10/18/2008 | Меркурій

Гетьманату

Що спонукало Бориса Скоропадського, який мав забезпечене життя в достатку у США й Канаді, спродати все своє майно, забрати родину і переїхати жити в Україну? Тяжіння рідної землі, каже 53–річний чоловік. Він називає себе внуком гетьмана Павла Скоропадського, спростовуючи тезу швейцарки Олени Скоропадської–Отт про те, що на ній гетьманська династія уривається.


Днями Борис Данилович завітав до Рівного. Ця людина відкрита, щира у спілкуванні, а тому й нашим читачам буде цікаво послухати його розповідь про життєві перипетії, що не поступаються за інтригою й таємністю латиноамериканським серіалам. Скоропадський–Тугай–Бей каже, що результати експертизи ДНК підтверджують його гетьманське походження на 74 відсотки. А в Україні він — ні багато ні мало — хоче відродити Гетьманат, тобто монархічну форму влади.

— Пане Борисе, ви народилися в Канаді, прожили там велику частину свого свідомого життя, а тепер приїхали в Україну з упевненістю, що повернулися на Батьківщину...

— Скільки себе пам’ятаю, завжди почувався українцем. Переважна більшість повоєнних українців–емігрантів, віддаючи дітей до суботніх українських шкіл, щоб ті не забували своїх коренів, при цьому завжди наголошували, що Канада — це нова батьківщина, звикайте до неї, тут будете жити. Моя ж мама завжди мені казала, що ми на чужині, а наша батьківщина — Україна. Щосуботи я відвідував українську школу, закінчив курси українознавства, був у «Пласті», ходив щонеділі до церкви. На канадському державному радіо, де є українська програма, виграв «Кобзар» за читання віршів Шевченка. І коли у 2006 році я сказав мамі, що їду в Україну і, мабуть, її більше ніколи не побачу, вона розплакалася й щиро зраділа цьому. Сказала: їдь туди, де я не могла жити 62 роки свого життя.

На жаль, у Канаді в мене нікого не лишилося. Мама померла через шість тижнів, як ми поїхали. Я не встиг на її похорон. Для себе вирішив: мамина робота закінчилася, моя — зачалася.

— Ви маєте на увазі продовження діяльності гетьманського роду Скоропадських?

— Так. Керівництво нашої держави за 17 років незалежності не зробило і п’яти відсотків того, що мій дід Павло Скоропадський зробив у 1918–му за сім з половиною місяців. Отож мої перші кроки — говорити з народом, розповідати їм про другий Гетьманат, діяльність Павла Скоропадського та його родини, щоб люди мене зрозуміли.

Мій фундамент ставиться для побудови Третього Гетьманату. Так як будуєш будинок: потрібен сильний підмурівок, щоб споруда витримала бурі, грім і блискавки. Я відродив гетьманський дім Скоропадських, написав маніфест, мав звернення до народу з нагоди 90 річчя проголошення Гетьманської держави. Засновую фонд «Дім Скоропадських». Моя підтримка — це звичайні українці. Кожного місяця усе більше людей цікавляться цією справою. І стає трохи легше.

Найбільше мені допомагають три гілки нашої влади через їхню діяльність. Подивіться, що твориться у Верховній Раді. Якби вони дбали про народ і він був втішений, то я би з вами тут на цю тему не розмовляв...

— Як так сталося, що ви лише в зрілому віці дізналися про свій родовід?

— Мій тато Данило Скоропадський був отруєний КДБ 22 лютого 1957 року в Лондоні. Тоді дядько мами — полковник Порфирій Силенко, який був консультантом і приватним секретарем мого батька, порадив їй залишитися в Канаді, змінити прізвище і заховати мене. Згодом сам емігрував туди ж і жив разом із нами. Коли мені було 22 роки, він раптово помер від раку печінки і не встиг нічого мені розповісти, хоча мамі говорив: скажеш синові про все в дорослому віці. У мами теж були сумніви, чи я вже є дорослий. Вона відкладала цю розмову, бо просто боялася. Але коли важко захворіла, то, щоб не взяти цю таємницю до могили, розповіла спочатку про моїх діда й батька моїй дружині. Я прийшов із роботи, а моя Ірочка, тримаючи фото батька, сказала, що його прізвище зовсім інше, ніж я знав до цього. І коли назвала прізвище «Скоропадський», воно мені нічого не говорило, бо там, як і тут, нічого не вивчають про Гетьманат.

Я почав самостійно цікавитися історією, багато що мені стало ясним. Я почав дещо розуміти із сказаного мені раніше старшими людьми. Щасливий той чоловік, котрий хоч у 44 роки дізнається, хто він є, чому прийшов у цей світ, знає, що має робити, та йде і робить.

— Пане Борисе, щойно ви з’явилися в Україні, пішли розмови, що ваша причетність до гетьманського роду є надуманою. Не визнає вас і тітка Олена Отт–Скоропадська із Цюриха — єдиний, як вона вважає, нащадок Скоропадських.

— Від пані Олени цього особисто ніхто не чув, і про це в неї потрібно запитати. Чому їй стало недобре, коли я дізнався про своє походження, я не знаю. Адже про мене вона знала від народження. Чому їй стало зле, коли я приїхав в Україну і почав говорити про велич нашого народу, рід Скоропадських, розповідати про другий Гетьманат, я не знаю.

Я маю необхідний доказ свого походження: персональні речі, фотографії, іншу приватну інформацію. У 2005 році зробив аналіз ДНК з офіційними протоколами моєї крові, крові моєї матері й оформленими протоколами крові рідної сестри Данила Скоропадського — Олени Скоропадської–Отт. Маю 74 відсотки ймовірності, що ми з нею родичі.

А те, що навіть зовні я дуже подібний до діда, заперечити ніхто не може. Нині працюю над цим питанням і незабаром поставлю на цьому крапку. Мені часто говорять, що, коли патріоти хочуть щось зробити для України, їм заважають. Я комусь заважаю. Заважаю тим, які не хочуть бачити здорову, могутню, самостійну, незалежну Україну.

— Як ви обжилися в Україні після переїзду з–за океану?

— Ось уже незабаром буде два роки, як ми проживаємо в Україні. Нині родина — дружина Ірина (сама з Городенки Івано–Франківської області), сини Данило та Максим — мешкають у Івано–Франківську. Я вирішив, що для моїх синів найкраще буде в Україні. Вони ходять до звичайної української школи. Данило, йому десять років, навчається в п’ятому класі; Максим має вісім років — у третьому класі. Ірина викладає англійську мову в одному з університетів Івано–Франківська.

Тут наші з Іриною діти мають велику родину — діда з бабусею, прабабусю, дядька бачать щодня. У дружини багато подружок, з якими навчалися, вони мають таких же дітей, тож спілкуються, гуляють разом. Нам, як сім’ї, тут краще.

Сини, звичайно, нудьгують за тими матеріальними речами, які мали в Канаді. Вони звикли, що ми там мали три машини, і мама їх скрізь возила, а тут — «маршрутка», тролейбус і все. Але я їх вчу, що важливіше на світі. І це добре, бо вони матимуть ?рунт під ногами. Змалечку ці діти знають, що вони — правнуки гетьмана, якого вони роду.

Максимчик почув, що я їду до Берестечка минулого червня і спатиму в шатрі з козаками, то попросив взяти його з собою. Як я міг відмовити? Він із захватом після подорожі розповідав про все однокласникам у школі. Отож мої козаки мають те багатство, якого я не мав у дитинстві.