12/15/2008 | Слідами "Геополітики, примирення та пам'яті"

Жорж Мінк
Між примиренням та реактивацією конфліктів минулого в Європі: переосмислення парадигм соціальної пам’яті

Кінець комунізму в Європі відновив дебати про історію — саме історію Європи — і реактивував питання соціальної пам’яті. Стимулюючий ефект тут справив і взаємозв’язок із інтеграційним процесом Європейського Союзу. Європу використали не лише у плані вивчення Acquis Communautaire (Правовий доробок спільности Європейського Союзу) та взаємодії з інституційними акторами. Вікно можливостей, яке було запропоноване у перехідний період, що передував розширенню, наповнилося символічною активністю всередині країн та ззовні, і ця активність включала кілька категорій акторів. Коли країни приєдналися до Союзу, у просторі розширеної Європи виникла раніше невідома проблематика, пов’язана із соціальною пам’яттю. Нові члени організації вимагають від нас прийняти питання соціальної пам’яті, яку вони успадкували: «Ми кажемо Європі «так», але приходимо із своїми мертвими», писала Марія Жаньйон, спеціаліст з історії польського романтизму

ПОВЕРНЕННЯ ТА РІЗНОМАНІТНІСТЬ ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ В ЄВРОПІ

Простір ЄС наповнився новими проблемами. Тепер він охоплює не лише ті питання пам’яті, які обертаються навколо німецької «осі», хоча вони й досі домінують. Європа стала театром, куди повертаються «пам’яттєві» рухи, які виникають по всій території, на Півночі та Півдні, Сході та Заході, і цей розвиток триває, незважаючи на (а може, через) узвичаєну політику ЄС, яка закликає до примирення та домовленостей. Правова політика Союзу, безсумнівно, виступає клапаном безпеки, який періодично полегшує надмірний тиск, але вона також збільшує видимість для акторів, які мають справу з конфліктами й розколом, що виник внаслідок реактивації та переоцінки історичних «файлів», які, здавалося б, були закритими.

Нещодавно у деяких державах історію стали використовувати як інструмент керування. Тут метою є не покращення двосторонніх відносин чи будови Європейського Союзу — як у випадку Міттерана — Коля, які використали конфліктне минуле своїх країн [Rosoux 2001] — а мобілізація електорату певної партії чи коаліції навколо того, що можна описати як символічні, але войовничі вимоги ідентичності, — вимоги, про які заявляють і на внутрішній політичній арені, й перед усім світом. У Польщі, наприклад, праві політичні сили почали говорити про «історичну політику» і збираються провадити таку політику — вони заявляють, що дотепер послідовники «старого режиму» її ігнорують (натякаючи на те, що ці послідовники є й «співучасниками злочинів минулого») — і це є складовою частиною їхньої публічної політики. Польські політичні ліві сили, які не хочуть бути переможеними на цьому, демонструють приблизно такий самий тон: «У нас повинна бути власна історична політика», — писав лідер Демократичного альянсу лівих Войцех Олєйнічак (Gazeta Vyborcha, 7 листопада, 2006 р.). «Здається, історія в Польщі стала ексклюзивним правом власності правих сил. Ліві не повинні бути паралізованими через це... Я повинен пригадати усе, що має цінність і є важливим за своєю традицією... У політиці загалом ми говоримо про минуле тоді, коли думаємо про теперішнє й майбутнє.»

У Європі (ЄС) на противагу зростаючому використанню конфліктного символічного минулого пропонується власна модель мирного співіснування серед колишніх ворогів. Та прагнучи зробити мир абсолютним за допомогою консенсусу, європейські політики часто просто відкладають спогади про спірні конфлікти минулого на одне чи два покоління. Інтегруючи пам’ять історичного політичного минулого в рутинні канони демократії, вони насправді обмежили чи нейтралізували ризик того, що насилля з цього спадку повернеться. Але проблема з примиренням — у Європі, як і будь-де, є такою: здається, робиться усе для того, щоб вийти із глухого кута проблем минулого і побудувати демократію, та не робиться нічого задля того, щоб попередити чи згладити пізнішу суперницьку боротьбу між акторами.

НОВІ КОНЦЕПЦІЇ ТА ПІДХОДИ ДО ІГОР ІЗ СОЦІАЛЬНОЮ ПАМ’ЯТТЮ

Розмаїття різних подій у сфері соціальної пам’яті в Європі доводить, що в якийсь момент актори повторюють стратегії історизації; а саме — стратегії історизації спадку, який генерує конфлікти. Метою цих конфліктів може бути створення консенсусу (заспокоєння соціальних відносин) чи, навпаки, відкриття певних аспектів придушеної історії (тут метою є вирізнити, досягнути символічного визнання та інтеграції в національному викладенні фактів); також метою може бути прагнення уникнути відповідальності за злочини, «стираючи стежки до кримінального минулого».

Концепція стратегій історизації є вирішальною у розумінні питань пам’яті та поведінки акторів, які сюди залучені разом із інституційною різноманітністю. Це варіант соціальної політики; в основі лежить переконання, що певне подання історичних фактів, засвоєне за допомогою соціалізації, формальної (у школі, наприклад) або неформальної (у родині), має мобілізаційний потенціал, необхідний для групового використання стратегії, щоб здійснювати бажаний політичний вплив.

Який у цьому сенс? Історію як факти, подані наукою або збережені у пам’яті, завжди використовували з метою легалізувати або делегалізувати щось. І нещодавно ми побачили хвилю рухів, які зосереджені на соціальній пам’яті (їх іноді називають «ревізіоністськими», і вони завжди включають повернення до знань, набутих історичною наукою), які піддають сумніву встановлену легітимність певного подання пам’яті, особливо того, що стосується Другої світової війни. Цьому сприяє ряд факторів, які включають кінець систем великої ідеологічної інтерпретації, систем, що дали змогу чітко і незмінно ідентифікувати жертв та гонителів, переможців та переможених, та створили подвійну спокусу утотожнити жертв по обидві сторони та розвинути нові історичні категорії та класи. Різноманітні спроби переписати історію дуже тісно пов’язані з появою на сцені наступних генерацій, а також «архівної революції»: відкриття архівів пост-комуністичної Європи (деякі без офіційної згоди чи регулювання) і, на більш загальному рівні, доступністю архівного матеріалу. Усе це робиться у контексті, в якому поведінка та цінності загрожують піддати сумніву домінуюче розуміння того, що демократія стала цілком універсальною. Загалом, до цього бачення ставилися негативно, десь через вибух нетрадиційної поведінки, а десь через напади на тривалість історичної легітимізації, ще десь через поширення ксенофобських розмов та рухів. Критика і предмети дискусії, які до цього перебували в тіні, — їх дотепер придушували, забороняли чи піддавали цензурі — постійно повсюди виникають. Ті, хто висловлюються з цього приводу, виявляють величну байдужість до стандартів, узвичаєних рамок подання, перемовин та політичної легальності. Зростаюча кількість національних політиків з міцним корінням, які здобули легітимність у демократичних змаганнях, піддаються спокусі виголошувати високоризиковані антидемократичні промови і робити антидемократичні заяви. А нові категорії акторів поперемінно грають у системні та антисистемні ігри, намагаючись таким чином піддати сумніву історичне підгрунтя політичних систем, змінюючи уявлення людей про ці системи. Щоб бути почутими, ці актори використовують багато запланованих національних виборів і проблему широкого європейського контексту: труднощі, яких зазнає Європейський Союз у зв’язку з ростом та питанням розподілу функцій.

Стратегії історизації тоді відіграють важливу роль у регулюванні поведінки, виборів та заходів, що їх проводять інституції. Виходячи за рамки ігор з пам’яттю та розвиваючи заходи з метою впоратися з пост-конфліктними періодами, актори стають дедалі більше схильними до використання уявлення про минуле, особливо якщо це минуле є конфліктним. Звичайно, нам слід запитати, наскільки вигідними є такі стратегічні вибори, але корисність важко виміряти — при тому, що актори роблять свій вибір емпірично, експериментально оцінюючи вигоду та винагороду, яку вони, на їхню думку, можуть отримати. Їхні кроки спрямовані на те, щоб отримати кращу політичну позицію, перемогу у виборах; щоб визначити та заклеймити ворога, покращити відносини з клієнтом, консолідувати об’єкти посилань тощо. Їхній вибір обов’язково буде відповідати ситуаційному контексту, що збільшить ймовірність досягнення ними їхніх цілей.

(...) У будь-якому разі, у європейському просторі (в межах ЄС та поза ним) відбуваються багаточисельні інсценізації конфліктних спогадів, навколо яких і відбувається змагання різноманітних акторів.

З більш повною версією доповіді можна ознайомитися тут: http://www.day.kiev.ua/258034/

Про автора: Жорж Мінк — старший дослідник у Французькому національному центрі наукових досліджень (CNRS). Наразі він викладає в Паризькому інституті політичних наук та у Коледжі Європи. Він є автором та співредактором кількох книжок, серед яких La Force ou la Raison («Сила чи аргумент»), 1980 — 1989, Cet Йtrange Postcommunisme. Rupture et Transitions en Europe centrale et orientale («Цей дивний посткомунізм. Перелом та перехідний період у Центральній та Східній Європі»), 1992, 1989. Une Revolution? («1989. Революція?»), 1994, Vie et Mort du bloc soviйtique («Життя та смерть радянського блоку»), 1997, La Grande Conversion. Le destin des communistes en Europe de l’Est («Велике перетворення. Доля комуністів у Східній Європі», у співавторстві з Жаном-Шарлем Шуреком), 1999, Post-communisme: les sciences sociales а l’йpreuve («Посткомунізм: випробування для соціальних наук»), 2003, L’Europe et ses passйs douloureux («Європа та її болісне минуле»), 2003. Є колишнім директором Французького центру дослідження соціальних наук у Празі (2001 — 2003).