Щоб не наступати на ті самі граблі (/) (про політичну систему)
10/29/2008 | omela
Щоб не наступати на ті самі граблі
Мабуть, не дуже багато людей підтримують проведення "чергових позачергових" виборів не через те, що вибори їм набридли, а тому, що вони насправді нічого не змінять. Не претендуючи на винайдення панацеї, хочу запропонувати реальний шлях лікування політичної системи.
Половинчасті заходи, вибір між парламентсько-президентською і президентсько-парламентською формою правління, привели країну до критичного і ганебного стану. Цілком очевидно, що настав час вкрай необхідного вибору однієї з двох складових цих змішаних систем і наведення ладу в державі.
Списуючи чергову новинку із Заходу, ми запровадили парламентсько-президентську модель, але зі своїм колоритом, що зрештою зруйнувало систему державної влади. Тому потрібно зробити вибір між двома варіантами подальшого розвитку держави і провести рішучі зміни, а не постійно наступати на одні і ті ж граблі.
Перший варіант – обмежити повноваження президента і обирати його в парламенті, зробивши ключовою фігурою прем¢єра. Ніби й по-європейському. Але в нашому варіанті прем¢єр-міністра (фактично першу особу держави) обиратимуть п¢ять-шість керівників фракцій (думки депутатів-"кріпаків" навряд чи братимуться до уваги). І ми будемо заручниками постійних "коаліціяд" і перевиборів.
Тому більш доречною для України є друга – президентська форма правління, яка передбачає вибори глави держави народом, а не кількома людьми. Більше того, потрібно ліквідувати посаду прем¢єр-міністра і Секретаріат президента, зробивши президента головою уряду.
І це – не міфічна диктатура, яка ввижається багатьом політикам, а особиста ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Бо тоді президент не зможе перекидати провину за негаразди в країні на чергового прем¢єра, залишаючись "над процесом". Йому доведеться відповідати за результати роботи уряду. Президента обирають люди, підтримуючи його передвиборчу програму. Саме з допомогою уряду він і має її реалізовувати.
Депутати ж повинні займатися ухваленням законів, забезпечуючи створення чіткого і дієвого правового поля країни.
А щоби більше не допускати обрання низько ефективного (точніше сказати – практично не здатного нормально працювати) парламенту, потрібно змінити систему його формування.
Як варіант можна розглядати обрання десяти мажоритарних депутатів від кожної (незалежно від кількості населення) області (право висувати потрібно залишити за партіями).
Це спонукало б політичні партії активно працювати у всій країні, а не лише в кількох своїх базових областях. Ми отримали б меншу кількість депутатів, причому, відповідальних крім партії ще й перед виборцями свого округу. Тоді не раз згаданим в пресі водіям, масажистам, охоронцям своїх босів пройти до парламенту буде складніше.
Крім того, потрібно ліквідувати всі пільги і недоторканність депутатів, встановивши їм гідну зарплату. Місце проживання депутата має бути на території його виборчого округу. На період сесій парламенту депутати можуть проживати в готелі (це може бути спеціальний парламентський готель, який в міжсесійний період ще й зароблятиме гроші.
Все це дозволило б перетворити парламент з місця демонстрації одягу, телефонів, автомобілів чи коштовностей, місця переховування від кримінальної відповідальності і вирішення власних проблем (а останнім часом, ще й ганьби на весь світ) на місце роботи законотворців.
Якщо ж залишити пропорційну систему, то потрібно заборонити створення виборчих блоків, які дозволяють депутатам уникати відповідальності за свої дії і діяльність політичної сили, від якої були обрані. Це стало б поштовхом до зміцнення політичних партій і посилення їх турботи про власне політичне обличчя. Бо на наступних виборах сховатися в складі нового блоку вже не вийде.
І ще одне. Перед формуванням уряду має бути затверджена програма його діяльності. Але не загально-теоретична, а конкретна, щось схоже на календарний план дій. Це спонукатиме партії та кандидатів в президенти розробляти ґрунтовні програми, а не змагатися в тому, хто чого більше дасть людям після виборів.
Тоді виборці зможуть обирати програми, а не лише прізвища чи обличчя. І лише після затвердження і оприлюднення плану дій уряду потрібно обирати міністрів, які і будуть реалізовувати і відповідати саме за програму уряду, а не свою власну.
Бо ж поки виходить, що дії уряду залежать не від програми, підтриманої людьми на виборах, а від прізвища міністра чи іншого високопосадовця.
Президентська форма правління розглядалася як можлива у 1996 році, але у Конституції зупинилися на президентсько-парламентській, яку фактично можна вважати близькою до президентської.
Ця система (як система) була дієвою і злагодженою. Вона встановлювала чіткі правила гри і не допускала хаосу (про мету її функціонування говорити не будемо).
Конституційна реформа 2004 року порушила баланс влади. Прикро, що Ющенко не зробив реальних кроків для налагодження чіткої системи державної влади. А шансів для цього було більш ніж достатньо (про високу довіру до нього після обрання президентом і можливість проводити БУДЬ-ЯКІ зміни не писав хіба що лінивий).
Сьогодні про доцільність запровадження президентської форми правління, як однієї з умов подолання кризи влади і наведення ладу в державі, заявив лише Анатолій Гриценко. Раніше про це говорив Олег Тягнибок. І мова йде не про конкретну людину на посаді президента, а про державну інституцію.
Цікаво, що послідовними прихильниками обмеження президентських повноважень чи ліквідації цієї посади є Олександр Мороз та Петро Симоненко – люди, які не раз хотіли сісти в президентське крісло, але так і не змогли. Прикриваючись словами про загрозу диктатури, вони, мабуть, діяли за принципом "як не я, то й ніхто".
Симоненко ж взагалі хотів стати президентом-"камікадзе". Бо ж балотувався в президенти, заявляючи про потребу ліквідувати цю посаду...
Звичайно, варіантів реформування може бути багато. І реформи дуже потрібні, бо ми котимось до прірви. І, якщо не зупинимо цей рух, історія нам не пробачить. І нового шансу може не дати.
29.10.2008 12:12 ___ Юрій Драч, для УП
http://pravda.com.ua/news/2008/10/29/83627.htm
Мабуть, не дуже багато людей підтримують проведення "чергових позачергових" виборів не через те, що вибори їм набридли, а тому, що вони насправді нічого не змінять. Не претендуючи на винайдення панацеї, хочу запропонувати реальний шлях лікування політичної системи.
Половинчасті заходи, вибір між парламентсько-президентською і президентсько-парламентською формою правління, привели країну до критичного і ганебного стану. Цілком очевидно, що настав час вкрай необхідного вибору однієї з двох складових цих змішаних систем і наведення ладу в державі.
Списуючи чергову новинку із Заходу, ми запровадили парламентсько-президентську модель, але зі своїм колоритом, що зрештою зруйнувало систему державної влади. Тому потрібно зробити вибір між двома варіантами подальшого розвитку держави і провести рішучі зміни, а не постійно наступати на одні і ті ж граблі.
Перший варіант – обмежити повноваження президента і обирати його в парламенті, зробивши ключовою фігурою прем¢єра. Ніби й по-європейському. Але в нашому варіанті прем¢єр-міністра (фактично першу особу держави) обиратимуть п¢ять-шість керівників фракцій (думки депутатів-"кріпаків" навряд чи братимуться до уваги). І ми будемо заручниками постійних "коаліціяд" і перевиборів.
Тому більш доречною для України є друга – президентська форма правління, яка передбачає вибори глави держави народом, а не кількома людьми. Більше того, потрібно ліквідувати посаду прем¢єр-міністра і Секретаріат президента, зробивши президента головою уряду.
І це – не міфічна диктатура, яка ввижається багатьом політикам, а особиста ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Бо тоді президент не зможе перекидати провину за негаразди в країні на чергового прем¢єра, залишаючись "над процесом". Йому доведеться відповідати за результати роботи уряду. Президента обирають люди, підтримуючи його передвиборчу програму. Саме з допомогою уряду він і має її реалізовувати.
Депутати ж повинні займатися ухваленням законів, забезпечуючи створення чіткого і дієвого правового поля країни.
А щоби більше не допускати обрання низько ефективного (точніше сказати – практично не здатного нормально працювати) парламенту, потрібно змінити систему його формування.
Як варіант можна розглядати обрання десяти мажоритарних депутатів від кожної (незалежно від кількості населення) області (право висувати потрібно залишити за партіями).
Це спонукало б політичні партії активно працювати у всій країні, а не лише в кількох своїх базових областях. Ми отримали б меншу кількість депутатів, причому, відповідальних крім партії ще й перед виборцями свого округу. Тоді не раз згаданим в пресі водіям, масажистам, охоронцям своїх босів пройти до парламенту буде складніше.
Крім того, потрібно ліквідувати всі пільги і недоторканність депутатів, встановивши їм гідну зарплату. Місце проживання депутата має бути на території його виборчого округу. На період сесій парламенту депутати можуть проживати в готелі (це може бути спеціальний парламентський готель, який в міжсесійний період ще й зароблятиме гроші.
Все це дозволило б перетворити парламент з місця демонстрації одягу, телефонів, автомобілів чи коштовностей, місця переховування від кримінальної відповідальності і вирішення власних проблем (а останнім часом, ще й ганьби на весь світ) на місце роботи законотворців.
Якщо ж залишити пропорційну систему, то потрібно заборонити створення виборчих блоків, які дозволяють депутатам уникати відповідальності за свої дії і діяльність політичної сили, від якої були обрані. Це стало б поштовхом до зміцнення політичних партій і посилення їх турботи про власне політичне обличчя. Бо на наступних виборах сховатися в складі нового блоку вже не вийде.
І ще одне. Перед формуванням уряду має бути затверджена програма його діяльності. Але не загально-теоретична, а конкретна, щось схоже на календарний план дій. Це спонукатиме партії та кандидатів в президенти розробляти ґрунтовні програми, а не змагатися в тому, хто чого більше дасть людям після виборів.
Тоді виборці зможуть обирати програми, а не лише прізвища чи обличчя. І лише після затвердження і оприлюднення плану дій уряду потрібно обирати міністрів, які і будуть реалізовувати і відповідати саме за програму уряду, а не свою власну.
Бо ж поки виходить, що дії уряду залежать не від програми, підтриманої людьми на виборах, а від прізвища міністра чи іншого високопосадовця.
Президентська форма правління розглядалася як можлива у 1996 році, але у Конституції зупинилися на президентсько-парламентській, яку фактично можна вважати близькою до президентської.
Ця система (як система) була дієвою і злагодженою. Вона встановлювала чіткі правила гри і не допускала хаосу (про мету її функціонування говорити не будемо).
Конституційна реформа 2004 року порушила баланс влади. Прикро, що Ющенко не зробив реальних кроків для налагодження чіткої системи державної влади. А шансів для цього було більш ніж достатньо (про високу довіру до нього після обрання президентом і можливість проводити БУДЬ-ЯКІ зміни не писав хіба що лінивий).
Сьогодні про доцільність запровадження президентської форми правління, як однієї з умов подолання кризи влади і наведення ладу в державі, заявив лише Анатолій Гриценко. Раніше про це говорив Олег Тягнибок. І мова йде не про конкретну людину на посаді президента, а про державну інституцію.
Цікаво, що послідовними прихильниками обмеження президентських повноважень чи ліквідації цієї посади є Олександр Мороз та Петро Симоненко – люди, які не раз хотіли сісти в президентське крісло, але так і не змогли. Прикриваючись словами про загрозу диктатури, вони, мабуть, діяли за принципом "як не я, то й ніхто".
Симоненко ж взагалі хотів стати президентом-"камікадзе". Бо ж балотувався в президенти, заявляючи про потребу ліквідувати цю посаду...
Звичайно, варіантів реформування може бути багато. І реформи дуже потрібні, бо ми котимось до прірви. І, якщо не зупинимо цей рух, історія нам не пробачить. І нового шансу може не дати.
29.10.2008 12:12 ___ Юрій Драч, для УП
http://pravda.com.ua/news/2008/10/29/83627.htm