10/03/2008 | Ярослав Сватко

Реальні наслідки російсько-грузинської війни вдасться оцінити нескоро. На жаль, на більшості матеріалів, які присвячені аналізу результатів цього конфлікту, лежить печать глобальної інформаційної війни, отож, замість пояснювати реальний стан речей, вони його спотворюють, іноді свідомо, а іноді тому, що автор некритично скористався розробками штабів інформвійни.

Скажімо, набула масового поширення ідея, буцім НАТО "обміняло" відмову від приєднання до ПДЧ України та Грузії на вільну руку в діях проти Ірану – російська розробка ідеї-віруса, який вільно гуляє глобальним інформаційним простором, уражуючи легковірних та деморалізуючи легкодухих. Або ж наприклад, твердження, що саме внаслідок цієї війни Грузія безповоротно втратила дві провінції. Начебто попередніх п’ятнадцять років уряд Тбілісі керував цими територіями, а якщо й не керував, то Росія всією душею прагла передати їх грузинському урядові, от тільки війна все перевернула.

Щоб оцінити, які справжні наслідки мала ця війна, варто спиратися не на віртуальні твердження, а на доконані факти – це набагато твердіший ґрунт для висновків. Очевидно, твердити, що Грузія втратила внаслідок останньої війни Абхазію та Південну Осетію, – несерйозно, позаяк грузинської влади на цих територіях немає давно, а якби була – там не видавали б російських паспортів. Яка влада там була насправді – показує власне належність паспортів. Росія контролювала ці території до війни, передавати їх грузинам не збиралася, контролює їх і тепер. Отож, Грузія хоч і втратила Абхазію та Південну Осетію, але значно раніше, і аж ніяк не внаслідок п’ятиденної війни.

Проте Грузія здобула інше, не менш цінне для себе у цій складній геополітичній ситуації – відкриту підтримку США й НАТО. Не згадуючи вже про обсяги допомоги, які для цієї маленької країни просто фантастичні, слід відзначити, що Грузія впритул наблизилася до підписання договору із Північноатлантичним Союзом. В результаті конфлікту угрупування кораблів НАТО в Чорному морі стало перевищувати за бойовим потенціалом Чорноморський флот Росії. Також доконаним фактом є те, що Росія, попри всі бравурні заяви про військову перемогу, так і не пішла на Тбілісі та не встановила в Грузії свій уряд. Очевидно, мали місце якісь інші чинники, які зупинили російські війська, але про які не кажуть ні Кремль, ні натовці. Найбільш дієвим фактором могла б бути погроза введення в Грузію американських військ, як союзних. Що саме зупинило російські війська, історики дізнаються не скоро. Проте вже тепер ми можемо констатувати, що поки увага Росії була прикута до Кавказу, американці підписали з поляками угоду про розміщення американської ракетної бази в Польщі (практично на умовах поляків, тобто із додатковими гарантіями безпеки у постаті ракетних установок Patriot, проти чого, власне, Росія довго боролася, аргументуючи давніми протиракетними договорами. Тепер, через п’ятиденну війну, – все марно).

Щоправда, для декого доказом поразки Росії може стати винятково парад натовських (грузинських, чеченських, українських, татарських, потрібне підкреслити чи дописати) військ на Красній площі перед мавзолеєм. Однак для держави така подія – не поразка, а катастрофа, і щоб вона сталася, нація повинна зазнати цілої низки дошкульних поразок, які знищать її можливості опору. Звичайна історія – це череда поразок і перемог, які підносять або опускають націю в її можливостях самостійно урядувати на контрольованих територіях. Коли державна машина переходить критичну межу, тільки тоді настає катастрофа. А до того часу, особливо в сучасному світі, війна нагадує боротьбу бульдогів під килимом, – хто кого вкусив, і наскільки дошкульно, можна виявити лише за подальшими наслідками, але аж ніяк – не за словами дипломатів, в яких язик існує для приховування намірів, і аж ніяк не за словами пропагандистів із контрольованих урядами ЗМІ.

Безумовно, Захід вступив у період відкритого конфлікту з Москвою. Точніше, Москва ініціювала цей конфлікт, щоб утвердитися в правах розпоряджатися зайнятими територіями. Те, що цей конфлікт матиме інерцію на довгі роки, не викликає сумніву, – це конфлікт і економік, і ідеологій. Та чи зацікавлений Захід довести Росію до катастрофи, знищити державу, яка займає сьому частину суші? Отут ми можемо цілком певно сказати, що ні. Це абсолютно не в стратегічних планах Заходу (насамперед США), бо не Росія в найближчі століття буде супротивником євроамериканської цивілізації, а Китай. Це тепер, на коротку мить вихор історії виніс у центр уваги Росію. А завтра, позавтра і далі кожен день фіксуватиме утвердження Китаю в світовій економіці, науці, військовій справі, врешті, демографії.

Якби Красною площею в найближчому майбутньому пройшли парадом не російські війська, то це означало б, що великі далекосхідні території потрапили під безпосередній контроль Китаю. Чи зацікавлені в цьому США та ЄУ? Радше ні, бо це означало б контроль Піднебесної над ресурсами, які дали б їй додатковий імпульс у вічній гонці цивілізацій. З цього ракурсу й потрібно дивитися на розвиток конфлікту між Росією та натовцями: Захід зацікавлений перемогти Росію, але зовсім не зацікавлений її зруйнувати. Захід радше зацікавлений асимілювати Росію в своє цивілізаційне середовище, якщо не повністю, то в достатній мірі, щоб отримати її на своєму боці в боротьбі з Китаєм. Тому параду не російських військ на Красній площі радше за все, не буде (хіба що російська еліта вчинить політичне самогубство).

А будуть дії, спрямовані на підпорядкування російської економіки західним стандартам, використання кризових ситуацій для впровадження західних суспільних і політичних норм. Ця боротьба ніколи не виглядає ефектно. В сучасній світовій політиці зовнішні ефекти переважно є прикриттям для проведення глибинних змін. Так, як п’ятиденна війна на Кавказі послужила для утвердження нової розкладки сил між Росією та НАТО не дуже поміченими, але доконаними фактами.