11/20/2008 | Sean

Інформація про повернення Віктора Медведчука після півторарічної перерви на скромну посаду члена Вищої ради юстиції викликала бурхливу реакцію політиків, експертів та ЗМІ. Навіть з огляду на впевнені прогнози, що Віктор Володимирович невдовзі очолить цей „колегіальний і незалежний” орган судової гілки влади, злива коментарів та прогнозів зовні здається неадекватною.

Справді, хто, крім вузького кола „посвячених”, знає, хто така Лідія Ізовітова? Ну, вирішує якісь внутрішні питання суддівського корпусу, майже не „світиться” у ЗМІ. Уже призабулося, як нинішня в.о. голови ВРЮ хоробро воювала з депутатами-нашоукраїнцями та суддями місцевого міськсуду в буремному Мукачевому влітку 2003 року. Прилетівши, до речі, туди, за твердженням опонентів, на літаку з футбольною емблемою, вона домагалася скасування судом рішення про обрання мером Мукачевого представника НУ Василя Петьовки. У ЗМІ стверджують, що Ізовітова свідомо тривалий час досиджувала в статусі „в.о.”, щоб передати важелі правління у ВРЮ в надійні руки Віктора Володимировича.

Медведчук – саме з тих політиків, що надають значимості посаді, яку обіймають. А не навпаки. Енергія, працездатність, гострий єзуїтський розум і сталева воля Медведчука справді вражають тих, хто бачив його в роботі. У 2000 році він відіграв вирішальну роль у так званій „оксамитовій революції” (коли з посади Голови ВР не зовсім легітимно було усунуто Олександра Ткаченка й призначено Івана Плюща), а у 2001-му, ставши першим віце-спікером ВР, – у відставці прем’єр-міністра Віктора Ющенка. А після призначення 2002 року главою Адміністрації Президента він сконцентрував у своїх руках такі владні повноваження, які не снилися жодному з його попередників, навіть одіозному Дмитрові Табачнику. Та саме на цій посаді зібрав на себе безпрецедентну кількість негативу і був демонізований у громадській думці так, як не спромігся жоден з українських політиків. Саме з його ім’ям пов’язують політичні репресії та утиски свободи слова епохи „пізнього Кучми”, сумнозвісні „темники” та „есдепізацію” країни, виборчі фальсифікації, продавлювання підступно-деструктивної „політреформи”, лобіювання інтересів олігархів і „плазування” перед Кремлем. Слід сказати, що Медведчук дав усі підстави для формування такого іміджу, хоча, за особистими спостереженнями автора, щиро вважав, що вдається до негідних методів задля благородної мети – стабільності держави й наступності влади.

Як не дивно, Медведчук – державник, хоча образ Української держави в його уявленні є, м’яко кажучи, дуже особливим. Такий собі авторитарно організований і упорядкований сателіт Росії (це ж, мовляв, в інтересах самої України).

Цей „образ демона” кинув ретроспективну тінь на весь життєвий шлях Віктора Медведчука, визначивши різкість і навіть плакатність його зображення в статтях і книжках різних авторів. Між тим, нічого надзвичайного й зловісного в біографії майбутнього „злого генія” української політики насправді не було.

Зв’язки з КДБ? Вони були в кожного другого студента-юриста.

Бійка студента-народного дружинника з п’яним ровесником? Хто в юності не махав кулаками?

Молодий адвокат Медведчук не захистив у суді поета-дисидента Василя Стуса? Так його в ті часи не захистили б від в’язниці навіть Коні з Плевако.

Створюючи юридичну фірму „Ай-Бі-Ем”, Медведчук тісно контактував з криміналітетом? На початку і в середині 90-х років минулого століття таких контактів не міг уникнути жоден значний бізнесмен, особливо якщо він займався юридичним бізнесом.

Медведчук, як зараз кажуть, брав участь у „ рейдерському захопленні” СДПУ(О), викинувши звідти Василя Онопенка? Так політика – не інститут благородних дівиць, тут діють закони не куртуазної ввічливості, а радше дарвінівського природного відбору.

Після нетривалого „роману” з Євгеном Марчуком у 1998 році (як подейкували злі язики, з генералом у Медведчука було давнє і специфічне знайомство) Віктор Володимирович зробив стратегічний вибір і став вірним самураєм у сьогуна Кучми-сана. Потрібно віддати належне – він вірно відслужив шефові до самого кінця, більш як п’ять років, і останнім пішов з тонучого корабля Адміністрації Президента.

У 2005 році спостерігалися спроби нової влади „прижучити” Медведчука за транзитний сервер, присвоєння високих державних посад „не тим” людям та інші гріхи, але аматорам Юрію Луценку та Олександру Турчинову не вдалося довести нічогісінько. Слідів по собі „демон” не залишав, необережних підписів не ставив.

Після провалу СДПУ(О) на парламентських перегонах 2006 року в складі блоку „Не так!” Медведчук пішов з посади голови партії і практично перестав світитися в публічній політиці. Водночас у рейтингу журналу „Фокус” за 2007 рік „200 найвливовіших українців” він посів 48-ме місце.

Ходили чутки про те, що Віктора Володимировича запрошували на високу посаду до адміністрації президента Росії, але він відмовився. Зокрема, про це говорили Кравчук та Мороз.

Зате в ЗМІ писалося як про достеменно відомий факт про те, що доволі тривалий час Віктор Медведчук очолював у штабі Партії регіонів напрямок юридичного забезпечення і йому було виділено в партійному офісі на Липській, 10 кілька кабінетів.

Але співпраця не склалася. Як розповідають поінформовані джерела, на те було кілька причин. По-перше, лідер ПР Віктор Янукович був рішуче проти інкорпорації амбітного й розумного Медведчука в партійні структури. Саме тому він відмовив Вікторові Володимировичу у вимозі фінансувати роботу цілої аналітичної команди, яку той мав намір набрати. І в цьому шефа підтримали інші штабісти ПР, які не без підстав побоювалися, що ВВ та його команда можуть відсунути їх на задній план. Крім того, Янукович сильно ревнував Медведчука до Кремля через право відкривати ногою тамтешні найвищі кабінети. Ще б пак, доньку хрестили Путін та дружина Медведєва! По-друге, співпраці заважало особисте несприйняття двох політиків одне одним. Не будемо наголошувати на достовірності інформації про дві бійки, які нібито мали місце між ними в нервовому 2004 році. Але очевидці стверджують, що Януковича завжди неймовірно дратувала здатність Медведчука двома словами чи навіть порухом брови виставити його повним тупаком. У свою чергу, ВВ завжди щиро зневажав „неадекватну” людину, яку донецький клан продавив у кандидати в Президенти, шантажуючи Кучму можливим альянсом із Ющенком. Нарешті, по-третє, вирішальним поштовхом до дистанціювання від ПР для Медведчука нібито стала ганебна згода Януковича на дострокові парламентські вибори 2007 року, яка продемонструвала його „лузерство”. Мовляв, пішов за схемою Тимошенко, як коза на налигачі.

Нині важко знайти в Україні політично небайдужу особу, яка б не знала, що останнім часом Віктор Медведчук тісно співпрацює з Юлією Тимошенко. Дарма що свічку на їхніх перемовинах ніхто не тримав. Окрім прямих обвинувачень з боку керівництва СБУ та особисто Президента Ющенка в „тісному партнерстві”, у змові ЮВТ з Кремлем за участі Медведчука (РФ нібито виділила мільярд доларів на проект „Вибори-2010”), у підготовці законопроектів та нової Конституції „під Юлю”, у спробах дискредитації глави держави щодо „не-отруєння” тощо, маємо непрямі свідчення й від близького оточення Тимошенко. Зокрема, в інтерв’ю одній з газет Андрій Портнов, який з легкої руки Юлії Володимирівни ледве не очолив Фонд держмайна, сказав таке: „Я маю честь обмінюватися думками з Віктором Медведчуком. Віктор Володимирович – шанована мною людина. Подобається це комусь чи ні – роль Медведчука у розвитку держави, без сумніву, є дуже істотною”.

Як стверджують джерела в структурах БЮТ, дуже істотною є і та роль, яку нині відіграє Медведчук у політичній грі Юлії Тимошенко. По-перше, він нібито є на сьогодні її основним політичним консильєрі, без поради якого не приймається жодне серйозне рішення. По-друге, він є основним розробником ключових бютівських законопроектів. По-третє, Медведчук використовує всі свої багатющі та багаторічні зв’язки в суддівському середовищі для відстоювання інтересів БЮТ і його лідерки. По-четверте, кажуть, що саме Медведчук координує роботу з генерування і донесення до виборця основних месиджів Тимошенко та її політичної сили, зокрема, через нових молодих спікерів БЮТ Писаренка, Кожемякіна та Портнова. Крім того, він нібито висунув і втілив ідею таємної купівлі цілої низки експертів та лідерів громадської думки як у Києві, так і в регіонах, які планомірно й технічно створюють позитивний імідж ЮВТ і негативне інформаційне тло для її опонентів.

До речі, як відомо авторові з надійних джерел, Юлія Тимошенко справді пропонувала у 2005 році новообраному Президентові Віктору Ющенку призначити Медведчука на одну з високих державних посад. І Віктор Андрійович чудово розумів і навіть визнавав уголос ту користь, яку б міг принести йому Віктор Володимирович. Але відмовився від цієї думки, давши коротке і просте мотивування: „Люди не зрозуміють”.

Нещодавно повернення Медведчука у велику політику проанонсував його багаторічний соратник, а нині депутат-“регіонал” Нестор Шуфрич. Тезко Махна підкреслив, що Медведчук нині є керівником Незалежного центру правових ініціатив та експертиз „Правова держава”. І назвав дві теми, над якими останнім часом працював центр. Важко кваліфікувати ці теми інакше, ніж свідчення безмежної лояльності до російського керівництва. Виявляється, саме фахівці „Правової держави” готували документи до Конституційного суду, внаслідок розгляду яких КС ухвалив рішення про те, що оголошення референдумів за ініціативою народу є обов’язком, а не правом Президента України. І тут пригадується, що саме Медведчук у 2005 році організував збір 4,5 млн. підписів за проведення референдуму щодо НАТО. Гіпотетичне членство України в НАТО, як відомо, є більмом у колективному оці Путіна-Медведєва...

По-друге, центр Медведчука судиться за права „російськомовних громадян”, зокрема, завдяки його старанням було подано позов з приводу обов’язкового дубляжу фільмів, знятих російською мовою. Крім того, готується позов з приводу нібито заборони трансляції російських телеканалів. Очевидно, така діяльність структури Медведчука не є випадковою, кум Путіна має впевнено вигравати тендер на звання „найпроросійськішого” політика України.

Що ж, анонсоване Шуфричем повернення Медведчука в політику, схоже, почалося. Навіщо? Чому саме зараз?

Стає дедалі зрозуміліше, що позачергові парламентські вибори таки відбудуться. Десь у березні. Не буде в нинішній розбуреній ВР коаліції, а можливо, не буде навіть технічного спікера. А суди – один з найважливіших інструментів успіху на виборах. Схоже, дуже скоро судді всіх рівнів отримають жорсткого куратора з важкою рукою на посаді голови ВРЮ. Вище вже зазначалося неперевершене вміння Медведчука надавати великої значущості будь-якій посаді, яку він обіймає. Ще один „куратор від БЮТ” очолює Верховний Суд. Такі собі молот і ковадло для суддів.

Крім того, у нинішній ситуації практично всі політичні сили можуть, як любить казати Ющенко, „добігти консенсусу” щодо ініціювання імпічменту Президентові. Комуністи та „регіонали” говорять про це постійно. Якщо до цього долучиться і БЮТ, то така перспектива стане цілком реальною. Наприклад, після позачергових парламентських виборів, які, схоже, геть мінімізують пропрезидентську „Нашу Україну”. І тоді контроль над судами та суддівським корпусом набуде й поготів особливого значення.

Іноді взагалі пишуть, що Кремль збирається робити ставку на Медведчука на президентських виборах в Україні. Але автор все ж схиляється до думки про те, що і Віктор Володимирович, і його московські покровителі є людьми здорового глузду.

Людмила Бровко
http://unian.net/ukr/news/news-285653.html