От такі-от "роздуми на «незручну» тему" (л)
11/02/2008 | Onnelikku Uut Aastat
Уроки самоповаги під лезом ножиська (роздуми на «незручну» тему)
Елена Лазарева
http://h.ua/story/148491
Взагалі я – людина адекватна, й з повагою ставлюся до будь-якого народу. Але ніхто й ніщо не примусить мене поважати хамство. А далі мова йтиметься саме про нього. Не про якесь поодиноке локальне хамство, а про систематичне масштабне Хамство… Українофобів прошу одразу виставити мені одиниці та йти собі світ за очі. Але якщо стане духу дочитати до кінця – буду щиро вдячна. Одразу ж попереджаю - не скажу нічого нового... Але вважаю за потрібне опублікувати саме зараз цю статтю, яка може не з’явилася б на світ, якби не сталися три "халепи"...
Халепа перша
Почалося усе з того, що мені подзвонив приятель. Працює він продавцем у донецькому супермаркеті. Знаю Дмитра, як врівноваженого, ввічливого хлопця. Коли ми розмовляли, його голос тремтів від обурення:
– Уяви собі, підходить до мене учора жіночка – інтелігентного вигляду, непогано одягнена й питається, де можна знайти ось такий сорт чаю. Я кажу, що в нас зараз такого нема, й пропоную їй інший – подібний за якістю та ціною. А вона як вирячить очі, почервоніла уся й давай волати на весь магазин: «Што за страна такая дєбільная? Всьо у вас, хахлов, как нє у людєй!» Чого ж ти, думаю, сюди приперлася, коли у вас краще? Ці росіяни, коли приїжджають до родичів у гості, одразу ж кидаються по магазинах. Гребуть геть усе – одяг, ковбасу. Виходить, у нас воно дешевше? Ще й нас клянуть, наче ми щось комусь заборгували… Дуже неприємно почуватися людиною не те що другого – третього сорту…
Справді, кому ж таке приємно? А буває й ще гірше…
Халепа друга
Приїхали в Україну до родичів гості «із сонячної Росії» – жіночка з двома дорослими синами. Увечері хлопці пішли з сином родичів та його друзями у кафе – «культурно посидіти», відсвяткувати зустріч. Але посидіти культурно не вдалося. У дружній розмові не вдалося уникнути теми політики. Спочатку за столиком панували мир та злагода: гості глузували з «хахлов» – мовляв, «бардак у вас в странє, палітікі прадажниє, самі ви тупиє…», а місцеві хлопці їм підтакували – «нада нам с Путіним дружить, и всьо будєт путьом!» Випили, потім ще, й ще… Вислови гостей ставали дедалі все різкішими, й коли один з них висловив думку про те, що «хахли» – «недоразвітая нація» й гідні працювати лише двірниками, в хазяях раптом прокинулася національна гордість – це ж вони нас ображають! Один з них натякнув гостеві, що слід й міру знати, той обурився: «Ти, хахляра, будєш мнє рот затикать?» й схопився за ніж… На щастя, до різанини не дійшло. Хлопців «заспокоїв» охоронець кафе, й довелося їм мати справу з представниками правоохоронних органів.
Що ж тим часом робила любляча матуся? Бігала по всіх інстанціях: «Я – гражданка Росії, маі дєті папали в бєду, ви далжни мнє памочь!» Ось так – «далжни», не більше й не менше. А що діти мало не вчинили злочин – то так, дрібнички. А хіба ж, коли маєш справу зі злочинцем, є значення, громадянином якої держави він є? Звісно, жіночка усюди получала відмову, що викликало в неї подив: «Нада же, какая дікая страна!» Та хіба ж, якби подібний випадок стався на території Росії, тамтешні правоохоронці поводилися б інакше й погладили хлопців по головці – ви ж наші брати, то йдіть собі й далі чинити бійки?
Слід зазначити, що цей інцидент було врегульовано тихо-мирно – його учасники домовилися між собою по-родинному. Але один з місцевих хлопців потім усе питався: «Чому вони до нас так ставляться за такою невагою? Ми ж начебто брати…» Справді, чому? Й чи завжди навіть брати в одній родини бувають рівні? Йдемо далі…
Халепа третя
Моя знайома Марія – росіянка. Вийшла заміж за українця й переїхала з ним до Донецька. Тут влаштувалася на роботу й показала себе непоганим спеціалістом. Одно дня її викликав до себе директор фірми й сказав, що є перспектива підвищення, але за умови, якщо Марія вступить до вищого навчального закладу за профілем діяльності, бо її освіта трохи не відповідає службовим вимогам. Звісно ж, жінка вступила до університету. Й почалося…
Раніше Марія з повагою ставилася до України й українців. Ще б пак – має тут непогану роботу, друзів. Але останнього часу від неї все частіше можна почути скарги на кшталт: «Пачему я, русская, далжна учіть історію України? Нужна ана мнє…» Зачекай, голубонько. Вступила ти, припустимо, до Оксфорду. Спробуй зчинити там галас: «Нє буду я учіть ваших англійскіх паетов. Нужни ані мнє – я же русская!» Навела я цей приклад Марійці, а вона мені каже, що то Англія – чужа країна, а в Україні росіяни – «свої».
Що ж, бути гостинним господарем – це добре. Але ж навіть усе добре повинне мати розумні межі, бо інакше воно ризикує перетворитися на шкідливе. Й чи не перейшли ми цю межу гостинності, коли у себе вдома опинилися у стані гостей, до того ж й небажаних? Росія поряд: не хочеш вчити історію України – їдь до Росії, вступай там до університету й вивчай російську історію. Хіба тебе хто силоміць тут тримає?
Мораль
Розглянемо першу ситуацію. Чому гостя дозволила собі поводитися так нечемно за працівником магазину? Бо звикла до того, що росіяни – кращі за українців, й геть усе в них краще. А хто привчив її до цієї думки? Звичайно ж, ми самі. Ті, в кого в голові міцно засіли спогади про Радянський Союз з дешевою ковбасою та Росією у ролі «старшого брата», «годувальниці» й т. д. Ті, хто звик вважати: усе російське – краще за українське. Й мова російська величніша, й горілка дешевша, й цукерки солодші…
Чи у другій ситуації винні лише самі хлопці-росіяни? Ні. Бо їх спровокували українські родичі, які, аби догодити гостям, перші ж зреклися свого, рідного й почали їм підтакувати, погоджуючись з тим, що усе в нас не до ладу – «не те, що у Росії». А коли гості зовсім знахабніли, вони схопилися – що ж це ми самі з себе блазнів робимо? Спробували якось захистити власноруч спаплюжену гідність й отримали «контраргумент» у вигляді… ножиська.
А якби ж мова йшла не про дружню гулянку, а про велику політику? Який «контраргумент» ми б отримали тоді – танка чи бомбу? Й хто був би винний – лише росіяни? Чи ми самі, що дозволяємо принижувати себе? Наші сусіди вимагають до себе любові й поваги (справді, смішно – вимагати поваги?) А чи самі добре нас поважають? Достатньо подивитися випуск новин на будь-якому з російських каналів або почитати російську газету. Рекомендую сайт «Комсомольскої правди» – добре лікує від нестачі самоповаги. Звичайно, не в тих випадках, що є безнадійними.
Так, з нас глузують. Бо ми й самі раді з себе поглузувати. Нашого Президента (до нього можна ставитися по-різному, й це право кожного, але він є головою нашої держави) його російський колега називає «мазуріком», а «молодші брати» росіян радо аплодують: «Ай да Путін!» У багатьох країнах світу люди невдоволені владою. Та чи виносять вони своє внутрішнє сміття з державної хати?.. А потім ми ще дивуємося, що з нас увесь білий світ сміється. Ні, дехто цим навіть пишається! До речі, в мене були дві розумні, освічені прабабусі. Одна вчила мене української. Інша – російської. То була мова навіть не російських – світових класиків літератури. Й не було там ані «мазуріков», ані «мачіть в сартіре»… Але це вже не наша проблема, а росіян. Якщо їм так до вподоби – хай спілкуються між собою, як їм заманеться. Але, будь ласка, з нами - нормальною людською мовою. Бо ми таких слів не знаємо.
Днями йду вранці на роботу – повз майданчик дитячого садку. Там вихователі грають з двома українськими групами. Поряд зупинилися дві бабці й теревенять: «Што ето такое? Дєтям голови етой мовой за…» Чим же вам, бабусю, не догодила мова цієї держави, у якій ви живете, від якої вимагаєте собі пільги та багато чого іншого? Маєте право вимагати – бо працювали усе життя на користь цієї держави. Але ж й обов’язок маєте, як громадянка – поважати цю державу та її мову. Вона вам не рідна? Так то вже не проблеми держави. Вдома або з подругами на лавочці спілкуйтеся тією, якою вважаєте за потрібне. Але державну мову має знати кожен громадянин.
Так, на мій погляд, державна мова має бути вища за рідну. Рідною в людини може бути будь-яка – хоч суахілі. Але уявіть собі, який безлад вчинився би в світі, якби у кожній державі кожна національна меншість почала б вимагати якогось особливого статусу для своєї мови. Наприклад, приїжджає китаєць до Франції й каже: «Моя рідна мова – китайська, а вашої французької тарабарщини я вчити не хочу. Дайте мені китайську школу, китайський канал й, взагалі, розмовляйте зі мною виключно китайською». Смішно? Але ж ситуація до болю знайома…
Мови, яка повинна була бути моєю рідною, я не знаю – «дякувати» товаришеві Сталіну. Сподіваюся, що вивчу її, бо вона ще "жива"… Перші слова у житті я вимовила російською, бо нею розмовляє моя мати. Російською я написала й першого свого вірша. Я люблю й поважаю цю мову. Але мешкаю я не у Росії, не у Росії маю улюблену роботу, друзів й усе, що ціную у житті. Моя держава – Україна. Держава з багатою історією, традиціями. Держава, якій є, чим пишатися. Маю друзів з усього світу – з Росії, Азербайджану, Казахстану, Німеччини, Швейцарії… Люблю їх та поважаю їх мову, традиції. Але це не заважає мені поважати мову й традиції моєї держави.
Ще був випадок: стою на зупинці, розмовляю з другом – українською. Поряд якась тітка сичить: «Понаєхало тут бандеровцев са сваєй мовой». Стоп. Це я, що тут народилася й виросла – «понаїхала»? Це я, громадянка України, в себе вдома не можу розмовляти державною мовою? До речі, яка з мене «бандерівка» – коли я народилася, Степана Андрійовича вже двадцять два роки на світі не було. Сміх та гріх…
Недарма кажуть, що дерево без коріння мертве. То може тому й панує в нашій країні такий безлад, що зрікаємося свого коріння, а на чужому вкраїнський пагін не приймається? Може не продажні політики винні у наших бідах, а ми самі? Бо, як це не прикро, який народ – така й влада… Й що ж повинне статися, щоб в нас прокинулася ця повага до себе, до своєї держави? Невже, лише під лезом ножа або (борони Боже) під дулом автомату на ґрунті якогось незрозумілого комплексу національної неповноцінності може прорізатися (обережно – зараз буде "страшне" слово
) громадянська свідомість? Та й не в усіх… Дехто побіг би зустрічати квітами таких гостей з автоматами, а вони б тим часом скинули бомбу на будинок, де лишилися діти того "щедрого господаря"…
Але особисто я не вірю у такий сценарій. Бо ми вже прокидаємось. Повертаємось обличчям до країни, у якій живемо. До джерел, що напувають українське коріння. Держава сильна не танками або бомбами, а своїм народом. А хто нападе на сильну державу – хіба той, хто ворог собі? Народ – це громадяни (зараз «спеціалісти» мені заперечать, що я невірно розумію етимологію та значення слів – заспокойтеся, усе я розумію вірно). А коли народ – не громадяни, то це вже не народ, а натовп. Ми – не натовп (хоч виключення є, але чи не забагато ми приділяємо їм уваги)? Тож, шануймося. Коли хочемо, аби нас поважали, рецепт простий, як й усе геніальне: маємо по-перше поважати себе, а по-друге – усіх інших. Саме поважати, а не плазувати перед сусідами зі Сходу, Заходу та інших частин світу. Бо вже отримали від долі чималенько таких гірких уроків під лезом ножиська – мали б стати на користь.
Зараз дехто мені закине, що проблема, якої я торкнулася – це проблема лише Східної України. Дурня. Бо немає Східної, Західної та ще якоїсь там України. Україна в нас одна. То й проблеми маємо спільні. Якщо на Заході повінь або на Сході стався вибух у шахті – це лихо всієї України. Коли «Шахтар» або «Динамо» здобувають перемогу у матчі Ліги Чемпіонів – це перемога всієї України.
Дружити ми можемо (й маємо) з усіма народами, які прагнуть з нами дружити. Але прислуговуватися на маємо ні перед ким. В нас є все для того, щоб бути щасливими. Невже для того, щоб зрозуміти ці прості речі, потрібно, щоб хтось кидався до нас із ножем? Звісно ж, ні. Тож… слава Україні, пані та панове!
Елена Лазарева
http://h.ua/story/148491
Взагалі я – людина адекватна, й з повагою ставлюся до будь-якого народу. Але ніхто й ніщо не примусить мене поважати хамство. А далі мова йтиметься саме про нього. Не про якесь поодиноке локальне хамство, а про систематичне масштабне Хамство… Українофобів прошу одразу виставити мені одиниці та йти собі світ за очі. Але якщо стане духу дочитати до кінця – буду щиро вдячна. Одразу ж попереджаю - не скажу нічого нового... Але вважаю за потрібне опублікувати саме зараз цю статтю, яка може не з’явилася б на світ, якби не сталися три "халепи"...
Халепа перша
Почалося усе з того, що мені подзвонив приятель. Працює він продавцем у донецькому супермаркеті. Знаю Дмитра, як врівноваженого, ввічливого хлопця. Коли ми розмовляли, його голос тремтів від обурення:
– Уяви собі, підходить до мене учора жіночка – інтелігентного вигляду, непогано одягнена й питається, де можна знайти ось такий сорт чаю. Я кажу, що в нас зараз такого нема, й пропоную їй інший – подібний за якістю та ціною. А вона як вирячить очі, почервоніла уся й давай волати на весь магазин: «Што за страна такая дєбільная? Всьо у вас, хахлов, как нє у людєй!» Чого ж ти, думаю, сюди приперлася, коли у вас краще? Ці росіяни, коли приїжджають до родичів у гості, одразу ж кидаються по магазинах. Гребуть геть усе – одяг, ковбасу. Виходить, у нас воно дешевше? Ще й нас клянуть, наче ми щось комусь заборгували… Дуже неприємно почуватися людиною не те що другого – третього сорту…
Справді, кому ж таке приємно? А буває й ще гірше…
Халепа друга
Приїхали в Україну до родичів гості «із сонячної Росії» – жіночка з двома дорослими синами. Увечері хлопці пішли з сином родичів та його друзями у кафе – «культурно посидіти», відсвяткувати зустріч. Але посидіти культурно не вдалося. У дружній розмові не вдалося уникнути теми політики. Спочатку за столиком панували мир та злагода: гості глузували з «хахлов» – мовляв, «бардак у вас в странє, палітікі прадажниє, самі ви тупиє…», а місцеві хлопці їм підтакували – «нада нам с Путіним дружить, и всьо будєт путьом!» Випили, потім ще, й ще… Вислови гостей ставали дедалі все різкішими, й коли один з них висловив думку про те, що «хахли» – «недоразвітая нація» й гідні працювати лише двірниками, в хазяях раптом прокинулася національна гордість – це ж вони нас ображають! Один з них натякнув гостеві, що слід й міру знати, той обурився: «Ти, хахляра, будєш мнє рот затикать?» й схопився за ніж… На щастя, до різанини не дійшло. Хлопців «заспокоїв» охоронець кафе, й довелося їм мати справу з представниками правоохоронних органів.
Що ж тим часом робила любляча матуся? Бігала по всіх інстанціях: «Я – гражданка Росії, маі дєті папали в бєду, ви далжни мнє памочь!» Ось так – «далжни», не більше й не менше. А що діти мало не вчинили злочин – то так, дрібнички. А хіба ж, коли маєш справу зі злочинцем, є значення, громадянином якої держави він є? Звісно, жіночка усюди получала відмову, що викликало в неї подив: «Нада же, какая дікая страна!» Та хіба ж, якби подібний випадок стався на території Росії, тамтешні правоохоронці поводилися б інакше й погладили хлопців по головці – ви ж наші брати, то йдіть собі й далі чинити бійки?
Слід зазначити, що цей інцидент було врегульовано тихо-мирно – його учасники домовилися між собою по-родинному. Але один з місцевих хлопців потім усе питався: «Чому вони до нас так ставляться за такою невагою? Ми ж начебто брати…» Справді, чому? Й чи завжди навіть брати в одній родини бувають рівні? Йдемо далі…
Халепа третя
Моя знайома Марія – росіянка. Вийшла заміж за українця й переїхала з ним до Донецька. Тут влаштувалася на роботу й показала себе непоганим спеціалістом. Одно дня її викликав до себе директор фірми й сказав, що є перспектива підвищення, але за умови, якщо Марія вступить до вищого навчального закладу за профілем діяльності, бо її освіта трохи не відповідає службовим вимогам. Звісно ж, жінка вступила до університету. Й почалося…
Раніше Марія з повагою ставилася до України й українців. Ще б пак – має тут непогану роботу, друзів. Але останнього часу від неї все частіше можна почути скарги на кшталт: «Пачему я, русская, далжна учіть історію України? Нужна ана мнє…» Зачекай, голубонько. Вступила ти, припустимо, до Оксфорду. Спробуй зчинити там галас: «Нє буду я учіть ваших англійскіх паетов. Нужни ані мнє – я же русская!» Навела я цей приклад Марійці, а вона мені каже, що то Англія – чужа країна, а в Україні росіяни – «свої».
Що ж, бути гостинним господарем – це добре. Але ж навіть усе добре повинне мати розумні межі, бо інакше воно ризикує перетворитися на шкідливе. Й чи не перейшли ми цю межу гостинності, коли у себе вдома опинилися у стані гостей, до того ж й небажаних? Росія поряд: не хочеш вчити історію України – їдь до Росії, вступай там до університету й вивчай російську історію. Хіба тебе хто силоміць тут тримає?
Мораль
Розглянемо першу ситуацію. Чому гостя дозволила собі поводитися так нечемно за працівником магазину? Бо звикла до того, що росіяни – кращі за українців, й геть усе в них краще. А хто привчив її до цієї думки? Звичайно ж, ми самі. Ті, в кого в голові міцно засіли спогади про Радянський Союз з дешевою ковбасою та Росією у ролі «старшого брата», «годувальниці» й т. д. Ті, хто звик вважати: усе російське – краще за українське. Й мова російська величніша, й горілка дешевша, й цукерки солодші…
Чи у другій ситуації винні лише самі хлопці-росіяни? Ні. Бо їх спровокували українські родичі, які, аби догодити гостям, перші ж зреклися свого, рідного й почали їм підтакувати, погоджуючись з тим, що усе в нас не до ладу – «не те, що у Росії». А коли гості зовсім знахабніли, вони схопилися – що ж це ми самі з себе блазнів робимо? Спробували якось захистити власноруч спаплюжену гідність й отримали «контраргумент» у вигляді… ножиська.
А якби ж мова йшла не про дружню гулянку, а про велику політику? Який «контраргумент» ми б отримали тоді – танка чи бомбу? Й хто був би винний – лише росіяни? Чи ми самі, що дозволяємо принижувати себе? Наші сусіди вимагають до себе любові й поваги (справді, смішно – вимагати поваги?) А чи самі добре нас поважають? Достатньо подивитися випуск новин на будь-якому з російських каналів або почитати російську газету. Рекомендую сайт «Комсомольскої правди» – добре лікує від нестачі самоповаги. Звичайно, не в тих випадках, що є безнадійними.
Так, з нас глузують. Бо ми й самі раді з себе поглузувати. Нашого Президента (до нього можна ставитися по-різному, й це право кожного, але він є головою нашої держави) його російський колега називає «мазуріком», а «молодші брати» росіян радо аплодують: «Ай да Путін!» У багатьох країнах світу люди невдоволені владою. Та чи виносять вони своє внутрішнє сміття з державної хати?.. А потім ми ще дивуємося, що з нас увесь білий світ сміється. Ні, дехто цим навіть пишається! До речі, в мене були дві розумні, освічені прабабусі. Одна вчила мене української. Інша – російської. То була мова навіть не російських – світових класиків літератури. Й не було там ані «мазуріков», ані «мачіть в сартіре»… Але це вже не наша проблема, а росіян. Якщо їм так до вподоби – хай спілкуються між собою, як їм заманеться. Але, будь ласка, з нами - нормальною людською мовою. Бо ми таких слів не знаємо.
Днями йду вранці на роботу – повз майданчик дитячого садку. Там вихователі грають з двома українськими групами. Поряд зупинилися дві бабці й теревенять: «Што ето такое? Дєтям голови етой мовой за…» Чим же вам, бабусю, не догодила мова цієї держави, у якій ви живете, від якої вимагаєте собі пільги та багато чого іншого? Маєте право вимагати – бо працювали усе життя на користь цієї держави. Але ж й обов’язок маєте, як громадянка – поважати цю державу та її мову. Вона вам не рідна? Так то вже не проблеми держави. Вдома або з подругами на лавочці спілкуйтеся тією, якою вважаєте за потрібне. Але державну мову має знати кожен громадянин.
Так, на мій погляд, державна мова має бути вища за рідну. Рідною в людини може бути будь-яка – хоч суахілі. Але уявіть собі, який безлад вчинився би в світі, якби у кожній державі кожна національна меншість почала б вимагати якогось особливого статусу для своєї мови. Наприклад, приїжджає китаєць до Франції й каже: «Моя рідна мова – китайська, а вашої французької тарабарщини я вчити не хочу. Дайте мені китайську школу, китайський канал й, взагалі, розмовляйте зі мною виключно китайською». Смішно? Але ж ситуація до болю знайома…
Мови, яка повинна була бути моєю рідною, я не знаю – «дякувати» товаришеві Сталіну. Сподіваюся, що вивчу її, бо вона ще "жива"… Перші слова у житті я вимовила російською, бо нею розмовляє моя мати. Російською я написала й першого свого вірша. Я люблю й поважаю цю мову. Але мешкаю я не у Росії, не у Росії маю улюблену роботу, друзів й усе, що ціную у житті. Моя держава – Україна. Держава з багатою історією, традиціями. Держава, якій є, чим пишатися. Маю друзів з усього світу – з Росії, Азербайджану, Казахстану, Німеччини, Швейцарії… Люблю їх та поважаю їх мову, традиції. Але це не заважає мені поважати мову й традиції моєї держави.
Ще був випадок: стою на зупинці, розмовляю з другом – українською. Поряд якась тітка сичить: «Понаєхало тут бандеровцев са сваєй мовой». Стоп. Це я, що тут народилася й виросла – «понаїхала»? Це я, громадянка України, в себе вдома не можу розмовляти державною мовою? До речі, яка з мене «бандерівка» – коли я народилася, Степана Андрійовича вже двадцять два роки на світі не було. Сміх та гріх…
Недарма кажуть, що дерево без коріння мертве. То може тому й панує в нашій країні такий безлад, що зрікаємося свого коріння, а на чужому вкраїнський пагін не приймається? Може не продажні політики винні у наших бідах, а ми самі? Бо, як це не прикро, який народ – така й влада… Й що ж повинне статися, щоб в нас прокинулася ця повага до себе, до своєї держави? Невже, лише під лезом ножа або (борони Боже) під дулом автомату на ґрунті якогось незрозумілого комплексу національної неповноцінності може прорізатися (обережно – зараз буде "страшне" слово
) громадянська свідомість? Та й не в усіх… Дехто побіг би зустрічати квітами таких гостей з автоматами, а вони б тим часом скинули бомбу на будинок, де лишилися діти того "щедрого господаря"…Але особисто я не вірю у такий сценарій. Бо ми вже прокидаємось. Повертаємось обличчям до країни, у якій живемо. До джерел, що напувають українське коріння. Держава сильна не танками або бомбами, а своїм народом. А хто нападе на сильну державу – хіба той, хто ворог собі? Народ – це громадяни (зараз «спеціалісти» мені заперечать, що я невірно розумію етимологію та значення слів – заспокойтеся, усе я розумію вірно). А коли народ – не громадяни, то це вже не народ, а натовп. Ми – не натовп (хоч виключення є, але чи не забагато ми приділяємо їм уваги)? Тож, шануймося. Коли хочемо, аби нас поважали, рецепт простий, як й усе геніальне: маємо по-перше поважати себе, а по-друге – усіх інших. Саме поважати, а не плазувати перед сусідами зі Сходу, Заходу та інших частин світу. Бо вже отримали від долі чималенько таких гірких уроків під лезом ножиська – мали б стати на користь.
Зараз дехто мені закине, що проблема, якої я торкнулася – це проблема лише Східної України. Дурня. Бо немає Східної, Західної та ще якоїсь там України. Україна в нас одна. То й проблеми маємо спільні. Якщо на Заході повінь або на Сході стався вибух у шахті – це лихо всієї України. Коли «Шахтар» або «Динамо» здобувають перемогу у матчі Ліги Чемпіонів – це перемога всієї України.
Дружити ми можемо (й маємо) з усіма народами, які прагнуть з нами дружити. Але прислуговуватися на маємо ні перед ким. В нас є все для того, щоб бути щасливими. Невже для того, щоб зрозуміти ці прості речі, потрібно, щоб хтось кидався до нас із ножем? Звісно ж, ні. Тож… слава Україні, пані та панове!
Відповіді
2008.11.02 | Мартинюк
Повчальна стаття.
Коли приїжджають знайомі із Росії( до речі українці за походження) , то від них такого можна наслухатися вдоста - і вони навіть не сумніваються у своїй "правоті"2008.11.02 | Володимир I
Re: От такі-от "роздуми на «незручну» тему" (л)
Брак самоповаги та розуму - найстрашніша вада багатьох українців. Останнім часом починаю боятися, що генетична. Але тут придумав собі "заспокуху": десь читав, що під час експериментів з дрозДофілами дві дегенеровані популяції мух неочікувано дали супер-здорове потомство. Може, і в нас так буде, га?2008.11.03 | Мірко
А в тім може й правда
Що українська нація ґенетично знищена. Через триста років найсвітліші екземпляри вбивали, висилали, омосковщували, - а рештки за кордон втікали. Мало ґрунту, мало того ґенофонду на якім можна вирощувати нову еліту.2008.11.03 | 123
А може глибокі міркування на цю тему і є проявом самонеповаги?
Я б, наприклад, замість міркувати - чого воно так і хто в тому винен - просто відзначив би для себе, що ці конкретні росіяни є хамами вульгаріс, що до того ж усуглєбєно специфічним інформаційним середовищем.І на цьому глибокий аналіз припинив би.
2008.11.03 | GreyWraith
Так отож
123 пише:>що ці конкретні росіяни є хамами вульгаріс, що до того ж усуглєбєно >специфічним інформаційним середовищем.
І зверніть увагу на тенденцію: донецькі (!) хлопці вже почали осаджуватицих хамів, донецька міліція (!) стабільно посилала мамашу хуліганів у пішу еротичну мандрівку із її претензіями, донецьке (!) начальство послало цю представницю вищої раси переучуватися до українського вузу із українською історією, і тому начальству плювати на її ставлення до потрібності цього предмету.
2008.11.03 | OlalaZhm
Ніколи особисто не стикалася з таким, але чула, як таке говорили
Я хотіла б уявити, як у нас так сказали... Щоліта до мене приїзджає подруга-москвичка з дочкою. Зараз дочці 18, і цього літа вона приїхала з хлопцем. Дівчинка-то звикла з дитинства до України, і знала, що вона мусить любити свою батьківщину-Росію, але ображати нашу тупими образами - не гарно і небезпечно. А її хлопчик почав крутити морду... Його не били, і навіть не сварились. Але усі друзі дівчини спілкуватись з ним відмовились. Отак він і ходив по місту один.2008.11.03 | Дядя Вова
Согласен., все комментарии, по-моему, умнее самой статьи.
Да я таких историй вам тыщу расскажу (если не было, то придумаю).«Идёт человек в очках. А к нему хулиган пьяный подскакивает, ты чё, суко очкастое, здесь ходишь, и по морде. Ну, почему, почему, они нас - очкастых - так не любят?! Мы ведь тоже люди!!!».
Жалостливо? Да. А присутствует самоуважение, высокая самооценка, просто здравый смысл? По-моему, нет.
Не стесняйтесь носить очки, быть украинцем и т.д., и всё у всех будет хорошо, НМД.
2008.11.03 | Мартинюк
Це ховання голови у пісок
Бо такі речі починають говорити навіть ті росіяни, які раніше демонстрували освіченість і здатність самостійно мислити.Зокрема навіть українці з походженням, які ще не втратили повністю звязків з Україною.
2008.11.03 | OlalaZhm
Re: Це ховання голови у пісок
Такі люди, як ті москалі, що принижують людей іншої національності - жлоби апріорі. Це єдине, що їм можна відповісти. Те, що їх аж занадто багато розплодилося... Завжди в смутні часи процентна кількість бидла зростає. Це реалії. То шо, не жити?! До речі, вже ж вказали - навіть в традиційно нагнутих перед Росією регіонах звичайні нормальні люди починають задумуватися, що вони нічим не гірші від москалів.2008.11.03 | Volodymir
як кажуть на Москальщині,
Украинский вопрос не что иное, как вытесненный в подсознание еврейский...При этом, например, Константин Федорович Затулин (родился г. Батуми Аджарская АССР в семье офицера, отец – полковник погранвойск в отставке, почетный чекист), первый заместитель председателя Комитета Государственной Думы по делам СНГ и связям с соотечественниками, Заместитель сопредседателя Межпарламентской комиссии по сотрудничеству Федерального Собрания РФ и Национального Собрания Республики Армения, Член депутатских групп по связям с парламентами Сербии и Черногории, Испании, а также Абхазии и Южной Осетии, Член постоянной делегации Федерального Собрания РФ в Межпарламентской Ассамблее Православия, Председатель Комиссии Межпарламентской Ассамблеи Православия по международным делам, Войсковой старшина Кубанского казачьего войска, Член постоянного Президиума Всемирного Конгресса казаков (sic!), Член Попечительского совета Первого Рузского казачьего кадетского корпуса, председатель Клуба друзей Сочи, попечитель «Клуба адмиралов» – общественной организации адмиралов и генералов ВМФ; председатель Фонда «Москва – Абхазия», координатор Депутатской группы Государственной Думы по связям с парламентом Украины,
-
все путешествует да путешествует,
но,
почему-то,
не о-двуконь, как подобает казаку,
а о-двупаспорт.
Нема переводу такому от роду, от.
2008.11.03 | 123
Не йдеться про освіченість чи здатність мислити навіть
Йдеться просто про вихованість.Також погоджуюся з думкою попереднього промовця, пані OlalaZhm, щодо банального жлобства
2008.11.03 | Jaderko
Оце приклад тупенькоі "інтелігенщини"!
> Йдеться просто про вихованість.> Також погоджуюся з думкою попереднього промовця, пані OlalaZhm, щодо банального жлобства.
Туто багато совка. Совка, власне "дєсіденщини", але не меншого совка.
Совок вважає, що усі люди мають бути "правільниє", хоча люди мають бути різними. І якщо ми культивуватимо "антілігентність", то чого маємо ображатися на московських хуліганів?
Треба мати своїх "хуліганів" проти кацапських. Але натомість у нас прийнято боротися з "правими" і майже цілувати в сраку різних лівих.
2008.11.03 | 123
Поясність ход Вашої думки, пліз
2008.11.03 | Jaderko
Пояснюю!
Інтелігента з дитинства привчають не створювати проблем оточуючим. Бути сумирним та лагідним, протиставляючи освіченість та м'якість силі.Інтелігента привчають в усьому звинувачувати себе. Тебе обікрали? Ти винний! Тобі хуліган набив морду біля під'їзду? Ти сам винний, бо ходиш до під'їзда тоді, коли там тусуються хулігани. І т. і. і т. п.
Інтелігенщина була свого часу, згідно уявлень відомого збірника "Вєхі", витісненням християнського світогляду та перенесення на світський світ "християнської моралі всєпращєнія". Ця мораля є видовою рисою 19 століття та совка. Апофеозою туто був бородато-поцоватий Лев Толстой з його "нєпратівлєніям...". Між іншим, цю програму засудив видатний Донцов в своїх творах, де закликав українців бути "аморальними".
Соціально-історичний провал інтелігенщини відбувся в першій половині 90-х років, коли їхня програма "всєпрощенія" зазнала карколомного фіаска. Тоді був час "аморалізму", під час якого зробили себе люди з сучасного політикуму. На жаль, українці, заражені вірусом "інтелігенщини" прогавили той час і їм з тих пір відводиться роля "лоха", який сам в усьому винний.
На жаль, на цьому форумі домінують совки "дісідєнтскава направлєнія" і часто-густо не бачать в такій позиції відверту антиукраїнськість, бо совкове дисидентство зруйнувало совок і точно также сучасне "дісідєнство" може руйнувати Україно.
Туто є дуже виразний персонаж. Я маю на увазі Малінковіча, який з антисовєцького диседента перепрофілювався на антиукраїнського і навіть намагався такому дискурсу надати масового характеру.
Якраз серед кацапів такого мрійливого ідиотизму не так і багато. Кацапи завжди були "аморальними" в Донцовському сенсі. І те що авторка побачила, це лише атомарний рівень імперського кацапізму. Не даремно десь в 16 столітті про Москву придумали низку чудових прислівів: "Масква б'йот с наска", "Масква слезам нє вєріт" та "Масква голада нє знаєт!".
2008.11.03 | Микола Гудкович
Дозвольте і Вам дещо пояснити
Jaderko пише:> Інтелігента з дитинства привчають не створювати проблем оточуючим. Бути сумирним та лагідним, протиставляючи освіченість та м'якість силі.
(Не знаю, що таке «інтелігент», але уявімо, що ми маємо на увазі одне й те саме).
Мене з дитинства ні до чого не привчали, я просто дивився на батьків, виріс таким як виріс.
Я вважаю, що бути сумирним та лагідним — гарно.
Але Ви дарма гадаєте, що лагідність — це слабкість. Я не слабкий, просто моя сила контрольована.
> Інтелігента привчають в усьому звинувачувати себе.
Це дурниці. Звинувачувати треба того, хто винуватий.
> Тебе обікрали? Ти винний!
Якщо є частка власної провини, то визнати це — ознака сили, не слабкості.
> Тобі хуліган набив морду біля під'їзду? Ти сам винний, бо ходиш до під'їзда тоді, коли там тусуються хулігани. І т. і. і т. п.
І т. под., і т. под..
> Інтелігенщина була свого часу, згідно уявлень відомого збірника "Вєхі",
Кому відомого?
> витісненням християнського світогляду та перенесення на світський світ "християнської моралі всєпращєнія".
У християнстві немає тої хибної ідеї всепрощення, яку маєте на увазі Ви разом із збірником «Вєхі».
> Ця мораля є видовою рисою 19 століття та совка.
Поясніть, яка саме мораль? Дайте її опис.
> Апофеозою туто був бородато-поцоватий Лев Толстой з його "нєпратівлєніям...".
Ідеї Толстого були апофеозом хибного розуміння християнського вчення.
> Між іншим, цю програму засудив видатний Донцов в своїх творах, де закликав українців бути "аморальними".
Аморальними в лапках — що то є? Наведіть, будь ласка, цитату, або поясніть своїми словами.
> Соціально-історичний провал інтелігенщини відбувся в першій половині 90-х років, коли їхня програма "всєпрощенія" зазнала карколомного фіаска.
В якому сенсі? Чи колись в суто матеріальному плані лагідним та добрим було легше, ніж підлим та підступним?
> Тоді був час "аморалізму", під час якого зробили себе люди з сучасного політикуму.
І що, маю шкодувати, що й я не «зробив себе»? (І ким би я ото себе зробив?..)
> На жаль, українці, заражені вірусом "інтелігенщини" прогавили той час і їм з тих пір відводиться роля "лоха", який сам в усьому винний.
О, лагідна людина — то є лох. Цікаво. В якому світі Ви воліли б жити, цікаво? Серед саміх вовків? Уявляєте собі, що б це було?
> На жаль, на цьому форумі домінують совки "дісідєнтскава направлєнія"
Ви, я бачу, по слова до комори не ходите…
> і часто-густо не бачать в такій позиції відверту антиукраїнськість,
Ваш погляд є антиукраїнським, і це легко показати.
> Якраз серед кацапів такого мрійливого ідиотизму не так і багато.
Ви дарма принижуєте росіян, вважаючи їх здебільшого підлими та підступними. Через такі несправедливі та емоційні оцінки деяких україномовних людей дикунами вважають всіх українців, розумієте?
> Кацапи завжди були "аморальними" в Донцовському сенсі.
Подумайте, що Ви пишете. Окремі росіяни є настільки огидними Вам, що Ви називаєте їх кацапами. Але Ви в той же час схвально відкликаєтеся про їхню аморальність. Так Вам подобається чи не подобається аморальність?
2008.11.03 | Jaderko
Ви нічого не зрозуміли!
>> Інтелігенщина була свого часу, згідно уявлень відомого збірника "Вєхі"> Кому відомого?
Всім. Це збірник 1909 року, в якуму виступили тодішні світочи російської філософії: Бєрдяєв, Струве, Франк, Булгаков і т. і., в якому осмислювали уроки революції 1905-07 років.
>> Апофеозою туто був бородато-поцоватий Лев Толстой з його "нєпратівлєніям...".
> Ідеї Толстого були апофеозом хибного розуміння християнського вчення.
Толстой засуджував християнство і творив свою моделю на основі "ультраінтелігентського підходу".
> Між іншим, цю програму засудив видатний Донцов в своїх творах, де закликав українців бути "аморальними".
>> Між іншим, цю програму засудив видатний Донцов в своїх творах, де закликав українців бути "аморальними".
> Аморальними в лапках — що то є? Наведіть, будь ласка, цитату, або поясніть своїми словами.
Я тут не на екзмені, а думки Донцова про аморалізм є загальновідомими, хто читав цього класика української філософії. Читайте і ви "Націоналізм" або "Дух нашої давнини" з критикою української "інтелігенщини" 19 століття.
>> Соціально-історичний провал інтелігенщини відбувся в першій половині 90-х років, коли їхня програма "всєпрощенія" зазнала карколомного фіаска.
> В якому сенсі? Чи колись в суто матеріальному плані лагідним та добрим було легше, ніж підлим та підступним?
У нас відсутні українські олігархи. І це є провалом. Якби йшлося про власний добробут, то тема б не мала ніякого сенсу. Натомість йдеться про українську справу. Цій справі зараз не вистачає Костянтинів Острожський. І винні в цьому українські інтелігенти!
>> На жаль, українці, заражені вірусом "інтелігенщини" прогавили той час і їм з тих пір відводиться роля "лоха", який сам в усьому винний.
> О, лагідна людина — то є лох. Цікаво. В якому світі Ви воліли б жити, цікаво? Серед саміх вовків? Уявляєте собі, що б це було?
А я чудово пригадую ті часи, коли в Києві дуріли різні Авдишеви та Савлохови. Я поставив це питання перед деякими ультрапатріотами, які збиралися їхати у Придністров'я. А що вони можуть зробити проти цих чурок? Вони так засоромилися!
А лише треба було створити свої рекетирські угруповання і перестріляти цих осетинських гнид. І зараз нам було б легше!
> Ваш погляд є антиукраїнським, і це легко показати.
Покажіть.
>> Кацапи завжди були "аморальними" в Донцовському сенсі.
> Подумайте, що Ви пишете. Окремі росіяни є настільки огидними Вам, що Ви називаєте їх кацапами. Але Ви в той же час схвально відкликаєтеся про їхню аморальність. Так Вам подобається чи не подобається аморальність?
Мені кацапи паралельні. Але вони хочуть знищити Українську Державу. І тут вони про мораль взагалі не згадують. Усе що антиукраїнське є для них моральним. Наприклад, коміки ніколи не будуть пікетувати акції кацапських фашистів на Україні. Це такий приклад.
Я кацапів поважаю як поважають сильного та підступного ворога та ненавиджу їх як найбільш небезпечну силу для сучасної України.
PS. Уявляю, як мені зараз почнуть пояснювати, що головні вороги України в середині!
2008.11.03 | 123
Ви надто ускладнили мою позицію
Я хотів сказати, що, навпаки, треба простіше дивитися на цю ситуацію - а Ви мене так потлумачили, що начебто я якось "складно-інтелігентно" на це дивлюся. Мені їхнє хамство просто пофіг - ну хами і хами, мені з ними дітей не крестити.2008.11.03 | Володимир I
Re: Оце приклад тупенькоі "інтелігенщини"!
100%2008.11.03 | Володимир I
Re: Не йдеться про освіченість чи здатність мислити навіть
Якраз про неосвіченість та нездатність мислити і йдеться. А ще - елементарна, генетично обумовлена нездатність тримати власні емоції під контролем. Результат багатьох поколінь п'янства.2008.11.03 | Дядя Вова
Согласен, появилось такое у россиян.
Мартинюк пише:> Бо такі речі починають говорити навіть ті росіяни, які раніше демонстрували освіченість і здатність самостійно мислити.
Меня тоже, например, неожиданно вдруг стали раздражать их телешоу, типа «К барьеру!» и т.д.
Всё, за что Задорнов критиковал «америкосов» - самовлюблённость, кичизм, непомерная гордость собственной нацией, историей и величием - вдруг перекочевало к россиянам и… к самому Задорнову!
Вы слышали его последние исторические исследования, по сравнению с которыми меркнут «укры», «ории» и изобретение слонов трипольцами? Если я его правильно понял, то российской культуре уже 12 тысяч лет.
Только почему-то эта культура всё РЕЖЕ сказывается внешне на экранах ТВ. Впрочем, это, наверное, судьба всех империй и великих (хотя бы территориально) стран. Китай, Индия, Япония от нас далеко, а английский снобизм XIX-го века вошёл в литературу.
Только эта «национальная гордость» НЕ выгодна геополитически в первую очередь самой России, она отталкивает украинцев - независимо от их языка - от этой страны.
Это точно как украинские ультранационалисты, сами того не желая, объективно работают на Москву, так и российские «жлобы»(с)OlalaZhm объективно работают против неё.
2008.11.03 | Володимир I
Re: А може глибокі міркування на цю тему і є проявом самонеповаги?
Це ви про що, шановний? На проблему таки треба дивитися ширше й глибше. Бо тільки так її можна буде усунути або пом'якшити.Коли певний етнос на протязі віків демонструє одні й ті ж вади, то над цим треба серйозно замислитись і зробити ПРАКТИЧНІ висновки, еге ж? А не звинувачувати якихось унтерменшів у невихованості.
2008.11.03 | Микола
Це хамство залишено нам у спадщину
комунобандитською системою державного терору. Культивує це хамство толерантність лідера нації та безпокараність злочинного режиму коміністів.2008.11.03 | Хвізик
але серед росіян бувають і цілком адекватні люде
2008.11.03 | Мірко
Не бувають
Покажіть хоч одного (хто не виявився б українським переселенцем).2008.11.04 | Хвізик
бувають
Мірко пише:> Покажіть хоч одного (хто не виявився б українським переселенцем).
маю аж двох таких приятелів.
щоправда вони з Дону, з козацтва
2008.11.04 | Хвізик
а ще є валерія новодворська - відома дуже
2008.11.04 | Хвізик
там за статистикою десь 20% людей більш-менш адекватні
2008.11.04 | Пан Коцький
Певно більше, але нині нажаль чути не їх, a затуліних з лужками
Велика частина правдивої російської інтеліґенції або зневірилась, або еміґрувала, або елементарно боїться каґебістської диктатури... Наприкінці 80-х та в 90-х роках Росія була иншою країною.2008.11.04 | simsimopen
Re: От такі-от "роздуми на «незручну» тему" (л)
Чому незручна тема? Навіть дуже зручна. Таке відношення до українців (і не тільки) викриває справжню суть пропагандивної і виховної роботи всередині Росії. Вона перетворюється в агресивного і небезпечного суб'єкта. І це мало б насторожити світ - мадже виростає монстр, здатний нести загрозу демократичному світові.Зрештою, "нерусские" всередині Росії цілком інакші.
2008.11.04 | Роксанна
Re: От такі-от "роздуми на «незручну» тему" (л)
Поводяться з нами так ,бо ось як думають про нас наші "вороженькі"НА ЗЛОБУ ДНЯ
Говорять про тебе, як про «невдаху»,
Що ти народжуєш непотребів, щенків,
Що стала посміховищем для світу,
Країною безчесних ледарів.
Що в проводі сидять самі холуї,
Гребуть добро в бездоннії міхи,
Поміж собою створюють змагання,
Немов у них «поїхали дахи».
Забороняють дихати і жити,
Прекрасним людям «с руским язиком»,
Поширюють кругом вкраїнську мову
І заставяють руских стать «хахлом».
Ну як же так, яка ж там Україна?
Чудо якесь, ніколи ж не було!
Світила сонечком радімая Расія
Й душила завжди «бджолинеє гніздо».
А те «гніздо» ніяк не хоче вмерти,
Вже понад триста років йде оця борьба,
А їх тих «бджіл» стає все більше й більше,
Що це в країні, прокляття чи судьба?
Ганяли їх тайгами , по Сибіру
Везли в Камчатку , де їх не було?
Не знищили і не могли спинити,
Росли вони і більшало «кубло».
Тепер вже «матка» вишиванку вдягнула,
По світі їздить, кричить «голодомор»
Ще й націю якусь там прославляє,
Ну це вже просто невиданий позор.
А так же легко, плюнь в своє корито,
Розмаж по стінках, скинь з плечей жупан,
Хвали що хочеш, тільки не пручайся,
І буде з тебе бажаний пахан.
---------------------------------------------
Кричіть, бушуйте, створюйте спокуси,
Даруйте гречку зрадженим рабам,
Ви не здолаєте, душа ж бо неведимка,
ЇЇ не знищити , а смерть буде лиш вам!