нічого не можуть вдіяти, бо ніколи не були при владі і не мають союзників, які мають великі гроші.
Союзником комуністів є наша грошовита буржуазія. В усіх державах, де нації визволялися від імперського гніту, державне будівництво очолювала національна буржуазія, яка відразу брала курс на національне відродження. Тут варто нагадати вислів Гарібальді: «Ми зробили Італію, тепер треба робити італійців». Ми в Україні після серпня 1991 р. також мали «робити» українців, але влада в центрі і на місцях опинилася, як це зазвичай водиться, в руках буржуазії, яка на нещастя за своїм походженням у нас не є українською національною. Якщо оглянути список кількох десятків найбагатших людей в Україні, в руках яких, як стверджують, опинилося більше 90% національних багатств, то українців там виявиться усього кілька чоловік, яким за їхньою нинішньою мовно-культурною орієнтацією все українське теж стало чужим. Саме вони захоплювали банки, заводи, фабрики та цілі галузі промисловості, поки українці воювали за тризуб, гімн, мову, прапор і витрачали енергію і час на те, аби з’ясувати, хто з них більший патріот. Накравши позахмарні капітали, неукраїнська буржуазія кинула їх на підтримку російської мови і культури. При вищій владі на Банковій опинився денаціоналізований президент і його міністри – ставленики крупного капіталу. Їхніми руками було знищено українську естраду, українське кіно і книговидання. Гроші олігархів були кинуті на забезпечення засилля російських газет. Їх загальна тиражість в Україні становить понад 90%(!?). Буржуазія захопила весь телевізійний простір і забезпечила засилля у ньому російської мови. Показовим у цьому плані було заснування донецьким магнатом Р. Ахметовим телеканалу «Україна», на якому українська мова виглядала наймичкою у власній хаті. Зовсім відвертим кепкуванням над українцями була повсюдно розвішена реклама «Читайте нову українську газету «Сегодня!» З війська, силових структур буржуазна влада викидала українських націонал-патріотів. Коли заходиш до будь-якого підрозділу у війську, яким наш президент нібито збирається захищати Україну начебто від потенційної російської агресії, то важко втриматися від враження, що це армія не українська, а російська. А якщо зайти до будь-якого столичного університету, наприклад Університету технологій і дизайну, то легко переконаєшся, що державною мовою тут викладати ніколи не збиралися і не збираються. Фрагментарні і поодинокі спроби окремих діячів нинішньої помаранчевої влади змінити ситуацію наштовхуються на опір з боку буржуазії і її ставлеників при владі у східних і південних областях та в зросійщеній столиці, де завдяки традиційним чварам у помаранчевому таборі до влади прорвалася і міцно в ній закріпилася «молодая рускоязичная поросль» на чолі з банкіром неукраїнського походження, який вміє добре рахувати і прораховувати але вперто ігнорує українську мову.
Небажання буржуазії і так званих „новых украинцев” сприяти українському національному відродженню пояснюється не проросійською орієнтацією, а розумінням, що в каламутній воді легше рибку ловити: капітали легше примножувати у денаціоналізованому середовищі. Україна – не Польша, де щось не чути про тих, що накрали і втекли за кордон чи перевели туди свої гроші. Виникає запитання: чи настане колись кінець зросійщенню українців, розпочатому одіозною російською царицею Катериною ІІ, пам’ятники якій стали так сміливо ставити аж тепер в самостійній Україні? Чи розв’яже влада в Україні досі не розв’язане національне питання з огляду на його гостроту? Чи є такі умови, на які погодилась би наша олігархія, аби активно підтримати українську мову і культуру? Це питання не є риторичним, оскільки ні московська церва, ні комуністи, ні проросійські рухи і організації не є визначальними у виборі мовного і національного будівництва. Визначальними тут є капіталісти із своїм капіталом. Чи можна найти спосіб переконати і спонукати їх поставити його на служіння побудові саме української, а не ще однієї російської держави?
Фронт соціально-класовий (або війна проти Юлі)
До проголошення Незалежності в Україні будувався комунізм. За ідеологією і практикою комуністичної партії всі засоби виробництва у державі належали державі, або, як любили говорити комуністи, були загагальнонародними. Комуністичне будівництво було припинене самими комуністами, оскільки вони побачили, що планування, дисципліна і соціалістичне змагання є нічого не вартими чинниками економічного поступу у порівнянні з свободою підприємництва і конкуренцією. Тоді, коли всі капіталістичні країни були завалені горами високоякісних товарів, у нас безуспішно вирішувалася продовольча проблема, а люди стояли в чергах майже за всім: від автомобілів до чеського взуття. Деяких товарів, наприклад, туалетного паперу взагалі не було. Натомість були масові тиражі «Правди» та інших компартійних видань. Для комуністів стало зрозуміло, що соціалізм є вищою фазою капіталізму і вони наважилися на повторення ленінського рішення про НЕП. Нині всі європейські країни визнали Україну країною з ринковою економікою. Остання докорінно змінила обличчя нашої країни і її класово-соціальну структуру.
Якщо у часи «розвинутого соціалізму» чітко виділялися: клас привілегієваної компартійної і бюрократичної номенклатури, робітничий клас, колгоспне селянство і трудова інтелігенція, то побудова капіталістичного суспільства призвела до зміни головного критерію соціально-класової стратифікації суспільства. Ним стало відношення до засобів виробництва. Нині в Україні можна виділити п’ять основних суспільно-класових інградієнтів:
1. Клас крупної промислово-фінансової буржуазії, що іменується у нас олігархією. До неї належать ті суб’єкти суспільно-класових стосунків, яким вдалося під час приватизації загальнонародної власності шляхом грубого порушення законодавства, використання його недоліків чи високого суспільного становища родичів і близьких заволодіти крупними промисловими об’єктами і навіть їхніми об’єднаннями. Олігархічних ознак олігархи набувають завдяки завуальованому перебуванню у владних структурах або впливові на державну політику через створені ними політичні партії або засоби масової інформації. Кажуть, що олігархи володіють нині біля 90% національних багатств. Дехто виділяє серед них прошарок кримінального капіталу, хоча варто мати на увазі, що жоден з олігархів не придбав свої багатства без порушення законів і моралі.
2. Клас середньої і дрібної буржуазії, до якого належать капіталісти меншого порядку, які не були причетні до розкрадання державної власності, але яким вдалося завдяки комерційному хистові і старанності вивести із стану банкрутства, чи, як мовиться, врятувати невеликі підприємства, наприклад, пекарські цехи, цегольні, птахофабрики тощо. Ці люди заслуговують на повагу, бо виробляють необхідну продукцію, дають робочі місця і сплачують податки, хоча держава часто не допомагає їхній діяльності, незважаючи на що їхні підприємства поступово розвиваються і фінансово кріпнуть.
3. Нарешті слід виокремити найчисельнішу соціально-класову групу, яку умовно можна назвати пролетаріатом. До нього належать всі ті, хто не має жодних засобів виробництва, добуває щоденний хліб своїми руками чи знаннями. Ідеться про найменш забезпечені і соціально мало захищені верстви населення, що живуть на зарплату чи пенсію. Сюди можна віднести робітиків і селян, працівників бюджетної сфери так і сотні тисяч працівників так званих малих підприємців, що продають і перепродують на чисельних малих і великих базарах, аби звести кінці з кінцями.
Після прийняття Верховною Радою перших законів про приватизацію українське супільство мало уявляло її наслідки. Комуністи і націонал-демократи у Верховній Раді 1-ого скликання спільно розробляли заходи, які могли б перешкодити роздерджавленню державної власності на шкоду інтересам простих людей: була запроваджена ідея так званих ваучерів тощо. Проте коли приватизації було дане зелене світло, ніщо не змогло втримати її величезний селеновий вал, що змітав на своєму шляху закони, порушував мораль і Божі заповіді «Не вкради!» та «Не вбий!». До влади у 1994 р. донецькими червоними директорами шляхом фальсифікації результатів президентських виборів у Донецькій області було приведено Л.Кучму, який спочатку заплющив очі на все, що творилося, а потім потроху і сам став долучати «до процесу» своїх родичів і близьких. Унаслідок цього на нинішній день українське суспільство розшматовується протирічччям, породженим несправедливим роздержавленням колись державної власності: одним дісталось незаслужено багато а іншим нічого. Суспільство поділилося на ошуканих і тих, хто їх ошукав. Проте виявилося, що ошукані не поспішають хапатися за «булижники» і повертати втрачене. Ніхто, навіть комуністи – не виводять їх на протестні мітинги і вуличні походи. Створюєься враження, що кількість тих, хто їздить дорогими іномарками, через які в містах уже перейти вулицю і ходити тротуарами стає важко, впевнено збільшується.
Однією з головних причин розвалу комуністичної системи було невдоволення «трудящих» незначними з нинішнього погляду привілеями компартійних зверхників на всіх рівнях. Сьогодні народ чомусь не йде пікетувати, страйкувати, протестувати, вимагати. Давно припинилися шахтарські марші на Київ. Якщо люди інколи збираються біля якихось заводів, то хіба що для того, щоб захистити свого «хозяїна» від рейдерського наїзду. Попередні та останні парламентські вибори показали, що «обкрадені трудящі» завзято і дружно голосують за партії, створені і фінансовані тими, хто їх обікрав. Як виходить, народ з усім змирився і не бачить сенсу у протестах, революціях та громадянській війні, а бачить його у пошуках можливостей заробляти гроші: хто шляхом відкриття якоїсь власної справи, хто у роботі за кордоном, хто у пошуках пляшок на літніх пляжах. Революційною ситуацією в країні і не пахне. Народ, здається, про все забув. Та не про все забули політики.
Якщо в контексті національної ситуації політики діляться на тих, хто хоче справді української України, і тих, хто її не хоче, то в сенсі соціально-класовому вони діляться на тих, хто хоче, щоб олігархи розрахувалися з обкраденим народом, і тих, хто вважає, що нехай вже так і буде. Олігархи, звичайно ж, не проти покращення життя пролетаріату, але ж не за їхній рахунок. Капітал не любить розтринькуватися. Він має лише три властивості: нагромаджуватися, концентруватися та відтворюватися. Кожен капіталіст має нині купу проблем на своїх підпрємствах, пов’язаних насамперед з модернізацією, впровадженням нових технологій, що вимагає фінансових вкладень. Олігархи кажуть, що вони розрахуються з народом високими пенсіями і зарплатами, але після того, як їм вдасться на основі модернізації виробництва наростити його та наситити ринок якісними і дешевими вітчизняними товарами. Олігархи вважають за потрібне попросити людей трохи зачекати, що наочно відзеркалилося в бюджеті останнього уряду Януковича, яким скорочувалися соціальні програми і явно проглядалася підтримка крупного бізнесу.
Є точка зору, яка полягає в тому, що якби всі об’єкти державної власності продавалися за їхньою справжньою вартістю, то проблем з поверненням знецінених заощаджень і зовсім не було б. За іншою точкою зору народ не може і не хоче чекати, тоді коли ті, що їх обдурили, жиріють у розкошах. Юлія Тимошенко, звертаючись до буржуазії у своїй програмній промові, коли обиралася прем’єрoм у 2005 р., висловилася так: «Ви вже обросли трошки жирком. То пора поділитися ним з людьми». Ю.Тимошенко неодноразово підкреслювала, що треба повернути віру людей до влади. Ставши прем’єром, вона стала нарощувати соціальні виплати, підвищувати пенсії і зарплати, задумала програму перегляду приватизаційних справ по 3000 приватизованих підприємствах, а потім під тиском олігархів зменшила цей список спочатку до 300, а потім до 30 підприємств. І лише наївні люди можуть повірити президенові, що її усунення з уряду було наслідком інтриг між Тимошенко і Порошенком. Усунення Ю. Тимошенко було наслідком змови помаранчевих і біло-голубих олігархів поміж собою та з Президентом. Відразу після інавгурації В. Ющенко став переглядати гасла, які на виборах сформулювала його команда, і які забезпечили йому любов і довіру простого люду. Нагадаємо їх: «Олігархи заплатять справжню ціну!», «Бандитам тюрми!», «Багаті поділяться з бідними!» Проте президент не тільки не виконав жодного з цих гасел але навіть не брався за їх виконання і за чотири роки жодного разу не згадав про них публічно. Чи то він злякався капіталу, чи не знайшов механізмів втілення своїх гасел в життя, чи переглянув своє ставлення до ролі олігархічного капіталу у розбудові держави, чи сподівався використати своє становище для залучення олігархічної братії до будівництва національної держави, але факт залишається фактом: Віктор Ющенко усю подальшу політичну поведінку і відповідно лінію держави пов’язав з заграванням і братанням з крупним капіталом незалежно від його політичних чи регіональних приналежностей. Меморандум, універсал, спроби створити «широку коаліцію», створення спільних фондів тощо – все це віхи цієї політики, суттю і змістом якої є об’єднання зусиль усієї вітчизняної олігархії з метою усунення Тимошенко і її політичної сили з уряду та політичної арени. Знову ж таки лише наївний політик може думати, що створення партії В. Балоги, намагання розвалити парламентську і урядову коаліцію, спроби відставки коаліційного уряду є спробами з боку Ющенка і Януковича позбутися серйозного конкурента на майбутніх президентських виборах. Війна, яка ведеться проти Тимошенко, була б оголошена їй, якби вибори не передбачалися. Вона таємно велася проти неї ще до обрання прем’єром. Нинішню запеклу війну проти Тимошенко веде не президент, не Балога зі своїм бухгалтером, не Янукович зі своєю партією – війну веде капітал. Капітал боїться Ю. Тимошенко, бо розуміє, що коли вона сяде в президентське крісло, йому доведеться худнути а олігархам вивертати кишені.
В Україні немає і не передбачається класових війн. Комуністи і соціалісти позбулися реальної електоральної підтримки і виявилися нездатними захистити пролетаріат від експлуатаційних зазіхань крупного капіталу. Партія «Наша Україна», створена за вказівкою президента В. Ющенка за гроші помаранчевої буржуазії, після відлучення останньої від керівництва партією і впливу на її лінію, постала перед ідеологічним, фінансовим та організаційним крахом, що змусило президента дати вказівку створити іншу партію. «Єдиний Центр» створено, але жоден політичний експерт не пророкує йому політичного успіху, бо президентові не вдалося об’єднати нею помаранчеву і біло-голубу буржуазію. Жоден серйозний політик не погодився її очолити, а єдиною метою її лідерів залишається на сьогодні війна проти Ю. Тимошенко. Оскільки „леді Ю” і її партія чітко визначилися у тому, що їхньою політичною метою є захист інтересів пролетаріату, середньої і дрібної буржуазії та активна підтримка української мови як єдиної державної, а отже побудова української національної держави, перемогти її на виборах не вдасться нікому.
Але навіть коли Ю. Тимошенко стане президентом, успішно реалізувати свою політику вона не зможе, бо всі її вороги активізуються у війні проти неї. Особливо капітал, з яким воювати буде дуже важко. Війну ж їй доведеться вести на два фронти: соціальному і національному. Тому перед Ю. Тимошенко буде на вибір два варіанти: або запровадження диктатури, або пошук компромісу з олігархічним капіталом. Перший варіант може найбільше сподобатися пролетаріатові але виглядає надто запізнілим на даному етапі розвитку демократії в Україні і малореальним з огляду на її прагнення щодо європейської інтеграції. Другий варіант на перший погляд теж здається малопереспективним. Варто зокрема пригадати невдалий досвід В. Ющенка: олігархи не виконували підписані ними меморандум та універсал, а президент так і не знайшов механізмів їх виконання. Але якщо взяти до уваги, що для олігархів найважливішою проблемою є безпека їхніх капіталів і що вони не тримаються надто гостро спрямованої проросійської орієнтації та й у більшості своїй не є росіянами, можна сподіватися на їхні поступки у справі побудови національної держави. Якщо взяти до уваги, що відібрати у них приватизовані підприємства, як це було з «Криворіжсталлю», не так просто і, що є інші шляхи підтримки соціальних програм Ю.Тимошенко з їхнього боку, майбутній президент і капітал можуть шляхом взаємних поступок знайти компроміс і механізми його реалізації. Дорога буде складною і довгою, але зате без гарячих і холодних громадянських війн.
Юрій Гнаткевич
Народний депутат України
Відповіді
2008.10.02 | Panzernik
Курва, повернусь з банку порву цього Юліка, як мавпа газету.
2008.10.02 | Михайло Свистович
Які призабуті терміни: пролетаріат, дрібна буржуазія
А оце просто розчулюєЮрій Гнаткевич пише:
> Але навіть коли Ю. Тимошенко стане президентом, успішно реалізувати свою політику вона не зможе, бо всі її вороги активізуються у війні проти неї. Особливо капітал, з яким воювати буде дуже важко. Війну ж їй доведеться вести на два фронти: соціальному і національному. Тому перед Ю. Тимошенко буде на вибір два варіанти: або запровадження диктатури, або пошук компромісу з олігархічним капіталом. Перший варіант може найбільше сподобатися пролетаріатові але виглядає надто запізнілим на даному етапі розвитку демократії в Україні і малореальним з огляду на її прагнення щодо європейської інтеграції. Другий варіант на перший погляд теж здається малопереспективним. Варто зокрема пригадати невдалий досвід В. Ющенка: олігархи не виконували підписані ними меморандум та універсал, а президент так і не знайшов механізмів їх виконання.
Якщо все так складно, то якого біса не допомагати президенту а в цій важкій справі, не шукати з ним компромісів, а тупо відстоювати своє, топлячи соратника? І це при цьому, що самі не впевнені, що їм вдасться бути кращими. Афіґєть.
2008.10.02 | Гюльчатай
Альтернативная классовая "концепция". Гораздо более вероятная
Юрій Гнаткевич пише:>Однією з головних причин розвалу комуністичної системи було невдоволення «трудящих» незначними з нинішнього погляду привілеями компартійних зверхників на всіх рівнях.
Одной из основных причин развала коммунистической системы была неудовлетворенность сформировавшегося к 80-ым годам класса КПССной буржуазии нелегальностью своего положения.
Партийная номенклатура имела все, не имея на то легальных оснований, и хотела получить больше, не имея на то инструментов.
Вот то, что мы имеем сегодня - это юридическое оформление и становление класса эксплуататоров - бывших коммунистов, комсомольцев и т.п.
И что тут возразить?
2008.10.03 | Panzernik
Дочитал до конца и долго смеялся. Обламался, рвать некого
2008.10.03 | один_козак
Що ці концепції не варто одну одній протиставляти
Гюльчатай пише:> И что тут возразить?
Ці концепції чудово свого часу "співпрацювали". Тільки одна відверто озвучувалася, а інша малася на увазі.))
2008.10.03 | RedBagira
Нормальный национал-социализм (-)
.2008.10.03 | Гюльчатай
Ну, ничего национального и, тем более, социалистического
Ну, ничего национального и, тем более, социалистического в этой концепции я не вижу.Звериная классовая сущность капитализма едина, что для коммунистов, что для БЮТ, ПРУ, НСНУ и прочих примкнувших к ним.
Отличаются эти капиталистические партии не классовой сутью, а запахом лосьона для бритья.
Юля - это Шипр.
ПРУ - это Тройной одеколон.
НСНУ - это одеколон "Витя".
КПУ - это духи "Красная Москва".
(И не такая уж это шутка)