12/18/2008 | udovychenko

Як росіяни в Харкові своєю грамотністю хизувалися

Наприкінці 1917 року в Києві вирувало національне життя. Місто ставало столицею молодої Української Народної Республіки. Тим часом більшовицький уряд, що по Жовтневому заколоті прийшов до влади в Петрограді, готувався до війни протии Української держави. Усвідомлюючи масштабність і незворотність розбудовчих процесів в Києві, комуністи вирішили зробити доволі вдалий тактичний хід. Замість завоювання ворожої столиці куди вигідніше проголосити «свою» столицю окупованої держави, розмістити в ній підставні державні органи влади, та діяти від імені завойованого народу. І частина народу цього віритиме, і на міжнародній арені можна виглядати «білим та пухнастим». Саме за таким сценарієм з того ж 1917-го Харків вважається «пєрвой століцей» Української держави (не згадуючи, що де-факто такої не існувало)…

Для більшості українців Харків в цьому ключі завжди асоціювувався радше зі столицею малоросійства. Коли прем‘єра скандального фільму «Війна 08.08.08» в Києві гучно провалилась, офіційна Москва вчергове згадала про «запасний варіант». І от містами Східної України загастролювала «антиголодоморна» конференція, на якій закордонні панове-експерти роз‘яснюють необізнаним українцям, що «жодного геноциду нє било, нєт і бить нє может!»

Наступним помітним заходом такого штибу став «Тиждень російської мови та російської культури», що проходив з 15 до 19 грудня в тому ж Харкові. Невідомо, що саме змусило старшобратських апологетів дружби слов‘янських народів (на кшталт Маркова та Затуліна) сидіти вдома, проте місцеві холуї «білокам‘яної» аж ніяк не підкачали. Але весь пафос показового братання був знігельований маленьким технічним ньюансом, про який ще довго пам‘ятатимуть глядачі святкової програми (і не тільки вони).

17 грудня у малій залі Харківського академічного театру опери та балету імені Миколи Лисенка відбувалися святкування «Дня слов‘янської писемності». Мається на увазі відзначення 895-річчя написання пам‘ятки «русской» писемності – «Повісті минулих літ». Саме формулювання назви заходу є типовою маніпуляцією етноніму «руський» по відношенню до замовчуваного «московський», «москвинський». Звідси і всі перетягування ковдри «руської» історії на абсолютно неслов‘янське тіло Московської держави, що сформувалася набагато пізніше від років життя Нестора Літописця.

Але повернімося до «ляпу». Мова йде про великий банер, який майорів над святковою сценою. «Неделя руСкого языка и культуры»: видно панове-русофіли настільки переймалися організацією святкової програми, що навіть забули зазирнути до правопису тої мови, яку вони нібито активно боронять від перманентних нападів українізаторів з Києва.

Головними речниками свята стали відомі харківські політики Дмитро Шенцев та Вадим Ландсман. В своїх промовах можновладці наголошували на необхідності об‘єднання російськомовних громадян України під стягами Партії регіонів задля реалізації державного статусу російської мови. Була кинута цинічна теза про «неможливість терпіти утиски та заборону російської мови в Харківській області».

Ще більш шокуючим став виступ отця Леоніда (Храм «Усікновення глави Іоана», УПЦ МП): « Як сказав Адольф Гітлер, а він був розумною людиною, для того, щоб перемогти Росію, українці та білоруси мають стати українцями та білорусами.» На тлі цього дитячим лепетом було згадано Лесю Українку – «дочку слов‘янського народу» та хаків‘ян, які говорять саме «Я тєбя люблю», але аж ніяк не «Я тебе кохаю». Навіть промова Генерального консула РФ у Харкові Всеволода Філіппа нічим особливим після такого не запам‘яталася.

Подібні випади, що дозволяють собі вищезгадані особи, можна розцінювати виключно як лицемірство по відношенню до української громади Слобожанщини, яка на власній землі перебуває у стані духовного та культурного приниження. Очевидно, такими засобами Партія регіонів розпочала власну передвиборчу кампанію, яка традиційно позначається публічним заграванням із російськомовним електоратом.

Цікаво було б отримати від організаторів «Тижня російської мови та культури» (тобто від Харківської міської ради та Харківської обласної ради) переконливі факти «утисків та заборони російської мови в Харківській області». І чи готові можновладці прозвітувати про наявність або відсутність (навіть не кажучи про виконання) аналогічної програми розвитку української мови та культури на Харківщині?

Що ж стосується отця Леоніда, то після свого виступу служитель зобов‘язаний дати точне посилання на документи, з яких він черпає «мудрість» вождя Третього Райху. Якщо пан отець повністю згоден з вищенаведеною цитатою (а він це підтвердив фактом публічної промови), то, будучи відповідальним громадянином, духовна особа має в присутності працівників Служби Безпеки України висловити власне ставлення до існування Української держави загалом.

Ну а нам – українцям міста Харкова – залишається чекати на нові «перлини» жанру антиукраїнської жовчі від інтелектуалів у місцевій владі та їхніх побратимів із «ближнього зарубіжжя».

Ігор Удовиченко