Політична «Монополія»
10/19/2008 | Галя Койнаш
Недавнє повідомлення про неймовірну вартість кожного прийнятого закону «діючого» скликання Верховної Ради мало кого здивувало. Зрозуміло, що нардепи ухвалили в три рази менше законів, ніж ВР попереднього (теж ніяк не продуктивного) скликання, адже мали вони багато інших справ. Їхня боротьба, аж до бійок, за владу, свари, витівки, надувні кульки зробили порівняння Ради із пісочницею заяложеним штампом. Щоправда, їх закулісні домовленості мало нагадують дитячі забавки, але з демократією вони теж нічого спільного не мають.
Втім, спостерігаючи за подіями навколо указу Президента про призначення позачергових виборів, важко позбутися враження, що владоможці знайшли собі цікавішу забаву, й зараз захоплені вельми специфічною версією гри «Монополія». Суспільство й ті представники міжнародної спільноти, які ще не відмахнулись від України, дивляться, як політики відверто користуються та зловживають своїми «активами», тобто підконтрольними органами влади, щоби утримати, добитись або позбавити влади опонента, чи, точніше, як проглядає з їхніх дій, смертельного ворога. Особливу стурбованість викликає те, що вони так само відверто намагаються вплинути на судові процеси й на судову владу в цілому. Вражає безвідповідальність, з якою вони кидаються звинуваченнями на адресу «не своїх» силових органів і лякають людей байками щодо планів насильницьких дій. Гравці «Монополії» завзято намагаються якнайбільше захопити та водночас знищити опонентів. Проте тут не йдеться про забаву, й світова фінансова криза, не кажучи вже про ситуацію в регіоні з приводу конфлікту між Грузією та Росією, не є паралельними настільними іграми.
Нагадаю, що 8 жовтня в емоційному зверненні до народу Президент Ющенко оголосив про розпуск парламенту. За Конституцією підстави були, чи з приводу виходу з коаліції двох нардепів ще в червні, чи виходу частини фракції «Нашої України» на початку вересня після того, як нардепи від БЮТ проголосували разом із регіоналами і комуністами за закони, що обмежували повноваження Президента.
За результатами опитувань більшість виборців не підтримують дострокові вибори, й немовби всі фракції та Президент докладали зусилля, щоби створити заново коаліцію. Щоправда, тут ми наштовхуємось на одну з найістотніших проблем. Про переговори повідомляла одна чи інша сторона, здебільшого разом із закидами в зраді чи щось подібному на адресу опонентів. На жаль, ЗМІ дуже рідко представляли альтернативні версії чи ставили обом сторонам жорсткі питання. Без відкритості фактично неможливо судити, чи всі сторони щиро шукали виходу із кризи.
Президентський Указ № 911 вступив у силу 10 жовтня з його опублікуванням в офіційних виданнях. Того самого дня група нардепів від БЮТ подала позов до Київського окружного адміністративного суду щодо зупинення дії Указу. Суд, точніше, суддя Володимир Келеберда, призупинив дію указу та заборонив ЦВК вчиняти будь-які дії, пов’язані з організацією дострокових виборів. 10 жовтня виявився надзвичайно насиченим подіями, зокрема й ще одним президентським указом, який скасував ту частину указу від лютого 2007 року, яким було призначено того самого суддю, що призупинив дію указу про розпуск парламенту. Потім у понеділок вийшов ще один указ Президента про ліквідацію самого Київського окружного адміністративного суду й утворення на його базі двох нових.
Серед цілої низки тривожних аспектів цієї жалюгідної саги, не можемо не згадати дивну відсутність спроб надати переконливі пояснення своїх дій, немов уважають, що достатньо найголосніше кричати. Так, представники БЮТ наводять аргументи проти розпуску. Вони нагадують, що згідно із Конституцією, дострокові вибори не можуть проводитися раніше, ніж через рік після попередніх, й твердять, що рік починається від моменту, коли нардепи прийняли присягу (23 листопада). З іншого боку, це не обов’язково пояснює, чому звернулись до адміністративного суду, коли не можуть не знати, що повноваження тлумачити цю конституційну норму має виключно Конституційний Суд.
До речі,16 жовтня, суддя Конституційного Суду Іван Домбровський пояснив журналістам, що все залежить від того, що міститься у зверненні до суду. Якщо стверджується про незаконність (на відміну від неконституційності) указу, то позов має бути розглянутий адміністративним судом. Минув тиждень від подій, що викликають обґрунтовані сумніви щодо дотримання владоможцями принципів верховенства права, а ми так і не знаємо аргументів і підстав позову.
Наступне запитання стосується ролі судді Келеберди. Із журналістами представники БЮТ ділилися виключно вищевикладеними аргументами, й за відсутністю іншої інформації важко з упевненістю сказати, що саме розглянув суддя. Навіть, якщо звернення стосувалось відомих нам аргументів, згідно з буквою процесуального законодавства, жодного порушення, можливо, і не було. Коли надходить позов про скасування законодавчого акту, суддя в першу чергу призупиняє дію даного акту, а тільки після цього переходить до розгляду справи по суті. Але тут, перепрошую, суть справи не приховувалась сором’язливо за дверима, а він так само не міг не знати, що не є уповноваженим розглядати подібні питання. А якщо мова йшла про порушення закону, чому про це не сказали? Довіра до судової влади не є якоюсь дрібницею, якою можна легко жертвувати.
Чесно кажучи, досить складно знайти альтернативні способи оцінки двох наступних президентських указів. Дивно, що представник Президента вважав за потрібне вказати на зупинку указу про призначення Келеберди як «доказ», що указ про розпуск не призупинено. За його, скажімо, логікою, зупинка указу про призначення суддею означає, що суддя не був суддею, коли він ухвалив рішення. Якщо так, то він суддею й не був уже давно! Нам невідомо, чи замислився шановний представник про наслідки для Києва того, що суддя не є суддею вже півтора роки? . Складається враження, що головне є недопущення затримки виборчого процесу, бо часу до призначеної дати виборів обмаль.
Зрозуміло, що затримка якраз на руку представникам БЮТ, що намагаються унеможливити проведення виборів 7 грудня. Напевно саме це зумовлює блокування нардепами від БЮТ як апеляційного адміністративного суду, так і ЦВК. Сподіваємось, що бютівці не прагнуть відмінити право кожного громадянина оскаржити судове рішення, але безумовно намагаються ставити під сумнів це право саме Президента.
Гарант Конституції, в свою чергу, звільнив суддю, який ухвалив неугодне рішення. Чи були якісь підстави, чи він уважав, що рішення судді є неправомірним, жодного значення не має й не може мати в правовій державі. Не він вирішує, а суд. Особливо турбує порушення - до розгляду апеляції - кримінальної справи проти судді за «винесення свідомо незаконного рішення». Та й накопичується занадто багато збігів обставин. Нагадаю, що 13 жовтня Печерський районний суд Києва припинив слідчі дії стосовно судді, а через два дні Президент видав указ, яким він звільнив голову того самого суду та призначив нового – сумно відомого попереднього голову цього суду.
Що стосується указу про ліквідацію суду, то Президент 15 жовтня сказав на прес-конференції, що указ був виданий за ініціативою Мін’юсту. Нажаль, після звільнення самого судді, досить важко повірити, що немає зв’язку між рішенням суду та указом про ліквідацію. Ще гірше є те, що в цій політичній «Монополії», Мін’юст також не вважається неупередженою стороною. До речі, смутному фарсу немає кінця: 15 жовтня ЗМІ спочатку повідомили, що Київський обласний адміністративний суду призупинив дію указу про ліквідацію Окружного адмінсуду Києва, а вже ввечері, що СП подав апеляцію на цю ухвалу. А 16 жовтня стало відомо, що Голова Верховного суду звернувся до Президента зі зверненням щодо необхідності скасування Указу про ліквідацію суду. Він указав на грубі порушення, зокрема відсутність подання Мін’юсту на погодження утворення та ліквідації судів. Тобто, навіть якщо ініціатива надійшла від Мін’юсту, зарано було ухвалити це рішення.
Розгляд апеляції президента на зупинку його указу про розпуску парламенту черговий раз перенесли на 21 жовтня. Невідомо, чи засідання суду відбудеться, бо нардепи від БЮТ продовжують блокування. Обидві сторони кричать, що друга сторона здійснює тиск на суддів, а вони білі та пухнасті. За таких обставин не дивно, що судді не поспішають розглянути позов. Але знову таки, відповідь на запитання, чи судді самі просили охорони, й в кого просили, скоріше залежить, від того, чию версію подають. Надзвичайно тривожно, що в ЗМІ та, напевно, в суспільстві загалом вважається, що силові органи підпорядковані різним сторонам: МВС підтримує тих, хто відмовляється, так би мовити, розпуститися, а СБУ підтримує Президента. Разом із неприхованим тиском на судову владу, важко очікувати від пересічного громадянина, щоб він був упевнений у засадничих принципах демократичної держави, передусім у чіткому розділу гілок влади. Повторюю, що крик від різних політиків щодо посиленої чи озброєної охорони не можна назвати інакше, ніж разючою безвідповідальністю.
В останні дні пролунали суворі слова осуду від голови Верховного суду та голови Державної судової адміністрації. Слушні та заслужені слова, до яких явно не збираються прислухатися.
Всі владоможці використовують ЗМІ та намагаються заручитися підтримкою європейських структур, видаючи себе за захисників демократичних цінностей у боротьбі зі зрадницькими планами опонентів узурпації влади. Дух суперництва і бажання перемогти опонента за будь-яку ціну переважає і здоровий глузд, і логіку. Прикро чути нескінчений потік нестриманих звинувачень. Важко бачити, як владоможці ганьблять Україну в усьому світі, та й ставлять її інтереси під загрозу за умов найтяжчої за останні десять років світової фінансової кризи, нестабільності й складних відносин із Росією. Але найстрашнішим є те, що своєю деструктивною та егоїстичною поведінкою, вони нахабно підточують незалежність судової влади, використовують органи влади в своїх цілях й тим самим проявляють неприпустиме в демократичному суспільстві презирство до власних громадян. Нехай з'ясують, хто з них крутіший, в інших сферах, а не в нехтуванні правом. Головне, пора їм замислитися, чи хочуть вони пояснити громадянам України та міжнародній спільноті, чому саме вони вважають себе вправі руйнувати основи правової демократії. Питання лунає дедалі частіше – відповідь за ними.
Галя Койнаш
Харківська правозахисна група
(англійська версія http://www.khpg.org.ua/en/index.php?id=1224417362 )
Втім, спостерігаючи за подіями навколо указу Президента про призначення позачергових виборів, важко позбутися враження, що владоможці знайшли собі цікавішу забаву, й зараз захоплені вельми специфічною версією гри «Монополія». Суспільство й ті представники міжнародної спільноти, які ще не відмахнулись від України, дивляться, як політики відверто користуються та зловживають своїми «активами», тобто підконтрольними органами влади, щоби утримати, добитись або позбавити влади опонента, чи, точніше, як проглядає з їхніх дій, смертельного ворога. Особливу стурбованість викликає те, що вони так само відверто намагаються вплинути на судові процеси й на судову владу в цілому. Вражає безвідповідальність, з якою вони кидаються звинуваченнями на адресу «не своїх» силових органів і лякають людей байками щодо планів насильницьких дій. Гравці «Монополії» завзято намагаються якнайбільше захопити та водночас знищити опонентів. Проте тут не йдеться про забаву, й світова фінансова криза, не кажучи вже про ситуацію в регіоні з приводу конфлікту між Грузією та Росією, не є паралельними настільними іграми.
Нагадаю, що 8 жовтня в емоційному зверненні до народу Президент Ющенко оголосив про розпуск парламенту. За Конституцією підстави були, чи з приводу виходу з коаліції двох нардепів ще в червні, чи виходу частини фракції «Нашої України» на початку вересня після того, як нардепи від БЮТ проголосували разом із регіоналами і комуністами за закони, що обмежували повноваження Президента.
За результатами опитувань більшість виборців не підтримують дострокові вибори, й немовби всі фракції та Президент докладали зусилля, щоби створити заново коаліцію. Щоправда, тут ми наштовхуємось на одну з найістотніших проблем. Про переговори повідомляла одна чи інша сторона, здебільшого разом із закидами в зраді чи щось подібному на адресу опонентів. На жаль, ЗМІ дуже рідко представляли альтернативні версії чи ставили обом сторонам жорсткі питання. Без відкритості фактично неможливо судити, чи всі сторони щиро шукали виходу із кризи.
Президентський Указ № 911 вступив у силу 10 жовтня з його опублікуванням в офіційних виданнях. Того самого дня група нардепів від БЮТ подала позов до Київського окружного адміністративного суду щодо зупинення дії Указу. Суд, точніше, суддя Володимир Келеберда, призупинив дію указу та заборонив ЦВК вчиняти будь-які дії, пов’язані з організацією дострокових виборів. 10 жовтня виявився надзвичайно насиченим подіями, зокрема й ще одним президентським указом, який скасував ту частину указу від лютого 2007 року, яким було призначено того самого суддю, що призупинив дію указу про розпуск парламенту. Потім у понеділок вийшов ще один указ Президента про ліквідацію самого Київського окружного адміністративного суду й утворення на його базі двох нових.
Серед цілої низки тривожних аспектів цієї жалюгідної саги, не можемо не згадати дивну відсутність спроб надати переконливі пояснення своїх дій, немов уважають, що достатньо найголосніше кричати. Так, представники БЮТ наводять аргументи проти розпуску. Вони нагадують, що згідно із Конституцією, дострокові вибори не можуть проводитися раніше, ніж через рік після попередніх, й твердять, що рік починається від моменту, коли нардепи прийняли присягу (23 листопада). З іншого боку, це не обов’язково пояснює, чому звернулись до адміністративного суду, коли не можуть не знати, що повноваження тлумачити цю конституційну норму має виключно Конституційний Суд.
До речі,16 жовтня, суддя Конституційного Суду Іван Домбровський пояснив журналістам, що все залежить від того, що міститься у зверненні до суду. Якщо стверджується про незаконність (на відміну від неконституційності) указу, то позов має бути розглянутий адміністративним судом. Минув тиждень від подій, що викликають обґрунтовані сумніви щодо дотримання владоможцями принципів верховенства права, а ми так і не знаємо аргументів і підстав позову.
Наступне запитання стосується ролі судді Келеберди. Із журналістами представники БЮТ ділилися виключно вищевикладеними аргументами, й за відсутністю іншої інформації важко з упевненістю сказати, що саме розглянув суддя. Навіть, якщо звернення стосувалось відомих нам аргументів, згідно з буквою процесуального законодавства, жодного порушення, можливо, і не було. Коли надходить позов про скасування законодавчого акту, суддя в першу чергу призупиняє дію даного акту, а тільки після цього переходить до розгляду справи по суті. Але тут, перепрошую, суть справи не приховувалась сором’язливо за дверима, а він так само не міг не знати, що не є уповноваженим розглядати подібні питання. А якщо мова йшла про порушення закону, чому про це не сказали? Довіра до судової влади не є якоюсь дрібницею, якою можна легко жертвувати.
Чесно кажучи, досить складно знайти альтернативні способи оцінки двох наступних президентських указів. Дивно, що представник Президента вважав за потрібне вказати на зупинку указу про призначення Келеберди як «доказ», що указ про розпуск не призупинено. За його, скажімо, логікою, зупинка указу про призначення суддею означає, що суддя не був суддею, коли він ухвалив рішення. Якщо так, то він суддею й не був уже давно! Нам невідомо, чи замислився шановний представник про наслідки для Києва того, що суддя не є суддею вже півтора роки? . Складається враження, що головне є недопущення затримки виборчого процесу, бо часу до призначеної дати виборів обмаль.
Зрозуміло, що затримка якраз на руку представникам БЮТ, що намагаються унеможливити проведення виборів 7 грудня. Напевно саме це зумовлює блокування нардепами від БЮТ як апеляційного адміністративного суду, так і ЦВК. Сподіваємось, що бютівці не прагнуть відмінити право кожного громадянина оскаржити судове рішення, але безумовно намагаються ставити під сумнів це право саме Президента.
Гарант Конституції, в свою чергу, звільнив суддю, який ухвалив неугодне рішення. Чи були якісь підстави, чи він уважав, що рішення судді є неправомірним, жодного значення не має й не може мати в правовій державі. Не він вирішує, а суд. Особливо турбує порушення - до розгляду апеляції - кримінальної справи проти судді за «винесення свідомо незаконного рішення». Та й накопичується занадто багато збігів обставин. Нагадаю, що 13 жовтня Печерський районний суд Києва припинив слідчі дії стосовно судді, а через два дні Президент видав указ, яким він звільнив голову того самого суду та призначив нового – сумно відомого попереднього голову цього суду.
Що стосується указу про ліквідацію суду, то Президент 15 жовтня сказав на прес-конференції, що указ був виданий за ініціативою Мін’юсту. Нажаль, після звільнення самого судді, досить важко повірити, що немає зв’язку між рішенням суду та указом про ліквідацію. Ще гірше є те, що в цій політичній «Монополії», Мін’юст також не вважається неупередженою стороною. До речі, смутному фарсу немає кінця: 15 жовтня ЗМІ спочатку повідомили, що Київський обласний адміністративний суду призупинив дію указу про ліквідацію Окружного адмінсуду Києва, а вже ввечері, що СП подав апеляцію на цю ухвалу. А 16 жовтня стало відомо, що Голова Верховного суду звернувся до Президента зі зверненням щодо необхідності скасування Указу про ліквідацію суду. Він указав на грубі порушення, зокрема відсутність подання Мін’юсту на погодження утворення та ліквідації судів. Тобто, навіть якщо ініціатива надійшла від Мін’юсту, зарано було ухвалити це рішення.
Розгляд апеляції президента на зупинку його указу про розпуску парламенту черговий раз перенесли на 21 жовтня. Невідомо, чи засідання суду відбудеться, бо нардепи від БЮТ продовжують блокування. Обидві сторони кричать, що друга сторона здійснює тиск на суддів, а вони білі та пухнасті. За таких обставин не дивно, що судді не поспішають розглянути позов. Але знову таки, відповідь на запитання, чи судді самі просили охорони, й в кого просили, скоріше залежить, від того, чию версію подають. Надзвичайно тривожно, що в ЗМІ та, напевно, в суспільстві загалом вважається, що силові органи підпорядковані різним сторонам: МВС підтримує тих, хто відмовляється, так би мовити, розпуститися, а СБУ підтримує Президента. Разом із неприхованим тиском на судову владу, важко очікувати від пересічного громадянина, щоб він був упевнений у засадничих принципах демократичної держави, передусім у чіткому розділу гілок влади. Повторюю, що крик від різних політиків щодо посиленої чи озброєної охорони не можна назвати інакше, ніж разючою безвідповідальністю.
В останні дні пролунали суворі слова осуду від голови Верховного суду та голови Державної судової адміністрації. Слушні та заслужені слова, до яких явно не збираються прислухатися.
Всі владоможці використовують ЗМІ та намагаються заручитися підтримкою європейських структур, видаючи себе за захисників демократичних цінностей у боротьбі зі зрадницькими планами опонентів узурпації влади. Дух суперництва і бажання перемогти опонента за будь-яку ціну переважає і здоровий глузд, і логіку. Прикро чути нескінчений потік нестриманих звинувачень. Важко бачити, як владоможці ганьблять Україну в усьому світі, та й ставлять її інтереси під загрозу за умов найтяжчої за останні десять років світової фінансової кризи, нестабільності й складних відносин із Росією. Але найстрашнішим є те, що своєю деструктивною та егоїстичною поведінкою, вони нахабно підточують незалежність судової влади, використовують органи влади в своїх цілях й тим самим проявляють неприпустиме в демократичному суспільстві презирство до власних громадян. Нехай з'ясують, хто з них крутіший, в інших сферах, а не в нехтуванні правом. Головне, пора їм замислитися, чи хочуть вони пояснити громадянам України та міжнародній спільноті, чому саме вони вважають себе вправі руйнувати основи правової демократії. Питання лунає дедалі частіше – відповідь за ними.
Галя Койнаш
Харківська правозахисна група
(англійська версія http://www.khpg.org.ua/en/index.php?id=1224417362 )
Відповіді
2008.10.20 | Д-р Юрій
Re: Політична «Монополія»
Щиро вдячний Вам, пані Галино, за детальний неупереджений аналіз подій.