11/15/2008 | Киянка

Цією статтею я не хочу образити пам’ять тих киян, які знають іншу київську історію, лише прагну доповнити картину тим, що за совка безсоромно фальсифікувалося та заганялося в непам’ять.

Мої покійні Бабуся й Дідусь народилися в перші роки минулого століття, тому мені не потрібні ніякі фотографії та архіви, щоб знати про українські голодомори та їх обставини. Пишу про менш відомий голодомор після останньої війни, зокрема, в Києві. Власне, про нього могли б написати й інші - ті, хто ріс з бабусями-дідусями хоча б другим-третім поколінням в столиці. Але - наголошу особливості повоєнного переформатування (чергового) в Києві. Про те, як і куди ділися тисячі киян, які пережили ВВВ в Києві. Хто приїздив на їх місця. Як селяни лізли в закритий Київ (навкруги було ще гірше) через колекторні шляхи. Як дехто з тих, кому пощастило при тому не захлинутися, вибачте, фекаліями, батрачили в Києві без документів…

Варто почати з того, хто на час закінчення війни в Києві жив і що пережив на своєму віку. Більша частина населення пам’ятала революційні події та перші десятиліття радянської влади. Хоч і до неї багато киян були вже давно зросійщені або й приїжджі з Росії, однак в місті залишалося ще чимало старокиївських родин - симпатиків останніх спроб українського унезалежнення (не всіх вибили та пересаджали). Саме вони, зверніть увагу, не просто не без сподівань зустріли німців як менше зло, але й, попри всі жахи та труднощі війни, побачили деяке «добро» (чи то надію) в «худі», й здійснювали в окупованому німцями Києві відчайдушні спроби української самоорганізації.

Певні тодішні сподівання чула від очевидців – діячів культури й науки, які ледве терпіли совєти. Крім того, нащадки навіть зросійщених та російськомовних киян з чиновників, купців, підприємців («розкуркулених», але не посаджених), а також і віруючі, яких серед старшого покоління було більшість, теж не були, м’яко кажучи, у захваті від радянської влади, й не прагнули її повернення. Звісно, німці теж були «не цукор», і на їх совісті, крім євреїв, також й розстріляні українці, зокрема й відомі діячі українського спротиву. Але що німці розстріляли менше українців в Києві, ніж комуністи, не знає нині лише той, кому це знати не подобається. От цікаво, чи багато нинішніх киян знають, чому при розширенні міста, коли забудовувалися присілки, тамтешніх селян переселяли (до того ж чересполосно) здебільшого на інші окраїни? А для того, щоб вони менше наважувалися розповідати про ті розстріли та скинутих в яри та озера односельців та вивезених киян. Сотні, а може й тисячі їх були страчені без суду і слідства як такі, що працювали при німцях…

Деякі із згаданих категорій киян (особливо – з інтелігентних) мали родичів чи знайомих на захід від Збруча й далі. Зараз майже невідомо, що при німцях! ці кияни примудрялися вести відповідну переписку й навіть їздити туди (чого практично майже не було в роки радянської довоєнної влади). Ну і, після документальних публікацій щодо бендерівського :) підпілля на Сході України, діяльність такого у воєнному Києві вже не має дивувати.

До того ж, дехто з тих киян, а також і всяких різних, побували в кінці війни на західній Україні та за кордоном. Чимало з них у складі радянських військ пройшли ворожою територією і багато чого там побачили… І після війни деякі – теж певні речі побачили й почули. Наприклад, мій Дід, будучи по роботі в повоєнній Германії, бачив каліцтва і чув свідчення німецьких жінок, малих дівчаток та бабусь, по-звірячому зґвалтованих переможцями, бачив драчки, і навіть зі стріляниною, радянських солдат і офіцерів за красиві трофейні меблі, посуд, мереживну білизну… Потім деякі офіцерські жінки влітку виписували по вулиці в німецьких пеньюарах (думали, що то модні сукні) з не вповні відіпраними кривавими плямами…

Так що всіх цих неблагонадійних киян (як й інших українців) – хто побував під німцями, повернених з полону та тих, хто пройшов пів-Європи переможцями, треба було терміново кудись діти. Й дівали – розстрілювали як «зрадників» та «пособників», відправляли на примусові роботи на схід та північ, «задвигали» на найважчі та найшкідливіші роботи, саджали. Пів-Києва зруйновано, половина мешканців зникла, і не лише на роботу в Германію…

І справа не в тому, що був черговий недорід, або навіть, в дійсно підірваному війною (й далеко не скрізь налагодженому до неї) господарстві. До речі, за часів довоєнної радянської влади Київ розбудовували насамперед саме для потреб самої влади та її місцевої верхівки, багато підприємств працювали ще завдяки дореволюційним фондам. При німцях було багато відновлено з того, що не зробили комуністи, зокрема – невеликі майстерні та фабрики (які належали до революції киянам, й були забрані совєтами, але занедбані), були відкрити спаплюжені храми… А по війні виробництво, збереження й розподілення їжі було підпорядковане тому, щоб поновити Київ радянський, тому годувалися лише потрібні…

Отже, продовольство в повоєнному Києві «регулювали» згідно революційно-колонізаційної доцільності. При німцях, які не грабували, як комуністи, селян, останнім під Києвом була повернена їх земля. Родичі розповідали, як бачили стареньких, які уклінно цілували знов свою землицю, пригортаючи її до серця… Серед приміських селян організовувалися артілі, знов відкривалися недільні школи при церквах… А по визволенні? Києва час селяни навколишньої округи, яким знов стало «не з медом», намагалися проникнути в місто у сподіванні вижити.

Це було дуже непросто, бо ж на підходах до Києва та в самому місті відповідні органи виловлювали всяких ворожих елементів: дезертирів, колабораціоністів, саботажників і т.д. Люди лізли через колектори, через каналізаційні шляхи. Тих, хто не задихнувся, хто зміг звідти вибратися живим, виловлювали по задвірках та зелених київських закапелках. Спастися вдавалося переважно або тим, хто мав в Києві жалісних родичів, або зміг умолити когось з не останніх на той час киян взяти їх в батраки (прислугу). Уявіть собі, деякі з тих нещасних, переляканих на все життя людей жили до 60-тих років в київських родинах, які захотіли і змогли їх «покрити», без документів або з підробленими довідками, без своєї родини, прав та пам’яті, поруч з динаміками, що захлиналися радісними звітами, та піонерами, що співали про дружбу народів, про щасливе сьогодні!

А тим часом в Київ прибували нові партії будівників світлого майбутнього, переважно – з Росії, заселяючи черезполосно пів-центру, пів-Печерська, пів-Подолу…

Ті ж кияни, хто на деякий час посмів сподіватися на відновлення своїх прагнень української незалежності, й зумів уникнути жорстокої розплати та не вмерти з чергового голодомору, зціпили зуби й виховували своїх дітей… шестидесятниками та наступними поколіннями, які наближали 1991 рік.

Це моя Бабуся підібрала біля свого дому в післявоєнному Києві напівмертву селянку, та ділила з нею пайок. Це моя Бабуся та інші російськомовні старші родичі розповіли мені, як чужі заброди нагинали Київ та Україну, й не лише в міжвоєнний та повоєнний період. Це мої родичі та ще багато киян вимушено вдягли чужу форму, але зберегли суть та накопичили потенціал повернення суверенності. І це моя дитина (як і все більше її однолітків) змалку розуміє, ЩО значить бути патріоткою Києва – міста, яке формувалося як столиця предків її народу і є столицею її держави. Ніякі голодомори й репресії, нав’язувана фальш та чужа пропаганда нездатні вбити істину: неможливо бути патріотом столиці, не будучі патріотом держави, чиєю столицею рідне місто є.