Цензура.net?
10/24/2008 | Галя Койнаш
Ціна всіх гучних слів про реформу вимірюється втіленням в життя – чи відсутністю такого. Не викликає сумніву, що будь-які справжні реформи в Україні неможливі без серйозних змін судової системи. Протягом 2005 та 2006 років здавалося, що ось-ось й розпочнеться вже не позірна реформа, що рухаємось у правильному напрямі. Оптимізм уже розвіявся та й гірше – немає навіть упевненості в однаковому розумінні нібито засадничих понять, зокрема «реформа», «свобода слова», «демократія». Політики кричать про відданість демократії, водночас цілеспрямовано підриваючи основи верховенства права, а спроба в нібито авторитетній газеті проаналізувати поступ із судовою реформою завершилась звинувачуванням в цензуруванні із зустрічними звинуваченнями, точніше натяками про якісь брудні мотиви. Рятунок один – триматися якомога далі від інноваційних тлумачень знайомих понять і ближче до слів перед очами. А щодо натяків, нехай їх розшифрують, або залишать при собі.
У понеділок 20 жовтня низка сайтів опублікувала Відкритий лист «Дзеркалу тижня» від Голови Правління Центру політико-правових реформ Ігоря Коліушка. Він звинуватив редакцію в цензуруванні статті, яку він з Романом Куйбідою написав як реакцію на статтю двох співробітників апарату Верховного Суду, М. Мельника і М. Хавронюка під назвою „Правосуддя. net?” За його словами, дочекавшись публікації статті «ми виявили, що з неї вилучено більшість положень, в яких наша точка зору не збігається з позицією керівництва Верховного Суду». Більше того, всі згадки про безумовний факт, що панове Мельник і Хавронюк працюють в апараті Верховного Суду прибрали.
У відповіді від «Дзеркала тижня» згадується якийсь «замовник». Не стану здогадуватися, кого мають на увазі. Знаю, що не правозахисників, хоча даремно про них забули. Адже правозахисники брали безпосередню участь у перших етапах розробки Концепції судової реформи та відповідних законопроектів, й дивні перешкоди та затримки, з якими вона стикається, не можуть не викликати стурбованість. Спостерігають за процесом також у Європі й не розуміють, що ж діється, точніше, не діється в країні. Тому редакційне рішення прибрати левову частину про передісторію нинішнього законопроекту, тоді як залишили без скорочень розділи про підготовку суддів і систему судів, не може не дивувати.
Та й виявилось, що навіть нібито конкретні слова, як, наприклад, «скорочення», можна розуміти по-різному. Коли стільки вилучають з тексту, аж до зміни змісту, чи це справді можна назвати скороченням? Адже що саме скоротили – первісний чи змінений зміст? І коли йдеться про істотні вилучення, треба було, принаймні, поінформувати авторів. Вони могли би вирішити –відмовитися від публікації, чи відшукати видання без таких обмежень.
Нижче наводжу повністю перший розділ статті. Як заведено, хоча щоправда, сподівалась, що це вже для текстів з радянських часів, вилучені слова, виділені курсивом.
«Сьогодні в Україні немає справедливого і незалежного суду», – констатували співробітники апарату Верховного Суду України , доктори юридичних наук М. Мельник і М. Хавронюк у своїй статті „Правосуддя. net?” (Дзеркало тижня, №32 (711) 2008 р.). Якщо про це заявляють високопосадовці апарату найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, то істина у цих словах, очевидно, є. З середини, кажуть, видніше.
Дивує інше: автори не пропонують нічого, що могло б зробити суди справедливими та незалежними, а обмежилися жорсткою критикою „проекту Ющенка-Ківалова” – законопроекту „Про судоустрій і статус суддів”, який і справді „передбачає радикальну реформу судоустрою і статусу суддів” і пропонує „здійснити в Україні „велику” судову реформу”. Тільки чомусь автори статті віднесли це до переліку п’яти зауважень до проекту, очевидно, вважаючи судову реформу непотрібною. Але саме безсистемні косметичні ремонти, латання, перекидання справ з одного суду до іншого привели до тієї ситуації, яку у згаданій статті назвали „правосуддя. net”.
Проект Ющенка – Ківалова?
Мабуть, називаючи законопроект „Про судоустрій і статус суддів” (№ 0916, 0917) „проектом Ющенка – Ківалова”, можна ввести в оману необізнаного читача, адже цей проект не є суто „творінням” секретаріату Президента і парламентського Комітету з питань правосуддя, а має свою передісторію.
Нагадаємо, що ще у 2005 році для підготовки судової реформи Президент створив спеціальний консультативно-дорадчий орган – Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, – який було сформовано за суто професійним, а не політичним принципом. Вона, опрацювавши попередній український досвід, вивчивши досвід інших країн, підготувала проект Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. До складу Національної комісії входили, зокрема, багаторічний борець за судову реформу і теоретик цього питання, теперішній суддя Конституційного Суду – Віктор Шишкін, багаторічний Голова Верховного Суду, тепер у відставці, – Віталій Бойко, Голова профільного комітету у Верховній Раді України IV-ого скликання, теперішній Голова Верховного Суду – Василь Онопенко і багато інших фахівців. У засіданнях Національної комісії завжди брали участь представники Ради суддів України. Концепція спеціально обговорювалася з усім тодішнім керівництвом Верховного Суду в секретаріаті Президента, пройшла численні міжнародні експертизи. Її проект направлявся в усі суди України, і майже всі пропозиції, які не суперечили доктринальним підходам, були враховані при його доопрацюванні.
Що ж стосується доктринальних підходів, то в основу Концепції було покладено завдання забезпечити можливість приходу на суддівські посади кваліфікованих і чесних юристів шляхом прозорих конкурсних процедур, створити умови для незалежності суддів при здійсненні правосуддя та дієві процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності тих суддів, які порушують законодавство і принципи справедливого судочинства, реформувати систему судів відповідно до потреб судочинства.
Альтернативною ж доктриною, яку послідовно відстоювало тодішнє керівництво Верховного Суду, було посилення адміністративно-командних механізмів у судовій владі з боку вищих судів стосовно нижчих, а також з боку голів судів – стосовно суддів цих судів. На жаль, не далеко від цього відійшло і теперішнє керівництво Верховного Суду. На переконання абсолютної більшості українських і зарубіжних експертів це тупиковий шлях, який абсолютизує суб’єктивний фактор і не наближає нас до європейських стандартів судочинства.
Концепція вдосконалення судівництва була схвалена Указом Президента України 10 травня 2006 року. Про тодішнє вболівання Президента за судову реформу свідчив хоча б той факт, що за затвердженою ним Концепцією повноваження Президента щодо судової системи мали бути суттєво звужені. На виконання Концепції Національною комісією підготовлено відповідні законопроекти – нові редакції законів про судоустрій та про статус суддів, що були внесені до Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи Президентом України в кінці 2006 року. У той же період ці законопроекти були обговорені і підтримані на науково-практичних конференціях у Києві, Одесі та Харкові.
Учасник підготовки Концепції вдосконалення судівництва, ініціатор законопроекту про створення Вищих цивільного і кримінального судів у Верховній Раді четвертого скликання Василь Онопенко, обійнявши посаду Голови Верховного Суду, несподівано став головним опонентом судової реформи, що передбачена Концепцією та відповідними законопроектами, і навіть зумів переконати Президента відкликати внесені ним законопроекти.
Але, незважаючи на це, Верховна Рада прийняла їх 3 квітня 2007 року у першому читанні і доручила профільному комітетові об'єднати в єдиний законопроект про судоустрій і статус суддів. 3 квітня – це перший день після видання Президентом указу про дострокове припинення повноважень Верховної Ради V скликання. Це дало підстави для сумнівів у легітимності прийняття законопроектів. Щоправда, згодом Президент визнав зазначений указ таким, що втратив чинність, а натомість видав новий указ про припинення повноважень парламенту.
У червні цього року Президент звернувся до Верховної Ради з проханням пришвидшити прийняття відповідних законопроектів, парламентський Комітет з питань правосуддя оперативно їх доопрацював, об’єднавши в один проект, і рекомендував до прийняття у другому читанні (підтримали його представники від фракцій Партії регіонів і НУ-НС, проти виступили народні депутати від Блоку Юлії Тимошенко – це й не дивно, адже теперішній Голова Верховного Суду до повернення до суддівської діяльності був одним із лідерів цього блоку та очолював партію, що входила і входить до його складу).
Водночас потрібно погодитися із М. Мельником і М. Хавронюком, що деякі новели, що з‘явилися у законопроекті при доопрацюванні у Комітеті з питань правосуддя, не відповідають Конституції України і Концепції вдосконалення судівництва.»
Проблема із цензурою – а при всьому бажанні угледіти в даному прикладі просто редагування без залучення мозку, аніяк не вдається – полягає в тому, що ми мимоволі питаємо не тільки, чому одне вилучили, а ще чому інші місця залишили в покої. Не так складно зрозуміти. Адже за відсутністю (тобто вилученням) першого розділу, другий справляє вже інше враження. Читаємо про запропоновані повноваження Президента щодо призначення суддів на адміністративні посади і звільнення їх з цих посад. Читач може все це сам прочитати та зробити свої висновки. Я жодних не робитиму, бо висновки залежать від того, чи був прочитаний текст авторів, чи версію «Дзеркала тижня». Свобода слова в будь-якому інноваційному розумінні не означає, що будь-хто може корегувати зміст авторського тексту, тим більше без його відома.
Редакція газети відстоює своє право редагувати тексти, але хто його заперечує? Посилання на необхідність скорочень звучали би переконливіше, якби це робилось послідовніше –занадто багато розділів, прибираємо один, наприклад отакий-то. Тут маємо іншу ситуацію. Як бачили, суттєво змінений зміст статті. Та й навіщо вилучили згадку про посади авторів першої статті?
Питання стає більш риторичним, коли звіряємо первісний текст із не занадто повною версією. В розділі про роль Верховного Суду знаходимо, що знадобилось іще одне «скорочення». Наводимо повністю той абзац, для якого не виявилось місця в газеті:
«Пропозиції щодо підвищення ролі Верховного Суду для судової практики його керівництво називає руйнівними. Натомість Верховний Суд пропонує залишити усе як є – лише обмежити право на касацію у цивільних справах, зберігши це право лише у найгрошовитіших справах – ціна позову у яких складає понад 100 мінімальних заробітних плат, тобто більше 50 тис. грн. Однак така ціна позову зустрічається найчастіше у справах, де сторони є доволі заможними і для них ці гроші часто можуть мати не таке життєво необхідне значення, як декілька тисяч гривень для більшості громадян. Таким чином, запропонований Верховним Судом підхід приведе до того, що більша частина громадян не матиме доступу до касаційної інстанції.»
С полегшенням можемо констатувати, що розділ про подолання корупції, одне з ключових завдань судової реформи, взагалі не чіпали. Та й до кінця статті пропущено тільки одну назву. Немає в останньому абзаці згадки про Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Не можна заперечити певний брак стислості у такій назві, та й досить легко повністю заплутатися серед її складових частин. Тим не менш значну роль вона безумовно відіграла, та й невже раптом виявилось, що текст аж рівно настільки треба скоротити?
З іншого боку, те останнє вилучення повністю узгоджено з усіма попередніми так званими «скороченнями», і, як на мене, виключаю випадковість такого редагування. Висновки нехай кожен сам для себе робить. А я можу тільки висловити сподівання, що «Дзеркало тижня» або будь-які інші видання в майбутньому попереджатимуть, коли здійснюватимуть «скорочення» – чистки чужих текстів. Бажано, щоб відразу підказували, де можна знайти текст без вилучень. Адже в Інтернеті знайдеться місце як для зайвих літер, так і для свободи слова.
Галя Койнаш
Харківська правозахисна група
У понеділок 20 жовтня низка сайтів опублікувала Відкритий лист «Дзеркалу тижня» від Голови Правління Центру політико-правових реформ Ігоря Коліушка. Він звинуватив редакцію в цензуруванні статті, яку він з Романом Куйбідою написав як реакцію на статтю двох співробітників апарату Верховного Суду, М. Мельника і М. Хавронюка під назвою „Правосуддя. net?” За його словами, дочекавшись публікації статті «ми виявили, що з неї вилучено більшість положень, в яких наша точка зору не збігається з позицією керівництва Верховного Суду». Більше того, всі згадки про безумовний факт, що панове Мельник і Хавронюк працюють в апараті Верховного Суду прибрали.
У відповіді від «Дзеркала тижня» згадується якийсь «замовник». Не стану здогадуватися, кого мають на увазі. Знаю, що не правозахисників, хоча даремно про них забули. Адже правозахисники брали безпосередню участь у перших етапах розробки Концепції судової реформи та відповідних законопроектів, й дивні перешкоди та затримки, з якими вона стикається, не можуть не викликати стурбованість. Спостерігають за процесом також у Європі й не розуміють, що ж діється, точніше, не діється в країні. Тому редакційне рішення прибрати левову частину про передісторію нинішнього законопроекту, тоді як залишили без скорочень розділи про підготовку суддів і систему судів, не може не дивувати.
Та й виявилось, що навіть нібито конкретні слова, як, наприклад, «скорочення», можна розуміти по-різному. Коли стільки вилучають з тексту, аж до зміни змісту, чи це справді можна назвати скороченням? Адже що саме скоротили – первісний чи змінений зміст? І коли йдеться про істотні вилучення, треба було, принаймні, поінформувати авторів. Вони могли би вирішити –відмовитися від публікації, чи відшукати видання без таких обмежень.
Нижче наводжу повністю перший розділ статті. Як заведено, хоча щоправда, сподівалась, що це вже для текстів з радянських часів, вилучені слова, виділені курсивом.
«Сьогодні в Україні немає справедливого і незалежного суду», – констатували співробітники апарату Верховного Суду України , доктори юридичних наук М. Мельник і М. Хавронюк у своїй статті „Правосуддя. net?” (Дзеркало тижня, №32 (711) 2008 р.). Якщо про це заявляють високопосадовці апарату найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, то істина у цих словах, очевидно, є. З середини, кажуть, видніше.
Дивує інше: автори не пропонують нічого, що могло б зробити суди справедливими та незалежними, а обмежилися жорсткою критикою „проекту Ющенка-Ківалова” – законопроекту „Про судоустрій і статус суддів”, який і справді „передбачає радикальну реформу судоустрою і статусу суддів” і пропонує „здійснити в Україні „велику” судову реформу”. Тільки чомусь автори статті віднесли це до переліку п’яти зауважень до проекту, очевидно, вважаючи судову реформу непотрібною. Але саме безсистемні косметичні ремонти, латання, перекидання справ з одного суду до іншого привели до тієї ситуації, яку у згаданій статті назвали „правосуддя. net”.
Проект Ющенка – Ківалова?
Мабуть, називаючи законопроект „Про судоустрій і статус суддів” (№ 0916, 0917) „проектом Ющенка – Ківалова”, можна ввести в оману необізнаного читача, адже цей проект не є суто „творінням” секретаріату Президента і парламентського Комітету з питань правосуддя, а має свою передісторію.
Нагадаємо, що ще у 2005 році для підготовки судової реформи Президент створив спеціальний консультативно-дорадчий орган – Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, – який було сформовано за суто професійним, а не політичним принципом. Вона, опрацювавши попередній український досвід, вивчивши досвід інших країн, підготувала проект Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. До складу Національної комісії входили, зокрема, багаторічний борець за судову реформу і теоретик цього питання, теперішній суддя Конституційного Суду – Віктор Шишкін, багаторічний Голова Верховного Суду, тепер у відставці, – Віталій Бойко, Голова профільного комітету у Верховній Раді України IV-ого скликання, теперішній Голова Верховного Суду – Василь Онопенко і багато інших фахівців. У засіданнях Національної комісії завжди брали участь представники Ради суддів України. Концепція спеціально обговорювалася з усім тодішнім керівництвом Верховного Суду в секретаріаті Президента, пройшла численні міжнародні експертизи. Її проект направлявся в усі суди України, і майже всі пропозиції, які не суперечили доктринальним підходам, були враховані при його доопрацюванні.
Що ж стосується доктринальних підходів, то в основу Концепції було покладено завдання забезпечити можливість приходу на суддівські посади кваліфікованих і чесних юристів шляхом прозорих конкурсних процедур, створити умови для незалежності суддів при здійсненні правосуддя та дієві процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності тих суддів, які порушують законодавство і принципи справедливого судочинства, реформувати систему судів відповідно до потреб судочинства.
Альтернативною ж доктриною, яку послідовно відстоювало тодішнє керівництво Верховного Суду, було посилення адміністративно-командних механізмів у судовій владі з боку вищих судів стосовно нижчих, а також з боку голів судів – стосовно суддів цих судів. На жаль, не далеко від цього відійшло і теперішнє керівництво Верховного Суду. На переконання абсолютної більшості українських і зарубіжних експертів це тупиковий шлях, який абсолютизує суб’єктивний фактор і не наближає нас до європейських стандартів судочинства.
Концепція вдосконалення судівництва була схвалена Указом Президента України 10 травня 2006 року. Про тодішнє вболівання Президента за судову реформу свідчив хоча б той факт, що за затвердженою ним Концепцією повноваження Президента щодо судової системи мали бути суттєво звужені. На виконання Концепції Національною комісією підготовлено відповідні законопроекти – нові редакції законів про судоустрій та про статус суддів, що були внесені до Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи Президентом України в кінці 2006 року. У той же період ці законопроекти були обговорені і підтримані на науково-практичних конференціях у Києві, Одесі та Харкові.
Учасник підготовки Концепції вдосконалення судівництва, ініціатор законопроекту про створення Вищих цивільного і кримінального судів у Верховній Раді четвертого скликання Василь Онопенко, обійнявши посаду Голови Верховного Суду, несподівано став головним опонентом судової реформи, що передбачена Концепцією та відповідними законопроектами, і навіть зумів переконати Президента відкликати внесені ним законопроекти.
Але, незважаючи на це, Верховна Рада прийняла їх 3 квітня 2007 року у першому читанні і доручила профільному комітетові об'єднати в єдиний законопроект про судоустрій і статус суддів. 3 квітня – це перший день після видання Президентом указу про дострокове припинення повноважень Верховної Ради V скликання. Це дало підстави для сумнівів у легітимності прийняття законопроектів. Щоправда, згодом Президент визнав зазначений указ таким, що втратив чинність, а натомість видав новий указ про припинення повноважень парламенту.
У червні цього року Президент звернувся до Верховної Ради з проханням пришвидшити прийняття відповідних законопроектів, парламентський Комітет з питань правосуддя оперативно їх доопрацював, об’єднавши в один проект, і рекомендував до прийняття у другому читанні (підтримали його представники від фракцій Партії регіонів і НУ-НС, проти виступили народні депутати від Блоку Юлії Тимошенко – це й не дивно, адже теперішній Голова Верховного Суду до повернення до суддівської діяльності був одним із лідерів цього блоку та очолював партію, що входила і входить до його складу).
Водночас потрібно погодитися із М. Мельником і М. Хавронюком, що деякі новели, що з‘явилися у законопроекті при доопрацюванні у Комітеті з питань правосуддя, не відповідають Конституції України і Концепції вдосконалення судівництва.»
Проблема із цензурою – а при всьому бажанні угледіти в даному прикладі просто редагування без залучення мозку, аніяк не вдається – полягає в тому, що ми мимоволі питаємо не тільки, чому одне вилучили, а ще чому інші місця залишили в покої. Не так складно зрозуміти. Адже за відсутністю (тобто вилученням) першого розділу, другий справляє вже інше враження. Читаємо про запропоновані повноваження Президента щодо призначення суддів на адміністративні посади і звільнення їх з цих посад. Читач може все це сам прочитати та зробити свої висновки. Я жодних не робитиму, бо висновки залежать від того, чи був прочитаний текст авторів, чи версію «Дзеркала тижня». Свобода слова в будь-якому інноваційному розумінні не означає, що будь-хто може корегувати зміст авторського тексту, тим більше без його відома.
Редакція газети відстоює своє право редагувати тексти, але хто його заперечує? Посилання на необхідність скорочень звучали би переконливіше, якби це робилось послідовніше –занадто багато розділів, прибираємо один, наприклад отакий-то. Тут маємо іншу ситуацію. Як бачили, суттєво змінений зміст статті. Та й навіщо вилучили згадку про посади авторів першої статті?
Питання стає більш риторичним, коли звіряємо первісний текст із не занадто повною версією. В розділі про роль Верховного Суду знаходимо, що знадобилось іще одне «скорочення». Наводимо повністю той абзац, для якого не виявилось місця в газеті:
«Пропозиції щодо підвищення ролі Верховного Суду для судової практики його керівництво називає руйнівними. Натомість Верховний Суд пропонує залишити усе як є – лише обмежити право на касацію у цивільних справах, зберігши це право лише у найгрошовитіших справах – ціна позову у яких складає понад 100 мінімальних заробітних плат, тобто більше 50 тис. грн. Однак така ціна позову зустрічається найчастіше у справах, де сторони є доволі заможними і для них ці гроші часто можуть мати не таке життєво необхідне значення, як декілька тисяч гривень для більшості громадян. Таким чином, запропонований Верховним Судом підхід приведе до того, що більша частина громадян не матиме доступу до касаційної інстанції.»
С полегшенням можемо констатувати, що розділ про подолання корупції, одне з ключових завдань судової реформи, взагалі не чіпали. Та й до кінця статті пропущено тільки одну назву. Немає в останньому абзаці згадки про Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Не можна заперечити певний брак стислості у такій назві, та й досить легко повністю заплутатися серед її складових частин. Тим не менш значну роль вона безумовно відіграла, та й невже раптом виявилось, що текст аж рівно настільки треба скоротити?
З іншого боку, те останнє вилучення повністю узгоджено з усіма попередніми так званими «скороченнями», і, як на мене, виключаю випадковість такого редагування. Висновки нехай кожен сам для себе робить. А я можу тільки висловити сподівання, що «Дзеркало тижня» або будь-які інші видання в майбутньому попереджатимуть, коли здійснюватимуть «скорочення» – чистки чужих текстів. Бажано, щоб відразу підказували, де можна знайти текст без вилучень. Адже в Інтернеті знайдеться місце як для зайвих літер, так і для свободи слова.
Галя Койнаш
Харківська правозахисна група