11/22/2008 | Сергій Грабовський

Чи й справді був Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, чи має йтися про тяжкий злочин більшовицької влади, але порівнюваний з її ж злочинами на території Російської Федерації, Казахстану, Білорусі чи деінде? Це сакраментальне питання вже кілька років перебуває у фокусі дискусій (а нерідко і гучних публічних розбірок) як по міждержавним лініям (Україна-Росія, Україна-Ізраїль, Україна-Німеччина тощо), так і між середовищами по-різному налаштованих інтелектуалів. Особливо загострюються ці дискусії щоосені – коли Україна намагається провести резолюцію із засудженням геноциду через чергову сесію Генеральної асамблеї ООН, а на заваді цьому незмінно стає Російська Федерація, в якій організатор Великого Голоду тов. Сталін наразі офіційно вважається “ефективним менеджером”.

У цій дискусії, якщо можна вжити таке поважне слово до того, що сьогодні відбувається навколо проблеми Голодомору, сторони де-факто вже перестали зважати одна на одну і дослухаються тільки до своїх аргументів. Отож цілком логічним виглядає звернення до третейського судді, який би розставив крапки над “і” та сформулював ґрунтований на засадах права висновок. При цьому такий суддя повинен бути беззастережним авторитетом для світової наукової, політичної та юридичної спільнот.

Це може видатися фантастикою, проте такий третейський суддя у справі Голодомору існує. І зветься він Рафаель Лемкін.

Імовірно, певній частині читачів це прізвище невідоме, хоча всі знають винайдений ним термін для позначення одного із найжахливіших явищ в історії ХХ століття. Цей термін – “геноцид”.

Коротко про життєвий шлях цієї непересічної людини. Рафаель Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська (тепер це Гродненська область Білорусі), у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім зазначена територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті. Ще під час навчання, а саме 1921 року, вбивство османського політика Талаата Паші вірменським студентом привернуло його до проблеми злочинного масового винищування людей, часом цілих народів, тож він почав вивчати міжнародне право з метою створити закони для запобігання таким злочинам та покарання за них. Тоді він вживав на позначення масового нищення людей термін “варварство”. Докторську дисертацію Лемкін захистив у Німеччині, у Гайдельбергському університеті, потім працював помічником прокурора у Бережанах, затим викладав у Варшаві. На початку 1930-х років Лемкін представляв Польщу на міжнародних правових конференціях; 1933 року (це не тільки рік приходу Гітлера до влади, а і рік Голодомору, про який Лемкін уже тоді добре знав) юрист офіційно запропонував Лізі Націй (попередниці ООН) вважати тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодив членам цієї групи, винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, - у вандалізмі, затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити і карати. Тоді ця пропозиція була відкинута; її розвитком стала концепція геноциду, прийнята світовою спільнотою після Другої світової війни.

1939 року після поділу Польщі між гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР, Лемкін змушений був тікати від нацистів до Швеції, врешті-решт він перебрався до Америки, де викладав право. 1944 року він видав книгу “Влада Осі у Європі”, в якій вперше вжив термін та сформулював поняття “геноцид” і задокументував нищення нацистською Німеччиною європейських країн, а особливо – знищення єврейського населення. Багато які розробки Лемкіна були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, яка нині лежить в основі національних законодавчих актів щодо геноциду.

Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її. Помер Рафаель Лемкін у Нью-Йорку в 1959 році.

Так от: останнє десятиліття свого життя цей юрист міжнародного класу працював над книгою, яка так і залишилася незакінченою. Присвячена вона була геноцидам ХХ століття. Одним із таких геноцидів Лемкін вважав геноцид, здійснюваний більшовицькою владою щодо України й українців.

Текст, в якому йдеться про це і який зветься “Радянський геноцид в Україні”, був, найшвидше, виголошений як доповідь 1953 року у Нью-Йорку на поминальному відзначенні Великого Голоду українською громадою. Машинопис зазначеного тексту знаходиться в архівному фонді New York Public Library, у папці, де містяться інші матеріали до “Історії геноциду”, яка ніколи не була опублікована в повному обсязі (хоча, скажімо, кілька років тому у Вірменії були опубліковані окремою книгою матеріали Лемкіна щодо геноциду вірменського народу). Текст англійською мовою з коментарями професора Романа Сербина (Канада) наводиться нижче.

Про говорить Рафаель Лемкін? Про те, що більшовицька політика нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги Конвенції ООН (яка не визнає геноцидом соціальний терор, тобто нищення окремих верств населення). В геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові:
1. нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації;
2. ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – душі України;
3. Голодомор українського селянства – зберігача української культури, мови, традиції тощо;
4. заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.

Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрями фізичного й культурного нищення українців й українства мали на меті, за Лемкіним, “систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією”. При цьому, наголошує правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але у разі успіху більшовицької програми геноциду “Україна загинула б так само, як би було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей”. Адже в силу історичних обставин українська нація дуже вразлива, “її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати”. Для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, “бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної – радянської”.

Іншими словами, більшовики проводили політику геноциду не лише стосовно українців, а й щодо ряду інших народів СРСР, хоча саме над Україною вони поставили “найдовший і найширший експеримент” з винищення нації.

І тут Рафаель Лемкін прямо говорить про те, чого намагаються політкоректно уникнути сьогоднішні українські державні мужі й вітчизняні інтелектуали-ліберали. А саме – про нерозривну єдність політики радянизації і русифікації.

“Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянізму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього „Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини”.

А, власне, чи варто дивуватися інтелектуальній сміливості Рафаеля Лемкіна – чи хворобливій нездатності частини вітчизняної еліти називати речі своїми іменами? Хіба ж більшовизм не був питомим породженням російської імперської історії та культури? Про це писали такі різні мислителі, як Ленін та Бердяєв, Сталін та Велс – і багато-багато інших. Тому позиція російського президента Медвєдєва закономірна – “ефективний менеджмент” триває...

Отож маємо в підсумку: на відміну від різноманітних заперечників геноциду українців, Рафаель Лемкін не тільки веде мову про цей геноцид, а й називає його “класичним прикладом геноциду”. Разом із тим, на відміну від авторів концепції Голодомору-геноциду Лемкін наполягає, що Голодомор, за всього свого обширу, був тільки однією зі складових геноциду українців.

На загал, своїм широкомасштабним підходом до проблем геноциду українців Рафаель Лемкін і сьогодні задає орієнтири сучасним дослідникам і політикам. Крім того, постає, як то кажуть, дуже цікаве запитання. Чи може моральна й інтелектуально відповідальна людина, яка вважає геноцид злочином проти людства й людяності, заперечувати факт геноциду українського народу, якщо цей факт описав і беззаперечно визнав автор терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права? Чи вистачить совісті політикам певних держав говорити, що в одних випадках Рафаель Лемкін був цілковито правий, а в інших (коли йшлося про українців чи вірмен) – абсолютно не мав рації? І чому польський єврей, політемігрант до США Лемкін більше думав і дбав про захист інтересів українців, ніж ледь не половина “українських” політиків?

Сергій Грабовський,
кандидат філософських наук,
член Асоціації українських письменників

*****
RAFAEL LEMKIN

SOVIET GENOCIDE IN UKRAINE


Sosyura “Love Ukraine”
You cannot love other peoples
Unless you love Ukraine.


The mass murder of peoples and of nations that has characterized the advance of the Soviet Union into Europe is not a new feature of their policy of expansionism, it is not an innovation devised simply to bring uniformity out of the diversity of Poles, Hungarians, Balts, Romanians – presently disappearing into the fringes of their empire. Instead, it has been a long-term characteristic even of the internal policy of the Kremlin – one which the present masters had ample precedent for in the operations of Tsarist Russia. It is indeed an indispensable step in the process of “union” that the Soviet leaders fondly hope will produce the “Soviet Man,” the “Soviet Nation”, and to achieve that goal, that unified nation, the leaders of the Kremlin will gladly destroy the nations and the cultures that have long inhabited Eastern Europe.

What I want to speak about is perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest and broadest experiment in Russification – the destruction of the Ukrainian nation. This is, as I have said, only the logical successor of such Tsarist crimes as the drowning of 10,000 Crimean Tatars by order of Catherine the Great, the mass murders of Ivan the Terrible’s “SS troops” – the Oprichnina; the extermination of National Polish leaders and Ukrainian Catholics by Nicholas I; and the series of Jewish pogroms that have stained Russian history periodically. And it has had its matches within the Soviet Union in the annihilation of the Ingerian nation, the Don and Kuban Cossacks, the Crimean Tatar Republics, the Baltic Nations of Lithuania, Estonia and Latvia. Each is a case in the long-term policy of liquidation of non-Russian peoples by the removal of select parts.

Ukraine constitutes a slice of Southeastern USSR equal in area to France and Italy, and inhabited by some 30 million people. Itself the Russian bread basket, geography has made it a strategic key to the oil of the Caucasus and Iran, and to the entire Arab world. In the north, it borders Russia proper. As long as Ukraine retains its national unity, as long as its people continue to think of themselves as Ukrainians and to seek independence, so long Ukraine poses a serious threat to the very heart of Sovietism. It is no wonder that the Communist leaders have attached the greatest importance to the Russification of this independent[-minded] member of their “Union of Republics,” have determined to remake it to fit their pattern of one Russian nation. For the Ukrainian is not and has never been, a Russian. His culture, his temperament, his language, his religion – all are different. At the side door to Moscow, he has refused to be collectivized, accepting deportation, even death. And so it is peculiarly important that the Ukrainian be fitted into the procrustean pattern of the ideal Soviet man.

Ukraine is highly susceptible to racial murder by select parts and so the Communist tactics there have not followed the pattern taken by the German attacks against the Jews. The nation is too populous to be exterminated completely with any efficiency. However, its leadership, religious, intellectual, political, its select and determining parts, are quite small and therefore easily eliminated, and so it is upon these groups particularly that the full force of the Soviet axe has fallen, with its familiar tools of mass murder, deportation and forced labor, exile and starvation.

The attack has manifested a systematic pattern, with the whole process repeated again and again to meet fresh outburst of national spirit. The first blow is aimed at the intelligentsia, the national brain, so as to paralyze the rest of the body. In 1920, 1926 and again in 1930-33, teachers, writers, artists, thinkers, political leaders, were liquidated, imprisoned or deported. According to the Ukrainian Quarterly of Autumn 1948, 51,713 intellectuals were sent to Siberia in 1931 alone. At least 114 major poets, writers and artists, the most prominent cultural leaders of the nation, have met the same fate. It is conservatively estimated that at least 75 percent of the Ukrainian intellectuals and professional men in Western Ukraine, Carpatho-Ukraine and Bukovina have been brutally exterminated by the Russians. (Ibid. [Ukrainian Quarterly], Summer 1949).
Going along with this attack on the intelligentsia was an offensive against the churches, priests and hierarchy, the “soul” of Ukraine. Between 1926 and 1932, the Ukrainian Orthodox Autocephalous Church, its Metropolitan (Lypkivsky) and 10,000 clergy were liquidated. In 1945, when the Soviets established themselves in Western Ukraine, a similar fate was meted out to the Ukrainian Catholic Church. That Russification was the only issue involved is clearly demonstrated by the fact that before its liquidation, the Church was offered the opportunity to join the Russian Patriarch[ate] at Moscow, the Kremlin’s political tool.

Only two weeks before the San Francisco conference, on April 11, 1945, a detachment of NKVD troops surrounded the St. George Cathedral in Lviv and arrested Metropolitan Slipyj, 2 bishops, 2 prelates and several priests. All the students in the city’s theological seminary were driven from the school, while their professors were told that the Ukrainian Greek Catholic Church had ceased to exist, that its Metropolitan was arrested and his place was to be take by a Soviet-appointed bishop. These acts were repeated all over Western Ukraine and across the Curzon Line in Poland. At least seven bishops were arrested or were never heard from again. There is no Bishop of the Ukrainian Catholic Church still free in the area. Five hundred clergy who met to protest the action of the Soviets, were shot or arrested. Throughout the entire region, clergy and laity were killed by hundreds, while the number sent to forced labor camps ran into the thousands. Whole villages were depopulated. In the deportation, families were deliberately separated, fathers to Siberia, mothers to the brickworks of Turkestan, and the children to Communist homes to be “educated”. For the crime of being Ukrainian, the Church itself was declared a society detrimental to the welfare of the Soviet state, its members were marked down in the Soviet police files as potential “enemies of the people.” As a matter of fact, with the exception of 150,000 members in Slovakia, the Ukrainian Catholic Church has been officially liquidated, its hierarchy imprisoned, its clergy dispersed and deported.

These attacks on the Soul have had and will continue to have a serious effect on the Brain of Ukraine, for it is the families of the clergy that have traditionally supplied a large part of the intellectuals, while the priests themselves have been the leaders of the villages, their wives the heads of the charitable organizations. The religious orders ran schools, took care of much of the organized charities.

The third prong of the Soviet plan was aimed at the farmers, the large mass of independent peasants who are the repository of the tradition, folk lore and music, the national language and literature, the national spirit, of Ukraine. The weapon used against this body is perhaps the most terrible of all – starvation. Between 1932 and 1933, 5,000,000 Ukrainians starved to death, an inhumanity which the 73rd Congress decried on May 28, 1934. There has been an attempt to dismiss this highpoint of Soviet cruelty as an economic policy connected with the collectivization of the wheatlands and the elimination of the kulaks, the independent farmers that was therefore necessary. The fact is, however, that large-scale farmers in Ukraine were few and far-between. As a Soviet writer Kossior declared in Izvestiia on December 2, 1933, “Ukrainian nationalism is our chief danger,” and it was to eliminate that nationalism, to establish the horrifying uniformity of the Soviet state that the Ukrainian peasantry was sacrificed. The method used in this part of the plan was not at all restricted to any particular group. All suffered – men, women, children. The crop that year was ample to feed the people and livestock of Ukraine, though it had fallen off somewhat from the previous year, a decrease probably due in large measure to the struggle over collectivization. But a famine was necessary for the Soviet[s] and so they got one to order, by plan, through an unusually high grain allotment to the state as taxes. To add to this, thousands of acres of wheat were never harvested, were left to rot in the fields. The rest was sent to government granaries to be stored there until the authorities had decided how to allocate it. Much of this crop, so vital to the lives of the Ukrainian people, ended up as exports for the creation of credits abroad

In the face of famine on the farms, thousands abandoned the rural areas and moved into the towns to beg food. Caught there and sent back to the country, they abandoned their children in the hope that they at least might survive. In this way, 18,000 children were abandoned in Kharkiv alone. Villages of a thousand had a surviving population of a hundred; in others, half the populace was gone, and deaths in these towns ranged from 20 to 30 per day. Cannibalism became commonplace.

As C. Henry Chamberlain, the Moscow correspondent of the Christian Science Monitor, wrote in 1933:
The Communists saw in this apathy and discouragement, sabotage and counter-revolution, and, with the ruthlessness peculiar to self-righteous idealists, they decided to let the famine run its course with the idea that it would teach the peasants a lesson.

Relief was doled out to the collective farms, but on an inadequate scale and so late that many lives had already been lost. The individual peasants were left to shift for themselves; and much higher mortality rate among the individual peasants proved a most potent argument in favor of joining collective farms.

The fourth step in the process consisted in the fragmentation of the Ukrainian people at once by the addition to the Ukraine of foreign peoples and by the dispersion of the Ukrainians throughout Eastern Europe. In this way, ethnic unity would be destroyed and nationalities mixed. Between 1920 and 1939, the population of Ukraine changed from 80 percent Ukrainian to only 63 percent. In the face of famine and deportation, the Ukrainian population had declined absolutely from 23.2 million to 19.6 million, while the non-Ukrainian population had increased by 5.6 million. When we consider that Ukraine once had the highest rate of population increase in Europe, around 800,000 per year, it is easy to see that the Russian policy has been accomplished.

These have been the chief steps in the systematic destruction of the Ukrainian nation. Notably, there have been no attempts at complete annihilation, such as was the method of the German attack on the Jews. And yet, if the Soviet program succeeds completely, if the intelligentsia, the priests and the peasants can be eliminated, Ukraine will be as dead as if every Ukrainian were killed, for it will have lost that part of it which has kept and developed its culture, its beliefs, its common ideas, which have guided it and given it a soul, which, in short, made it a nation rather than a mass of people.

The mass, indiscriminate murders have not, however, been lacking – they have simply not been integral parts of the plan, but only chance variations. Thousands have been executed, untold thousands have disappeared into the certain death of Siberian labor camps.

The city of Vinnitsa might well be called the Ukrainian Dachau. In 91 graves there lie the bodies of 9,432 victims of Soviet tyranny, shot by the NKVD in about 1937 or 1938. Among the gravestones of real cemeteries, in woods, with awful irony, under a dance floor, the bodies lay from 1937 until their discovery by the Germans in 1943. Many of the victims had been reported by the Soviets as exiled to Siberia.

Ukraine has its Lidice too, in the town of Zavadka, destroyed by the Polish satellites of the Kremlin in 1946. Three times, troops of the Polish Second Division attacked the town, killing men, women and children, burning houses and stealing farm animals. During the second raid, the Red commander told what was left of the town’s populace: “The same fate will be met by everyone who refuses to go to Ukraine. I therefore order that within three days the village be vacated; otherwise, I shall execute every one of you.”

From DEATH AND DEVASTATION ON THE
CURZON LINE by Walter Dushnyck
When the town was finally evacuated by force, there remained only 4 men among the 78 survivors. During March of the same year, 2 other Ukrainian towns were attacked by the same Red unit and received more or less similar treatment.

What we have seen here is not confined to Ukraine. The plan that the Soviets used there has been and is being repeated. It is an essential part of the Soviet program for expansion, for it offers the quick way of bringing unity out of the diversity of cultures and nations that constitute the Soviet Empire. That this method brings with it indescribable suffering for millions of people has not turned them from their path. If for no other reason than this human suffering, we would have to condemn this road to unity as criminal. But there is more to it than that. This is not simply a case of mass murder. It is a case of genocide, of destruction, not of individuals only, but of a culture and a nation. Were it possible to do this even without suffering we would still be driven to condemn it, for the family of minds, the unity of ideas, of language and customs that forms what we call a nation constitutes one of the most important of all our means of civilization and progress. It is true that nations blend together and form new nations – we have an example of this process in our own country, – but this blending consists in the pooling of benefits of superiorities that each culture possesses. And it is in this way that the world advances. What then, apart from the very important question of human suffering and human rights that we find wrong with Soviet plans is the criminal waste of civilization and of culture. For the Soviet national unity is being created, not by any union of ideas and of cultures, but by the complete destruction of all cultures and of all ideas save one – the Soviet.