Навіщо Україні НАТО?
12/05/2008 | Ярослав Сватко
І зворотнє запитання, навіщо НАТО – Україна? Кожна з зацікавлених сторін має свою точку зору на предмет стосунків Україна-НАТО. Це не лише позиція офіційних двох сторін, це й позиція Росії, це й ставлення політичних сил і всередині країн НАТО, і в Україні. Сьогодні ситуація виглядає так, що зовнішньо Росія досягла успіху у своїх титанічних зусиллях зупинити рух України в НАТО. Але чи справді це так, і в чому полягає рух України в НАТО?
Для частини українського політикуму, яка бачить небезпеки для незалежности з боку Росії, проблема приєднання до НАТО вирішує виключно питання військової безпеки. На жаль, ця частина політикуму не хоче знати, що безпеку держави забезпечує виключно нація, яка її, цю державу, створила. Заклинання про те, що членство в НАТО "захистить" Україну в конкретній політичній ситуації може не мати жодного значення для НАТО – і ми вже сьогодні бачимо докази цього у вигляді висловлювань деяких європейських лідерів, що, мовляв, не варто дражнити Росію Україною. Якби Росія могла відносно безконфліктно щодо українського суспільства поглинути Україну, ніяке НАТО не взялося б захищати Україну. І навпаки, навіть відсутність членства України в НАТО може створити небезпечну для Європи ситуацію, якщо матиме місце повномасштабний військовий конфлікт Росії з Україною, в якому українська сторона буде рішуче захищати свою незалежність усіма наявними в нації засобами.
Це дуже небезпечно для Європи – повномасштабні військові дії на території, де працює більше десятка ядерних енергоблоків. Кілька чорнобильських катастроф у зоні бойових дій поруч із Євросоюзом – чи можна уявити собі більший жах для тих же європейських політиків, які прагнуть "не дратувати Росію"? Причому йдеться не про шантаж зумисним пошкодженням з боку української сторони, а про захист стратегічних об’єктів, якими, безумовно, є ядерні електростанції та можливість їх руйнування в процесі боїв за ці об’єкти. Отож, рішучість українців у захисті своєї держави та її інфраструктури має значно більше значення на поведінку європейських політиків, які так багато говорять про "необхідність врахування російських інтересів". Що недвозначно свідчить про те, що від мантри про членство в НАТО як найкращий захист суверенітету України давно слід перейти до ідеї, що лише нація, свідома своїх інтересів, є найкращим гарантом непорушности держави, яку вона створила. І втілювати цю ідею у практику державного будівництва.
Однак справа стосунків України з НАТО, України з Європою та США, стоїть ширше, ніж просто зона впливів певних столиць, межі військових блоків тощо. Європейські та північноамериканські нації створили НАТО, як певну наддержавну (чи подекуди міждержавну) надбудову, для захисту певного суспільного устрою. Ми можемо скептично, чи взагалі антагоністично ставитися до цих атрибутів устрою: демократія, непорушність законів та рівне застосування законів до усіх без винятку громадян, незалежність судів, податкова система, у якій основним платником податків де-юре є громадянин, і тому він свідомо вимагає від чиновників звіту про використання заплачених ним на утримання держави коштів, врешті, вже звична для нас свобода слова. Однак правдою є, що того добробуту, який мають Європа і Америка, вони досягли власне завдяки застосуванню в державному будівництві цих атрибутів. І там, де нації приходять до усвідомлення простої аксіоми: добробут суспільства залежить від внутрішнього устрою держави, наявності отих перелічених атрибутів, там відбуваються зміни, а ці держави природним шляхом стають ідеологічними союзниками Європи та Америки. І тоді їхній вступ у НАТО, ЄУ, усі інші міждержавні добудови світового елітного клубу стає природним.
Навіть якщо подивитися на цей водорозділ з антинатівського боку, то ми бачимо неприйняття саме тих євроатлантичних цінностей, завдяки яким країни НАТО стали такими, якими вони сьогодні є. Сьогодні Москва не приймає для свого внутрішнього устрою свободи журналістів доносити до суспільства правду про стан речей всередині Росії – і справа Політковської – це найкраща ілюстрація цього ставлення офіційної влади до свободи слова. В російській мові з’явився термін "басманное правосудие", який відображає підконтрольність суду виконавчій владі. Добробут пересічного росіянина більше залежить не від можливостей самому створити власну справу, а від світових цін на нафту. Ну, а термін "керована демократія" їм не НАТО підкинуло, це вони самі, на свій спосіб пояснили, яка демократія потрібна зараз правлячій у Кремлі верхівці.
Зрозуміло, що будучи ідейним антагоністом практично усіх основних елементів типового євроатлантичного державного устрою, Кремль не міг не стати антагоністом Заходу взагалі. І те, що кремлівська політична риторика спрямована проти НАТО, не повинна затушовувати суть протиріччя: Москва не приймає суспільної системи, запропонованої євроатлантистами. В цій системі вона бачить для себе загрозу, можливість втратити владу у власній країні, звичайно ж, на користь тих активних росіян, які можуть створити достаток не дерибаном бюджету, а власною працею.
От із цієї точки зору варто підійти до питання стосунків України з НАТО. В якості кого ми потрібні Європі – як повноцінний учасник співтовариства, чи як буфер між Європою й Росією? Це не Європа вирішує про наш статус – це ми самі повинні вирішити. Якщо ми облаштовуємо наше внутрішнє життя за типовою державною схемою євроатлантики – ні в Європи, ні в Америки запитань не виникає, ми є органічною частиною політичного простору і повинні бути рівноцінним партнером інших учасників і ЄС, і НАТО. Якщо не облаштовуємо – ми можемо бути для Європи цікавими лише як буфер у стосунках з чужорідною для Європи Росією. Питання членства України в НАТО значно більше вирішується в Україні, ніж у Брюселі, Вашингтоні чи Москві. Ми реалізуємо в державному будівництві євроатлантичні концепції – отже, де-факто стаємо ідейними учасниками європейської спільноти. І вони не мають вибору, мусять включити Україну до свого політичного товариства, бо інакше факт неприйняття ідейного однодумця руйнуватиме НАТО і ЄС зсередини. Ми заговорюємо проблему, імітуємо впровадження цих концепцій у державний устрій – і ми не маємо права на участь у цьому політичному клубі націй.
Тепер подивімось на те, наскільки наша держава відповідає тим критеріям, які необхідні для вступу у клуб ЄУ. Чи ми маємо незалежні, тільки перед Богом і народом підзвітні суди? Практика рейдерства, про яку зараз не говорить тільки лінивий, свідчить про протилежне: значна частина наших судів користується буквою закону зовсім не для досягнення суспільної справедливости. Або ж розуміє цю суспільну справедливість зовсім інакше, аніж кричить та частина суспільства, яка страждає від рейдерства. І, як визнають наші політики, звітують ці суди зовсім не перед народом, а про Бога там нема й мови – скоріше, йдеться про золотого тільця.
Проте й самі законотворці не кращі. Нестабільність нашої держави викликана, крім усього іншого, й нестабільністю законодавства. Неприховане бажання політиків змінити закони, в тому числі й Конституцію, так, як вигідно саме їм, призводить до того, що правила гри змінюються під час самої гри. Це для євроамериканських систем законодавства неприйнятно взагалі: не може бути доброго бізнесу там, де ці правила кардинально змінюються з кожною зміною влади. А в нас можна дозволити народові обирати Президента, але кардинально змінити його повноваження під час самих виборів. Тут ідеться не про конкретні повноваження конкретного Віктора Ющенка, а про те, що ми не маємо гарантії, що під час наступних виборів наші законодавці не змінять Конституцію ще в якийсь спосіб, і ми, обираючи одне, насправді отримаємо щось зовсім інше. Це свідчить про неповагу законотворців до Закону, з одного боку, а з другого – їхній радянський підхід до законотворчости – "який закон нам потрібен, такий і напишемо". Але це знову ж, і не Європа, і не Америка. Поки в українському законодавстві не утвердиться положення, яке не дозволяє змінювати Конституцію, як аргумент у політичних іграх, жодна Європа нам і не світить. Це совок, який хоче мати європейський добробут, живучи по-совковому.
Власне, чому цей совок може мати дорожчі, ніж у середнього європейця, позашляховики, хоч суспільство явно не дотягує за своїм добробутом до бідніших країн ЄС? Важливою складовою євроамериканських суспільств є громадянська активність. Але вона, як правило, базується на особистій відповідальності людини – і перед суспільством, і перед державою. Держава існує на кошти громадян. Це вони віддають частину свого доходу для того, щоб існували державні інституції. І вони повинні знати, яку саме частину ними зароблених грошей держава використовує, тоді з’являється інтерес, на яку мету йдуть ці кошти. У нас в Україні податкова система збудована так, що звичайний працівник великого металургійного підприємства, яке може бути найбільшим платником податків у якій-небудь галузі, не знає, яка частина створеного ним продукту відчужується державою в бюджет, яка – йде на потреби підприємства, а яка – в кишені власників. Прибутковий податок, який із цього металурга відраховується, є неспівставним із податками, які отримує держава від підприємства – але ж матеріяльні цінності творять реальні люди, а не абстрактні підприємства! Це означає, що фактично держава відбирає у працівника на своє існування значно більше коштів, ніж вона декларує у прибутковому податку. Але, оскільки працівник точної частки не знає, то навіть в одиниць не з’являється природного інтересу: ви взяли, приміром, 40% мого продукту, а куди ж ідуть ці кошти? Зовсім інакше ситуація виглядає в Америці – і тому там ставлення до народних обранців інакше, і до грошей, які вони ділять у бюджеті. А як наслідок – там дуже важко збагатитися за рахунок бюджету. Тому їхнє суспільство завжди буде багатше від такого, яке зараз будує Росія – бо дерибан бюджету не додає матеріяльних цінностей. А ми яким шляхом ідемо?
Отак підсумовуючи, можемо сказати, що єдиний параметр, за яким ми відповідаємо євроатлантичним вимогам – це свобода слова. Щоправда, дуже часто на перепоні правді стоять матеріяльні фактори, завдяки яким про цю правду суспільство може нічого не дізнатися, але, принаймні, після Помаранчевої революції чогось подібного до вбивств Ґонґадзе чи Політковської у нас немає. Це важливий фактор, можливо, важливіший, ніж усі ті, за якими ми не відповідаємо суспільним стандартам країн НАТО. Бо саме він дозволяє нації подивитися на себе збоку, побачити шляхи свого розвитку з різних точок зору, і тоді (розумним) прийняти рішення, куди ми йдемо і чого нам треба на нашому відтинку вічної історії. В тому числі, і про те, чи потрібне нам НАТО та навіщо нам воно потрібне.
Для частини українського політикуму, яка бачить небезпеки для незалежности з боку Росії, проблема приєднання до НАТО вирішує виключно питання військової безпеки. На жаль, ця частина політикуму не хоче знати, що безпеку держави забезпечує виключно нація, яка її, цю державу, створила. Заклинання про те, що членство в НАТО "захистить" Україну в конкретній політичній ситуації може не мати жодного значення для НАТО – і ми вже сьогодні бачимо докази цього у вигляді висловлювань деяких європейських лідерів, що, мовляв, не варто дражнити Росію Україною. Якби Росія могла відносно безконфліктно щодо українського суспільства поглинути Україну, ніяке НАТО не взялося б захищати Україну. І навпаки, навіть відсутність членства України в НАТО може створити небезпечну для Європи ситуацію, якщо матиме місце повномасштабний військовий конфлікт Росії з Україною, в якому українська сторона буде рішуче захищати свою незалежність усіма наявними в нації засобами.
Це дуже небезпечно для Європи – повномасштабні військові дії на території, де працює більше десятка ядерних енергоблоків. Кілька чорнобильських катастроф у зоні бойових дій поруч із Євросоюзом – чи можна уявити собі більший жах для тих же європейських політиків, які прагнуть "не дратувати Росію"? Причому йдеться не про шантаж зумисним пошкодженням з боку української сторони, а про захист стратегічних об’єктів, якими, безумовно, є ядерні електростанції та можливість їх руйнування в процесі боїв за ці об’єкти. Отож, рішучість українців у захисті своєї держави та її інфраструктури має значно більше значення на поведінку європейських політиків, які так багато говорять про "необхідність врахування російських інтересів". Що недвозначно свідчить про те, що від мантри про членство в НАТО як найкращий захист суверенітету України давно слід перейти до ідеї, що лише нація, свідома своїх інтересів, є найкращим гарантом непорушности держави, яку вона створила. І втілювати цю ідею у практику державного будівництва.
Однак справа стосунків України з НАТО, України з Європою та США, стоїть ширше, ніж просто зона впливів певних столиць, межі військових блоків тощо. Європейські та північноамериканські нації створили НАТО, як певну наддержавну (чи подекуди міждержавну) надбудову, для захисту певного суспільного устрою. Ми можемо скептично, чи взагалі антагоністично ставитися до цих атрибутів устрою: демократія, непорушність законів та рівне застосування законів до усіх без винятку громадян, незалежність судів, податкова система, у якій основним платником податків де-юре є громадянин, і тому він свідомо вимагає від чиновників звіту про використання заплачених ним на утримання держави коштів, врешті, вже звична для нас свобода слова. Однак правдою є, що того добробуту, який мають Європа і Америка, вони досягли власне завдяки застосуванню в державному будівництві цих атрибутів. І там, де нації приходять до усвідомлення простої аксіоми: добробут суспільства залежить від внутрішнього устрою держави, наявності отих перелічених атрибутів, там відбуваються зміни, а ці держави природним шляхом стають ідеологічними союзниками Європи та Америки. І тоді їхній вступ у НАТО, ЄУ, усі інші міждержавні добудови світового елітного клубу стає природним.
Навіть якщо подивитися на цей водорозділ з антинатівського боку, то ми бачимо неприйняття саме тих євроатлантичних цінностей, завдяки яким країни НАТО стали такими, якими вони сьогодні є. Сьогодні Москва не приймає для свого внутрішнього устрою свободи журналістів доносити до суспільства правду про стан речей всередині Росії – і справа Політковської – це найкраща ілюстрація цього ставлення офіційної влади до свободи слова. В російській мові з’явився термін "басманное правосудие", який відображає підконтрольність суду виконавчій владі. Добробут пересічного росіянина більше залежить не від можливостей самому створити власну справу, а від світових цін на нафту. Ну, а термін "керована демократія" їм не НАТО підкинуло, це вони самі, на свій спосіб пояснили, яка демократія потрібна зараз правлячій у Кремлі верхівці.
Зрозуміло, що будучи ідейним антагоністом практично усіх основних елементів типового євроатлантичного державного устрою, Кремль не міг не стати антагоністом Заходу взагалі. І те, що кремлівська політична риторика спрямована проти НАТО, не повинна затушовувати суть протиріччя: Москва не приймає суспільної системи, запропонованої євроатлантистами. В цій системі вона бачить для себе загрозу, можливість втратити владу у власній країні, звичайно ж, на користь тих активних росіян, які можуть створити достаток не дерибаном бюджету, а власною працею.
От із цієї точки зору варто підійти до питання стосунків України з НАТО. В якості кого ми потрібні Європі – як повноцінний учасник співтовариства, чи як буфер між Європою й Росією? Це не Європа вирішує про наш статус – це ми самі повинні вирішити. Якщо ми облаштовуємо наше внутрішнє життя за типовою державною схемою євроатлантики – ні в Європи, ні в Америки запитань не виникає, ми є органічною частиною політичного простору і повинні бути рівноцінним партнером інших учасників і ЄС, і НАТО. Якщо не облаштовуємо – ми можемо бути для Європи цікавими лише як буфер у стосунках з чужорідною для Європи Росією. Питання членства України в НАТО значно більше вирішується в Україні, ніж у Брюселі, Вашингтоні чи Москві. Ми реалізуємо в державному будівництві євроатлантичні концепції – отже, де-факто стаємо ідейними учасниками європейської спільноти. І вони не мають вибору, мусять включити Україну до свого політичного товариства, бо інакше факт неприйняття ідейного однодумця руйнуватиме НАТО і ЄС зсередини. Ми заговорюємо проблему, імітуємо впровадження цих концепцій у державний устрій – і ми не маємо права на участь у цьому політичному клубі націй.
Тепер подивімось на те, наскільки наша держава відповідає тим критеріям, які необхідні для вступу у клуб ЄУ. Чи ми маємо незалежні, тільки перед Богом і народом підзвітні суди? Практика рейдерства, про яку зараз не говорить тільки лінивий, свідчить про протилежне: значна частина наших судів користується буквою закону зовсім не для досягнення суспільної справедливости. Або ж розуміє цю суспільну справедливість зовсім інакше, аніж кричить та частина суспільства, яка страждає від рейдерства. І, як визнають наші політики, звітують ці суди зовсім не перед народом, а про Бога там нема й мови – скоріше, йдеться про золотого тільця.
Проте й самі законотворці не кращі. Нестабільність нашої держави викликана, крім усього іншого, й нестабільністю законодавства. Неприховане бажання політиків змінити закони, в тому числі й Конституцію, так, як вигідно саме їм, призводить до того, що правила гри змінюються під час самої гри. Це для євроамериканських систем законодавства неприйнятно взагалі: не може бути доброго бізнесу там, де ці правила кардинально змінюються з кожною зміною влади. А в нас можна дозволити народові обирати Президента, але кардинально змінити його повноваження під час самих виборів. Тут ідеться не про конкретні повноваження конкретного Віктора Ющенка, а про те, що ми не маємо гарантії, що під час наступних виборів наші законодавці не змінять Конституцію ще в якийсь спосіб, і ми, обираючи одне, насправді отримаємо щось зовсім інше. Це свідчить про неповагу законотворців до Закону, з одного боку, а з другого – їхній радянський підхід до законотворчости – "який закон нам потрібен, такий і напишемо". Але це знову ж, і не Європа, і не Америка. Поки в українському законодавстві не утвердиться положення, яке не дозволяє змінювати Конституцію, як аргумент у політичних іграх, жодна Європа нам і не світить. Це совок, який хоче мати європейський добробут, живучи по-совковому.
Власне, чому цей совок може мати дорожчі, ніж у середнього європейця, позашляховики, хоч суспільство явно не дотягує за своїм добробутом до бідніших країн ЄС? Важливою складовою євроамериканських суспільств є громадянська активність. Але вона, як правило, базується на особистій відповідальності людини – і перед суспільством, і перед державою. Держава існує на кошти громадян. Це вони віддають частину свого доходу для того, щоб існували державні інституції. І вони повинні знати, яку саме частину ними зароблених грошей держава використовує, тоді з’являється інтерес, на яку мету йдуть ці кошти. У нас в Україні податкова система збудована так, що звичайний працівник великого металургійного підприємства, яке може бути найбільшим платником податків у якій-небудь галузі, не знає, яка частина створеного ним продукту відчужується державою в бюджет, яка – йде на потреби підприємства, а яка – в кишені власників. Прибутковий податок, який із цього металурга відраховується, є неспівставним із податками, які отримує держава від підприємства – але ж матеріяльні цінності творять реальні люди, а не абстрактні підприємства! Це означає, що фактично держава відбирає у працівника на своє існування значно більше коштів, ніж вона декларує у прибутковому податку. Але, оскільки працівник точної частки не знає, то навіть в одиниць не з’являється природного інтересу: ви взяли, приміром, 40% мого продукту, а куди ж ідуть ці кошти? Зовсім інакше ситуація виглядає в Америці – і тому там ставлення до народних обранців інакше, і до грошей, які вони ділять у бюджеті. А як наслідок – там дуже важко збагатитися за рахунок бюджету. Тому їхнє суспільство завжди буде багатше від такого, яке зараз будує Росія – бо дерибан бюджету не додає матеріяльних цінностей. А ми яким шляхом ідемо?
Отак підсумовуючи, можемо сказати, що єдиний параметр, за яким ми відповідаємо євроатлантичним вимогам – це свобода слова. Щоправда, дуже часто на перепоні правді стоять матеріяльні фактори, завдяки яким про цю правду суспільство може нічого не дізнатися, але, принаймні, після Помаранчевої революції чогось подібного до вбивств Ґонґадзе чи Політковської у нас немає. Це важливий фактор, можливо, важливіший, ніж усі ті, за якими ми не відповідаємо суспільним стандартам країн НАТО. Бо саме він дозволяє нації подивитися на себе збоку, побачити шляхи свого розвитку з різних точок зору, і тоді (розумним) прийняти рішення, куди ми йдемо і чого нам треба на нашому відтинку вічної історії. В тому числі, і про те, чи потрібне нам НАТО та навіщо нам воно потрібне.