Щоб не відокремлювати церкву від держави – він проголосив собі державу!

В багатьох країнах світу церква не відокремлена від держави – це відповідає переважно традиціям країни, де церква відігравала значну роль у житті країни.

Комуністичні режими відокремили церкву від держави, оскільки її багатство собі привласнили, а служителів церкви, як це було в СРСР, фізично винищили, замінивши їх часто своїми агентами. Існують і інші країни, де церква відокремлена від держави - США, Канада та деякі інші. У згаданих двох країнах церква не втручається у політичне життя країни – не рекомендує виборцям, за які партії голосувати – хоча й не раз свої симпатії до певного кандидата, чи партії відверто показуює, а то й висловловлює підтримку.

В Німеччині населення поділене майже на половину – католики і протестанти, але під час виборів представники церкви уникають явного висловлювання за певну партію, незважаючи на те, що всі знають про їхні симпатії тій, чи іншій партії.

В Україні, де після проголошення незалежности, церква опинилася частинно під чужим впливом, а частинно самостійна, бракує культури поведінки деяких священників, які переплутали покликання священника з бізнесом, чи політикою.

Найкращим прикладом такої плутанини став священик православної церкви МП в Ужгороді Димитрій Сидор, який вже роками замість пропагаувати любов до ближнього – займається пропагандою творення нової нації і невизнаванням українців в Закарпатті.

В інтернетному журналі „Час” №45, від 6.11.2008 р. вміщена стаття Ігора Буркута „Привид бродить по Вкраїні – привид сепаратизму”. Це стаття, яку слід би було читати політикам і дуже шкода, що її не надруковано у центральних виданнях, щоб з цією проблематикою зайнялись ті, які відповідають за дотримання Конституції України. Газета „Міст”, що виходить у Торонто (Канада) вмістила статтю та інтерв”ю з Д.Сидором Тараса Кухара „І не тільки Крим (Міст, № 44, 30.10.-5.11.2008 р.). Читаючи інтерв”ю, дивуєшся, за що беруть гроші ті, що мають доглядати за безпекою держави!?

Вороги України, зразу після проголошення незалежности, взяли курс на боротьбу з незалежною. Найкращим способом боротьби є досвідчений і випробуваний спосіб – поділити її, а потім панувати. Тому від початку в Україні займаються поділом на православних МП та православних, які прагнуть незалежної української церкви, на російськомовних і решту українців, а тепер до цього долучується і територіяльний розподіл. Отже, принцип: розділяй і пануй – повністю застосовують в Україні вже другий десяток років.

Ще в 90-х рр. на Закарпаття та Пряшівщину (Словаччина, де живе значна частина етнічних українців) часто навідувався американський професор з Канади П.Маґочі, якого чеська газета „Руде краво” оприлюднила як співпрацівника таємної служби (СТБ), а деякі видання в Україні твердили, що він був співпрацівником КҐБ. Цей поборник русинської („мама русинка, а батько угорець”) національности допомагав фінансово тзв. русинам, які й сприяли тому, що у Словаччині зараз майже зникли українські школи, яких ще в 1948 р. було понад 300, зліквідовано Український народний театр у Пряшеві (замість нього зараз діє Театр ім. Духновича, що дає вистави переважно діалектним суржиком), який був на високому професійному рівні, друковані видання зійшли до ганебного рівня, а українців поділили на русинів і українців, православну та греко-католицьку церкви оголошено словацькими, більшість населення вже пословакізована – це наслідок активістів русинства, які втратили всяке почуття міри, коли йдеться про українців.

На Закарпатті, як слушно звертає увагу І.Буркут, виникли проблеми економічного характеру. Коли люди опиняються без заробітку, змушені виїздити далеко за межі своєї області та за межі країни, щоб знайти джерело зарорбітку, то ними легко маніпулювати і політично і релігійно.

Закарпаття дало країні не тільки політиків зразків Балоги та Шуфрича, воно дало й академіків науки, визначних науковців, викладачів, співаків, видатних майстрів пензля, поетів, письменників, композиторів, винахідників та кваліфікованих фахівців, які під сучасну пору змушені тинятися по заробітках, оскільки українські політики настільки зайняті боротьбою за власне існування, що їм не до Закарпаття, чи України взагалі!

Коли б тут церква зверталася до політичних структур і вказувала на те, що про народ не дбають новоспечені багачі, які й є політиками, то це було б справедливою вимогою, оскільки „пастух” дбає про своє „стадо”! Та не так це розуміє православний о. МП Д.Сидор, який замість дбати про душу своєї „пастви”, їде за інструкціями у Москву, а в церкві проповідує єресь, мовляв, русини не українці, а щоб краще жити, то слід мати власну русинську державу, для якої він вже „передбачив” „свій статус, свій парламент” (див. інтерв”ю).

Мукачево відоме, як твердиня В.Балоги і не віриться, щоб в ньому міг відбутись „з”їзд русинів” без відома голови президентського секретаріяту. Дуже настирливе питання – а що робили органи, які відповідають за територіяльну цілісність країни, коли ініціатори організували таку провокацію?!

Закарпаття, через маряризацію, чехізацію й русифікацію, пройшло дуже складний і важкий шлях і коли, здавалось би, знайшло себе, то знов його затягують у невідоме, щоб знов бути слугами, а не панами на власній землі!

Боротба за приєднання до України серед населення Закарпаття провадилася вже давно. Наведем лише деякі з чисельних проявів єдности за одне століття, які були дуже виразними сигналами спільности усіх українців. За приєднання до України висловлювалися з”їзди у Старій Любовні (Зараз Пряшвіщина – Словаччина) 3.11.1918 р.; у Сваляві 8.12.1918 р.; у Сиготі 18.12.1918 р.; у Хусті 21.1.1919 р.; Собор усіх русинів жиючих в Угорщині 15.3.1939 р. у Хусті (у той час столиця Закарпаття) на Соймі Карпатської України, який проголосив незалежну Карпато-Українську Республіку, прийняв конституцію й обрав А.Волошина президентом (у Соймі брало участь понад 400 делегатів різних районів); З”їзд Народних Комітетів Закарпаття, організований комуністами, 26.11.1944 р. у Мукачеві висловився за приєднання до Радянської України! У Пряшеві (Словаччина) 1 березня 1945 р. делегати українських сіл Пряшівщини проголосили Українську Народну Раду Пряшівщини, яка проіснувала до 1950 р., коли комуністичний режим Чехословаччини її ліквідував. Друкований орган УНРП, газета „Пряшевщина” оприлюднив у своєму першому номері статтю російською мовою „На переломе, Русский – українский”: „На территории Закарпатской УкраиньІ и ПряшевщиньІ живет один и тот-же народ. Несомненно, что етот народ составляет часть малоруского-украинского народа. Ввиду того, что весь малорусский народ принял название „украинского”, поетому и мьІ, на Пряшевщине, в доказательство нашего единства с великим украинским народом, приняли название „украинский”. Раз мьІ один и тот-же народ с народом Закарпатской УкраиньІ, Западной УкраиньІ и Советской УкраиньІ, не можем себя иначе назьІвать, как назьІвают себя наши единокровньІе братья... ДелегатьІ украинских районов ПряшевщиньІ на своем сьезде 1 марта 1945 года, состоявшегося в Пряшеве, совершенно открьІто и ясно заявили, что в будущем навсегда принимается наименование для руснаков, лемков, русинов – украинец, украинский” (підкр. йс, г. „Пряшевщина”, № 1, 18.3.1945, стор. 1). Отже, Димитрій Сидор не повинен брати на себе гріх і брехати людям, мовляв, русини це не українці. Закарпатцям потрібно не іншу назву національности, але інфраструктуру, яка б дозволила їм працювати вдома і жити по европейському.

Закарпатці гордяться тим, що на їхній території знаходиться географічний центр Европи (поблизу Рахова), але інструкції, за якими їздить о. Сидор до Москви навряд чи допоможуть змінити інфраструктуру Закарпаття, оскільки вони керуються одним – діли і пануй!

Дивує, що за роки української незалежности з такою швидкістю „зросли” сепаратисти, а за 55 років радянської влади на Закарпатті не сидів у в”язниці ні один за русинський націоналізм ні в Україні, ні на Сибирі, не було ні одного прояву відокремитися від СРСР, а чим тоді займався Д.Сидор, коли Закарпаття тотально русифікували, безбожно вирубували карпатські ліси, засмічували чисті карпатські річки!? Борці Карпатської Січі, які полягли за вільну Карпатську Україну, пролили кров не для того, щоб Закарпаття знов стало приводом для імперських зазіхань зі Заходу, чи Сходу, з Півдня, чи Півночі. Шкода, що вже понад 50-річний Ужгородський Національний Університет мовчить, а він має чим похвалитися за роки в єдиній українській сім”ї, що робиться з його елітою?!

На Закарпатті ще свіжа пам”ять, коли деякі церковні діячі намагалися Закарпаття, також під приводом русинства, затягти до угорського хомута. Зараз, коли існує Основний Закон України, слід вимагати його дотримування і від людей у сутані, а територіяльна цілісність держави повинна стати тою межею, яку переступати не сміють ні політики, ні церковні службовці – забагато вже витерпів наш народ, щоб його знов по частинах запроторювати у чужу залежність. Основний Закон України повинен запанувати по всій країні, оскільки він забезпечує правом кожного громадянина виїхати куди хоче, якщо його не влаштовує українська земля! А сепаратизм це не шлях до вирішення економічних проблем, але дуже часто шлях у нове рабство.

Торонто, 12.11.2008 р.

Відповіді

• 2008.11.14 | Москва

  Re: Про закарпатський сепаратизм

  А чому б не перевести Сидора у Ногинськ? Тимчасово?
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.11.14 | keymaster

    Ну і кому він там потрібен?