11/20/2008 | Галя Койнаш

Самосуд на шпальтах

Якщо заголовок привертає увагу, то завдання виконане на славу. Судіть самі: "ЧОМУ, КОЛИ Б'ЮТЬ УКРАЇНЦІВ - ВСІ МОВЧАТЬ, а коли побили єврея чи араба - всі кричать?" Хто ж мовчить, – спитала я с обуренням, але прочитала (http://www.33channel.vinnitsa.com/2008/08-41-07.php). Потім більше довідалась, бо сумніви викликали ніяк не тільки фіктивне мовчання.

20 вересня в підземному переході у Вінниці п’яний хлопець підійшов до осіб, яких він вважав арабськими студентами. Не ясно, що сталось, але хлопець потрапив до лікарні. Оскільки він має ножові поранення, можна припустити, що треба порушити кримінальну справу за фактом нападу. Проте хлопець не звертався до міліції, й жодної скарги не подавав.

Поскаржився на нападників своїм товаришам – однодумцям, а ті побігли … Ні, не до міліції, а до редакції. По дорозі їх поранений друг, один із лідерів УНТП й в нацистському русі з 2005 року, перетворився в якогось анонімного «українського хлопця». Це, до речі, тільки одна з багатьох деталей, що зазнають змін у трактовці дійсності для преси. Можна зрозуміти, чому однодумці поспішили не до міліції, де напевно поцікавились би подробицями. А тут скандал із великої літери, та й практично без запитань. Вирішили «пришвидшити» справу, обійтися без міліції, слідчих і суду, й оголосити свій заголовок-вирок.

Але вироки підлягають оскарженню, й заголовки теж не завадило би піддавати аналізу, щоб не поширити недостовірну інформацію та шкодливі міфи. Адже саме назва запам’ятається, навіть коли статтю не читають.

Слід зазначити, що про досить велику кількість нападів на іноземців якраз не «кричать». Постраждалі бояться подавати скарги, й мовчать. Варто було би МВС шукати способи підвищення довіри до міліції та впевненості, що на скарги адекватно відреагують.

Коли нападають на людей, кричати ми маємо всі. Хто, перепрошую, просить показати паспорт, перед тим як допомогти людині в біді? Робити це кожного разу, незалежно від етнічної належності чи ще якихось ознак, щоб нападники не нахабніли. Треба, бо ми люди, й насильство нам всім загрожує.

Повернемось до нашого газетного суду. Націонал-соціалістів обурює те, що нібито «увага громадськості звертається на побиття євреїв, арабів, китайців, а коли б’ють українців – це не вважається новиною». Вони, власне, звернулися до редакції аби висловити свою точку зору щодо побиття у центрі міста головного рабина.

Слід ураховувати одну істотну різницю між судом, й його газетним ерзацом. Суд чітко відрізняє факти від точок зору, бо, як відомо, вони не завжди збігаються. По-перше, напали не тільки на головного рабина Вінниці Шауля Горовіца, але й на його трирічного сина. Суд не звертатиме уваги на хворобливу ідеологію націонал-соціалістів щодо того, хто має вважатися українцем, хто вправі жити в країні тощо. Та й не тільки судова влада спроможна оцінити погляди, що виправдовують напад на трирічного хлопчика.

Націонал-соціалісти явно самі розуміють, що немає чим пишатися, бо не надто, скажімо, точно описали напад. Й подробиці можна перевірити, бо на відміну від їх товариша, постраждалий рабин відразу подав скаргу в міліцію, яка затримала декількох осіб. Їх «точка зору» мовчить про дитину та згадує про одного тільки нападника. А замість пояснення, чому нападники вважали, що можна побити трирічного хлопчика, вони розводяться про предків, що відстоювали свою державу, и про біблейські тексти, написані тисячі років тому.

А щодо предків, мої теж відстоювали державу, в тому числі й воювали з нацистами, й немає у мене слів, здатних виразити гіркоту від думки, що молоді українці можуть напасти на дитину, та на будь-яку людину, вигукуючи «Хайль Гітлер» та подібну гидоту.

Шкода, що в редакції не звернули уваги на перекручені та просто неправдиві моменти. Чому ж не ставлять питання до тих борців? Річ не в тому, що я з ними не згодна. Якщо я висловлюю свою точку зору на будь-яке питання, тим більше якщо водночас викладаю своє бачення реальної події, я повинна бути готова наводити докази фактів та аргументувати свою позицію. А інакше як – я можу якесь абсолютно безпідставне звинувачення представити як об’єктивний факт, та й з обуренням питати, чому це можливо, й ось Вам скандал…

Розумію бажання дати слово людям із різними поглядами. Але не слід забувати, що впливає те, що ми тепер читаємо, а краще відразу наводити альтернативну думку чи ставити критичні питання, щоб попередити читачів що можуть бути й обґрунтовані сумніви щодо трактовки подій, а не тільки ідеологічні розбіжності..

Не пропоную цензуру вводити, але має бути збалансованість. Як в самій замітці, так й у відгуках на неї читаємо дуже багато відверто антисемітських і ксенофобських висловлювань, а фактично нічого цьому не протиставлено. В тексті відстоюється право підтримувати « будь-яку течію чи рух«. Це, перепрошую, вимагає уточнення. Так, вони можуть підтримувати будь-який рух, але такий, що не закликає до насильства й не розпалює ворожнечу. Та й свобода поглядів не означає, що вони вправі подавати брехливу інформацію та обдурювати людей.

В суді не буває, що одній стороні тільки за тиждень дають можливість ставити перехресні питання чи заперечувати. Як на мене, ситуація в пресі ще гостріша, бо читач може елементарно не розуміти, що факти перекручують, або подаються в надзвичайно своєрідний чи упереджений спосіб. Вкрай важливо, аби журналісти своєю презентацією, дбанням про альтернативні думки та, головне, своїми питаннями, забезпечували якісну та виважену інформацію.

Галя Койнаш
Харківська правозахисна група
.
(текст нижче опублікували без скорочень, разом із відгуком скінхеда) http://www.33channel.vinnitsa.com/2008/m08-24-02.php

Про інших

В Іркутську 8 жовтня вбили шістнадцятилітню дівчину. Забили на смерть. За червоні шнурки. Не належала Оля до руху «Антифа», хоча й носила червоні шнурки. Колір шкіри «підходив», до форми носу жодних претензій. Не інвалід, не мігрант, не .. та годі перераховувати … Просто не ті шнурки. За рік до того вбили хлопця, який брав участь в екологічному таборі. Не ті друзі, не ті інтереси …

Завжди знаходять, за що бити, за що убивати. Й кого. Гітлер знаходив – євреїв, циган, психічно хворих, інвалідів, та всіх «не тих». Збирався, до речі, після євреїв, за слов’ян братися.. Сталін теж знаходив «не тих», та ще й як! Були серед моїх рідних «не ті», у читача, напевне, теж.

Читала замітку ( «Про правильних і неправильних скінхедів» (http://www.33channel.vinnitsa.com/2008/m08-22-06.php) Запам’яталась репліка Олега про те, що він знайде собі своїх в Одесі, чи десь в іншому місці. Звучить гарно. Суто теоретично, щоправда, бо я так не можу, та й ніколи не могла, хоча ніс і колір шкіри «ті», сексуальна орієнтація «та», тощо. Але все одне чужа, й ті хлопці знають, як, власне, й знають всі, хто поділяє світ на своїх і не своїх

А може, Олег чи хтось пояснить, навколо чого «в найскрутніші для групи моменти вони зможуть об’єднатися в одне ціле? Навколо того, як він пише, що «Скінів і бояться, і поважають»? Чесно не розумію. Бояться, так – а хто не боїться групу хлопців, що може напасти на одну дівчину, чи навіть на одного міцного хлопця? А хто ж може їх поважати?

Щодо «правильних і неправильних скінів» теж маю клопоти. Точніше, не можу не погодитися із визначенням Юрія, що «Неправильні – це ті, що п’ють горілку і щось розповідають про білу расу і об’єднання з москалями». А «правильні»? Можна бути патріотом, а не бути скіном. А чи може скін бути справжнім патріотом, коли є українці, які йому не «підходять» – за кольором шкіри, за релігією, за сексуальною орієнтацією? Коли скінхеди вважають, що можна бити не «своїх», а коло «не своїх» дуже й дуже широке? Коли святкують 20 квітня день народження нелюду? А як святкують – справжні герої! Дівчата, хлопці, навіть літні люди не «слов’янської зовнішності» часто бояться виходити з дому.

А ще одне питання. Чи можна назвати скінхедів неформалами? Як на мене, неформали – це люди, які не хочуть одягатися як всі, слухати ту саму нудну музику, та й думати, як всі. А тут скінхеди одного не люблять, другого, третього не терплять за те, що вони інші, не «ті», не «наші».

Якийсь чорний у вас світ – не тільки одяг – без кольорів, без різноманітності. Одне насильство, а життя безмірне багатіше.

Галя Койнаш