Дорогою до Переяслава (/)
10/15/2008 | observеr
Дорогою до Переяслава
Юрій Гіренко, Взгляд (Росія) // 10:51 15-10-2008
Що Росії робити з Україною? І чому російське керівництво вчинило правильно, зробивши ставку на Юлію Тимошенко? – на ці запитання намагається дати відповіді політичний аналітик та публіцист Ігор Гіренко у російському виданні «Взгляд».
«Політична криза в Україні» - таке затерте словосполучення, що вже нецікаво, чим закінчиться цього разу. Що робити Росії з Україною – ось що справді було важливо і залишається важливим.
Ну справді, що принципово нового можна сказати про політичний розвиток України, починаючи з Помаранчевої революції? Написано вже дуже багато (у тому числі автором цих рядків), усі можливі оцінки дані, всі персонажі до болю знайомі, всі сценарії розглянуті…
Вкотре розмірковувати, хто кого поборе? Це вже не дуже хвилює навіть громадян України, не те що російських громадян. Хіба політтехнологів, які зараз потягнуться в українські регіони, як перелітні птахи на південь, щоб працювати на всі партії та блоки.
До слова, цей професійний цех повинен бути особливо вдячний Віктору Ющенку. Призначення чергових позачергових виборів до Верховної Ради для наших консалтерів, піарщиків та інших іміджмейкерів було б дуже доречне: 12 жовтня у Росії відбулася серія регіональних виборів, і, якби не Віктор Андрійович, технологам довелося б робити перерву аж до післяноворічного періоду, коли почнуться весняні регіональна кампанії.
Втім, політтехнологи – не найбільш вдячна публіка, а більше ніхто Президенту Ющенку спасибі не скаже. Український політикум, перетворившись у 2004 році у дещо середнє між Запорозькою Січчю та махновською вольницею, ще довго залишиться у цьому хвилюючому стані. А щорічні перевибори парламенту сприяють затягуванню процесу, що навряд чи тішить більшість мешканців «незалєжной» держави.
Але це, зрештою, їхні власні проблеми. У Росії є справи важливіші. І одне з тих запитань, на яке досі немає чіткої відповіді: як бути з Україною?
Під час Помаранчевої революції у нашому політичному класі поширилися і утвердилися два завідомо хибні судження. Перше: Україна – відрізаний шматок, і нам однаково, що там відбувається. Друге: Росія занадто багато втручається у внутрішньоукраїнські справи.
Стосовно першого, то воно безглузде. Україна потрібна Росії, і не лише із сентиментально-історичних міркувань. Економіки обох країн тісно привязані одна до одної. Геополітичне розташування України таке, що її недружність відрізає Росію від Європи та створює умови виникнення такої загрози національній безпеці, що Кавказ здаватиметься повидлом.
Щоб Росія спокійно жила та розвивалася, їй потрібна дружня Україна. Якщо і не така, що повернулася на шлях Богдана Хмельницького, то, в усякому разі, союзна Москві. Росія не може дозволити перетворити Україну на лімітрофну державу з антиросійською орієнтацією.
І тут пригадується друга теза – про надмірність російського втручання. Теза абсолютно брехлива, оскільки протягом 17 років української незалежності хоч якось значна участь Москви в українській політиці була відсутня.
В Україні був ( і залишається) російський бізнес. Українські політики залучали до участі у виборчих кампаніях російських спеціалістів. Але єдиним прецедентом помітного включення російської держави в українську внутрішню політику були президентські вибори 2004 року. Причому участь ця була незграбною, але дуже невеликою.
Росія має нарешті всерйоз стурбуватися тим, щоб її інтереси були представлені в українській політиці. Щоб у Києві було не тільки американське лобі, але й московське. Не менш (а краще – більш) сильне.
І Росія, звісно, повинна визначитися, кому і як допомагати у виборчій кампанії, що розпочинається. Слід визнати, що ставка на Партію регіонів, зроблена після Майдану, не зіграла. Річ навіть не у тому, що вплив ПР не зростає, - справа у неправильній оцінці політичного обличчя цієї партії.
Потрібно нарешті зрозуміти та запам’ятати: Партія регіонів не є проросійською. В Україні немає і не було проросійських політичних сил – у 2004 році прозахідна коаліція боролася із «самостійниками». І перемогла. А потім розкололася – на безумовних західників (Ющенко) і… нових самостійників (Тимошенко).
Немає нічого дивного у тому, що регіоналам й Тимошенко ніяк не вдається домовитися, - вони ж претендують на одну й ту саму нішу. І БЮТ, і ПР хочуть одного й того ж : бути і нашим, і вашим. І отримувати свої бонуси і від Москви, і від Брюсселю з Вашингтоном…А має залишитися тільки один!
Сьогодні, схоже, Москва вирішила зробити ставку не на малорухомого Віктора Януковича, а на більш динамічну Юлію Тимошенко. Це правильно у тому сенсі, що Прем’єр-міністр України політично сильніша за лідера опозиції. А ситуація змушує пані Тимошенко більше грати з Росією, ніж із Заходом.
Ні, не тому, що вона перевиховалася: просто Захід зробив ставку на Ющенка. До того ж у ситуації наростаючої економічної кризи допомоги від ЄС та США Україна не дочекається (у тих свої проблеми, і ділитися з далекою периферією їй не з руки). У той час, коли Росія зацікавлена у відносній економічній стабільності у сусідній країні, з якою в неї відкритий кордон…
Зрозумійте правильно, я зовсім не підозрюю Юлію Володимирівну в надмірному українському патріотизмі. Але статус глави уряду, яка очолює при цьому передвиборний блок, примушує турбуватися про економіку країни.
То ж гра, почата Кремлем із колишньою революціонеркою, цілком виправдана. Головне – не загратися. Не уявити, як було деякий час тому з Партією регіонів, що Тимошенко – наш надійний друг. І, до речі, не скидати з рахунків Януковича: згодиться як противага, та й можливість дрейфу в бік Москви регіоналам потрібно залишити.
Важливо, що за будь-якого підсумку грудневих виборів кардинальних змін у характері політичного розвитку не відбудеться. Єдине, що може статися (і в цьому зацікавлені як Тимошенко, так і Янукович), - остаточний крах прозахідного вектора, прокладеного Ющенком. Росія у цьому теж зацікавлена.
То ж тактично все досить зрозуміло. Більше того, зрозумілий і стратегічний курс: вирощування в українській еліті серйозних сил, орієнтованих на союз із Росією. Щоб було більше людей, які розуміють, що по-справжньому інтересам України відповідає не міфічний «європейський вибір» і не «самостійність» будь-якою ціною, а нова Переяславська рада…
Тільки от за останні чотири роки щодо цього нічого так і не було зроблено. Чи буде зроблено хоч щось тепер? Хотілося б.
Оригiнал матерiалу:
http://vz.ru/columns/2008/10/10/217380.html…
http://inozmi.glavred.info/articles/247.html
Юрій Гіренко, Взгляд (Росія) // 10:51 15-10-2008
Що Росії робити з Україною? І чому російське керівництво вчинило правильно, зробивши ставку на Юлію Тимошенко? – на ці запитання намагається дати відповіді політичний аналітик та публіцист Ігор Гіренко у російському виданні «Взгляд».
«Політична криза в Україні» - таке затерте словосполучення, що вже нецікаво, чим закінчиться цього разу. Що робити Росії з Україною – ось що справді було важливо і залишається важливим.
Ну справді, що принципово нового можна сказати про політичний розвиток України, починаючи з Помаранчевої революції? Написано вже дуже багато (у тому числі автором цих рядків), усі можливі оцінки дані, всі персонажі до болю знайомі, всі сценарії розглянуті…
Вкотре розмірковувати, хто кого поборе? Це вже не дуже хвилює навіть громадян України, не те що російських громадян. Хіба політтехнологів, які зараз потягнуться в українські регіони, як перелітні птахи на південь, щоб працювати на всі партії та блоки.
До слова, цей професійний цех повинен бути особливо вдячний Віктору Ющенку. Призначення чергових позачергових виборів до Верховної Ради для наших консалтерів, піарщиків та інших іміджмейкерів було б дуже доречне: 12 жовтня у Росії відбулася серія регіональних виборів, і, якби не Віктор Андрійович, технологам довелося б робити перерву аж до післяноворічного періоду, коли почнуться весняні регіональна кампанії.
Втім, політтехнологи – не найбільш вдячна публіка, а більше ніхто Президенту Ющенку спасибі не скаже. Український політикум, перетворившись у 2004 році у дещо середнє між Запорозькою Січчю та махновською вольницею, ще довго залишиться у цьому хвилюючому стані. А щорічні перевибори парламенту сприяють затягуванню процесу, що навряд чи тішить більшість мешканців «незалєжной» держави.
Але це, зрештою, їхні власні проблеми. У Росії є справи важливіші. І одне з тих запитань, на яке досі немає чіткої відповіді: як бути з Україною?
Під час Помаранчевої революції у нашому політичному класі поширилися і утвердилися два завідомо хибні судження. Перше: Україна – відрізаний шматок, і нам однаково, що там відбувається. Друге: Росія занадто багато втручається у внутрішньоукраїнські справи.
Стосовно першого, то воно безглузде. Україна потрібна Росії, і не лише із сентиментально-історичних міркувань. Економіки обох країн тісно привязані одна до одної. Геополітичне розташування України таке, що її недружність відрізає Росію від Європи та створює умови виникнення такої загрози національній безпеці, що Кавказ здаватиметься повидлом.
Щоб Росія спокійно жила та розвивалася, їй потрібна дружня Україна. Якщо і не така, що повернулася на шлях Богдана Хмельницького, то, в усякому разі, союзна Москві. Росія не може дозволити перетворити Україну на лімітрофну державу з антиросійською орієнтацією.
І тут пригадується друга теза – про надмірність російського втручання. Теза абсолютно брехлива, оскільки протягом 17 років української незалежності хоч якось значна участь Москви в українській політиці була відсутня.
В Україні був ( і залишається) російський бізнес. Українські політики залучали до участі у виборчих кампаніях російських спеціалістів. Але єдиним прецедентом помітного включення російської держави в українську внутрішню політику були президентські вибори 2004 року. Причому участь ця була незграбною, але дуже невеликою.
Росія має нарешті всерйоз стурбуватися тим, щоб її інтереси були представлені в українській політиці. Щоб у Києві було не тільки американське лобі, але й московське. Не менш (а краще – більш) сильне.
І Росія, звісно, повинна визначитися, кому і як допомагати у виборчій кампанії, що розпочинається. Слід визнати, що ставка на Партію регіонів, зроблена після Майдану, не зіграла. Річ навіть не у тому, що вплив ПР не зростає, - справа у неправильній оцінці політичного обличчя цієї партії.
Потрібно нарешті зрозуміти та запам’ятати: Партія регіонів не є проросійською. В Україні немає і не було проросійських політичних сил – у 2004 році прозахідна коаліція боролася із «самостійниками». І перемогла. А потім розкололася – на безумовних західників (Ющенко) і… нових самостійників (Тимошенко).
Немає нічого дивного у тому, що регіоналам й Тимошенко ніяк не вдається домовитися, - вони ж претендують на одну й ту саму нішу. І БЮТ, і ПР хочуть одного й того ж : бути і нашим, і вашим. І отримувати свої бонуси і від Москви, і від Брюсселю з Вашингтоном…А має залишитися тільки один!
Сьогодні, схоже, Москва вирішила зробити ставку не на малорухомого Віктора Януковича, а на більш динамічну Юлію Тимошенко. Це правильно у тому сенсі, що Прем’єр-міністр України політично сильніша за лідера опозиції. А ситуація змушує пані Тимошенко більше грати з Росією, ніж із Заходом.
Ні, не тому, що вона перевиховалася: просто Захід зробив ставку на Ющенка. До того ж у ситуації наростаючої економічної кризи допомоги від ЄС та США Україна не дочекається (у тих свої проблеми, і ділитися з далекою периферією їй не з руки). У той час, коли Росія зацікавлена у відносній економічній стабільності у сусідній країні, з якою в неї відкритий кордон…
Зрозумійте правильно, я зовсім не підозрюю Юлію Володимирівну в надмірному українському патріотизмі. Але статус глави уряду, яка очолює при цьому передвиборний блок, примушує турбуватися про економіку країни.
То ж гра, почата Кремлем із колишньою революціонеркою, цілком виправдана. Головне – не загратися. Не уявити, як було деякий час тому з Партією регіонів, що Тимошенко – наш надійний друг. І, до речі, не скидати з рахунків Януковича: згодиться як противага, та й можливість дрейфу в бік Москви регіоналам потрібно залишити.
Важливо, що за будь-якого підсумку грудневих виборів кардинальних змін у характері політичного розвитку не відбудеться. Єдине, що може статися (і в цьому зацікавлені як Тимошенко, так і Янукович), - остаточний крах прозахідного вектора, прокладеного Ющенком. Росія у цьому теж зацікавлена.
То ж тактично все досить зрозуміло. Більше того, зрозумілий і стратегічний курс: вирощування в українській еліті серйозних сил, орієнтованих на союз із Росією. Щоб було більше людей, які розуміють, що по-справжньому інтересам України відповідає не міфічний «європейський вибір» і не «самостійність» будь-якою ціною, а нова Переяславська рада…
Тільки от за останні чотири роки щодо цього нічого так і не було зроблено. Чи буде зроблено хоч щось тепер? Хотілося б.
Оригiнал матерiалу:
http://vz.ru/columns/2008/10/10/217380.html…
http://inozmi.glavred.info/articles/247.html
Відповіді
2008.10.15 | Panzernik
Взгляд на очко из глубины выгребной ямы