МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

вельми цікава стаття табачника (/()

11/13/2008 | observеr
Игра в поддавки по-украински

Начиная с майданного путча, украинское гражданское общество и антинационалистические силы практически без сопротивления сдают оранжистам одну позицию за другой. Создается впечатление, что вместо настоящей борьбы демократические силы занимаются игрой в поддавки. Вещи, казавшиеся совершенно невероятными, априори неосуществимыми, правящим режимом уже реализованы или вскоре будут реализованы.
Героизация пособников оккупантов, клиническая русофобия, гонения на каноническое православие, тотальные нарушения прав граждан по языковому, религиозному и этническому признакам, втягивание страны в агрессивный военный блок, упорное провоцирование конфликта с Россией стали обыденностью ющенковского бантустана. Фашизация Украины, недавно немыслимая в стране, где в каждой семье есть павшие в войне с фашизмом, превратилась в последовательную государственную политику. Мы отступили настолько далеко, что вопрос заключается уже не в политике, а в защите основы исторического, даже цивилизационного выбора. Не поняв причины проявляемой слабости, демократическая Украина неминуемо обрекается на необратимое поражение цивилизационного характера.

Партии бизнеса и партии идеи

Парадоксально, что, несмотря на агрессивность и энергию разрушения украинских национал-маргиналов, они представляют абсолютное меньшинство населения. В этом заключается принципиальное отличие от ситуации Италии 1921 года и Германии 1933-го. Муссолини и Гитлер пользовались поддержкой хоть и не большинства населения, но количество их сторонников было совершенно несравнимо с количеством убежденных «оранжевых», и они не были территориально локализованы в нескольких экономически и культурно второстепенных регионах.

Большинство населения Украины категорически не приемлет проводимый режимом курс фашизации и готово отстаивать свои основополагающие жизненные ценности, что было наглядно продемонстрировано в 2004 и 2007 годах. Трагедия заключается в том, что ведущие антинационалистические партии, не только не поддержали порыв масс, но и сделали все, чтобы он не реализовался. Во время прошлогоднего президентского переворота исключение составили одни коммунисты, но не в их силах было преодолеть воцарившееся капитулянтство.

Внешне бессмысленное поведение могущественных партий, сдававшихся буквально в шаге от победы, объясняется глубинными порочными принципами их функционирования. Идеологические партии, а не объединение по бизнес-интересам, в Украине не правило, а редкое исключение. Среди партий, опирающихся на антинационалистический электорат, такой в полной мере является только КПУ. Она не только имеет четкую, не допускающую двусмысленностей идеологию, но и руководствуется ею в своих практических действиях. Верность идеологическим принципам и своим избирателям объясняет постоянный рост влияния КПУ, привлечения к себе разочаровавшегося электората других антиоранжевых партий. При этом коммунисты сумели подняться над узким пониманием идеологической базы. Отход от ортодоксального марксизма, пересмотр отношения к религии, а самое главное – последовательная антифашистская борьба вывели КПУ на принципиально новые политические рубежи. Теперь и самые ярые антикоммунисты не говорят о «партии пенсионеров». Фактически Компартия пытается применять к украинским условиям опыт европейского Движения Сопротивления. В большинстве оккупированных стран в годы Второй мировой войны именно коммунисты играли ключевую роль в борьбе с оккупантами в рамках организации единого Сопротивления и объединяли вокруг себя всех, готовых сражаться с нацизмом. Исключение составила Франция, где все антифашистские силы, независимо от их идеологической окраски, были объединены лидером «Сражающейся Франции» генералом де Голлем и эффективно действовали против оккупантов в рамках Национального Совета Сопротивления.

Для многих голосующих за КПУ (а таких будет становиться все больше) важно не коммунистическое учение, а реализуемая на практике идеология борьбы с наступающим фашизмом. Избиратели знают, что коммунисты государственный статус русского языка, антифашизм во всех его проявлениях, стратегический союз с Россией ни при каких условиях не сдадут. В итоге КПУ имеет не наемную армию равнодушных ландскнехтов, а людей, знающих, за что они сражаются, и готовых отстаивать свой выбор до конца.

К сожалению, остальные партии антинационалистического лагеря не осознают важности идеологии, а значит, не занимаются ею системно, не считают ее стержнем партийного существовании и в результате закономерно проигрывают. У многих оппозиционных политиков идеология, благодаря которой они делают карьеру, не более чем сменная одежда. В зависимости от обстоятельств, могут одинаково страстно защищаться диаметрально противоположные взгляды; принципы, как нечто неизменное, для таких политиков не существуют. В своем мировоззренческом (включая и внешнеполитический аспект) цинизме они напоминают изображавшего из себя русофила короля Черногории Николая I Негоша-Петровича, перед Первой мировой войной распределившего между сыновьями – Данило и Мирко роли приверженцев Австро-Венгрии и России. Последние бегали по соответствующим посольствам, от имени отца заверяя в преданности одновременно Вену и Петербург. Во время войны братья поменялись внешнеполитической ориентацией, но продолжали реализовывать старую отцовскую схему… Некоторым нашим «борцам» также ничего не стоит за достойное вознаграждение превратиться из «пророссийских» в апологетов евроатлантизма.

Для украинских псевдополитиков народ – ничего не значащее слово, а декларируемые лозунги не более чем политтехнология. Себя, вне зависимости от формальной партийной принадлежности, они видят кастой, призванной управлять холопами.

Однако высшая справедливость заключается в том, что прагматичный цинизм в политике стратегически приводит не к успехам, а к поражениям. Достаточно вспомнить события путча 2007 года. Ющенко, проиграв по всем направлениям, в том числе в реализации силового сценария, был в шаге от эвакуации в США, тем не менее «прагматики» предпочли «договариваться» с путчистами. В результате ПР, ранее бывшая центром объединения всех антифашистских сил и имевшая огромнейший кредит народного доверия, получила на антиконституционных парламентских выборах результат, сделавший ее из правящей оппозиционной. Второй сеанс «наступания на грабли» прошел после отказа от коалиции с БЮТ, навсегда положившей бы конец ющенковскому национал-маргинальному безумию.

Случай в истории не исключительный, но крайне редкий по поражающей бессмысленности и алогичности. Показательно, что участникам подобных «договоренностей» и ранее неизменно приходилось платить высокую цену за свои или чужие ошибки.

В октябре 1917 года силы Московского военного округа практически одержали победу над руководившим восстанием Военно-революционным комитетом. Однако, когда отряды ВРК почти полностью были разбиты и деморализованы, командующий МВО полковник Константин Рябцев неожиданно пошел сначала на заключение перемирия, которым противник воспользовался для перегруппировки и подтягивания дополнительных сил, а потом отдал приказ о сложении оружия. В личной порядочности и смелости полковника Рябцева никто не сомневался, но он попал под влияние ряда политиков (в первую очередь, Вячеслава Прокоповича), стремившихся выстроить свое политическое будущее на основе «компромисса». Разумеется, объяснялось это необходимостью достижения «национального согласия» и «недопустимостью насилия». Большевики не преминули воспользоваться предоставленным шансом сломить самое серьезное сопротивление Октябрьскому перевороту за счет обещаний, которые и не думали выполнять. Капитулянты, подтолкнувшие командующего МВО к капитуляции, а также предательству пошедших за ним добровольцев, быстро отошли в сторону. В дальнейшем они устроились относительно неплохо – одни писали эмигрантские мемуары о своей выдающейся роли в революции, другие вошли в новую советскую номенклатуру. Только доверившийся им полковник Рябцев, арестованный в Харькове деникинской контрразведкой, был расстрелян 29 июля 1919 года по обвинению в измене присяге.

Закономерно, что череда «компромиссов» разного уровня реализуется исключительно за счет интересов избирателей, за счет собственной партии и ее лидера; для апостолов «национального согласия» необходимо только предоставление «оранжевыми» гарантий неприкосновенности и преференций своему бизнесу.

Любители тайной дипломатии искренне не могут осознать, что есть черта, за которую переступать нельзя. Когда-то генерал Лавр Корнилов сказал своему преемнику на посту Верховного Главнокомандующего (назначенному министром-председателем Временного правительства Керенским после провокации августовского «мятежа» 1917-го), генералу Михаилу Алексееву: «Вы идете по черте, отделяющей честного человека от бесчестного». Рядящиеся в тогу оппозиционеров политики и бизнесмены, на мой взгляд, давно и без колебаний эту черту переступили. Подобным образом поступила, например, экс-глава парламентской фракции ПР, которая действовала совершенно в духе украинского политикума – получить все от партии, а потом, когда ситуация изменилась, изменились и с жаром защищаемые идеалы.

Невольно вспоминается генерал Власов и его «убеждения» на службе гитлеровскому Рейху. Правда, Гитлер, не только значительно более брезгливый, но и несравненно более умный, чем хоружевский мессия, отверг предложение Гиммлера встретиться с бывшим советским генералом, прозорливо сказав: «Как он предал Сталина, так предаст и меня…». Кратковременные бои РОА с немцами в Праге, когда власовцы пытались пробиться к американцам и получить их покровительство, показали, что фюрер не обманывался в моральном уровне изменника.

На допросах после разгрома Германии многие видные власовцы объясняли, что они почти герои, т.к. в меру сил разваливали Вермахт изнутри, а перешли на сторону врага в надежде нанести ему как можно больше вреда. Не сомневаюсь, что и после крушения «оранжевого» режима мы сможем услышать и от руководителя СНБО рассказы о героической борьбе в тылу врага против НАТО…

Не менее значимым фактором, обусловившим череду побед националистов, явилось как раз то, что они никогда не уступали свои ключевые идеологические позиции. Для «оранжевых» всегда священными коровами оставались русофобия, членство в НАТО, «единая национальная поместная церковь», «герои» ОУН-УПА и прочий хорошо известный президентский набор «второй свежести». Принципиальность украинских националистических вождей объясняется отнюдь не высокими моральными качествами – их продажность и абсолютная беспринципность просто зашкаливают. Но таким образом они обеспечивают себе преданность Галичины, не только считающей себя украинским Пьемонтом, но и уверенной в обладании высшим правом управлять Украиной. На что способны идеологически цементированные русофобией галичанские «крестоносцы», Украина убеждалась неоднократно. В январе 1918 года галичанские сечевые стрельцы зверски подавили восстание против Центральной Рады, а в декабре того же года, благодаря австрийским наемникам Евгена Коновальца, удался мятеж, уничтоживший гетманскую Украинскую Державу. Спустя почти столетие – осенью 2004-го, свезенная агрессивная массовка затопила центр столицы и привела власть в состояние ступора. Кроме того, русофобские лозунги – это опознавательный знак «свой-чужой» для Вашингтона, как ранее он исполнял аналогичную роль для Третьего рейха. США в «большой игре» против России готовы поддержать своих ставленников всеми средствами, и роль заокеанской поддержки нельзя недооценивать.

Представляя незначительную часть населения, но сильные идеологической сплоченностью, националисты постоянно одерживают победы и в итоге близки к окончательному уничтожению остатков демократии. Скажем, при гипотетической попытке властей перед майданом призвать главный «оранжевый» канал к ответственности за призыв к массовым беспорядкам и насилию националистические пассионарии вдребезги разнесли бы любое госучреждение, а его руководители сумели бы избежать расправы только в случае вмешательства спецназа. Сейчас же ющенковские клевреты, нарушая права миллионов граждан на свободу получения информации, прекращают вещание всех российских каналов, и, кроме вялых заявлений, никакой реакции со стороны оппозиционных партий не наблюдается.

О защите русской культуры Украины последние начинают вспоминать исключительно перед выборами, и мало уже найдется наивных, которых вновь поверят громким словам, сотрясающим воздух без малейшего эффекта. Произошла необратимая реакция, схожая с известной басней Эзопа о мальчике и волке; если каждый раз кричать про волка, а он не появляется, то уже никто крикам верить не будет. Теперь и при искреннем желании перейти от речей к делу крайне трудно воскресить доверие. Между тем, оппозиционные политики считают излишним отстаивать идеологию собственных избирателей независимо ни от чего. Более того, отношение к избирателям определяется принципом, что те «и так никуда не денутся». Подобный подход приводил к краху не одну партию. Другой вопрос, что таким образом целенаправленно разваливают крупнейшую антиоранжевую политическую силу, надеясь получить полный контроль над ее обломками.

И никто не додумался просто стать на колени…

Предательство формально оппозиционными партиями интересов миллионов поддерживающих их людей имеет глубокие корни в отечественной истории. Происходящее выглядит как дежа вю декабря 1918 года, гениально описанного в булгаковской «Белой гвардии». Героизм рядовых защитников Киева от петлюровских погромщиков соседствовал с трусостью, глупостью и прямым предательством верхов. Тогдашние сторонники «компромисса» тоже предпочли «договориться» за счет не только интересов, а и жизней поверивших им.

ХХI век повторил события начала века ХХ-го. Достаточно представить на месте юнкеров смельчаков, повязавших во время майданного буйства бело-синие ленточки или вышедших на защиту парламента в прошлом году, а на месте «штабной оравы» современных иуд, продавших как избирателей, так и целые регионы. Процитирую только небольшой отрывок из романа, эмоциональное наполнение которого понятно всем пережившим события последних лет: «Щеткин уехал в Липки, прибыл в тесную, хорошо обставленную квартиру с мебелью, позвонил, поцеловался с полной золотистой блондинкой и ушел с нею в затаенную спальню. Прошептав прямо в округлившиеся от ужаса глаза блондинки слова:

– Все кончено! О, как я измучен…– полковник Щеткин удалился в альков...

Ничего этого не знали юнкера первой дружины. А жаль! Если бы знали, то, может быть, осенило бы их вдохновение, и, вместо того чтобы вертеться под шрапнельным небом у Поста-Волынского, отправились бы они в уютную квартиру в Липках, извлекли бы оттуда сонного полковника Щеткина и, выведя, повесили бы его на фонаре, как раз напротив квартирки с золотистой особой…»

Нынешние щеткины предают, конечно, неизмеримо масштабней. И наградой за подлость является не золотистая блондинка на Липках, а гарантии бизнесу и ордена.

А насколько напоминает отношение народа к деятелям, уже не стесняющимся открыто говорить о необходимости «отложить» вопрос придания русскому языку государственного статуса и находящим «подлинных героев» в «Нахтигале» и УПА, слова командира артиллерийского дивизиона: «Конная сотня, вертясь в метели, выскочила из темноты сзади на фонари и перебила всех юнкеров, четырех офицеров. Командир, оставшийся в землянке у телефона, выстрелил себе в рот.

Последними словами командира были:

– Штабная сволочь. Отлично понимаю большевиков».

Для меня совершенно очевидно – оппозиционным политикам, независимо от наличия собственной вины, необходимо покаяться перед народом за то, что его вера и идеалы растоптаны. Я всегда был категорическим противником любых «договоренностей» с националистами и о своей позиции заявлял открыто, но считаю необходимым принести извинения своим сподвижникам по антифашистской борьбе, что также не сумел их защитить.

Ручные «антифашисты» любят красоваться на трибунах и выступать с правильными «политкорректными» речами, но единственная причина, по которой Ющенко еще не стал неограниченным коричневым диктатором, совсем не в производимой таким образом имитации деятельности. Фашизм окончательно не установлен только из-за каждодневного упорного сопротивления по всей стране. Можно только склонить голову перед участниками демонстраций и пикетов, учителями, рискующими говорить ученикам правду, библиотекарями, не дающими изымать из фондов русскую и советскую литературу, сотрудниками правоохранительных органов, отказывающимися выполнять преступные приказы, многими и многими другими нашими несломленными соратниками.

Как будто про них звучат пронзительные слова из песни Александра Вертинского «То, что я должен сказать», посвященной московским юнкерам, которых предало собственное командование:

И никто не додумался просто стать на колени

И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране

Даже светлые подвиги – это только ступени

В бесконечные пропасти, к недоступной Весне.

Для меня огромная честь стать на колени перед всеми противостоящими национал-фашизму, что само по себе является светлым подвигом, величину которого смогут должным образом оценить, возможно, только будущие поколения. Кстати, многие пережившие в Киеве страшное время Гражданской войны были уверены, что «печальный Пьеро» написал эту щемящую песню именно о киевских добровольцах, растерзанных петлюровцами под Киевом в декабре 1918 года. Точно так же их «послала на смерть недрожавшей рукой» отсиживавшаяся в безопасном тылу «штабная сволочь».

Несомненно, что сейчас основной задачей всех антифашистских политиков, для которых убеждения и принципы не просто слова, является объединение усилий в борьбе единого Сопротивления. Сопротивления не ради чьих-то личных интересов, не ради будущего торга, а подлинного Сопротивления, в котором каждый его участник будет знать, что он никогда не будет предан и продан.

Дмитрий Табачник, доктор исторических наук, профессор

www.versii.com

Відповіді

  • 2008.11.13 | omela

    Табачник вправно готується до переходу в КПУ

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.13 | Almodovar

      Re: Табачник вправно готується до переходу в КПУ

      Бидло... бидло і вибл..док. собачник він і є собачник... Ви не памятаєте, де там в дантівському пеклі такі вибл..дки розташовувались?
    • 2008.11.13 | observеr

      Мені здається ця програмна стаття не для внутрішнього споживання

      Її мета - переконати Кремль, що саме КПУ - єдина надійна опора нашого стратегічного партнера.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.13 | omela

        Очевидно, так

        І здається, це не перша спроба.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2008.11.15 | Сахаров

          Re: Очевидно, так

          Звісно, не перша. Не пригадую зараз точно, але такі заяви з боку Табачника були і раніше. Це взагалі не стаття, а літературизований аналіз ситуації, пристосований для подачі замовнику,в категоріях, зрозумілих і бажаних замовникові. Не виключено що спочатку був написаний службовий документ по лінії ФСБ чи зовнішньої розвідки Росії, а потім Діма вирішив його розбавити лірикою і ще й попіаритися.
    • 2008.11.14 | zmej_gorynych

      +1

      Безпринципна, пристосуванська та ница тварюка той Дімон - от він хто.
      Вірніше не так, помиляюсь. Єдиним його непохитним принципом є україноненависництво.
  • 2008.11.13 | Hadjibei

    І зовсім вона нецікава

    Як нецікавий і сам комсомолець табачнік.
    Звичайне упосліджено-українофобське скавчання.
    Діма уявив себе таким собі русскім гвардєйскім ахвіцерам в 1918 году, який гатовий жізнь отдать за вєлікає ацєчєства.
    Уявляю діму в ахвіцерській хвормі із залатимі пагонамі. Така карикатура!
    І воно ще має нахабство підписуватися "доктор" і "прахвєсар". Втім, укрАінскоє обчєство мене вже нічим не може здивувати!
    Чергова порція лайна від діми - ото і вся його "інтелектуальна потуга". Він справляє дедалі більше враження як на голову хворий малоросійський патріот атєчєства чужого.
    Що ж, не він перший, не він останній. На жаль...
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.13 | omela

      Офіцером 1918 року з ополчення графа Келлера

      Українці їх тоді добряче набили :)
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.13 | omela

        до теми: "Україна за Мишлаєвським" (/)

        "За що нас любили", ясно як день Божий, чого там лукавити: за приналежність любили – за врослість у шкіру й під шкіру ("с ноги не скинешь!"), у мову, культуру й історію-за-Ключевським, за "тысячу лет христианства" й Сковороду як батька російської філософії, за Гоголя і "южную школу", за ті краплі крові, що, як виявилося, "текут в каждом русском" (але чомусь не в зворотний бік!), – одне слово, за їстівність і легкостравність (також і неметафоричну, буквальну: імперська географія не випадково завжди має "кулінарний" ухил – це мовби пряме запитання незнайомому, "з чим тебе їдять": ось ти, в газирях, – означаєш шашлик із цинандалі, а ти, вусатий, – вареники з сиром, – як співалося з року в рік у незабутній новорічній, "украинский пирог мы едим за столом, запивая его молдаванским вином", – задля справедливости відзначу, що американська цивілізація тут недалеко відбігла від російської, масово редукуючи імміґрантське "розмаїття культур" – до розмаїття кухонь). Те ж, що не перетравлювалося, і далі вперто демонструючи нерозчинну окремішність, закономірно викликало в імперському шлункові роздратоване бурчання, – нічим, і то таки нічим іншим не дається, попри всю можливу акробатику мозкових звивин, витлумачити ті абсолютно ірраціональні викиди аґресивности, ну просто-таки реактивні збурення білка, що їх провокувало в, здавалося б, найбільш інтеліґентних та вирозумілих російських інтелектуалах уже саме лиш безневинне звучання української мови – хоч би які особисті претексти вони самі, яко "мислячі тростини", силкувалися віднайти для таких позірно неадекватних (а властиво, дуже навіть адекватних – імпульсивно-відторгаючих родових, надіндивідуальних) реакцій. Так Ахматова, заводячи – на запитання Л.Чуковської, чи любить Шевченка, – мову начебто про зовсім інші речі: "У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык..." (пояснення для письменника дуже-таки інфантильне – все одно якби на запитання "чи любите Гюґо?" відказувати – ні, мовляв, бо мені в Парижі боліли зуби), тут-таки з місця зраджує істинну – родову, тварно-відпірно-самозахисну – природу своєї нелюбовi: ""Мамо", "ходимо", – она поморщилась, – не люблю" (а оце вже "воно": так і чуєш цю знущальну інтонацію передражнювання, а насправді нестравлення – інтонацію цілого "підшлункового" масиву російської культури, від етнічних анекдотів в ефірі до невеличкої, – либонь, десь зі швейцарську завбільшки, – армії стереотипних романно-кінематографічних жлобів у вишиванках, – масиву, від якого й вірш Бродського відбрунькувався, вважати, "готовченком" – весь із позичених знаків-кліше, майже без запліднюючої участи індивідуального духу). Травматичний особистий досвід, якщо такий і буває, тут ніколи не причина – радше прикриття. Можна з місця вилічити десятки прикладів, коли ніякого особистого досвіду ні з чим українським не було взагалі (та й чи був він у Бродського, окрім як зі Сковородою?) – а від "мамо" й "ходімо" людей так само відрухово пересмикувало іронічним ощиром: от же Булґаков, приміром (ще одна "людина імперії" в найпрямішому сенсі слова), провів у Києві вельми благополучні, коли не щасливі, дитинство і юність, і любив Город незмінно ностальґійно-ніжною, як перше кохання, любов'ю, вкупі з Гоголем і – з його подачі – українською демонологією, сліди якої вельми відчутні в "Майстрові і Марґариті", – а між тим на сам вид слова "їдальня" з чоловіком починало діятися щось уже аж, далебі, непристойне, близьке до втрати не то голосового, а й м'язового контролю... Слово сліпило – непривласнюваною самодостатністю, а тому відбирало його Город не менш рішуче, ніж це замірялася вчинити петлюрівська армія, увічу якої він так само на іншу художницьку реакцію, крім відвертої карикатури, здобутися не в силі. До речі, в тій-таки "Білій гвардії" (петлюрівський "анти-міф" який у колоніальній культурі неминуче виявився непорівнянно "гучнішим" за міф, скажімо, тичининського "Золотого гомону", довгі роки забороненого, а згодом безбожно перекупюрованого "червоною підкладкою" навиворіт) показано, з усією нерефлексивно-безпосередньою прямотою, вихлюп тої самої ображеної імперської любові, – в епізоді, де Мишлаєвський, ввалюючись до Турбіних із помороженими ногами, на всю губу лає прикиївських "достоєвських (?!!) мужичків-богоносців", з яких йому вдалося витрусити сани з кіньми лише під дулом пістолета. Радість діда з Попелюх, який, узявши, було, білих офіцерів за УНР-івських, сповіщає їм, що хлопці з села "усі побігли до Петлюри", для ураженого в найліпших почуттях (вірі в російський народницький ідеал) Мишлаєвського – ніж у спину саме тому, що він рішуче – після всього! – відмовляється бачити найочевидніше: це "не ті" мужики, про яких писали Толстой із Достоєвським!11 Схильність ображатися на когось (чи щось) за невідповідність твоїм про нього уявленням притаманна дорослим не меншою мірою, ніж дітям, і нічого тут не вдієш, – у випадку імперського комплексу, одначе, цікаво те, що культура – навіть, здавалось би, ab definitio "акратична", "дисидентська" – виявляється таким самим запеклим продуцентом фантомів, як і офіційна пропаґанда, – а це вже хвороба духу. "Поневолений дух" же – куди серйозніше, аніж сам тільки "поневолений розум".


        [11] Тут, звісно, вплутується ще й хронічна російська хвороба "двох націй", яку діагносту-вав уже П.Чаадаєв, – прірва між освіченими й неосвіченими класами в Росії, з її чотирма століттями кріпацького землеволодіння, була такою не по-європейськи колосальною, що російському інтеліґентові (я, розуміється, не Мишлаєвського маю на думці) в цій ситуації, справді, всі на світі "орачі з сіячами" могли "з того берега" зливатися водно. А проте безсумнівно, що після перших сімдесяти років кріпацтва (друга – радянськи-колгоспна і куди більш катастрофічна – сімдесятка випала на долю українського селянства вже в ХХ столітті й аж тут викінчила його фатально і, схоже, безповоротно), на початку століття різниця між українським і російським селом ще мусила впадати в вічі навіть незацікавленому. Знову визнаймо за Бродським певну інстинктивну рацію: кидаючи вслід "хохлам", з усією можливою мірою презирства , що їм, мовляв, просто "не дає спокою" земля, "ґрунт чорно-зем", він таки "чує дзвін", але, за браком елементарного знання, не вміє його "скоорди-нувати" – не в "землі" як такій тут справа, а в ґвалтівничому звихненні імперією власного українського історичного приділу, збиванні зі свого шляху й накиненні чужого: край питомому хутірному – чи, коли завгодно, "фермерському" – землегосподарюванню в Україні було силоміць покладено Катериною ІІ на тому витку, коли ця форма єдина могла заавансувати в країні перехід до ринкової економіки й модерного суспільства, і перші сімдесят років кріпацтва недарма відбилися в культурній пам'яті народу як ні з чим не зрівняна планетарна катастрофа. Саме тоді й укорінився – в літературі зарівно як і в посполитій свідомості – український міф Золотого віку, вільного господарювання "на своїм веселім полі" – міф, що рухав українською революцією 1918-го, а якимсь далеким, уже нерефлексивним відгомоном – чого доброго, навіть і 1989 – 1991 років. "Земля" тут швидше риторична фігура (в 1991 ніякої "землі" ніякі "мужички" вже не хотіли, і взагалі проявили себе найконсервативнішим із усіх суспільних станів), – символ, котрим зашифровано колективно-несвідому пам'ять про поруйновану тожсамість, "пам'ять умовного способу" ("якими ми могли б бути, якби розвивалися органічно"). Не розуміти цього – значить не розуміти нічого ні в українській історії, ні в світовідчутті, хоч-не-хоч ущемленому й травматичному, – тобто бачити Україну "за Мишлаєвським".


        http://exlibris.org.ua/zabuzko/r07.html
  • 2008.11.13 | Almodovar

    Re: вельми цікава стаття табачника (/()

    З огидою дочитав. Таки воно виблядок.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.13 | Almodovar

      Re: вельми цікава стаття табачника (/()

      Невдало розташоване моє повіідомлення. Я не про попереднього автора, я про Соббачнегга...
  • 2008.11.13 | Pavlo

    Він після "великих українців" зовсім їпанувся, і це не дивно.

    Хоч він тоді і вимухлєвав з Ярославом Мудрим, але він не міг знати, що більше всіх голосів українці віддали за Степана Бандеру. От він і казиться через "галичанських ландскнехтів".
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.15 | Shooter

      зовсім їпанувся, і це не дивно.

      Хоча й не думаю, що це сталося саме тоді. Він по менталітету саме такий.
  • 2008.11.13 | Sean

    а чим вона цікава?

  • 2008.11.14 | ziggy_freud

    цікава чим? Хіба що подальшим розвитком шизоїдних рис

    полковник історичних наук поступово втрачає контакт з реальністю та переселяється у власний уявний світ. В якому він одночасно білий, пухнастий і червоний у вкритому пилюкою будьонівському шоломі. Але жодного разу не посібник петлюро-бандерівської влади на посадах голови АП та гуманітарного віце-прем*єра.

    Як бути з цими ганебними сторінками кар*єри тов. професора? Дімочько Тоббачьнєґ, як чесна людина, а не дешевий клоун (с) Колєсніков, має покаятись в гріхах проти Св.Фофудьї
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.14 | Адвокат ...

      ... настаящій палковнік!

      ziggy_freud пише:
      > полковник історичних наук поступово втрачає контакт з реальністю та переселяється у власний уявний світ. В якому він одночасно білий, пухнастий і червоний у вкритому пилюкою будьонівському шоломі. Але жодного разу не посібник петлюро-бандерівської влади на посадах голови АП та гуманітарного віце-прем*єра.

      Ві ніц ніпойнялі! Дімо-чко,-- ні пасобнік! Йон,-- штандартен-хв`юрер Штірліць в стані петлюро-бандерівців! Він краде і обдурює, йде по трупах,-- не від жадоби слави, влади та багацтва. А лишень,-- заради най скорішого повалення петлюро-бандерівської влади та торжества комунізму в Україні!


      > Як бути з цими ганебними сторінками кар*єри тов. професора? Дімочько Тоббачьнєґ, як чесна людина, а не дешевий клоун (с) Колєсніков, має покаятись в гріхах проти Св.Фофудьї

      Как бить, как бить? Простим каком! Тов. Сіманєнка, таємно, вже присвоїв полковнику Штірліцю Табачніку дочасне звання райхс-хвюрера, за Вєру, Царя і Отєчєство!
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.15 | ziggy_freud

        і дохтур істеричних наук теж справжній, але...

        кожного разу, коли свідомі совки співпрацюють з свідомими петлюро-бандерівцями, вони переступають через Табу, встановлене великим Беніто Алоїзовичем Сталіним. Вони розмивають межі дозволеного совкам, і незалежно від своїх намірів робити підкопи під ворожу державу, паралельно копають під власну ідеологію. Яка і без того досить розмита. Чи то біла в червону смужку, чи то червона в білу смужку. Але напевне з фіолетовими цятками від емоційно нестабільних Вітрянок, Грачів і Тоббачьнєґов ;0)
  • 2008.11.14 | Адвокат ...

    Малтщик хочєт в Тамбов, чікі-чікі-чікі-та!

    Хучь і не люблю я Колєснікова, бо ворог, але маю щиро сказать: "Відносно партайґеноссе Табачніка, Боріс,-- ти прав!"
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.14 | GreyWraith

      А взагалі кому цікаві маневри цього укурка?

      Інтєлєхтуал...

      Адвокат ... пише:
      > Хучь і не люблю я Колєснікова, бо ворог, але маю щиро сказать: "Відносно партайґеноссе Табачніка, Боріс,-- ти прав!"
      От на форумі в сусідній гілці розглядається загальна ситуація в ПРУ, лише одним із проявів якої є бовтання Табачника як самі знаєте чого у ополонці. Хоча вони офіційно сміття із хати не виносять, але не все у них там гладко... Паскудно цій публці без влади, ой як паскудно...
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.15 | Адвокат ...

        Лайно, як таке, не цікаве нікому. Одначе, є такі люди,-- лікарі,

        що аналізують властивості лайна, аби зрозуміть, які прумблєми має орґанізм.


        Я щиро си дивую, що пальковник гіштеричЬних навук СобачЬнєґ, як і "лєйтяха -- начЬ-кар вертухаїв" Канавал-(пизд)юк,-- та й не в тюлєбані. ;)
  • 2008.11.14 | Panzernik

    Такий Табачник мені подобаеться, марить бідолаха

  • 2008.11.14 | Yaroslav

    Приємне свідчення посилення протиріч всередині ПР

  • 2008.11.14 | Микола Гудкович

    Ах, яка сублімація!

    observеr пише:
    >
    > Дмитрий Табачник, доктор исторических наук, профессор

    Яких зяючих висот сягає ліра, коли болить серце… і як приємно підписатися «доктор історичних наук, професор» замість «дешевий клоун, казнокрад».

    Чекаємо виходу друком книжки «Дмитро Табачник і трагедія українського антифашизма».
  • 2008.11.14 | Мартинюк

    Когда єврейское казачество восстало

    В Биробиджане произошел перворот ...

    Далі на жаль забув слова тієї пісеньки
    Так от бряцання неіснуючим шпорами "настоящего полковника" Дімона Табачника чимось нагадує мені оту бардівську пісню 70 років і ще одного "білого офіцера" Бузину, якого б ті ж білі у 1919 році за хамство і неповагу до класиків розстріляли б...

    Але слід сказати що ці остання "войовнича" маячня цілком у стилі нової політики Медведєва-Путіна. А коли брешуть табачники, то потім іноді якимсь салагам-призовникам проти їх волі доводитися лежати під кулями для обстоювання подібної маячні.
  • 2008.11.14 | Savr

    Re: вельми цікава стаття табачника (/()

    Читаючи Табачника, проти своєї волі стаю антисемітом. На жаль.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.15 | Пан Коцький

      Не ставайте, бо як відомо, кожна отара не без паршивої вівці...

      Я певен, що євреям (не совкам) цю гниду читати так само гидко, як і нам...
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.15 | krytuk

        Re: Не ставайте, бо як відомо, кожна отара не без паршивої вівці...

        Повідомляю всім, хто переймається єврейством Д. Табачника. Він не є євреєм, хоча таке саме призвище можна знайти у єврейському середовищи (Ян Табачник). Вам потрібні докази? Будь ласка. Чи міг за радянських часів єврей (навіть прихований) бути комсоргом істфаку КДУ? потім без перешкод вступити до аспірантури? бути штатним стукачом КДБ?
        А щодо статті Димочки - то маніфест майбутнього (минулого, до речі, також) члена КПУ. Симоненко має ще дуже пильно подумати, прийняти його до себе чи ні. Бо Табачник набагато таланотовіший за нього, прийде час - скине.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2008.11.15 | Isoлято

          Нічого дивного. Дуже навіть міг.

          І навіть більше. Згадайте, наприклад, прізвище головного редактора газети "Красная Звезда" у воєнні та повоєнні роки...
    • 2008.11.15 | ziggy_freud

      Тоббачьнєґ он такі да совсєм нєт.

      сам писав, що в нього мама русская... І проти євреїв він періодично жене ту саму пургу, що і проти українців.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.15 | Володимир I

        Re: Тоббачьнєґ он такі да совсєм нєт.

        От бідолаха...
  • 2008.11.14 | Abbot

    Обидно....

    ... что человек, которому после такого вот словоиспражнения место в дурдоме, еще имеет наглость подписываться доктором наук и профессором. Омерзительный неуч.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.15 | Адвокат ...

      Він не "дохтур", і навіть,-- не "проФФесор".

      Він пальковник гішьтєрічєскіх навук.
  • 2008.11.15 | один_козак

    Клініка...

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.15 | Адвокат ...

      Нє-а! То є норма для "палькоФФніка гішьтєрічєскіх навук".

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.15 | один_козак

        "гішьтєрічєскіх" - Вдало!

        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2008.11.15 | Адвокат ...

          Дякую красно! Одначе, коли бачу-чую тего палькоФФніка,-- відразу

          спадає на думку сльово "гіштерика", або ж,-- "гиштерія".

          Дивую си: де ж у тего хлопа матка... Але бачу: вона "ФФ тонусє", а бо "ФФ бєшенстФФє"... Мо` му за матку пряма кишка править? ;)
  • 2008.11.15 | Пан Коцький

    Але ж цей дохтур і брехло, якого світ не бачив... (л)

    observеr пише:
    > Игра в поддавки по-украински
    > ... [купу маячні видалено]
    > Как будто про них звучат пронзительные слова из песни Александра Вертинского «То, что я должен сказать», посвященной московским юнкерам, которых предало собственное командование:
    >
    > И никто не додумался просто стать на колени
    > И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
    > Даже светлые подвиги – это только ступени
    > В бесконечные пропасти, к недоступной Весне.
    >
    > Для меня огромная честь стать на колени перед всеми противостоящими национал-фашизму, что само по себе является светлым подвигом, величину которого смогут должным образом оценить, возможно, только будущие поколения. Кстати, многие пережившие в Киеве страшное время Гражданской войны были уверены, что «печальный Пьеро» написал эту щемящую песню именно о киевских добровольцах, растерзанных петлюровцами под Киевом в декабре 1918 года. (Підкреслення моє, ПК) Точно так же их «послала на смерть недрожавшей рукой» отсиживавшаяся в безопасном тылу «штабная сволочь».
    > ...
    > Дмитрий Табачник, доктор исторических наук, профессор
    >
    > www.versii.com

    То яким треба бути брехлом "історичних наук", щоби нести таку "отсєбятіну" про дуже відому пісню, котра була написана Вертинським восени 1917-го року (бачте, "мноґіє билі увєрєни")... Якщо послуговуватись такою логікою, то можна навіть було б дійти висновка, що пан дохтур є шльондрою недобитих каґебістів, котрі в свою чергу є наступниками чекістів, від рук котрих власне й загинули ті самі 300 московських юнкерів...

    http://a-pesni.golosa.info/emigr/tochtoja.htm
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.15 | Шинбет

      Інфо про академіка !!! директора НДІ НАНУ !!!




      Джерело Хто є хто в Україні, 2006. – К.: К.І.С., 2006.
      Табачник Дмитро Володимирович, д.іст.н. (1995), проф. (1997), акад. АПрНУ (Відд. історії і теорії держави і права, історія політ, і правових вчень, 12.2000); Віце-прем'єр-міністр України (з 04.08.2006); Нац. експертний ін-т НАНУ, директор (з 02.2005); гол.н.п. Ін-ту нац. відносин і політологи НАНУ (з 06.1997); деп. ВР АР Крим (з 04.2006), чл. Блоку "За Януковича”. Н. 26.11.1963 (м.Київ); укр.; батько Володимир Ігорович (1940) — інж.-авіабудівельник, пенс; мати Алла Вікторівна (1938) — інж.-будівельник, пенс.; брат Михайло Володимирович (1970) — президент корпорації “ТЇКо"; дружина Назарова Тетяна Євгенівна (1960) — нар. арт. України, нар. арт. Роси, актриса Нац. театру рос. драми ім. Лесі Українки. Осв.: Київ.ун-т ім.Т.Шевченка (1986), історик; аспір. Ін-ту історії України АНУ (1989); канд. дис. "Масові репресії в Україні в другій половині 30-х — на початку 40-х рр." (1991); док. дис. "Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні в 20-х — наприкінці 50-х рр." (1995). Нар. деп. України 4 склик. 04.2002-03.03 від блоку "За єдину Україну!", №21 в списку. На час виборів: нар. деп. України, член Політичної партії "Трудова Україна". Чл. фракції "Єдина Україна" (05.-06.2002), уповноваж, пред. фракції партій ППУ та Трудова Україна" (з 06.2002), голова Комітету у закордонних справах (з 06.2002). Склав деп. повноваження 06.03.2003. Нар. деп. України 3 склик. 03.1998-04.2002, виб. окр. №91, Київ. обл. На час виборів: радник Президента України, проф. катедри політології Укр. академії держ. управління при Президентові України. Позафр. (05.1998-09.99), чл. Групи "Відродження регіонів" (09.1999-06.2000), позафр. (06.-07.2000), чл. Групи Трудова Україна" (3 07.2000). Чл. Ком-ту з питань бюджету (07.1998-06.2000), чл. Ком-ту з правової політики (з 06.2000). 09.-10.1980 — фільмоперевіряльник 2-ї категорії госпрозрахункової Групи, Центр, держ. архів кінофонофотодокументів УРСР. 08.1981-06.86 — студент, 07.-09.1983 — інженер (тимчас.), Київ, ун-т ім. Т.Шевченка. 09.1985-10.86—кореспондент, редакція "Київський університет". 10.-11.1986 — архівіст 1-ї категорії, Центр, держ. архів кінофонофотодокументів УРСР. 11.1986-11.89 — аспірант, 11.1989-02.90 — м.н.п., Ін-т історії АНУ. 02.1990-01.91 — зав. відділу, Київ. МК ЛКСМУ/МДС. 01.1991-09.92 — ст. консультант, 09.-12.1992 - гол. консультант, Секретаріат Комісії ВР України у справах молоді. 12.1992-03.93 — кер. прес-служби КМ України. 03.-09.1993 — прес-секр. Уряду України — нач. Гол. упр. інформації та зв'язків з пресою і громадськістю КМ України. 09.1993-08.94 — 1-й заст. Голови, Держ. ком-т України у справах преси, видавництв, поліграфи та книгорозповсюдження. 1994 — керівник виборчої кампанії кандидата в Президенти України Л.Кучми. 07.1994-12.96 — Глава, Адмін. Президента України. 07.-10.1997 — гол.н.п. відділу нац. меншин, Ін-т нац. відносин і політології НАНУ. 09.1997-05.98 — радник Президента України. 26.11.2002-03.02.05 — Віце-прем'єр-міністр України. 11.1995-02.99 — проф. катедри політології, Укр. академія держ. управління при Президентові України. 1999 — заст. кер. виборчого штабу Л.Кучми на виборах Президента України. 07.2003-08.05—проф. Ін-ту міжнар. відносин Київ, ун-ту ім. Т.Шевченка. Чл. Ради нац. безпеки при Президентові України (08.1994-11.96); чл. Конституційної Комісії від Президента України (11.1994-07.96). 1990-94 — депутат Київради. Чл. політвиконкому парти Трудова Україна" (з 11.1999); чл. Президії Політ, партії Трудова Україна" (11.1999-11.2005). 1990-94 — деп. Київради. Чл. редколегій журналів: "Національна безпека", "Воєнна історія", "Губернатор", "Політика і час", "Український часопис міжнародного права", "Президент", "Пам'ятки України"; президент т-ва "Україна-Еспанія" (з 12.1993). Був чл. Ради нац. безпеки при Президентові України (08.1994-11.96); чл. Конституційної Комісії від Президента України (11.1994-07.96); чл. Ради з питань науки та науково-тех. політики при Президентові України (03.1996-01.97); голова Комісії з держ. нагород України при Президентові України (08.1994-02.97); чл. Комісії з державних нагород та геральдики при Президенті України (06.2002-04.05); співгол. Ради роботи з кадрами при Президентові України (07.1995-01.97); голова Нац. ради з питань молодіжної політики при Президентові України (11.1995-03.97); чл. Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995-04.2000); чл. Ком-ту законодавчих ініціатив при Президентові України (06.1995-07.2000); голова Комісії з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів (01.2003-04.05); голова наглядової ради Нац. заповідника "Софія Київська" (з 03.2003); голова комісії з комплексного обстеження стану фондів бібліотек, архівів та музеїв України (з 02.2003); співгол. Ради роботи з кадрами при Президентові України (07.1995-01.97). Голова Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (08.2004-04.05); голова наглядової ради Укр. фонду соціальних інвестицій (01.2003-07.05). Голова нагляд, ради Нац. тех. ун-ту України "Київський політехнічний інститут" (з 2004). Чл.-кор. АПрНУ (1996). Чл. Нац. спілки журналістів України (з 1986). Заслужений діяч науки та техніки України (2002). Дипломат ранґ — Надзв. і Повн. Посол (11.2004). Держ. службовець 1 -го рангу (08.1994). Лавреат Держ. премії України в галузі науки і техніки (1999; за серію монографій "Українська фалеристика та боністика"). Ордени Богдана Хмельницького III ст. (12.1999); князя Ярослава Мудрого V ст. (11.2003). Почесна грамота КМ України (11.2003). Лавреат премії СЖУ "Золоте перо" (1989), премії ім. М.Островського (1991). 7 медалей України і СРСР. 17 орденів зарубіж. країн, зокрема Еспанії, Італії, Франції, Ватикану, Греції, Португалії, Литви, Бразилії, Індонезії, Чилі, Польщі, Бельгії, Перу, Болівії, Домініканської респ. Автор (співав.) понад 400 наук, праць, зокрема монографій, книг: "За стандартними звинуваченнями" (1990), "Чорні роки історії" (1990), "Олексій Кириченко: штрихи до політичного портрету" (1991), "Останній з могікан застою" (1992), "Масові репресії в Україні" (1992), "Репресоване відродження" (1993), "Україна на порозі XXI століття" (1995), "Україна на шляху в світ" (1996), "Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду" (1996), "Нагороди України: Історія, факти, документи" (1996, в 3-х т.), "Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду" (1997), "Україна і 21 століття: історико-політологічні аспекти" (1998, угорською мовою), "Україна: третій шанс"(2002),"Памятники русской истории й культури в Украине ХУІІ-ХХІ вв." (2003), "Україна: проблеми самоорганізації" (2003, в 2 т.), "Міжнаціональні відносини і національні меньшини України" (2004), "Історія української дипломатії в особах" (2004), "Міжнаціональні відносини в Україні: стан, тенденції, перспективи" (2004), Технологічні парки: світовий та український досвід" (2004), Україна—діаспора: можливості економічної співпраці. Довідник" (2004, в 2 т.), Українська військова символіка" (2004),"Українська фалеристика. З історії нагородної спадщини"(2004), "Українська дипломатична енциклопедія" в 2 т. (2004-5), "Італійці та італійська культура в Україні" (2005), "Шляхи інноваційного розвитку України" (2005), розділів в 19 колект. монографіях, численних публікацій з питань політичної та військ, історії України, політичної персоналістики. Володіє анґл. мовою. Захопл.: театр, полювання, збирання живопису та холодної зброї.
    • 2008.11.15 | Мартинюк

      А може він мітить у список Наталі Вітренко?

      Бо комуністи показали йому дулю.

      Цікаво ідеології якої партії відповідає ця писанина. Можливо "Росийкого движения Крима"
    • 2008.11.16 | Alamire

      Насправді мова йде про крутян

      Цей вірш Вертинський написав під враженням від панихиди на Аскольдовий могилі, коли перепоховали тих юнкерів, що загинули під Крутами. Існує і український переклад. Насправді дуже відверта і вповні патріотична штука, якщо знати контекст події - до речі й сам Вертинський, на відміну від Булгакова, не так вже й цурався свого українства.
  • 2008.11.15 | Panzernik

    Я уже 2-ой раз прочитал. Предлагаю переименовать Табачника в Поч

    Почетного ПИНГВИНА.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".