Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
12/29/2008 | Михайло Свистович
Я не є апологетом приказки, що кожен народ має тих правителів, на яких заслуговує. І взагалі не сприймаю крилаті вирази за істину. Бо ще в дитинстві виявив у збірці кілька випадків, коли одна народна мудрість суперечить іншій. Пізніше, зіткнувшись у житті з підтвердженням абсолютно протилежних за змістом народних мудростей, зрозумів, що кожна з них констатує факти, які мають місце у житті, але це зовсім не означає, що ці факти є правилом для всіх випадків.
Історія знає чимало прикладів, коли народи рішуче боролися проти жорстоких правителів, однак не змогли цих правителів змінити попри всі свої відчайдушні зусилля. Як знає й багато протилежних випадків, коли народ, за винятком жменьки непокірних, схилявся перед узурпаторами та свавільниками. Або й мазохістично підносив їх до небес. Чи просто мріяв помінятися з ними місцями. Про останнє говорить крилатий вираз, що найзаповітнішою мрією раба є не свобода, а бажання мати власних рабів. Таких випадків в історії було чимало, як були й випадки, коли раби таки обирали свободу, а не власне рабовласництво.
Так склалося, що ось вже більше місяця я не слідкую за подіями в країні та за кордоном. Не читаю газет і статей в інтернеті, не дивлюся новин по телевізору. І зовсім не тому, що вирішив відокремитись штучноствореною мушлею від світу. Просто на мене звалилося занадто багато справ, які вимагали безпосередньо моєї участі, і вільного часу та можливості (як і великого бажання у стані цейтноту) цікавитися великою політикою в мене просто не було.
Кілька судів власних та чужих, написання двох проектів (з юридичної підтримки та спонсорської допомоги дитячому спортивному клубу), які через підрахунок та звіряння купи цифр, дитячих прізвищ та інших речей і сканування й ксерокопіювання десятків додатків (а кожен проект – перший з 12-ма, а другий з 34-ма додатками слід було подати у 10-ти примірниках) забирали не лише денний час, але й сон, бо треба було вкластися у відведені до їх подання терміни, поїздки по Україні (з сином на змагання та по громадських справах культурно-мистецького спрямування, які не мають жодної причетності до політики та політиків).
Звичайно, про головні події у великій та малій політиці я все одно знав, хоч і без подробиць. Щось дізнавався краєм ока (чи, скоріше, вуха), дивлячись (чи, скоріше, слухаючи) уривки новин по телевізору, коли діти після закінчення мультику чи фільму на щось відволікались й не відразу переключали на іншу програму в пошуках чергової розваги. Щось чув від знайомих, які телефонували аби взнати мою думку з приводу тієї чи іншої події та дуже дивувались, що від них я дізнаюсь про цю подію вперше. Про щось читав, зрідка заходячи розслабитись на форуми рідного сайту «Майдан». Правда останні три тижні взагалі перестав заходити в інтернет. Спочатку через повний цейтнот, а далі тому, що через стрибок напруги в мене (як і у всіх сусідів по будинку) погоріли електроприлади, і я навіть, якби й хотів, не міг би слідкувати за новинами, хоча, якби дуже мене щось цікавило, то витратив би час, щоб залізти там, де я бував, бодай на короткий час в інтернет чи пішов би до когось подивитись новини по телевізору. А так мені ніхто з любителів поговорити про політику не міг зателефонувати навіть на домашній телефон (на мобільний телефонувати заради розмов «про життя» дорогувато). Та й сама ситуація з відсутністю світла забрала чимало часу. Спочатку довелось власноручно ремонтувати те, що міг самотужки. Потім, оскільки напруга ще три дні продовжувала скакати, а світло періодично зникало, добиватися, озброївшись мандатом депутата Київоблради, щоб врешті решт двом багатоквартирним будинкам (нашому та сусідньому, з якого все почалось, бо саме там згоріла щитова) відновили нормальне електропостачання. А далі організовувати мешканців на боротьбу з винуватцем того стрибка, щоб нам компенсували витрати. Обійти всіх сусідів, розпитати й записати, що в них згоріло, знову обійти, бо не всі були вдома під час першого обходу, ближче до ночі обійти тих, кого не було й під час другого обходу, а зранку встати й до того як відвести дочку до школи, обійти ще тих, хто повернувся додому серед ночі й не встиг ще поїхати на роботу зранку. Наступного дня знову кілька обходів з роз’ясненням алгоритму наступних дій. Далі – черговий обхід з організацією колективних походів до ЖЕКу та місцевого підрозділу «Київобленерго», потім складання актів.
Така ситуація аж ніяк не сприяла моїй поінформованості щодо подій у країні, але, як я вже зазначав, мене вони не дуже й цікавили. Бо вплинути на них я не міг ніяк, і вони на мене не впливали аж настільки, щоб я мусив робити якісь рухи задля реакції на них. Якби сталося щось екстраординарне (оголосили б, що завтра всі з прізвищами, які починаються на «С», будуть заарештовані, чи що в країні через три дні заборонять продавати макаронні вироби), я б про це дізнався і так, бо постійно знаходився серед самих різних людей. А про те, що гривня падає, я знав, проходячи повз обмінні пункти. Хоча й це не вимагало від мене жодної реакції, бо гривневих заощаджень, які б варто було швиденько міняти на іноземну валюту, поки та росте, чи валютних кредитів, задля виплати яких потрібно було б робити те саме, в мене немає.
За цей час у великій політиці сталося чимало подій. Верховна Рада відправила у відставку Арсенія Яценюка, після цього БЮТ намагався створити коаліцію з Партією регіонів, але домовитись не вдалось, і він створив її з НУНС та Блоком Литвина, обравши останнього говоруном (спікером). Президент же і голова фракції НУНС В’ячеслав Кириленко, який склав свої повноваження, заявили, що ця коаліція нібито й не зовсім коаліція, бо без голосів «ідейної, опозиційної та непідкупної» КПУ не змогла б провернути такої «спецоперації». У ВР відбувалися якісь результативні голосування, Ющенко з Тимошенко продовжували звинувачувати один одного ледь не у всіх існуючих у світі гріхах, нардепуки (народні депутати України) всіх кольорів вимагали відставки голови НБУ, президент та його прихильники не бачили у цьому потреби, Росія погрожувала новорічним відключенням газу, Україна ж казала, що акуратно сплачує борги, регіонали не змогли проштовхнути мораторій на поставки української зброї до Грузії, СБУ взяла на хабарі заступника начальника Департаменту внутрішньої безпеки МВС України, суд визнав його невинним, міліція взяла на хабарі голову суду на Львівщині (Верховна Рада дала згоду на притягнення його до відповідальності) та голову Броварської райдержадміністрації, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко звинуватив журналістів в цілеспрямованому очорненні мундиру міліції, після ламання списів нардепуки прийняли державний бюджет, проголосували за відставку голови Фонду держмайна, відбувся черговий остаточний розрив президента з прем’єром…
За цей самий час, перебуваючи за межами свого «політично стурбованого» середовища, я спілкувався з величезною кількістю найрізноманітніших пересічних людей, і жоден з них не завів жодної розмови про всі вищеперелічені події. Хоча багато з цих людей ще вчора могли говорити про політику постійно. А деякі мають до неї опосередкований стосунок і зараз (є помічниками нардепуків). Однак про політику не говорили ні люди з вищою, ні люди з середньою освітою, ні підприємці, ні наймані працівники, ні злидарі, ні так званий «середній клас» (з більш багатими я не спілкувався). Навіть схильні до пліток жінки певного типу, які зазвичай прагнуть обговорити всіх і вся, не згадали ані словом суддю, міліціонера та чиновника, хоча раніше тему хабарів вони б не оминули ні за що. Але зараз вони знайшли інші теми для пліткування – знайомих, сусідів, колег по роботі, в малих населених пунктах ще місцевих чиновників. А ще деякі люди говорили про місцеві проблеми, які торкалися їх особисто – збільшення місцевих податків, інші місцеві регуляторні акти, хабарництво місцевої влади, стан комунального господарства (відсутність гарячої води, погане опалення тощо). Про велику ж політику ані слова. Бо, як в тому польському анекдоті часів «Солідарності», де поліцай зловив опозиціонера, який вночі розклеював на стовпах листівки: побачивши, що то просто чисті папірці, поліцай запитав заарештованого, який визнав, що поширює пропаганду проти влади, чому на них нічого не написано й отримав відповідь «Навіщо щось писати? І так все зрозуміло».
От і наші люди чудово розуміють просту істину – всі вони там однакові й вирішують власні проблеми, і на наше життя їхні пасьянси й зміна комбінацій кольорів аж ніяк не впливає. Хто б там з них із ким не був – для нас все буде те саме. І з валютою, і з цінами, які «дефлюють» вгору ледь не щодня, і з хабарями та покаранням хабарників. Бо мало хто вірить, що хтось насправді із хабарництвом бореться. Адже люди не дурні і чудово бачать та знають, що хабарі беруть всі та повсюди, а ловлять на них лише декого. Хіба землею з користю для своєї кишені торгує лише Діденко, про оборудки якого вже багато років знають навіть бабусі на базарах Броварського району? Таких діденків різного кольору на Київщині десятки, якщо не сотні, але ходять вони на волі, і ніхто їх не чіпає. У кожному суді будь-якого рівня зваричі є правилом, а не винятком, як і в кожному райвідділі міліції «героїв» для програми «Жесть мундиру» вистачить на місяць телепоказів. І звинувачення Юрія Луценка вбік журналістів замість подяки їм за викриття мізерної долі мєнтівського бєспрєдєлу викликають у людей лише посмішку та відповідне ставлення до автора цих звинувачень. Як і його справедливі звинувачення, що прокуратура та суд рятують викритих міліцією хабарників. Бо звучать вони на тлі висловленого ним задоволення, що суд визнав неправомірним порушення кримінальної справи проти його підлеглого (я не запам’ятав прізвища, бо це теж нічого не міняє). Навіть, якщо тому дійсно підкинули та оформили хабар (а такі випадки теж бувають). Бо все це сприймається народом як ігри можновладців, міжкланові війни, але аж ніяк не як боротьба з корупцією. Взяли суддю на хабарі – значить з кимсь не поділився чи хтось захотів поставити туди свою людину. Взяли голову райдержадміністрації – те саме. Комусь хабаря підкинули – все ті ж міжкланові війни. І в цьому плані для народу зовсім неважливо, брав суддя або чиновник, чи ні. Бо судді та чиновники беруть масово, а карають одиниць. Ще й каральні органи смердять клановим душком. Адже заступника начальника ДВБ пропрем’єрського МВС затримали працівники пропрезидентської СБУ, а пропрезидентського голову райдержадміністрації – пропрем’єрського МВС.
Не справедливість рухає всіма цими вчинками, а бажання нанести удар супротивникам у боротьбі за владу, яка дає можливість збагачуватись. Тому не отримують справжні чи підставлені хабарники ні зловтіхи збоку народу, ні співчуття. Байдуже людям до них. На жаль, від такої цілком зрозумілої байдужості страждають і та невеличка частина чесних чиновників, які дійсно стоять на заваді корупції (насамперед це – мери селищ та сіл, яких не знімеш з посади ніяким розпорядженням і щодо зняття яких важко зібрати 2/3 депутатів-мажоритарників, які у переважній більшості є позапартійними і проти них не застосуєш партійного тиску). І їх не захищають ні МВС, ні СБУ, ні КМУ, ні СП, ні опозиція, бо такі люди є небажаними для кланів будь-якого кольору. Відтак вердикт народу (а я спілкувався з пересічними людьми, які колись стояли на різних майданах по різні боки барикад) однозначний – це все їхні, а не наші справи, правди ми не дізнаємось, і нас це все не стосується, бо щоб там не відбулось між ними, на нас це відіб’ється так само, якби все між ними залишалось по-старому, а тому нас це не цікавить.
Не виключено, що якісь події я пропустив. Наприклад, викрадення Юлії Тимошенко інопланетянами, яке скоріш за все відбулось в цей період мого перебування поза політичним інформаційним простором. Адже вона сама (і не під тортурами) казала, що лише після такого вона піде на коаліцію з Партією регіонів. І хоч таке об’єднання не відбулось, факт бажання віруючої у справедливість, за яку треба боротися, Юлії Володимирівни створити коаліцію з тими, хто за її ж словами «краде 60 доларів на секунду без перерви на їжу та сон», був зафіксований на очах всієї країни. Тут вже не скажеш, що це – вигадки Балоги з метою очорнити білий рейтинг прем’єр-міністра з полум’яним серцем від Луї Віттона.
А що ж сам народ, незадоволений своїми обранцями? Якщо чесно, то нічого хорошого. Не те щоб я помітив щось таке, чого раніше не бачив, чи мої роздуми навели мене на якийсь новий висновок. Просто раніше все це констатувалось як факт в голові, а далі справи витісняли ці думки кудись у закуток мозку. А тут, коли багато часу перебуваєш у стані, що ніякими справами займатися не можеш (їдеш у потязі, чекаєш разом з іншими батьками, поки закінчиться нелімітоване у часі передтурнірне тренування чи сидиш на дитячих змаганнях), то мимоволі звертаєш увагу на «дрібниці» та й починаєш думати про них. А коли безвилазно нудишся вдома, як у в’язниці, кілька днів (після зареєстрованих заяв мешканців енергопостачальник протягом семи днів має надіслати представника, який би склав акт щодо згорілих електроприладів, і я, як депутат і, так би мовити, найбільш грамотний серед постраждалих, мушу слідкувати, щоб він не зробив це без моєї присутності), під рукою лише ноутбук, де немає нічого (вся інформація, з якою міг би попрацювати, знаходиться на комп’ютері, до якого залізти неможливо), то й тягне на писанину, адже останній раз я писав статтю, якщо не помиляюсь, більше року тому – у переддень дострокових парламентських виборів. До речі, в ній я обґрунтовував думку, що голосувати за жодну з нині представлених у Верховній Раді парламентських сил не варто, і що сам я взагалі не піду на виборчу дільницю.
Про народ можна писати багато чого і різного. Але найбільше спостерігати з людьми мені довелось саме в зв’язку з дитячим спортом. Бо, як же писав, більш там зайнятись нічим, окрім самого спостереження за змаганнями (а на тренуваннях навіть цим не займешся). Бої (мій син займається карате) тривають часом цілий день, і вже через пару годин цікавість до поєдинків, в яких не беруть участь наші, згасає. Тому й починаєш звертати увагу на батьків. Тим більше, що за десятки змагань, з багатьма вже встиг познайомитись.
Розмірковуючи логічно, важко уявити, навіщо комусь потрібна нечесність там, де діти займаються в основному заради здоров’я та здобуття певних навичок й цікавого проведення дозвілля, і де не те що не крутяться великі гроші, але й навіть на саме необхідне не вистачає? Це ж не Олімпійські ігри, тут навіть престижу немає у перемогах, бо ж масштаб перемог далеко не той. Але, виявляється, в дитячому спорті, як і в дорослому, бруду також вистачає.
Відразу зазначу, що описані мною негативи на прикладі карате, зовсім не означають, що в цьому виді дитячого спорту становище найгірше. В інших видах (і в бойових мистецтвах, і в інших єдиноборствах, і в ігрових видах спорту) все так само. Просто тут мені легше згадувати приклади та й саму статтю я пишу на основі власних вражень за останній місяць, тож не хочу відступати від правила.
По-перше, в самому карате федерацій буде побільше ніж у боксі. І мало того, що вони засновуються за стилями, які часто практично не відрізняються один від одного. Навіть в рамках одного стилю буває по кілька федерацій. Тому, ставши найсильнішим серед своїх, ще не означає стати найкращим. І для зростання майстерності та виявлення дійсно кращих бажано проводити поєдинки між представниками різних федерацій чи навіть стилів.
Здавалося б, що може бути простішим? Організовуєш турнір за своїми правилами, і розсилаєш ці правила разом з запрошеннями до інших федерацій. А потім тебе також запросять на турнір іншої федерації за їхніми правилами. Однак, на жаль, так не є. Далеко не всі федерації допускають до своїх турнірів представників усіх інших федерацій. А коли допускають – часто висувають умови. Наприклад, що ваш клуб має обов’язково стати членом їхньої федерації. Так клуб, де займається мій син, за час його там занять, встиг стати членом ще двох федерацій, окрім своєї рідної. Тепер наша мама регулярно займається тим, що перешиває нашивки на кімоно в залежності від того, на організований якою федерацією турнір дитина їде виступати. А після турніру знову перешиває, бо на тренування слід ходити з нашивками рідної федерації. Оскільки буває таке, що турніри відбувається раз на тиждень або два (а іноді і два різних турніри у два вихідних), а ще є навчальні семінари різних федерацій, на які також потрібно перешивати нашивки, то про це все можна сказати словами «Швачки» Грабовського.
Та це ще можна пояснити логічно. Членство у федерації – це внески, та й нашивки – також якісь гроші. Але як зрозуміти, коли дітей, які належать до клубів певних федерацій, інша федерація взагалі не допускає до своїх турнірів? Та ще й вимагає від клубів ще інших федерацій того самого. Тобто, якщо клуб федерації А хоче, щоб його дітей допускали до турнірів, організованих федерацією Б, він не повинен брати участь в турнірах, організованих федерацією В, а також запрошувати дітей з клубу федерації В на організовані федерацією А турніри. При цьому для клубів федерації Г таких умов не висуває, бо ця федерація достатньо велика, і у федерації Б є зацікавленість, щоб її дітей допускали до турнірів, організованих федерацією Г, а от від поганих стосунків з маленькою федерацією А федерація Б не дуже програє, а тому дозволяє собі висувати щодо неї особливі умови. В підсумку від всіх цих стосунків нагорі страждають діти, які не винні, що в їхньому районі знаходиться клуб, тренер якого належить до тієї, а не іншої федерації, бо так йому з якихось причин зручніше. Наприклад, там в нього склалися хороші особисті стосунки, і це позбавляє його від певного бюрократичного головного болю.
По-друге, суддівство під час проведення дитячих змагань також далеке від справедливості. Здавалося б, що може бути простішим? В кожному бою беруть участь два спортсмени, переможці виходять до наступного кола, і так до фіналу. Це ж не професійний бокс, де промоутери вирішують, хто буде з ким битись, і де право довести, що ти – найсильніший, виборюється не лише на рингу. Виявляється, що і в дитячому спорті не все так просто.
На змаганнях можна провести лише один бій, програти його, але посісти третє місце, хоча в категорії більше трьох учасників. Можна потрапити до фіналу, провівши менше боїв, ніж інший фіналіст. Перед фіналами або півфіналами часто оголошують тривалу перерву, під час якої тренери вирішують далеко не тільки спортивні питання. Або, як висловлюються батьки, «мутять». Головне слово у «мутежі» мають організатори змагань, а деяких тренерів взагалі не запрошують (чи вони самі не хочуть) до цих перемовин. Після них окремі тренери іноді виходять незадоволені та лають між собою організаторів, бо когось з їхніх учнів «злили». В декого ця практика «зливання» настільки поширена щодо чужих, що багато дітей просто відмовляються їхати на організовані цією федерацією змагання. Або відмовляються їхні батьки.
Здавалось би, що може бути простішим в якості протидії такому «мутежу»? Хочеш бути кращим – вигравай усі бої й неодмінно потрапиш до фіналу. Однак перемогу присуджують не завжди тому, хто сильніший. За правилами, якщо суперники здобули рівну кількість очок, і взагалі бій був настільки рівним, що важко визначити переможця, призначають додатковий короткий бій – «хіківакі». Якщо і там нічия – зважування. При значній різниці у вазі (в залежності від віку «значимість» визначається від 2 до 5 кг) перемога віддається легшому. Якщо ж різниця незначна – призначається іще один додатковий бій, в якому рішення суддів має бути остаточним – кожен з 4-х бокових суддів та один головний суддя мають визначитись на чиюсь користь, піднявши вгору прапорець відповідного кольору (нічию присуджувати в цьому бою ніхто з судів права не має). Однак часто вже у першому бою при явно нічийному результаті судді віддають перемогу своєму.
Здавалося б, що може бути простішим в якості протидії такому суддівству? Працюй над собою, не порушуй правила, вдосконалюйся й перемагай з явною перевагою. Однак і явна перевага не завжди є гарантією перемоги. Наприклад, за удар ногою (саме за удар, а не за доторк) по голові в карате дають «вазарі» – половину перемоги. Але судді можуть просто «не помітити», коли такий удар отримає свій, зате зарахувати своєму «вазарі» у випадку, коли той лише ледь доторкнувся ногою до голови суперника. На одному з турнірів один хлопчик двічі потрапляв супернику ногою по голові, але судді мовчали, не дивлячись на обурення тренера. Коли ж він третій раз влучив тому п’яткою по носі, обурились (і досить голосно) не лише тренер, але й батьки. Бо тут «не помітити» було просто неможливо – суперник схопився від болю за ніс. Тоді головний суддя пояснив, що удар не зараховується, бо хлопчик, який його наніс, в момент удару відступав. Про таке «правило» всі чули вперше (не кажучи вже про те, що його не анонсували перед турніром). Адже куміте (бій) – це не футбольний пенальті, коли рухатись дозволяється лише вперед. Це ж не «тамешиварі» (розбивання предметів), де боротьба ведеться з нерухомим предметом. В бою для нанесення ударів і наступають, і відступають, і заходять збоку. Та судді були «непробивні». Коли ж другий хлопчик ледь доторкнувся ногою до голови суперника, судді зафіксували вазарі й присудили йому перемогу. Бо свій.
Діти (особливо маленькі) здебільшого наївні та не кровожерні. Тому вони, нанісши удар, за який мають отримати вазарі, зупиняються, бо за правилами має пролунати свисток, і суддя повинен переконатись, що спортсмен може продовжувати бій. Деякі тренери, знаючи, що їхнім учням будуть підсуджувати, настроюють своїх підопічних саме на таку наївність суперника. Тобто, наносити удар, коли суперник зупиняється й не захищається, вважаючи, що має пролунати свисток.
Така установка різко підвищує ризик травм, оскільки сила удару в бою, де суперник рухається та захищається, набагато менша ніж сила удару по «нерухомій мішені». До того ж такі тренери ставлять під ризик травм і своїх підопічних. Бо інші тренери, шукаючи протидію такому нечесному суддівству, настроюють своїх учнів не лише не опускати руки після нанесення удару супернику, а бити його ще і ще, якщо не лунає свисток. Після ж удару, за який дають вазарі, увага того, хто пропустив удар, часто зменшується, і буває, що він не може належним чином реагувати на наступні удари. Та й самі діти починають поводити себе саме так, що аж ніяк не впливає позитивно на їхні моральні якості. Така установка сприяє зростанню кровожерності дитини, яка вчиться добивати суперника. Особливо, якщо сам тренер вчить дитину, що перед ним не суперник, а ворог.
В одному з боїв хлопчик наніс удар супернику ногою в обличчя, але судді цього «не помітили». Той, навчений досвідом, не зупинився, а відразу наніс другий удар. Судді знову не зреагували, а батьки та тренери здивовано вигукнули «Та скільки ж можна?» Під час цього вигуку хлопчик наніс третій удар, і один суддя повільно й неохоче підняв руку з прапорцем догори. За ним поповзли догори руки інших суддів. Оголосили «вазарі», але, коли бій закінчився, раптом призначили «хіківакі». Після бою сказали, що вазарі анулювали, хоча ніякої наради суддів (іноді бій переривається на такий тайм-аут) не було. В додатковому бою сильніший виграв все одно, і судді були тут безсилими, але, якщо цього разу він наносив свій другий і третій удари не в повну силу, шкодуючи суперника, то наступного разу битиме сильніше, і може травмувати суперника. Грубо кажучи, це майже те саме, що суддя б не зупиняв бій під час проведення больового прийому, сподіваючись, що чужий спортсмен сам припинить його проводити через свою доброту, і цим самим ставив би того, кому він підсуджує, під ризик перелому, якщо суперник все ж не настільки добрий аби поступитися гарантованою перемогою.
Здавалось би, що може бути простішим у протидії такому суддівству? Займайся ще наполегливіше, вдосконалюйся більше, не порушуй правила ані натяком й вигравай нокаутом чи явними нокдаунами – вазарі дають також за те, якщо суперник якийсь час після удару не може продовжити бій (якщо не може більше 10 секунд, то дають «іпон» – перемогу). Але і тут судді можуть не допустити до фіналу найсильнішого. Так, на одному з турнірів одного з фаворитів просто не викликали на півфінальний бій й зарахували йому поразку за «невихід». Під час дитячих змагань не завжди є мікрофон, а ще буває, що він відмовляє працювати. Та навіть при робочому мікрофоні часто не почуєш, кого саме викликають в залі, де знаходяться часом сотні дітей, які або очікують своїх боїв, або вже програли. Гамір іноді стоїть такий, що не чути просто нічого. Тому тренери «контролюють процес», майже весь час знаходячись біля столика організаторів та попереджаючи своїх учнів, що скоро їм виходити на татамі. Не є дивом, коли хтось на початку змагань не виходить на бій. Діти раптово хворіють, в них стаються інші проблеми, які в останній момент заважають їм прибути на змагання, а міняти розписану сітку боїв на початку турніру означає збільшити тривалість і так часто затягнутих в часі змагань. Однак невихід на татамі у півфіналі – це нонсенс. Бо до півфіналу треба дійти, вигравши попередні бої. Неприсутній на турнірі цього фізично зробити не зможе.
Іноді, правда, буває, що дитина, граючись в очікуванні свого виходу, десь забігається по приміщенню, в якому проходять змагання, а тренер це проґавить. Але тоді оголошують прізвище голосніше, всі кидаються шукати «пропажу» і, як правило, знаходять. На цьому турнірі все було не так. Спочатку там оголошували прізвища спортсменів, які мали вийти на татамі, і які мали приготуватися. Потім припинили це робити, хоча в залі було досить тихо. Тренери мусили «висіти» за спинами організаторів, щоб не пропустити бої своїх учнів. Потім – знову оголошували, далі – знову припинили. Коли вийшов один з півфіналістів, а його суперника не було, і ніхто його не оголошував, деякі батьки, дивлячись на вік та фізичні розміри хлопчика, почали висловлювати припущення, що це – суперник Ярослава, який сидів у двох метрах біля столика організаторів і ніяк не міг пропустити оголошення його прізвища, особливо, якби це робили кілька разів. Не проґавили б це і батьки. Але прізвища ніхто не оголосив жодного разу, а тренер в цю хвилину вийшов до туалету. Очевидно, що організатори чекали саме цієї хвилини. Потім тренер вибачався перед батьками хлопчика, що того «злили», а організатори, напевно для того, щоб зам’яти можливий скандал, дали «відсутньому» третє місце без проведення бою за нього, чим позбавили ще одного учасника, який програв півфінал, права поборотися за «бронзу».
Однак можу навести приклади, коли діти не виходили на бої зовсім з інших причин. Так, на одному турнірі навіть дуже свавільне суддівство на користь своїх не допомогло деяким місцевим вийти до фіналу. І на бої за третє місце більше половини з цих деяких просто не вийшли, хоча їх і оголошували по кілька разів, і довго чекали. Скоріш за все тренер відверто пообіцяв своїм учням, що тим гарантовані перші місця через сприятливе суддівство, а діти були настільки погано виховані цим тренером та батьками, що, програвши у півфіналі, просто пішли додому, не винісши «розчарування». Наприкінці турніру, коли відбувається загальне шикування, дітей було значно менше, ніж на початку. Це суперечить етичним нормам карате, де всі повинні дочекатися закінчення змагань навіть, якщо «вилетіли» після першого бою. Звичайно, що іноді тренери роблять для декого з дітей винятки, дозволяючи їм їхати додому (наприклад, маленьким дітям важко чекати, а поїсти нема де, або дитина погано себе почуває чи має робити уроки на завтра), але такого масового «винятку» я ще не бачив, тим більше, що турнір не був сильно розтягнутий в часі.
Окрім цього всього існують й «маленькі хитрощі». Наприклад, щоб їхні діти посіли перше командне місце, організатори турніру в тих вікових та вагових категоріях, де в них є гарантовані переможці, можуть спробувати вибити претендентів на 2-3 місця з інших команд-фаворитів на початку змагань, адже загальнокомандний залік рахується з врахуванням усіх призових місць. Тому можуть звести своїх найкращих, у перемозі яких вони стовідсотково впевнені, з кращими з інших команд вже у першому ж бою. Щоб ті «вилетіли» й не добрались до півфіналу. І тут нічого особливо не доведеш. Адже в дитячому спорті немає відомих всім рейтингів, як у дорослому, дітей багато
(це не стосується командних ігрових видів спорту, бо там все ж таки учасників поменше, адже одиницею є команда, а не спортсмен). Звичайно, є певні критерії – пояси, кю (рівні майстерності), але ж комп’ютерної бази даних, як і комп’ютерів на дитячих змаганнях, немає, а вірити на слово тренерам, які заповнюють заявки на своїх дітей, це призвести до ще іншої «маленької хитрості». Ті почнуть фальшувати дані про своїх учнів.
Є й інші «маленькі хитрощі», значно небезпечніші за вищезазначену, бо там все ж таки правила не порушуються. Набагато гіршим є, коли дитячі тренери відступають від головного призначення дитячого спорту – виховання здорової та стійкої до шкідливих звичок дитини, дисциплінованої, відповідальної за себе й за інших, вмілої до роботи в команді тощо. Це ж не школа олімпійського резерву, де головним є призове місце. Однак, на жаль, саме медаль роблять головним результатом у своїй роботі частина наставників.
Для досягнення такого результату за будь-яку ціну деякі тренери прямо дають вказівку своїм учням порушувати правила. І не просто порушувати, а намагатися нанести супернику травму. Наприклад, розбити кулаком носа. Чи вдарити в якесь болюче місце. При тому вчать робити це так, щоб виглядало, ніби вони ненавмисно. За таке дають зауваження, але потрібно «заробити» їх аж три, щоб тебе дискваліфікували. А так суперник з розбитим носом, травмованою колінною чашечкою чи просто сильно вдарений у пах може не відійти остаточно від удару та вести надалі бій нижче своїх можливостей.
Інший спосіб гри поза правилами – непомітне їх порушення, щоб зменшити можливість супернику вести боротьбу на повну силу. Це не так ефективно як явне порушення правил, але й карається значно менше. Всі, хто цікавиться футболом, знає, як це робиться – бити «випадково» по ногах, а не по м’ячу, боляче, але не настільки, щоб збити з ніг (особливо у штрафному майданчику, де за дрібне фоління пенальті не призначать), наступати «випадково» на ногу, блокувати корпусом, трошки штовхатись руками. В інших видах спорту існують свої способи. Більше того, можна навіть купити компакт-диски, де навчають цього «мистецтва». Я придбав касету «Заборонені прийоми у дзюдо», сподіваючись побачити там речі, які через великий ризик травматизму заборонені для використання у спорті, але є частиною єдиноборства (єдиноборство і спорт не тотожні). Натомість побачив там абсолютно не потрібні для справжнього поєдинку без правил прийомчики, які натомість дозволяють у спортивному поєдинку непомітно для судді попсувати супернику життя за допомогою порушення правил.
Все це такі тренери роблять не лише тому, що мають вади характеру. На жаль, призове місце для більшості людей, від яких залежить добробут тренерів, є найголовнішим критерієм у дитячому спорті. Окрім того, що більшість людей є амбітними та азартними, цей критерій є найпростішим для «вимірювання» роботи тренера. Бо як виміряєш, наприклад, збільшення самодисципліни у дітей чи зростання комунікабельності?
Саме за кількістю призових місць оцінюють тренерів місцеві чиновники, від яких залежить і зарплата наставника, і надання таких дефіцитних залів для занять, і матеріальна підтримка спортивного клубу. На призові місця звертають увагу і можливі спонсори, яким приємно потім хвалитися своїми чемпіонами, хай і на дитячому рівні. На жаль, на це саме звертають увагу й багато батьків (а вони ж часто платять гроші за заняття, що і потрібно тренеру), і цим зводять нанівець інший відносно простий для «вимірювання» критерій – кількість дітей, які займаються під керівництвом тренера. І не розуміють вони, що такий підхід лише калічить дитину (в основному духовно, але буває й фізично), приносячи більше шкоди ніж користі. Хоча останнє як кому. Багато хто з батьків, навпаки, бачить користь у тому, що діти не лише стають сильнішими та здоровішими, але й навчаються хитрувати, обманювати, ненавидіти. Мовляв, життя – несправедливе, світ – жорсткий. Правда, потім скаржаться, що молодь не та пішла, коли самі стають жертвами отаких своїх чи чужих діточок.
Є, звичайно, тренери, які керуються саме такими низькими інстинктами як перемога за будь-яку ціну, зневага до суперника, жорстокість та ворожість, але їх не так багато. Як і небагато тих, хто скаже, що виплекана ними у дітях агресивність та інші негативні риси характеру допомагають їхнім учням у досягненні бажаних результатів. Скоріше навпаки. Бо це на вулиці проти пересічних чи на татамі проти новачків вирячені до іще до початку бою очі та вишкірені у той же час зуби дають ефект, а проти спортсменів з досвідом злість – поганий помічник. Бо агресія заважає концентрації, і тіло стає менш керованим збоку мозку. А бій при рівності всіх інших критеріїв (сила, спритність, майстерність тощо) виграється саме головою.
Більшість тренерів й організаторів змагань все добре розуміють, але заради власного матеріального добробуту вдаються до своїх «хитрощів», щоб потім можна було показати чиновникам, батькам, спонсорам, скільки призових місць завоювали їхні учні, скільки дитячих чемпіонів вони виховали, які титули завоювали. Тобто, замість того, щоб працювати з дітьми, тренери вчаться презентувати себе. І створювати умови для такої презентації – нечесне суддівство та інше вищезазначене. Для того, щоб отримати більше призових місць, тренери намагаються якомога частіше обирати ті турніри, де їхні вихованці візьмуть якомога більше призових місць. І беруть на ці турніри саме таких дітей, хоча для самих цих учнів від таких турнірів, де вони виграють у значно слабших суперників, лише шкода, а не користь. Постійні легкі перемоги над слабшими згубно діють на дитину, завищуючи її самооцінку та зменшуючи стимули для роботи над собою. Рано чи пізно (якщо не на татамі, то на вулиці) вона зустріне значно сильніших суперників і просто отримає психологічну травму, яка завадить рухатись далі. Іноді потрібно, щоб дитина й програла, аби не задирала носа і розуміла, що потрібно вдосконалюватися й працювати над собою. А буває, що в окремих категоріях на таких турнірах всі призові місця займають вихованці одного тренера, хоча з таким саме успіхом для самовдосконалення вони могли поспарингувати в себе у залі, а не їхати задля цього до іншого міста.
Також для здобуття більшої кількості призових місць тренери беруть на змагання в основному тих, хто може там здобути медальку. Таким чином «неперспективні» не мають шансу вдосконалити свою майстерність та перевірити себе. Й іноді таким чином закопуються у землю справжні таланти, які не проявляються відразу. Замість того, щоб намагатися «обкатати» дітей на якомога більшій кількості змагань, тренери бережуть їх саме для тих турнірів, де ті мають виграти. Тобто, підходять до них як до дорослих професійних спортсменів, які вже вивчили всі прийоми й відшліфували їх, і для яких головне – бути в формі до дня, коли відбудеться змагання. В дитячому ж віці головне не кількість призових місць, а, як казав непереможний Бенні Уркідес, постійні спаринги і ще спаринги з якомога більшою кількістю найрізноманітніших суперників. Щоб відпрацювати якомога більше способів й елементів ведення бою, випробувати вивчене на практиці. Натомість тренери, які мріють лише про медалі та кубки, часто свідомо відпрацьовують з учнями насамперед ті елементи, які у дітей найкраще виходять, щоб потім одним фірмовим прийомом виграти бій.
Якщо тренеру дітей вистачає, і більше тренувати він фізично не зможе, то, відшукуючи таланти в інших секціях чи просто по школах, він відсіює «неперспективних». Доля ж перспективних, які могли б знайти собі інший корисний спосіб проведення дозвілля, але спокусилися обіцянками тренера про майбутні високі досягнення, сумна. Перші запаморочливі успіхи в ранньому віці, коли суперники ще малі та наївні й, на відміну від дорослих, не вміють викривати дозволені та недозволені хитрощі, поступово змінюються невдачами. З роками діти стають розумнішими і не просто б’ються, застосовуючи усі свої навички, але й думають та оцінюють. Вони вже не опускають рук навіть після свистка, щоб суперник, який «не почув свистка» не вдарив їх у болюче місце й не вибив з форми. Вони вже не дають застосовувати проти себе заборонені прийоми й захищають місця, куди на змаганнях заборонено бити (тим більше, що на тренуваннях, якщо тренер дійсно ставиться до єдиноборства як до бойового мистецтва, а не як до спорту, їх вчать і бити по цих місцях, і захищати їх), легко розгадують завчений набір примітивних хитрощів суперника й не дають тому проводити фірмові прийомчики, головна родзинка яких – неготовність до них суперника.
Врешті решт така зациклена на призових місцях дитина під керівництвом такого самого зацикленого тренера з часом починає програвати своїм ровесникам, які розвивалися поступово, але всебічно і не зациклювались на перемогах завжди і всюди. Це все добре відомо тренерам, та їм не потрібні перемоги колись, їм краще мати їх тут і зараз, бо так хочуть чиновники, батьки, спонсори. І коли там ще будуть ті поразки, а тренеру важливо ось тут, прямо зараз показати свою успішність. І за це йому нададуть для занять кращу залу, і підтримають його і команду матеріально, і нові батьки охоче поведуть до нього своїх дітей. А поки маленький спортсмен досягне рівня своєї неконкурентноздатності, то він вже або перейде до іншого (більш «дорослого») тренера, або просто припинить займатися і, відповідно, не псуватиме статистичних показників. А там і влада зміниться, і спонсори, і вже інші діти завойовуватимуть тренерам нові призові місця.
Хочу іще раз зазначити, що все вищеописане стосується не лише карате, а всіх без винятку видів спорту, і карате тут нічим не краще й не гірше. Наприклад, на одному футбольному жіночому турнірі судді, намагаючись допомогти команді господарів на догоду спонсору виграти турнір, не зарахували у фіналі через «положення поза грою» три голи, які цій команді забили суперники. Причому останній гол забили з кутового, де положення поза грою просто не може бути. Але судді вирішили інакше. Не здивуюся, якщо дізнаюся, що десь воротар вийняв м’яча із сітки, в якій він чверть хвилини на очах у всіх тріпотів, а судді «не помітили» й сказали, що він до воріт взагалі не влітав.
Також все мною написане не означає, що всі тренери у всіх видах спорту (і в карате в тому числі) є аж такими поганими, і що на всіх змаганнях суддівство всуціль свавільне. Я можу написати дуже багато хорошого і про організацію, і про проведення багатьох турнірів, про тренерів, які є справжніми ентузіастами своєї справи, які не лише розуміють, що масовий дитячий спорт – не школа олімпійського резерву чи спортінтернат, а спосіб оздоровлення та виховання тисяч і тисяч майбутніх громадян, де перемоги на змаганнях є зовсім не головним, а виконують лише роль стимулу та певного вимірювача рівня майстерності. І навіть серед тренерів, які використовують ті чи інші неспортивні та непедагогічні підходи, це все відбувається у певних межах. Далеко не всі тренери використовують весь той арсенал негативів, які я описав, і в такому обсязі. Найчастіше позитивне і негативне в таких тренерів поєднується, і поряд з сумлінною роботою з дітьми вони дозволяють собі й нехороші речі.
Я навмисно зосередився лише на негативах, щоб звернути увагу на те, що корупція, брехня, лицемірство, несправедливість глибоко проникли у все наше суспільство, дійшовши навіть до такої невинної сфери як масовий дитячий спорт. Саме тому я не називав ні прізвищ тренерів, ні місць та дат проведення змагань, бо не всебічний аналіз стану дитячого спорту є метою моєї статті. Тим більше, що така корумпованість дитячого спорту не є віянням нашого часу. Згадую свої заняття в радянські часи, так там було іще гірше. Наприклад, договірні матчі, коли дітей просто ламали морально, бо пояснити дитині, чому вона має програти слабшому супернику, надзвичайно важко. І багатьом тренерам це тоді не вдавалося. Діти плакали, але не погоджувалися (так було і зі мною). І їх залишали у спокої, бо, на відміну від професійного спортсмена, дитина може просто плюнути на все і піти з секції.
Правда, тішитись з цього не варто. Зараз договірних матчів у дитячому спорті значно менше не тому, що корупції тло менше. Просто зраз спортклуби набагато менш зложать від федерації. Все відбувається в основному на гроші батьків, а том важелів тиску на тренерів значно менше.
Менше стало і допінгу. Бо в радянські часи про нього та його негативні насліди мало хто знав, і ні батьки, ні діти, ні хтось інший не звертали на це уваги. Зараз же з допінгом ведеться боротьба, про це всюди говорять і пишуть, а тому тренер, який ризикне його дати своєму учневі, ризикує отримати чималі проблеми.
Якщо комусь здасться, що суддівськими чи тренерськими витівками я хочу виправдати якісь невдачі свого сина, то хай перехреститься. Не зважаючи на те, що моя дитина також не раз ставала жертвою суддівського свавілля (й у наведених прикладах є випадки, які трапились з ним), на його успіхи поскаржитися я не можу. А якщо взяти прогрес, то й поготів. Адже він досяг свого рівня, почавши займатися значно пізніше, ніж інші рівні йому за силою та майстерністю ровесники. На сьогодні у своїй віковій та ваговій категорії (хлопчики 10-11 років 35-40 кг) мій син, здобувши у турнірах кількох федерацій та у кількох стилях перші місця на чемпіонатах Києва та Київської області, більше не бере в них участь та їздить лише на всеукраїнські й міжнародні змагання. Він входить до дитячої збірної України з Ояма карате, в його активі перше місце на Чемпіонаті України з Кіокушин-будо карате й на Кубку Білорусі з Ояма карате, другі місця на Кубку України з Кіокушин-кан карате та Кубку України з Ояма карате, третє місце на Чемпіонаті України з Кіокушин-кан карате та третє місце на Кубку Іллі Муромця з кулачного бою, а ще – перші, другі та треті місця у різноманітних всеукраїнських та міжнародних турнірах, в т.ч. й у Відкритих чемпіонатах інших областей.
Однак для мене це хоч і є предметом гордості, але не є пріоритетом. І мене мало хвилює, що виступає він поки що не завжди стабільно – може виграти в чемпіона Європи з коричневим поясом, як на Відкритому чемпіонаті Житомирської області, й достроково отримати жовтий пояс, а може пропустити удар і програти в першому ж бою. Я не збираюся виховувати з нього Кличка, і для мене набагато важливіше, що за час занять у секції він став значно сильнішим, міцнішим, здоровішим, витривалішим. А ще (і це мене не менш цікавить) дисциплінованішим, відповідальнішим, комунікабельнішим, самостійнішим, уважнішим та рішучішим.
Нам пощастило з тренером, стовідсотковим ентузіастом, що підходить до своєї роботи навіть більше ніж з точки зору саме дитячого спорту, вважаючи головним не призові місця, а виховання всебічно розвиненої особистості. Наш тренер не намагається створити собі перед чиновниками, батьками та спонсорами позитивний імідж і навіть не вміє цього робити, віддаючи весь час дітям. Не вчить дітей «маленьким хитрощам», заперечує неспортивну поведінку, не «заточує» їх саме на турніри. Але саме цей підхід врешті решт приніс і медалі, коли чемпіонів в нашому спортклубі, мабуть, найбільше у регіоні, і відбою від батьків, бажаючих здати сюди своїх дітей, немає, хоча ніде спортклуб себе не рекламує і талантів для нього ніхто не вишукує, бігаючи по школах та інших секціях. Правда, спонсори поки що не йдуть, і влада лише почала звертати увагу (надала трохи годин для занять у муніципальній залі та іноді в газетах згадує).
Але найголовніше, що моя дитина сама ставить заняття, а не здобутки в пріоритети. Звичайно, мій син радіє, коли здобуває перше місце (друге чи третє він вже вважає рутиною, а не успіхом) й відразу хвалиться мамі по телефону, та засмучується, коли програє. Та, на відміну від багатьох дітей, не впадає в ейфорію після низки перемог, як і не впадає в депресію після низки поразок. Мене надзвичайно тішить, що він поділяє батьківську та тренерську установки на заняття спортом й отримує задоволення від самого процесу тренувань, тоді як дітям у цьому віці часто буває нудно не гратися (а спаринг і є для них грою), а робити одноманітні вправи, й вони терплять це тільки тому, що розуміють – вправи необхідні для майбутнього виграшу на змаганнях. Мій же робить їх просто заради вправ. Аж настільки, що нещодавно зрадів, коли повідомили, що через відсутність в більшості батьків грошей вони не поїдуть до Естонії на міжнародний турнір. Сказав, що йому трохи набридло їздити (всю осінь вони провели в роз’їздах), і він, хоч і страшенно любить, як більшість дітей, поїзди (особливо колективні поїздки), але вже хоче просто позайматися.
Не знаю, як складеться його подальше спортивне майбутнє, але точно знаю, що без занять у цій секції нам було б важко добитися в ньому деяких позитивних змін. На його характер та фізичну форму в нас ніколи не було особливих нарікань, однак до занять спортом він був трохи неповоротким, рухався трохи незграбно й більше любив силові статичні вправи, а не динамічні, а тому пас задніх в дворових бігових іграх. Не зважаючи на нормальну
(навіть трохи недостатню для свого зросту) вагу, нагадував ведмедика. Зараз же став рухливішим та зграбнішим, а по бігу хоч і відстає від багатьох учнів свого клубу, але значно переважає пересічних дітей (ми зі здивуванням дізналися від тренера, що наша дитина пробігла крос 8,8 км, а такі відстані як 1-3 км для нього взагалі за іграшку). А ще ми дізналися, що в літньому таборі у Криму, куди з’їхалися діти з усієї України, він посів друге місце на конкурсі парних танців. Ще нещодавно ми й уявити не могли, що хтось навіть загрозою довічного відлучення від комп’ютерних ігор зможе примусити його танцювати з дівчатками, яких він соромився. Як і соромився першим знайомитися з іншими дітьми – що хлопчиками, що дівчатками. І ми нічого не могли з цим вдіяти, а ось тренеру це вдалось.
На жаль, своїми нездоровими прагненнями чемпіонства батьки можуть звести нанівець усі позитивні зусилля тренера. Часто саме батьки вчать дитину вигравати будь-якими засобами, в т.ч. й усіма тими, що я описав вище. А якщо й тренер охочий до цього, то діти отримують уроки поганої поведінки з двох боків. Причому батьки часто бувають у цьому більш натхненними вчителями, ніж сам тренер.
Багатьом батькам подобається, коли рефері судять на користь їхніх дітей. Зате на організованих іншою федерацією змаганнях вони, як і деякі тренери, які поводяться нечесно на власно організованих турнірах, а тому судять усіх по собі, зчиняють справжні та безпідставні скандали. На одному зі змагань молода мамаша розкричалася, що її дитину у другому додатковому бою засудили, бо «там була явна нічия». Буває, що батьки обурюються й справедливо, хоча їм заборонено втручатися у хід змагань (лише тренер має право на апеляцію) – за це команду можуть дискваліфікувати. Але тут був не той випадок. Насправді протягом всього бою хлопчик, якому присудили перемогу, трохи переважав суперника, і це було явно видно. Та, оскільки обидва суперники не набрали очок, судді вирішили дотягти бій до кінця, щоб визначитись остаточно. Хоча, якби вони присудили тому перемогу вже після першого додаткового бою, це не було б несправедливим. Мамаша ж навіть не завдала собі клопоту вивчити правила, які говорять про те, що у другому додатковому бою нічиї бути не може, і кожен суддя зобов’язаний визначитись на чиюсь користь. Зате рясно облила брудом і суддів, і організаторів, і навіть хлопчика, який переміг її сина. Добре, що мама переможця виявилася вихованішою, а то б за межами татамі міг би розпочатися незапланований змаганнями бій.
Під час самих дитячих змагань часто лунають крики «Мочи! Вбий! Добий! Поламай його! Кінчай її!» тощо. Якщо дати комусь послухати диктофонний запис цих криків, то слухач може подумати, що події відбуваються у якомусь підпільному просякнутому алкоголем та наркотиками клубі, де задля втіхи мажорів та «еліти» проводяться якісь бої без правил. Хіба що дитячі голоси навели б на сумнів. Правда, їх на записі можна і не почути, бо дорослим належить значно більше таких вигуків, ніж дітям. Причому мамусі не відстають від татусів. Навпаки, навіть випереджають їх. Та що там мамусі – сивокосі бабусі з перекошеними від злоби обличчями, видаючи на гора весь лексикон якогось вульгарного російського серіалу, де героями є бандити, кричать, свистять, в запалі вимахують руками та… маленькими діточками, яких тримають на цих руках. А якщо комусь зачеплять брову чи ніс, та бризне кров, деякі з них привітають це гучною овацією та диким захопленням. Дивлячись на цих класичних на вигляд та за поведінкою милих бабусь до початку турніру, не можеш собі уявити, що вони здатні на таке перетворення. Особливо розчулює, коли діти після перемоги біжать лащитися до мам і бабусь або плакатись їм після поразки. Ці жінки відразу знову міняються (чоловіки міняються не завжди), набуваючи образу чуйних та лагідних.
Це нагадує опис побуту південноафриканських бурів 19 століття, коли у неділю вони родинами збиралися за сніданком, потім ішли до церкви, де ревно молилися, далі – мило гралися з діточками, і люблячі їхні погляди та лагідні вчинки нагадували ідилію. А після обіду чоловіки сідали на коней та гуртом їхали далеко в пустелю полювати на бушменів, які їм ніяк не шкодили. З дикими вигуками вони переслідували тих нещасних, які в принципі не вели ніколи воєн й не знали, що таке жорстокість. При цьому ці іще кілька годин тому такі позитивні чоловіки не шкодували під час полювання на людей ні жінок, ні дітей. А їхні милі жінки, люблячі мами їхніх дітей, зустрічали пізно ввечері своїх заляпаних людською кров’ю коханих та з зацікавленістю слухали подробиці кривавої розваги, плескаючи в долоні. А наступного дня вимочували у ропі та викладали сушитися на сонці бушменські голови, які їм були потрібні лише в якості колекційних екземплярів, бо жодної практичної користі від них не було.
Цікаво, що, глянувши під час вищеописаних криків на татамі, побачиш, що там нічого близького до цих диких вигуків не відбувається. Іде нормальний спортивний бій, ніхто з дітей, якби й бажав, не міг би нікого добити чи когось поламати. Часто (особливо коли б’ються зовсім малесенькі дітки) ніхто нікого навіть вдарити не може як слід, але це не заважає батькам та дідусям з бабусями волати, наче йдеться про життя і смерть. Тренери також кричать, але це, як правило, підказки своїм учням. Бо навіть ті з них, які навчають своїх вихованців нечесним прийомам бою, все ж таки не культивують аж так відверто жорстокість та ненависть до суперника.
Я був свідком, як одна мамаша, що тільки-но здала свого маленького синочка до секції, бідкалася, що він у неї занадто добрий. Тренер кілька разів їй казав, що доброта аж ніяк не стоїть на заваді спортивним успіхам у бойових мистецтвах, але вона продовжувала торочити своє. До речі, цей тренер сам має репутацію нечесного та скандального, і його учні до недавнього часу були злими й самовпевненими. Поводили себе зверхньо, трималися осібно від усіх. Правда, потім інші діти поступово збили їм пиху в боях. А, оскільки ці інші діти ставилися до суперників як до колег по спорту, а не як до ворогів, то після поєдинків в очікуванні закінчення змагань дружньо з ними спілкувалися. І ті поступово почали з ними гратися, перетворюючись на очах у звичайних дітлахів. Мабуть це в комплексі дало свій ефект, і ті діти стали з часом менш агресивними. Та й сам тренер змінився. Можливо під впливом дітей (а діти також впливають на наставника, і тренери часто також вчаться в них, хоч для декого це й видасться відкриттям), а можливо й тому, що організовані ним турніри багато хто став ігнорувати через нечесне суддівство. У всякому разі останній організований ним турнір був проведений бездоганно з будь-якої точки зору, хоча суперників не оголошували взагалі, але тренерам, які знаходились біля суддівського столика, попереджали про близький вихід їхніх учнів навіть, якщо самі тренери відходили й забувалися прослідкувати за сіткою змагань. І поведінка самого тренера змінилася, як змінилися навіть вираз його обличчя, мова та інші речі не лише про людське око.
Останній приклад зі спортивної сфери – мораль, який прочитала мамаша своєму шестирічному сину. Хлопчик бився з дівчинкою зі свого ж клубу і… просто не міг її вдарити, хоча попереднього хлопця-суперника переміг, активно проводячи бій. Дівчинка була набагато слабшою фізично, тому ніхто нікому не наніс жодного гідного оцінки удару. Оскільки вага малої була значно меншою, їй присудили перемогу, як і вимагають правила. Мамаша, очевидно, правила знала та техніку ведення бою її сином оцінила адекватно, бо до судів претензій не мала. Зате сину влаштувала сцену у всіх на очах. Хлопчик почув, що він – ганчірка, розмазня, не мужик тощо. «Тобі не соромно, що тебе перемогла баба?», – верещала ця істота. – Ти ж міг їй так врізати, що вона б завернулась! Чому ти цього не зробив?» Хлопчик бився в істериці та намагався щось пояснити, але мама його не слухала. Цікаво, чи є в цієї жінки, яка обізвала іншу жінку (хай і маленьку) бабою та вважала її, одноклубницю сина, гідною жорстокого побиття, чоловік? Чи б’є він її, і чи їй це подобається?
Після всіх цих вражень замислюєшся: «А чим український народ кращий за своїх правителів, яких він так натхненно лає?» Адже і тренери, і судді, і батьки – це саме народ. З різних регіонів. А стосовно батьків, то і самих різних професій, майнових станів, освітніх рівнів тощо.
Якщо задля жалюгідних копійчаних вигод тренери готові калічити дитячі душі (і батьки у переважній більшості з цим погоджуються, адже я не знаю нікого, хто з цієї причини забирав дитину від такого тренера), культивувати корупцію, брехню, лицемірство у масовому дитячому спорті, то чи варто дивуватися (і чи мають такі люди моральне право цим обурюватися?), що чиновники та судді беруть хабарі, коли йдеться про суми, якими можна забезпечити собі безбідне життя на роки і роки вперед? Чи тому, що міліціонери поводять себе гірше за злочинців або тортурами вибивають зізнання? Чи тому, що прокуратура або СБУ переслідують чесних людей, та покривають бандитів? Хіба це Ющенко чи Балога змушують тренерів вибірково допускати на свої турніри представників інших федерацій? Хіба це Фірташ чи Ахметов змушують спортивних рефері судити нечесно? Хіба це Тимошенко чи Губський навчають дітей неспортивній поведінці та ненависті до суперника? Хіба це Луценко чи Наливайченко кричать своїм підлеглим «Мочи! Вбий! Поламай його!» Кінчай її!»?
І чи варто дивуватися, що в суді на чорне кажуть біле, якщо на спортивних змаганнях не зараховують забитий з кутового гол через «положення поза грою?» І як з цим боротись? В єдиноборствах можна хоча б відправити у нокаут та не ходити тренерам до туалету, щоб не допустити поразок своїх учнів за «невихід на бій», бо про вихід не оголосять. А що робити в ігрових видах спорту, якщо судді просто не помічатимуть голів і казатимуть, що м’яч не тріпотів у сітці воріт, не потрапляв до кошика чи не торкався поля (у волейболі чи тенісі)? А в таких видах спорту як гімнастика (спортивна чи художня) або фігурне катання?
Наші люди чинять щодо інших таких самих, як вони, людей, так само, як і наші політики, судді, чиновники чи правоохоронці. І, помінявшись з ними місцями, навряд чи чинили б інакше. І справа тут зовсім не у системі, яка змушує. Ніхто не змушує так себе поводити батьків, як вони це роблять на змаганнях. Ніхто не змушує їх так ставитись до інших людей. І політичні уподобання тут ні до чого. Більшість наведених мною прикладів стосовно батьків стосуються помаранчевого Києва. Ці потворні істоти – люди, які виходили на Майдан. А в тому ж синьо-білому Миколаєві нічого подібного я не бачив. Як і в помаранчевому Ірпені, де також майже всі побували на Майдані. Впевнений, що, якби я супроводжував сина на змагання по всій Україні, а не лише на окремі турніри, то побачив би подібне у багатьох регіонах незалежно від того, який Майдан (київський чи сєверодонецький) мешканці того населеного пункту підтримували.
Правдивість мого твердження щодо тотожності народу та політиків підтверджують останні вибори, які привели у депутати на місцях масу нових, простих людей. В тому числі тих, які виходили на Майдан. Вчительки у подертих колготках та інженери в подертих шкарпетках, лікарки з дешевою косметикою та охайні підприємці, які зробили самі себе, швидко й з задоволенням вляпалися в дерибан та корупцію, накупували собі «Лексусів» й набудували особняків, а також, маючи невеликі доходи, без проблем дозволяють собі «змотатися» на вихідні до Францію чи на матч Кличка до США.
А ким виростуть діти, наше майбутнє, маючи таких батьків та наставників? Адже їх змалечку вчать, що чесна поведінка й самовіддана, до сьомого поту, праця нічого не важить проти «даху», який вирішує, хто і чого заслужив. І здобути бажане допомагають зовсім не справедливість та вміння, а підступ, обман, порушення існуючих правил. Це риторичне питання я ставлю перед тими наївними людьми, які вважають, що час сам зробить свою справу, бо з його плином вимруть усі носії радянської комуністичної ментальності. Не зробить, бо ці носії продукують собі подібних. І не лише шляхом виховання своїх дітей, але й чужих часто також.
Подібних прикладів глибокої хвороби нашого суспільства (а не лише політикуму) можна наводити безліч з усіх без винятку сфер нашого життя. Народ встановлює для себе такі самі правила поведінки, що і політики. Політики ж є плоть від плоті народу. Одного дня протягом мого «безінформаційного» періоду я увімкнув телевізор та частково подивився «Свободу слова» і «Шустер live», де політики змагалися в очорненні одне одного та вибілюванні себе. Брехали й лицемірили усі. Без винятку. Та найприкрішими в цьому демагогічному коктейлі були вкраплення правди, яку усі казали про всіх. Не про себе. Садомазохістський сеанс взаємного роздягання та сором’язливі намагання спійманих на гарячому прикритися фіговими листочками викликали лише огиду до всіх без винятку та наводили на однозначний висновок: вони всі однакові та всі без винятку небезпечні для майбутнього України.
А ще неозброєним оком було видно, наскільки їм подобалося бути шоуменами, наскільки природньо виглядали вони всі у цій ролі. З якою пристрастю вони хапалися за стійки та мікрофони, щоб вилити чергову порцію лицемірних словесних помиїв. Потім я ще подивився вперше у житті «Камеді клаб» та «95-й квартал», популярністю у яких так пишаються деякі політики, вважаючи себе таким чином, мабуть, відкритими та прозорими. З тупим та вульгарним гумором я стикався не вперше, і мій лексикон також є далеким від витонченої словесності. Але це було щось за межами. І гордість політиків за те, що вони відвідують ці програми, де звучать їхні прізвища, характеризує абсолютну відсутність в наших можновладців художнього смаку та вкрай низький рівень їхнього інтелектуального розвитку. Шарікови вульгаріс при владі.
Включивши після двотижневої перерви новини, побачив, що у Греції досі продовжуються вуличні бої з поліцією, бо та застрелила хлопця. Не знаю, наскільки адекватна реакція греків, бо не чув і не читав про подробиці обставин, але сам факт того, що люди (не купка анархістів, а навіть викладачі університетів) готові аж так далеко зайти у протесті проти того, що вони вважають несправедливим, говорить багато про що.
Уявити українців, які так реагують на чужу смерть від руки навіть найсвавільнішого правоохоронця-садиста, неможливо. Он в Ірпені відомий своїм тривалим свавіллям мєнт п’яним вліз до чужої хати, щоб забрати в конаючого 40-річного наркомана гроші, а потім, коли йому здалося, що мало, поліз до сусідського помешкання, де почав жорстоко гамселити двоюрідного брата того наркомана та його батьків, за що дістав удар ножем від старенького та шанованого господаря-орденоносця, який в житті і мухи не образив, та мусив захищати свою стареньку дружину, яку цей мусор ледь не вбив. Не дивує, що міліція та прокуратура кинулася захищати свавільника, який порушив Конституцію і взагалі не мав підстав навіть чемно стукати у хвіртки цих будинків (за посадою він займається дитячою злочинністю, а не боротьбою з незаконним обігом наркотиків). Але ніхто з численних жертв цього бєспрєдєльщика, коли хворого (без одної нирки) діда забрали до буцегарні й засудили до утримання під вартою до суду, не те що не вийшов на вулиці, а навіть не погодився публічно розповісти про численні «геройства» покидька у погонах, підписати якусь петицію, просто прийти на суд. Та що там жертви. Навіть рідні не погодились дати свідчень в прокуратурі та суді, хоча потерпілі від мєнта є їхніми татом, мамою і братом. А зараз і родина діда не хоче нічого робити, аби добитися покарання бєспрєдєльщика, бо старенького випустили на підписку про невиїзд, і міліція з прокуратурою намагаються тихенько зам’яти цю справу, щоб і дід не сидів, і мєнт залишився працювати.
Чекаючи, поки у сина закінчиться тренування, слухав, про що розмовляють батьки. Люди масово лаяли Олега Бондаря, який сидить у кріслі міського голови, і казали, що він доведе місто до ручки гірше за будь-яку кризу. І роботодавці, і наймані працівники (навіть прості продавці) досить грамотно аналізували політику ірпінської влади, яка створила вкрай несприятливі умови для підприємницької діяльності. Казали, що хабарі, які вимагають за формальні дозволи, що при всіх попередніх владах видавали безкоштовно, неможливо сплатити, і підприємці змушені відмовлятися від окремих видів діяльності або взагалі закриватися, скорочувати працівників і здавати приміщення в оренду киянам, через що зменшуються виплати до бюджету. Розповіли історію, як один киянин вирішив розпочати в Ірпені бізнес, продав у столиці квартиру й купив в Ірпені більшу на першому поверсі, аби відкрити там магазин. Лише за дозвіл змінити цільове призначення квартири з нього здерли (не до бюджету, звичайно) аж 25 тисяч доларів. Тепер чоловік знаходиться в шоку, адже йому ще потрібно збудувати ґанок й отримати на це дозвіл. А це коштуватиме значно дорожче.
Однак остаточний підсумок цих розмов шокував мене не менше, ніж хабарницькі вимоги місцевих чиновників вищезгаданого підприємця. Батьки згадали Славика
(директора магазину «Каштан», який відверто заявив, що за те, аби його не чіпали, ірпінські можновладці запросили спочатку 20, а потім 100 тисяч доларів). Вони схвально відгукнулися про ту боротьбу, яку підприємець розпочав за свої права, не зважаючи на організований Бондарем шалений тиск із залученням пожежників, СЕС, податкової, міліції, прокуратури. Але резюмували, що Славик робить гірше лише собі, бо скоро в нього закінчиться термін дії ліцензії, і за її продовженням доведеться звертатися до місцевої влади. Гірка іронія всього цього полягає у тому, що ці підприємці чудово розуміють, що, коли в них закінчиться термін дії їхніх ліцензій, то, не зважаючи на їхню лояльність до влади, з них запросять таку суму, яку більшість просто не зможе сплатити й змушені будуть припинити свою підприємницьку діяльність. Але відганяють від себе цю думку, без надії на щось сподіваючись.
Коли ж настане цей момент, вони поповнять лави борців проти влади, але це мало їм допоможе. Бо одні назбирають необхідну для хабаря суму та сплатять, а інші, такі самі, як вони, не підтримають їх, бо дія ліцензії в них закінчиться пізніше. Коли ж їх назбирається критична маса, перші постраждалі будуть вже настільки розчаровані й втомлені боротьбою (до того ж знайдуть на той час для себе інші джерела доходів, наприклад, підуть кудись працювати зранку до вечора на зарплату), що не захочуть її продовжувати.
Це все – наш народ, «який пройшов Майдан». І який більше за ідею на Майдан не піде, бо його на тому Майдані жорстоко «кинули» ті, хто кликав людей вийти на площу. І який сам би з радістю когось «кинув», якби отримав те, що мають нині переможці Майдану. То чи можуть бути в такого народ інші правителі? І чи заслуговує він на інших?
Історія знає чимало прикладів, коли народи рішуче боролися проти жорстоких правителів, однак не змогли цих правителів змінити попри всі свої відчайдушні зусилля. Як знає й багато протилежних випадків, коли народ, за винятком жменьки непокірних, схилявся перед узурпаторами та свавільниками. Або й мазохістично підносив їх до небес. Чи просто мріяв помінятися з ними місцями. Про останнє говорить крилатий вираз, що найзаповітнішою мрією раба є не свобода, а бажання мати власних рабів. Таких випадків в історії було чимало, як були й випадки, коли раби таки обирали свободу, а не власне рабовласництво.
Так склалося, що ось вже більше місяця я не слідкую за подіями в країні та за кордоном. Не читаю газет і статей в інтернеті, не дивлюся новин по телевізору. І зовсім не тому, що вирішив відокремитись штучноствореною мушлею від світу. Просто на мене звалилося занадто багато справ, які вимагали безпосередньо моєї участі, і вільного часу та можливості (як і великого бажання у стані цейтноту) цікавитися великою політикою в мене просто не було.
Кілька судів власних та чужих, написання двох проектів (з юридичної підтримки та спонсорської допомоги дитячому спортивному клубу), які через підрахунок та звіряння купи цифр, дитячих прізвищ та інших речей і сканування й ксерокопіювання десятків додатків (а кожен проект – перший з 12-ма, а другий з 34-ма додатками слід було подати у 10-ти примірниках) забирали не лише денний час, але й сон, бо треба було вкластися у відведені до їх подання терміни, поїздки по Україні (з сином на змагання та по громадських справах культурно-мистецького спрямування, які не мають жодної причетності до політики та політиків).
Звичайно, про головні події у великій та малій політиці я все одно знав, хоч і без подробиць. Щось дізнавався краєм ока (чи, скоріше, вуха), дивлячись (чи, скоріше, слухаючи) уривки новин по телевізору, коли діти після закінчення мультику чи фільму на щось відволікались й не відразу переключали на іншу програму в пошуках чергової розваги. Щось чув від знайомих, які телефонували аби взнати мою думку з приводу тієї чи іншої події та дуже дивувались, що від них я дізнаюсь про цю подію вперше. Про щось читав, зрідка заходячи розслабитись на форуми рідного сайту «Майдан». Правда останні три тижні взагалі перестав заходити в інтернет. Спочатку через повний цейтнот, а далі тому, що через стрибок напруги в мене (як і у всіх сусідів по будинку) погоріли електроприлади, і я навіть, якби й хотів, не міг би слідкувати за новинами, хоча, якби дуже мене щось цікавило, то витратив би час, щоб залізти там, де я бував, бодай на короткий час в інтернет чи пішов би до когось подивитись новини по телевізору. А так мені ніхто з любителів поговорити про політику не міг зателефонувати навіть на домашній телефон (на мобільний телефонувати заради розмов «про життя» дорогувато). Та й сама ситуація з відсутністю світла забрала чимало часу. Спочатку довелось власноручно ремонтувати те, що міг самотужки. Потім, оскільки напруга ще три дні продовжувала скакати, а світло періодично зникало, добиватися, озброївшись мандатом депутата Київоблради, щоб врешті решт двом багатоквартирним будинкам (нашому та сусідньому, з якого все почалось, бо саме там згоріла щитова) відновили нормальне електропостачання. А далі організовувати мешканців на боротьбу з винуватцем того стрибка, щоб нам компенсували витрати. Обійти всіх сусідів, розпитати й записати, що в них згоріло, знову обійти, бо не всі були вдома під час першого обходу, ближче до ночі обійти тих, кого не було й під час другого обходу, а зранку встати й до того як відвести дочку до школи, обійти ще тих, хто повернувся додому серед ночі й не встиг ще поїхати на роботу зранку. Наступного дня знову кілька обходів з роз’ясненням алгоритму наступних дій. Далі – черговий обхід з організацією колективних походів до ЖЕКу та місцевого підрозділу «Київобленерго», потім складання актів.
Така ситуація аж ніяк не сприяла моїй поінформованості щодо подій у країні, але, як я вже зазначав, мене вони не дуже й цікавили. Бо вплинути на них я не міг ніяк, і вони на мене не впливали аж настільки, щоб я мусив робити якісь рухи задля реакції на них. Якби сталося щось екстраординарне (оголосили б, що завтра всі з прізвищами, які починаються на «С», будуть заарештовані, чи що в країні через три дні заборонять продавати макаронні вироби), я б про це дізнався і так, бо постійно знаходився серед самих різних людей. А про те, що гривня падає, я знав, проходячи повз обмінні пункти. Хоча й це не вимагало від мене жодної реакції, бо гривневих заощаджень, які б варто було швиденько міняти на іноземну валюту, поки та росте, чи валютних кредитів, задля виплати яких потрібно було б робити те саме, в мене немає.
За цей час у великій політиці сталося чимало подій. Верховна Рада відправила у відставку Арсенія Яценюка, після цього БЮТ намагався створити коаліцію з Партією регіонів, але домовитись не вдалось, і він створив її з НУНС та Блоком Литвина, обравши останнього говоруном (спікером). Президент же і голова фракції НУНС В’ячеслав Кириленко, який склав свої повноваження, заявили, що ця коаліція нібито й не зовсім коаліція, бо без голосів «ідейної, опозиційної та непідкупної» КПУ не змогла б провернути такої «спецоперації». У ВР відбувалися якісь результативні голосування, Ющенко з Тимошенко продовжували звинувачувати один одного ледь не у всіх існуючих у світі гріхах, нардепуки (народні депутати України) всіх кольорів вимагали відставки голови НБУ, президент та його прихильники не бачили у цьому потреби, Росія погрожувала новорічним відключенням газу, Україна ж казала, що акуратно сплачує борги, регіонали не змогли проштовхнути мораторій на поставки української зброї до Грузії, СБУ взяла на хабарі заступника начальника Департаменту внутрішньої безпеки МВС України, суд визнав його невинним, міліція взяла на хабарі голову суду на Львівщині (Верховна Рада дала згоду на притягнення його до відповідальності) та голову Броварської райдержадміністрації, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко звинуватив журналістів в цілеспрямованому очорненні мундиру міліції, після ламання списів нардепуки прийняли державний бюджет, проголосували за відставку голови Фонду держмайна, відбувся черговий остаточний розрив президента з прем’єром…
За цей самий час, перебуваючи за межами свого «політично стурбованого» середовища, я спілкувався з величезною кількістю найрізноманітніших пересічних людей, і жоден з них не завів жодної розмови про всі вищеперелічені події. Хоча багато з цих людей ще вчора могли говорити про політику постійно. А деякі мають до неї опосередкований стосунок і зараз (є помічниками нардепуків). Однак про політику не говорили ні люди з вищою, ні люди з середньою освітою, ні підприємці, ні наймані працівники, ні злидарі, ні так званий «середній клас» (з більш багатими я не спілкувався). Навіть схильні до пліток жінки певного типу, які зазвичай прагнуть обговорити всіх і вся, не згадали ані словом суддю, міліціонера та чиновника, хоча раніше тему хабарів вони б не оминули ні за що. Але зараз вони знайшли інші теми для пліткування – знайомих, сусідів, колег по роботі, в малих населених пунктах ще місцевих чиновників. А ще деякі люди говорили про місцеві проблеми, які торкалися їх особисто – збільшення місцевих податків, інші місцеві регуляторні акти, хабарництво місцевої влади, стан комунального господарства (відсутність гарячої води, погане опалення тощо). Про велику ж політику ані слова. Бо, як в тому польському анекдоті часів «Солідарності», де поліцай зловив опозиціонера, який вночі розклеював на стовпах листівки: побачивши, що то просто чисті папірці, поліцай запитав заарештованого, який визнав, що поширює пропаганду проти влади, чому на них нічого не написано й отримав відповідь «Навіщо щось писати? І так все зрозуміло».
От і наші люди чудово розуміють просту істину – всі вони там однакові й вирішують власні проблеми, і на наше життя їхні пасьянси й зміна комбінацій кольорів аж ніяк не впливає. Хто б там з них із ким не був – для нас все буде те саме. І з валютою, і з цінами, які «дефлюють» вгору ледь не щодня, і з хабарями та покаранням хабарників. Бо мало хто вірить, що хтось насправді із хабарництвом бореться. Адже люди не дурні і чудово бачать та знають, що хабарі беруть всі та повсюди, а ловлять на них лише декого. Хіба землею з користю для своєї кишені торгує лише Діденко, про оборудки якого вже багато років знають навіть бабусі на базарах Броварського району? Таких діденків різного кольору на Київщині десятки, якщо не сотні, але ходять вони на волі, і ніхто їх не чіпає. У кожному суді будь-якого рівня зваричі є правилом, а не винятком, як і в кожному райвідділі міліції «героїв» для програми «Жесть мундиру» вистачить на місяць телепоказів. І звинувачення Юрія Луценка вбік журналістів замість подяки їм за викриття мізерної долі мєнтівського бєспрєдєлу викликають у людей лише посмішку та відповідне ставлення до автора цих звинувачень. Як і його справедливі звинувачення, що прокуратура та суд рятують викритих міліцією хабарників. Бо звучать вони на тлі висловленого ним задоволення, що суд визнав неправомірним порушення кримінальної справи проти його підлеглого (я не запам’ятав прізвища, бо це теж нічого не міняє). Навіть, якщо тому дійсно підкинули та оформили хабар (а такі випадки теж бувають). Бо все це сприймається народом як ігри можновладців, міжкланові війни, але аж ніяк не як боротьба з корупцією. Взяли суддю на хабарі – значить з кимсь не поділився чи хтось захотів поставити туди свою людину. Взяли голову райдержадміністрації – те саме. Комусь хабаря підкинули – все ті ж міжкланові війни. І в цьому плані для народу зовсім неважливо, брав суддя або чиновник, чи ні. Бо судді та чиновники беруть масово, а карають одиниць. Ще й каральні органи смердять клановим душком. Адже заступника начальника ДВБ пропрем’єрського МВС затримали працівники пропрезидентської СБУ, а пропрезидентського голову райдержадміністрації – пропрем’єрського МВС.
Не справедливість рухає всіма цими вчинками, а бажання нанести удар супротивникам у боротьбі за владу, яка дає можливість збагачуватись. Тому не отримують справжні чи підставлені хабарники ні зловтіхи збоку народу, ні співчуття. Байдуже людям до них. На жаль, від такої цілком зрозумілої байдужості страждають і та невеличка частина чесних чиновників, які дійсно стоять на заваді корупції (насамперед це – мери селищ та сіл, яких не знімеш з посади ніяким розпорядженням і щодо зняття яких важко зібрати 2/3 депутатів-мажоритарників, які у переважній більшості є позапартійними і проти них не застосуєш партійного тиску). І їх не захищають ні МВС, ні СБУ, ні КМУ, ні СП, ні опозиція, бо такі люди є небажаними для кланів будь-якого кольору. Відтак вердикт народу (а я спілкувався з пересічними людьми, які колись стояли на різних майданах по різні боки барикад) однозначний – це все їхні, а не наші справи, правди ми не дізнаємось, і нас це все не стосується, бо щоб там не відбулось між ними, на нас це відіб’ється так само, якби все між ними залишалось по-старому, а тому нас це не цікавить.
Не виключено, що якісь події я пропустив. Наприклад, викрадення Юлії Тимошенко інопланетянами, яке скоріш за все відбулось в цей період мого перебування поза політичним інформаційним простором. Адже вона сама (і не під тортурами) казала, що лише після такого вона піде на коаліцію з Партією регіонів. І хоч таке об’єднання не відбулось, факт бажання віруючої у справедливість, за яку треба боротися, Юлії Володимирівни створити коаліцію з тими, хто за її ж словами «краде 60 доларів на секунду без перерви на їжу та сон», був зафіксований на очах всієї країни. Тут вже не скажеш, що це – вигадки Балоги з метою очорнити білий рейтинг прем’єр-міністра з полум’яним серцем від Луї Віттона.
А що ж сам народ, незадоволений своїми обранцями? Якщо чесно, то нічого хорошого. Не те щоб я помітив щось таке, чого раніше не бачив, чи мої роздуми навели мене на якийсь новий висновок. Просто раніше все це констатувалось як факт в голові, а далі справи витісняли ці думки кудись у закуток мозку. А тут, коли багато часу перебуваєш у стані, що ніякими справами займатися не можеш (їдеш у потязі, чекаєш разом з іншими батьками, поки закінчиться нелімітоване у часі передтурнірне тренування чи сидиш на дитячих змаганнях), то мимоволі звертаєш увагу на «дрібниці» та й починаєш думати про них. А коли безвилазно нудишся вдома, як у в’язниці, кілька днів (після зареєстрованих заяв мешканців енергопостачальник протягом семи днів має надіслати представника, який би склав акт щодо згорілих електроприладів, і я, як депутат і, так би мовити, найбільш грамотний серед постраждалих, мушу слідкувати, щоб він не зробив це без моєї присутності), під рукою лише ноутбук, де немає нічого (вся інформація, з якою міг би попрацювати, знаходиться на комп’ютері, до якого залізти неможливо), то й тягне на писанину, адже останній раз я писав статтю, якщо не помиляюсь, більше року тому – у переддень дострокових парламентських виборів. До речі, в ній я обґрунтовував думку, що голосувати за жодну з нині представлених у Верховній Раді парламентських сил не варто, і що сам я взагалі не піду на виборчу дільницю.
Про народ можна писати багато чого і різного. Але найбільше спостерігати з людьми мені довелось саме в зв’язку з дитячим спортом. Бо, як же писав, більш там зайнятись нічим, окрім самого спостереження за змаганнями (а на тренуваннях навіть цим не займешся). Бої (мій син займається карате) тривають часом цілий день, і вже через пару годин цікавість до поєдинків, в яких не беруть участь наші, згасає. Тому й починаєш звертати увагу на батьків. Тим більше, що за десятки змагань, з багатьма вже встиг познайомитись.
Розмірковуючи логічно, важко уявити, навіщо комусь потрібна нечесність там, де діти займаються в основному заради здоров’я та здобуття певних навичок й цікавого проведення дозвілля, і де не те що не крутяться великі гроші, але й навіть на саме необхідне не вистачає? Це ж не Олімпійські ігри, тут навіть престижу немає у перемогах, бо ж масштаб перемог далеко не той. Але, виявляється, в дитячому спорті, як і в дорослому, бруду також вистачає.
Відразу зазначу, що описані мною негативи на прикладі карате, зовсім не означають, що в цьому виді дитячого спорту становище найгірше. В інших видах (і в бойових мистецтвах, і в інших єдиноборствах, і в ігрових видах спорту) все так само. Просто тут мені легше згадувати приклади та й саму статтю я пишу на основі власних вражень за останній місяць, тож не хочу відступати від правила.
По-перше, в самому карате федерацій буде побільше ніж у боксі. І мало того, що вони засновуються за стилями, які часто практично не відрізняються один від одного. Навіть в рамках одного стилю буває по кілька федерацій. Тому, ставши найсильнішим серед своїх, ще не означає стати найкращим. І для зростання майстерності та виявлення дійсно кращих бажано проводити поєдинки між представниками різних федерацій чи навіть стилів.
Здавалося б, що може бути простішим? Організовуєш турнір за своїми правилами, і розсилаєш ці правила разом з запрошеннями до інших федерацій. А потім тебе також запросять на турнір іншої федерації за їхніми правилами. Однак, на жаль, так не є. Далеко не всі федерації допускають до своїх турнірів представників усіх інших федерацій. А коли допускають – часто висувають умови. Наприклад, що ваш клуб має обов’язково стати членом їхньої федерації. Так клуб, де займається мій син, за час його там занять, встиг стати членом ще двох федерацій, окрім своєї рідної. Тепер наша мама регулярно займається тим, що перешиває нашивки на кімоно в залежності від того, на організований якою федерацією турнір дитина їде виступати. А після турніру знову перешиває, бо на тренування слід ходити з нашивками рідної федерації. Оскільки буває таке, що турніри відбувається раз на тиждень або два (а іноді і два різних турніри у два вихідних), а ще є навчальні семінари різних федерацій, на які також потрібно перешивати нашивки, то про це все можна сказати словами «Швачки» Грабовського.
Та це ще можна пояснити логічно. Членство у федерації – це внески, та й нашивки – також якісь гроші. Але як зрозуміти, коли дітей, які належать до клубів певних федерацій, інша федерація взагалі не допускає до своїх турнірів? Та ще й вимагає від клубів ще інших федерацій того самого. Тобто, якщо клуб федерації А хоче, щоб його дітей допускали до турнірів, організованих федерацією Б, він не повинен брати участь в турнірах, організованих федерацією В, а також запрошувати дітей з клубу федерації В на організовані федерацією А турніри. При цьому для клубів федерації Г таких умов не висуває, бо ця федерація достатньо велика, і у федерації Б є зацікавленість, щоб її дітей допускали до турнірів, організованих федерацією Г, а от від поганих стосунків з маленькою федерацією А федерація Б не дуже програє, а тому дозволяє собі висувати щодо неї особливі умови. В підсумку від всіх цих стосунків нагорі страждають діти, які не винні, що в їхньому районі знаходиться клуб, тренер якого належить до тієї, а не іншої федерації, бо так йому з якихось причин зручніше. Наприклад, там в нього склалися хороші особисті стосунки, і це позбавляє його від певного бюрократичного головного болю.
По-друге, суддівство під час проведення дитячих змагань також далеке від справедливості. Здавалося б, що може бути простішим? В кожному бою беруть участь два спортсмени, переможці виходять до наступного кола, і так до фіналу. Це ж не професійний бокс, де промоутери вирішують, хто буде з ким битись, і де право довести, що ти – найсильніший, виборюється не лише на рингу. Виявляється, що і в дитячому спорті не все так просто.
На змаганнях можна провести лише один бій, програти його, але посісти третє місце, хоча в категорії більше трьох учасників. Можна потрапити до фіналу, провівши менше боїв, ніж інший фіналіст. Перед фіналами або півфіналами часто оголошують тривалу перерву, під час якої тренери вирішують далеко не тільки спортивні питання. Або, як висловлюються батьки, «мутять». Головне слово у «мутежі» мають організатори змагань, а деяких тренерів взагалі не запрошують (чи вони самі не хочуть) до цих перемовин. Після них окремі тренери іноді виходять незадоволені та лають між собою організаторів, бо когось з їхніх учнів «злили». В декого ця практика «зливання» настільки поширена щодо чужих, що багато дітей просто відмовляються їхати на організовані цією федерацією змагання. Або відмовляються їхні батьки.
Здавалось би, що може бути простішим в якості протидії такому «мутежу»? Хочеш бути кращим – вигравай усі бої й неодмінно потрапиш до фіналу. Однак перемогу присуджують не завжди тому, хто сильніший. За правилами, якщо суперники здобули рівну кількість очок, і взагалі бій був настільки рівним, що важко визначити переможця, призначають додатковий короткий бій – «хіківакі». Якщо і там нічия – зважування. При значній різниці у вазі (в залежності від віку «значимість» визначається від 2 до 5 кг) перемога віддається легшому. Якщо ж різниця незначна – призначається іще один додатковий бій, в якому рішення суддів має бути остаточним – кожен з 4-х бокових суддів та один головний суддя мають визначитись на чиюсь користь, піднявши вгору прапорець відповідного кольору (нічию присуджувати в цьому бою ніхто з судів права не має). Однак часто вже у першому бою при явно нічийному результаті судді віддають перемогу своєму.
Здавалося б, що може бути простішим в якості протидії такому суддівству? Працюй над собою, не порушуй правила, вдосконалюйся й перемагай з явною перевагою. Однак і явна перевага не завжди є гарантією перемоги. Наприклад, за удар ногою (саме за удар, а не за доторк) по голові в карате дають «вазарі» – половину перемоги. Але судді можуть просто «не помітити», коли такий удар отримає свій, зате зарахувати своєму «вазарі» у випадку, коли той лише ледь доторкнувся ногою до голови суперника. На одному з турнірів один хлопчик двічі потрапляв супернику ногою по голові, але судді мовчали, не дивлячись на обурення тренера. Коли ж він третій раз влучив тому п’яткою по носі, обурились (і досить голосно) не лише тренер, але й батьки. Бо тут «не помітити» було просто неможливо – суперник схопився від болю за ніс. Тоді головний суддя пояснив, що удар не зараховується, бо хлопчик, який його наніс, в момент удару відступав. Про таке «правило» всі чули вперше (не кажучи вже про те, що його не анонсували перед турніром). Адже куміте (бій) – це не футбольний пенальті, коли рухатись дозволяється лише вперед. Це ж не «тамешиварі» (розбивання предметів), де боротьба ведеться з нерухомим предметом. В бою для нанесення ударів і наступають, і відступають, і заходять збоку. Та судді були «непробивні». Коли ж другий хлопчик ледь доторкнувся ногою до голови суперника, судді зафіксували вазарі й присудили йому перемогу. Бо свій.
Діти (особливо маленькі) здебільшого наївні та не кровожерні. Тому вони, нанісши удар, за який мають отримати вазарі, зупиняються, бо за правилами має пролунати свисток, і суддя повинен переконатись, що спортсмен може продовжувати бій. Деякі тренери, знаючи, що їхнім учням будуть підсуджувати, настроюють своїх підопічних саме на таку наївність суперника. Тобто, наносити удар, коли суперник зупиняється й не захищається, вважаючи, що має пролунати свисток.
Така установка різко підвищує ризик травм, оскільки сила удару в бою, де суперник рухається та захищається, набагато менша ніж сила удару по «нерухомій мішені». До того ж такі тренери ставлять під ризик травм і своїх підопічних. Бо інші тренери, шукаючи протидію такому нечесному суддівству, настроюють своїх учнів не лише не опускати руки після нанесення удару супернику, а бити його ще і ще, якщо не лунає свисток. Після ж удару, за який дають вазарі, увага того, хто пропустив удар, часто зменшується, і буває, що він не може належним чином реагувати на наступні удари. Та й самі діти починають поводити себе саме так, що аж ніяк не впливає позитивно на їхні моральні якості. Така установка сприяє зростанню кровожерності дитини, яка вчиться добивати суперника. Особливо, якщо сам тренер вчить дитину, що перед ним не суперник, а ворог.
В одному з боїв хлопчик наніс удар супернику ногою в обличчя, але судді цього «не помітили». Той, навчений досвідом, не зупинився, а відразу наніс другий удар. Судді знову не зреагували, а батьки та тренери здивовано вигукнули «Та скільки ж можна?» Під час цього вигуку хлопчик наніс третій удар, і один суддя повільно й неохоче підняв руку з прапорцем догори. За ним поповзли догори руки інших суддів. Оголосили «вазарі», але, коли бій закінчився, раптом призначили «хіківакі». Після бою сказали, що вазарі анулювали, хоча ніякої наради суддів (іноді бій переривається на такий тайм-аут) не було. В додатковому бою сильніший виграв все одно, і судді були тут безсилими, але, якщо цього разу він наносив свій другий і третій удари не в повну силу, шкодуючи суперника, то наступного разу битиме сильніше, і може травмувати суперника. Грубо кажучи, це майже те саме, що суддя б не зупиняв бій під час проведення больового прийому, сподіваючись, що чужий спортсмен сам припинить його проводити через свою доброту, і цим самим ставив би того, кому він підсуджує, під ризик перелому, якщо суперник все ж не настільки добрий аби поступитися гарантованою перемогою.
Здавалось би, що може бути простішим у протидії такому суддівству? Займайся ще наполегливіше, вдосконалюйся більше, не порушуй правила ані натяком й вигравай нокаутом чи явними нокдаунами – вазарі дають також за те, якщо суперник якийсь час після удару не може продовжити бій (якщо не може більше 10 секунд, то дають «іпон» – перемогу). Але і тут судді можуть не допустити до фіналу найсильнішого. Так, на одному з турнірів одного з фаворитів просто не викликали на півфінальний бій й зарахували йому поразку за «невихід». Під час дитячих змагань не завжди є мікрофон, а ще буває, що він відмовляє працювати. Та навіть при робочому мікрофоні часто не почуєш, кого саме викликають в залі, де знаходяться часом сотні дітей, які або очікують своїх боїв, або вже програли. Гамір іноді стоїть такий, що не чути просто нічого. Тому тренери «контролюють процес», майже весь час знаходячись біля столика організаторів та попереджаючи своїх учнів, що скоро їм виходити на татамі. Не є дивом, коли хтось на початку змагань не виходить на бій. Діти раптово хворіють, в них стаються інші проблеми, які в останній момент заважають їм прибути на змагання, а міняти розписану сітку боїв на початку турніру означає збільшити тривалість і так часто затягнутих в часі змагань. Однак невихід на татамі у півфіналі – це нонсенс. Бо до півфіналу треба дійти, вигравши попередні бої. Неприсутній на турнірі цього фізично зробити не зможе.
Іноді, правда, буває, що дитина, граючись в очікуванні свого виходу, десь забігається по приміщенню, в якому проходять змагання, а тренер це проґавить. Але тоді оголошують прізвище голосніше, всі кидаються шукати «пропажу» і, як правило, знаходять. На цьому турнірі все було не так. Спочатку там оголошували прізвища спортсменів, які мали вийти на татамі, і які мали приготуватися. Потім припинили це робити, хоча в залі було досить тихо. Тренери мусили «висіти» за спинами організаторів, щоб не пропустити бої своїх учнів. Потім – знову оголошували, далі – знову припинили. Коли вийшов один з півфіналістів, а його суперника не було, і ніхто його не оголошував, деякі батьки, дивлячись на вік та фізичні розміри хлопчика, почали висловлювати припущення, що це – суперник Ярослава, який сидів у двох метрах біля столика організаторів і ніяк не міг пропустити оголошення його прізвища, особливо, якби це робили кілька разів. Не проґавили б це і батьки. Але прізвища ніхто не оголосив жодного разу, а тренер в цю хвилину вийшов до туалету. Очевидно, що організатори чекали саме цієї хвилини. Потім тренер вибачався перед батьками хлопчика, що того «злили», а організатори, напевно для того, щоб зам’яти можливий скандал, дали «відсутньому» третє місце без проведення бою за нього, чим позбавили ще одного учасника, який програв півфінал, права поборотися за «бронзу».
Однак можу навести приклади, коли діти не виходили на бої зовсім з інших причин. Так, на одному турнірі навіть дуже свавільне суддівство на користь своїх не допомогло деяким місцевим вийти до фіналу. І на бої за третє місце більше половини з цих деяких просто не вийшли, хоча їх і оголошували по кілька разів, і довго чекали. Скоріш за все тренер відверто пообіцяв своїм учням, що тим гарантовані перші місця через сприятливе суддівство, а діти були настільки погано виховані цим тренером та батьками, що, програвши у півфіналі, просто пішли додому, не винісши «розчарування». Наприкінці турніру, коли відбувається загальне шикування, дітей було значно менше, ніж на початку. Це суперечить етичним нормам карате, де всі повинні дочекатися закінчення змагань навіть, якщо «вилетіли» після першого бою. Звичайно, що іноді тренери роблять для декого з дітей винятки, дозволяючи їм їхати додому (наприклад, маленьким дітям важко чекати, а поїсти нема де, або дитина погано себе почуває чи має робити уроки на завтра), але такого масового «винятку» я ще не бачив, тим більше, що турнір не був сильно розтягнутий в часі.
Окрім цього всього існують й «маленькі хитрощі». Наприклад, щоб їхні діти посіли перше командне місце, організатори турніру в тих вікових та вагових категоріях, де в них є гарантовані переможці, можуть спробувати вибити претендентів на 2-3 місця з інших команд-фаворитів на початку змагань, адже загальнокомандний залік рахується з врахуванням усіх призових місць. Тому можуть звести своїх найкращих, у перемозі яких вони стовідсотково впевнені, з кращими з інших команд вже у першому ж бою. Щоб ті «вилетіли» й не добрались до півфіналу. І тут нічого особливо не доведеш. Адже в дитячому спорті немає відомих всім рейтингів, як у дорослому, дітей багато
(це не стосується командних ігрових видів спорту, бо там все ж таки учасників поменше, адже одиницею є команда, а не спортсмен). Звичайно, є певні критерії – пояси, кю (рівні майстерності), але ж комп’ютерної бази даних, як і комп’ютерів на дитячих змаганнях, немає, а вірити на слово тренерам, які заповнюють заявки на своїх дітей, це призвести до ще іншої «маленької хитрості». Ті почнуть фальшувати дані про своїх учнів.
Є й інші «маленькі хитрощі», значно небезпечніші за вищезазначену, бо там все ж таки правила не порушуються. Набагато гіршим є, коли дитячі тренери відступають від головного призначення дитячого спорту – виховання здорової та стійкої до шкідливих звичок дитини, дисциплінованої, відповідальної за себе й за інших, вмілої до роботи в команді тощо. Це ж не школа олімпійського резерву, де головним є призове місце. Однак, на жаль, саме медаль роблять головним результатом у своїй роботі частина наставників.
Для досягнення такого результату за будь-яку ціну деякі тренери прямо дають вказівку своїм учням порушувати правила. І не просто порушувати, а намагатися нанести супернику травму. Наприклад, розбити кулаком носа. Чи вдарити в якесь болюче місце. При тому вчать робити це так, щоб виглядало, ніби вони ненавмисно. За таке дають зауваження, але потрібно «заробити» їх аж три, щоб тебе дискваліфікували. А так суперник з розбитим носом, травмованою колінною чашечкою чи просто сильно вдарений у пах може не відійти остаточно від удару та вести надалі бій нижче своїх можливостей.
Інший спосіб гри поза правилами – непомітне їх порушення, щоб зменшити можливість супернику вести боротьбу на повну силу. Це не так ефективно як явне порушення правил, але й карається значно менше. Всі, хто цікавиться футболом, знає, як це робиться – бити «випадково» по ногах, а не по м’ячу, боляче, але не настільки, щоб збити з ніг (особливо у штрафному майданчику, де за дрібне фоління пенальті не призначать), наступати «випадково» на ногу, блокувати корпусом, трошки штовхатись руками. В інших видах спорту існують свої способи. Більше того, можна навіть купити компакт-диски, де навчають цього «мистецтва». Я придбав касету «Заборонені прийоми у дзюдо», сподіваючись побачити там речі, які через великий ризик травматизму заборонені для використання у спорті, але є частиною єдиноборства (єдиноборство і спорт не тотожні). Натомість побачив там абсолютно не потрібні для справжнього поєдинку без правил прийомчики, які натомість дозволяють у спортивному поєдинку непомітно для судді попсувати супернику життя за допомогою порушення правил.
Все це такі тренери роблять не лише тому, що мають вади характеру. На жаль, призове місце для більшості людей, від яких залежить добробут тренерів, є найголовнішим критерієм у дитячому спорті. Окрім того, що більшість людей є амбітними та азартними, цей критерій є найпростішим для «вимірювання» роботи тренера. Бо як виміряєш, наприклад, збільшення самодисципліни у дітей чи зростання комунікабельності?
Саме за кількістю призових місць оцінюють тренерів місцеві чиновники, від яких залежить і зарплата наставника, і надання таких дефіцитних залів для занять, і матеріальна підтримка спортивного клубу. На призові місця звертають увагу і можливі спонсори, яким приємно потім хвалитися своїми чемпіонами, хай і на дитячому рівні. На жаль, на це саме звертають увагу й багато батьків (а вони ж часто платять гроші за заняття, що і потрібно тренеру), і цим зводять нанівець інший відносно простий для «вимірювання» критерій – кількість дітей, які займаються під керівництвом тренера. І не розуміють вони, що такий підхід лише калічить дитину (в основному духовно, але буває й фізично), приносячи більше шкоди ніж користі. Хоча останнє як кому. Багато хто з батьків, навпаки, бачить користь у тому, що діти не лише стають сильнішими та здоровішими, але й навчаються хитрувати, обманювати, ненавидіти. Мовляв, життя – несправедливе, світ – жорсткий. Правда, потім скаржаться, що молодь не та пішла, коли самі стають жертвами отаких своїх чи чужих діточок.
Є, звичайно, тренери, які керуються саме такими низькими інстинктами як перемога за будь-яку ціну, зневага до суперника, жорстокість та ворожість, але їх не так багато. Як і небагато тих, хто скаже, що виплекана ними у дітях агресивність та інші негативні риси характеру допомагають їхнім учням у досягненні бажаних результатів. Скоріше навпаки. Бо це на вулиці проти пересічних чи на татамі проти новачків вирячені до іще до початку бою очі та вишкірені у той же час зуби дають ефект, а проти спортсменів з досвідом злість – поганий помічник. Бо агресія заважає концентрації, і тіло стає менш керованим збоку мозку. А бій при рівності всіх інших критеріїв (сила, спритність, майстерність тощо) виграється саме головою.
Більшість тренерів й організаторів змагань все добре розуміють, але заради власного матеріального добробуту вдаються до своїх «хитрощів», щоб потім можна було показати чиновникам, батькам, спонсорам, скільки призових місць завоювали їхні учні, скільки дитячих чемпіонів вони виховали, які титули завоювали. Тобто, замість того, щоб працювати з дітьми, тренери вчаться презентувати себе. І створювати умови для такої презентації – нечесне суддівство та інше вищезазначене. Для того, щоб отримати більше призових місць, тренери намагаються якомога частіше обирати ті турніри, де їхні вихованці візьмуть якомога більше призових місць. І беруть на ці турніри саме таких дітей, хоча для самих цих учнів від таких турнірів, де вони виграють у значно слабших суперників, лише шкода, а не користь. Постійні легкі перемоги над слабшими згубно діють на дитину, завищуючи її самооцінку та зменшуючи стимули для роботи над собою. Рано чи пізно (якщо не на татамі, то на вулиці) вона зустріне значно сильніших суперників і просто отримає психологічну травму, яка завадить рухатись далі. Іноді потрібно, щоб дитина й програла, аби не задирала носа і розуміла, що потрібно вдосконалюватися й працювати над собою. А буває, що в окремих категоріях на таких турнірах всі призові місця займають вихованці одного тренера, хоча з таким саме успіхом для самовдосконалення вони могли поспарингувати в себе у залі, а не їхати задля цього до іншого міста.
Також для здобуття більшої кількості призових місць тренери беруть на змагання в основному тих, хто може там здобути медальку. Таким чином «неперспективні» не мають шансу вдосконалити свою майстерність та перевірити себе. Й іноді таким чином закопуються у землю справжні таланти, які не проявляються відразу. Замість того, щоб намагатися «обкатати» дітей на якомога більшій кількості змагань, тренери бережуть їх саме для тих турнірів, де ті мають виграти. Тобто, підходять до них як до дорослих професійних спортсменів, які вже вивчили всі прийоми й відшліфували їх, і для яких головне – бути в формі до дня, коли відбудеться змагання. В дитячому ж віці головне не кількість призових місць, а, як казав непереможний Бенні Уркідес, постійні спаринги і ще спаринги з якомога більшою кількістю найрізноманітніших суперників. Щоб відпрацювати якомога більше способів й елементів ведення бою, випробувати вивчене на практиці. Натомість тренери, які мріють лише про медалі та кубки, часто свідомо відпрацьовують з учнями насамперед ті елементи, які у дітей найкраще виходять, щоб потім одним фірмовим прийомом виграти бій.
Якщо тренеру дітей вистачає, і більше тренувати він фізично не зможе, то, відшукуючи таланти в інших секціях чи просто по школах, він відсіює «неперспективних». Доля ж перспективних, які могли б знайти собі інший корисний спосіб проведення дозвілля, але спокусилися обіцянками тренера про майбутні високі досягнення, сумна. Перші запаморочливі успіхи в ранньому віці, коли суперники ще малі та наївні й, на відміну від дорослих, не вміють викривати дозволені та недозволені хитрощі, поступово змінюються невдачами. З роками діти стають розумнішими і не просто б’ються, застосовуючи усі свої навички, але й думають та оцінюють. Вони вже не опускають рук навіть після свистка, щоб суперник, який «не почув свистка» не вдарив їх у болюче місце й не вибив з форми. Вони вже не дають застосовувати проти себе заборонені прийоми й захищають місця, куди на змаганнях заборонено бити (тим більше, що на тренуваннях, якщо тренер дійсно ставиться до єдиноборства як до бойового мистецтва, а не як до спорту, їх вчать і бити по цих місцях, і захищати їх), легко розгадують завчений набір примітивних хитрощів суперника й не дають тому проводити фірмові прийомчики, головна родзинка яких – неготовність до них суперника.
Врешті решт така зациклена на призових місцях дитина під керівництвом такого самого зацикленого тренера з часом починає програвати своїм ровесникам, які розвивалися поступово, але всебічно і не зациклювались на перемогах завжди і всюди. Це все добре відомо тренерам, та їм не потрібні перемоги колись, їм краще мати їх тут і зараз, бо так хочуть чиновники, батьки, спонсори. І коли там ще будуть ті поразки, а тренеру важливо ось тут, прямо зараз показати свою успішність. І за це йому нададуть для занять кращу залу, і підтримають його і команду матеріально, і нові батьки охоче поведуть до нього своїх дітей. А поки маленький спортсмен досягне рівня своєї неконкурентноздатності, то він вже або перейде до іншого (більш «дорослого») тренера, або просто припинить займатися і, відповідно, не псуватиме статистичних показників. А там і влада зміниться, і спонсори, і вже інші діти завойовуватимуть тренерам нові призові місця.
Хочу іще раз зазначити, що все вищеописане стосується не лише карате, а всіх без винятку видів спорту, і карате тут нічим не краще й не гірше. Наприклад, на одному футбольному жіночому турнірі судді, намагаючись допомогти команді господарів на догоду спонсору виграти турнір, не зарахували у фіналі через «положення поза грою» три голи, які цій команді забили суперники. Причому останній гол забили з кутового, де положення поза грою просто не може бути. Але судді вирішили інакше. Не здивуюся, якщо дізнаюся, що десь воротар вийняв м’яча із сітки, в якій він чверть хвилини на очах у всіх тріпотів, а судді «не помітили» й сказали, що він до воріт взагалі не влітав.
Також все мною написане не означає, що всі тренери у всіх видах спорту (і в карате в тому числі) є аж такими поганими, і що на всіх змаганнях суддівство всуціль свавільне. Я можу написати дуже багато хорошого і про організацію, і про проведення багатьох турнірів, про тренерів, які є справжніми ентузіастами своєї справи, які не лише розуміють, що масовий дитячий спорт – не школа олімпійського резерву чи спортінтернат, а спосіб оздоровлення та виховання тисяч і тисяч майбутніх громадян, де перемоги на змаганнях є зовсім не головним, а виконують лише роль стимулу та певного вимірювача рівня майстерності. І навіть серед тренерів, які використовують ті чи інші неспортивні та непедагогічні підходи, це все відбувається у певних межах. Далеко не всі тренери використовують весь той арсенал негативів, які я описав, і в такому обсязі. Найчастіше позитивне і негативне в таких тренерів поєднується, і поряд з сумлінною роботою з дітьми вони дозволяють собі й нехороші речі.
Я навмисно зосередився лише на негативах, щоб звернути увагу на те, що корупція, брехня, лицемірство, несправедливість глибоко проникли у все наше суспільство, дійшовши навіть до такої невинної сфери як масовий дитячий спорт. Саме тому я не називав ні прізвищ тренерів, ні місць та дат проведення змагань, бо не всебічний аналіз стану дитячого спорту є метою моєї статті. Тим більше, що така корумпованість дитячого спорту не є віянням нашого часу. Згадую свої заняття в радянські часи, так там було іще гірше. Наприклад, договірні матчі, коли дітей просто ламали морально, бо пояснити дитині, чому вона має програти слабшому супернику, надзвичайно важко. І багатьом тренерам це тоді не вдавалося. Діти плакали, але не погоджувалися (так було і зі мною). І їх залишали у спокої, бо, на відміну від професійного спортсмена, дитина може просто плюнути на все і піти з секції.
Правда, тішитись з цього не варто. Зараз договірних матчів у дитячому спорті значно менше не тому, що корупції тло менше. Просто зраз спортклуби набагато менш зложать від федерації. Все відбувається в основному на гроші батьків, а том важелів тиску на тренерів значно менше.
Менше стало і допінгу. Бо в радянські часи про нього та його негативні насліди мало хто знав, і ні батьки, ні діти, ні хтось інший не звертали на це уваги. Зараз же з допінгом ведеться боротьба, про це всюди говорять і пишуть, а тому тренер, який ризикне його дати своєму учневі, ризикує отримати чималі проблеми.
Якщо комусь здасться, що суддівськими чи тренерськими витівками я хочу виправдати якісь невдачі свого сина, то хай перехреститься. Не зважаючи на те, що моя дитина також не раз ставала жертвою суддівського свавілля (й у наведених прикладах є випадки, які трапились з ним), на його успіхи поскаржитися я не можу. А якщо взяти прогрес, то й поготів. Адже він досяг свого рівня, почавши займатися значно пізніше, ніж інші рівні йому за силою та майстерністю ровесники. На сьогодні у своїй віковій та ваговій категорії (хлопчики 10-11 років 35-40 кг) мій син, здобувши у турнірах кількох федерацій та у кількох стилях перші місця на чемпіонатах Києва та Київської області, більше не бере в них участь та їздить лише на всеукраїнські й міжнародні змагання. Він входить до дитячої збірної України з Ояма карате, в його активі перше місце на Чемпіонаті України з Кіокушин-будо карате й на Кубку Білорусі з Ояма карате, другі місця на Кубку України з Кіокушин-кан карате та Кубку України з Ояма карате, третє місце на Чемпіонаті України з Кіокушин-кан карате та третє місце на Кубку Іллі Муромця з кулачного бою, а ще – перші, другі та треті місця у різноманітних всеукраїнських та міжнародних турнірах, в т.ч. й у Відкритих чемпіонатах інших областей.
Однак для мене це хоч і є предметом гордості, але не є пріоритетом. І мене мало хвилює, що виступає він поки що не завжди стабільно – може виграти в чемпіона Європи з коричневим поясом, як на Відкритому чемпіонаті Житомирської області, й достроково отримати жовтий пояс, а може пропустити удар і програти в першому ж бою. Я не збираюся виховувати з нього Кличка, і для мене набагато важливіше, що за час занять у секції він став значно сильнішим, міцнішим, здоровішим, витривалішим. А ще (і це мене не менш цікавить) дисциплінованішим, відповідальнішим, комунікабельнішим, самостійнішим, уважнішим та рішучішим.
Нам пощастило з тренером, стовідсотковим ентузіастом, що підходить до своєї роботи навіть більше ніж з точки зору саме дитячого спорту, вважаючи головним не призові місця, а виховання всебічно розвиненої особистості. Наш тренер не намагається створити собі перед чиновниками, батьками та спонсорами позитивний імідж і навіть не вміє цього робити, віддаючи весь час дітям. Не вчить дітей «маленьким хитрощам», заперечує неспортивну поведінку, не «заточує» їх саме на турніри. Але саме цей підхід врешті решт приніс і медалі, коли чемпіонів в нашому спортклубі, мабуть, найбільше у регіоні, і відбою від батьків, бажаючих здати сюди своїх дітей, немає, хоча ніде спортклуб себе не рекламує і талантів для нього ніхто не вишукує, бігаючи по школах та інших секціях. Правда, спонсори поки що не йдуть, і влада лише почала звертати увагу (надала трохи годин для занять у муніципальній залі та іноді в газетах згадує).
Але найголовніше, що моя дитина сама ставить заняття, а не здобутки в пріоритети. Звичайно, мій син радіє, коли здобуває перше місце (друге чи третє він вже вважає рутиною, а не успіхом) й відразу хвалиться мамі по телефону, та засмучується, коли програє. Та, на відміну від багатьох дітей, не впадає в ейфорію після низки перемог, як і не впадає в депресію після низки поразок. Мене надзвичайно тішить, що він поділяє батьківську та тренерську установки на заняття спортом й отримує задоволення від самого процесу тренувань, тоді як дітям у цьому віці часто буває нудно не гратися (а спаринг і є для них грою), а робити одноманітні вправи, й вони терплять це тільки тому, що розуміють – вправи необхідні для майбутнього виграшу на змаганнях. Мій же робить їх просто заради вправ. Аж настільки, що нещодавно зрадів, коли повідомили, що через відсутність в більшості батьків грошей вони не поїдуть до Естонії на міжнародний турнір. Сказав, що йому трохи набридло їздити (всю осінь вони провели в роз’їздах), і він, хоч і страшенно любить, як більшість дітей, поїзди (особливо колективні поїздки), але вже хоче просто позайматися.
Не знаю, як складеться його подальше спортивне майбутнє, але точно знаю, що без занять у цій секції нам було б важко добитися в ньому деяких позитивних змін. На його характер та фізичну форму в нас ніколи не було особливих нарікань, однак до занять спортом він був трохи неповоротким, рухався трохи незграбно й більше любив силові статичні вправи, а не динамічні, а тому пас задніх в дворових бігових іграх. Не зважаючи на нормальну
(навіть трохи недостатню для свого зросту) вагу, нагадував ведмедика. Зараз же став рухливішим та зграбнішим, а по бігу хоч і відстає від багатьох учнів свого клубу, але значно переважає пересічних дітей (ми зі здивуванням дізналися від тренера, що наша дитина пробігла крос 8,8 км, а такі відстані як 1-3 км для нього взагалі за іграшку). А ще ми дізналися, що в літньому таборі у Криму, куди з’їхалися діти з усієї України, він посів друге місце на конкурсі парних танців. Ще нещодавно ми й уявити не могли, що хтось навіть загрозою довічного відлучення від комп’ютерних ігор зможе примусити його танцювати з дівчатками, яких він соромився. Як і соромився першим знайомитися з іншими дітьми – що хлопчиками, що дівчатками. І ми нічого не могли з цим вдіяти, а ось тренеру це вдалось.
На жаль, своїми нездоровими прагненнями чемпіонства батьки можуть звести нанівець усі позитивні зусилля тренера. Часто саме батьки вчать дитину вигравати будь-якими засобами, в т.ч. й усіма тими, що я описав вище. А якщо й тренер охочий до цього, то діти отримують уроки поганої поведінки з двох боків. Причому батьки часто бувають у цьому більш натхненними вчителями, ніж сам тренер.
Багатьом батькам подобається, коли рефері судять на користь їхніх дітей. Зате на організованих іншою федерацією змаганнях вони, як і деякі тренери, які поводяться нечесно на власно організованих турнірах, а тому судять усіх по собі, зчиняють справжні та безпідставні скандали. На одному зі змагань молода мамаша розкричалася, що її дитину у другому додатковому бою засудили, бо «там була явна нічия». Буває, що батьки обурюються й справедливо, хоча їм заборонено втручатися у хід змагань (лише тренер має право на апеляцію) – за це команду можуть дискваліфікувати. Але тут був не той випадок. Насправді протягом всього бою хлопчик, якому присудили перемогу, трохи переважав суперника, і це було явно видно. Та, оскільки обидва суперники не набрали очок, судді вирішили дотягти бій до кінця, щоб визначитись остаточно. Хоча, якби вони присудили тому перемогу вже після першого додаткового бою, це не було б несправедливим. Мамаша ж навіть не завдала собі клопоту вивчити правила, які говорять про те, що у другому додатковому бою нічиї бути не може, і кожен суддя зобов’язаний визначитись на чиюсь користь. Зате рясно облила брудом і суддів, і організаторів, і навіть хлопчика, який переміг її сина. Добре, що мама переможця виявилася вихованішою, а то б за межами татамі міг би розпочатися незапланований змаганнями бій.
Під час самих дитячих змагань часто лунають крики «Мочи! Вбий! Добий! Поламай його! Кінчай її!» тощо. Якщо дати комусь послухати диктофонний запис цих криків, то слухач може подумати, що події відбуваються у якомусь підпільному просякнутому алкоголем та наркотиками клубі, де задля втіхи мажорів та «еліти» проводяться якісь бої без правил. Хіба що дитячі голоси навели б на сумнів. Правда, їх на записі можна і не почути, бо дорослим належить значно більше таких вигуків, ніж дітям. Причому мамусі не відстають від татусів. Навпаки, навіть випереджають їх. Та що там мамусі – сивокосі бабусі з перекошеними від злоби обличчями, видаючи на гора весь лексикон якогось вульгарного російського серіалу, де героями є бандити, кричать, свистять, в запалі вимахують руками та… маленькими діточками, яких тримають на цих руках. А якщо комусь зачеплять брову чи ніс, та бризне кров, деякі з них привітають це гучною овацією та диким захопленням. Дивлячись на цих класичних на вигляд та за поведінкою милих бабусь до початку турніру, не можеш собі уявити, що вони здатні на таке перетворення. Особливо розчулює, коли діти після перемоги біжать лащитися до мам і бабусь або плакатись їм після поразки. Ці жінки відразу знову міняються (чоловіки міняються не завжди), набуваючи образу чуйних та лагідних.
Це нагадує опис побуту південноафриканських бурів 19 століття, коли у неділю вони родинами збиралися за сніданком, потім ішли до церкви, де ревно молилися, далі – мило гралися з діточками, і люблячі їхні погляди та лагідні вчинки нагадували ідилію. А після обіду чоловіки сідали на коней та гуртом їхали далеко в пустелю полювати на бушменів, які їм ніяк не шкодили. З дикими вигуками вони переслідували тих нещасних, які в принципі не вели ніколи воєн й не знали, що таке жорстокість. При цьому ці іще кілька годин тому такі позитивні чоловіки не шкодували під час полювання на людей ні жінок, ні дітей. А їхні милі жінки, люблячі мами їхніх дітей, зустрічали пізно ввечері своїх заляпаних людською кров’ю коханих та з зацікавленістю слухали подробиці кривавої розваги, плескаючи в долоні. А наступного дня вимочували у ропі та викладали сушитися на сонці бушменські голови, які їм були потрібні лише в якості колекційних екземплярів, бо жодної практичної користі від них не було.
Цікаво, що, глянувши під час вищеописаних криків на татамі, побачиш, що там нічого близького до цих диких вигуків не відбувається. Іде нормальний спортивний бій, ніхто з дітей, якби й бажав, не міг би нікого добити чи когось поламати. Часто (особливо коли б’ються зовсім малесенькі дітки) ніхто нікого навіть вдарити не може як слід, але це не заважає батькам та дідусям з бабусями волати, наче йдеться про життя і смерть. Тренери також кричать, але це, як правило, підказки своїм учням. Бо навіть ті з них, які навчають своїх вихованців нечесним прийомам бою, все ж таки не культивують аж так відверто жорстокість та ненависть до суперника.
Я був свідком, як одна мамаша, що тільки-но здала свого маленького синочка до секції, бідкалася, що він у неї занадто добрий. Тренер кілька разів їй казав, що доброта аж ніяк не стоїть на заваді спортивним успіхам у бойових мистецтвах, але вона продовжувала торочити своє. До речі, цей тренер сам має репутацію нечесного та скандального, і його учні до недавнього часу були злими й самовпевненими. Поводили себе зверхньо, трималися осібно від усіх. Правда, потім інші діти поступово збили їм пиху в боях. А, оскільки ці інші діти ставилися до суперників як до колег по спорту, а не як до ворогів, то після поєдинків в очікуванні закінчення змагань дружньо з ними спілкувалися. І ті поступово почали з ними гратися, перетворюючись на очах у звичайних дітлахів. Мабуть це в комплексі дало свій ефект, і ті діти стали з часом менш агресивними. Та й сам тренер змінився. Можливо під впливом дітей (а діти також впливають на наставника, і тренери часто також вчаться в них, хоч для декого це й видасться відкриттям), а можливо й тому, що організовані ним турніри багато хто став ігнорувати через нечесне суддівство. У всякому разі останній організований ним турнір був проведений бездоганно з будь-якої точки зору, хоча суперників не оголошували взагалі, але тренерам, які знаходились біля суддівського столика, попереджали про близький вихід їхніх учнів навіть, якщо самі тренери відходили й забувалися прослідкувати за сіткою змагань. І поведінка самого тренера змінилася, як змінилися навіть вираз його обличчя, мова та інші речі не лише про людське око.
Останній приклад зі спортивної сфери – мораль, який прочитала мамаша своєму шестирічному сину. Хлопчик бився з дівчинкою зі свого ж клубу і… просто не міг її вдарити, хоча попереднього хлопця-суперника переміг, активно проводячи бій. Дівчинка була набагато слабшою фізично, тому ніхто нікому не наніс жодного гідного оцінки удару. Оскільки вага малої була значно меншою, їй присудили перемогу, як і вимагають правила. Мамаша, очевидно, правила знала та техніку ведення бою її сином оцінила адекватно, бо до судів претензій не мала. Зате сину влаштувала сцену у всіх на очах. Хлопчик почув, що він – ганчірка, розмазня, не мужик тощо. «Тобі не соромно, що тебе перемогла баба?», – верещала ця істота. – Ти ж міг їй так врізати, що вона б завернулась! Чому ти цього не зробив?» Хлопчик бився в істериці та намагався щось пояснити, але мама його не слухала. Цікаво, чи є в цієї жінки, яка обізвала іншу жінку (хай і маленьку) бабою та вважала її, одноклубницю сина, гідною жорстокого побиття, чоловік? Чи б’є він її, і чи їй це подобається?
Після всіх цих вражень замислюєшся: «А чим український народ кращий за своїх правителів, яких він так натхненно лає?» Адже і тренери, і судді, і батьки – це саме народ. З різних регіонів. А стосовно батьків, то і самих різних професій, майнових станів, освітніх рівнів тощо.
Якщо задля жалюгідних копійчаних вигод тренери готові калічити дитячі душі (і батьки у переважній більшості з цим погоджуються, адже я не знаю нікого, хто з цієї причини забирав дитину від такого тренера), культивувати корупцію, брехню, лицемірство у масовому дитячому спорті, то чи варто дивуватися (і чи мають такі люди моральне право цим обурюватися?), що чиновники та судді беруть хабарі, коли йдеться про суми, якими можна забезпечити собі безбідне життя на роки і роки вперед? Чи тому, що міліціонери поводять себе гірше за злочинців або тортурами вибивають зізнання? Чи тому, що прокуратура або СБУ переслідують чесних людей, та покривають бандитів? Хіба це Ющенко чи Балога змушують тренерів вибірково допускати на свої турніри представників інших федерацій? Хіба це Фірташ чи Ахметов змушують спортивних рефері судити нечесно? Хіба це Тимошенко чи Губський навчають дітей неспортивній поведінці та ненависті до суперника? Хіба це Луценко чи Наливайченко кричать своїм підлеглим «Мочи! Вбий! Поламай його!» Кінчай її!»?
І чи варто дивуватися, що в суді на чорне кажуть біле, якщо на спортивних змаганнях не зараховують забитий з кутового гол через «положення поза грою?» І як з цим боротись? В єдиноборствах можна хоча б відправити у нокаут та не ходити тренерам до туалету, щоб не допустити поразок своїх учнів за «невихід на бій», бо про вихід не оголосять. А що робити в ігрових видах спорту, якщо судді просто не помічатимуть голів і казатимуть, що м’яч не тріпотів у сітці воріт, не потрапляв до кошика чи не торкався поля (у волейболі чи тенісі)? А в таких видах спорту як гімнастика (спортивна чи художня) або фігурне катання?
Наші люди чинять щодо інших таких самих, як вони, людей, так само, як і наші політики, судді, чиновники чи правоохоронці. І, помінявшись з ними місцями, навряд чи чинили б інакше. І справа тут зовсім не у системі, яка змушує. Ніхто не змушує так себе поводити батьків, як вони це роблять на змаганнях. Ніхто не змушує їх так ставитись до інших людей. І політичні уподобання тут ні до чого. Більшість наведених мною прикладів стосовно батьків стосуються помаранчевого Києва. Ці потворні істоти – люди, які виходили на Майдан. А в тому ж синьо-білому Миколаєві нічого подібного я не бачив. Як і в помаранчевому Ірпені, де також майже всі побували на Майдані. Впевнений, що, якби я супроводжував сина на змагання по всій Україні, а не лише на окремі турніри, то побачив би подібне у багатьох регіонах незалежно від того, який Майдан (київський чи сєверодонецький) мешканці того населеного пункту підтримували.
Правдивість мого твердження щодо тотожності народу та політиків підтверджують останні вибори, які привели у депутати на місцях масу нових, простих людей. В тому числі тих, які виходили на Майдан. Вчительки у подертих колготках та інженери в подертих шкарпетках, лікарки з дешевою косметикою та охайні підприємці, які зробили самі себе, швидко й з задоволенням вляпалися в дерибан та корупцію, накупували собі «Лексусів» й набудували особняків, а також, маючи невеликі доходи, без проблем дозволяють собі «змотатися» на вихідні до Францію чи на матч Кличка до США.
А ким виростуть діти, наше майбутнє, маючи таких батьків та наставників? Адже їх змалечку вчать, що чесна поведінка й самовіддана, до сьомого поту, праця нічого не важить проти «даху», який вирішує, хто і чого заслужив. І здобути бажане допомагають зовсім не справедливість та вміння, а підступ, обман, порушення існуючих правил. Це риторичне питання я ставлю перед тими наївними людьми, які вважають, що час сам зробить свою справу, бо з його плином вимруть усі носії радянської комуністичної ментальності. Не зробить, бо ці носії продукують собі подібних. І не лише шляхом виховання своїх дітей, але й чужих часто також.
Подібних прикладів глибокої хвороби нашого суспільства (а не лише політикуму) можна наводити безліч з усіх без винятку сфер нашого життя. Народ встановлює для себе такі самі правила поведінки, що і політики. Політики ж є плоть від плоті народу. Одного дня протягом мого «безінформаційного» періоду я увімкнув телевізор та частково подивився «Свободу слова» і «Шустер live», де політики змагалися в очорненні одне одного та вибілюванні себе. Брехали й лицемірили усі. Без винятку. Та найприкрішими в цьому демагогічному коктейлі були вкраплення правди, яку усі казали про всіх. Не про себе. Садомазохістський сеанс взаємного роздягання та сором’язливі намагання спійманих на гарячому прикритися фіговими листочками викликали лише огиду до всіх без винятку та наводили на однозначний висновок: вони всі однакові та всі без винятку небезпечні для майбутнього України.
А ще неозброєним оком було видно, наскільки їм подобалося бути шоуменами, наскільки природньо виглядали вони всі у цій ролі. З якою пристрастю вони хапалися за стійки та мікрофони, щоб вилити чергову порцію лицемірних словесних помиїв. Потім я ще подивився вперше у житті «Камеді клаб» та «95-й квартал», популярністю у яких так пишаються деякі політики, вважаючи себе таким чином, мабуть, відкритими та прозорими. З тупим та вульгарним гумором я стикався не вперше, і мій лексикон також є далеким від витонченої словесності. Але це було щось за межами. І гордість політиків за те, що вони відвідують ці програми, де звучать їхні прізвища, характеризує абсолютну відсутність в наших можновладців художнього смаку та вкрай низький рівень їхнього інтелектуального розвитку. Шарікови вульгаріс при владі.
Включивши після двотижневої перерви новини, побачив, що у Греції досі продовжуються вуличні бої з поліцією, бо та застрелила хлопця. Не знаю, наскільки адекватна реакція греків, бо не чув і не читав про подробиці обставин, але сам факт того, що люди (не купка анархістів, а навіть викладачі університетів) готові аж так далеко зайти у протесті проти того, що вони вважають несправедливим, говорить багато про що.
Уявити українців, які так реагують на чужу смерть від руки навіть найсвавільнішого правоохоронця-садиста, неможливо. Он в Ірпені відомий своїм тривалим свавіллям мєнт п’яним вліз до чужої хати, щоб забрати в конаючого 40-річного наркомана гроші, а потім, коли йому здалося, що мало, поліз до сусідського помешкання, де почав жорстоко гамселити двоюрідного брата того наркомана та його батьків, за що дістав удар ножем від старенького та шанованого господаря-орденоносця, який в житті і мухи не образив, та мусив захищати свою стареньку дружину, яку цей мусор ледь не вбив. Не дивує, що міліція та прокуратура кинулася захищати свавільника, який порушив Конституцію і взагалі не мав підстав навіть чемно стукати у хвіртки цих будинків (за посадою він займається дитячою злочинністю, а не боротьбою з незаконним обігом наркотиків). Але ніхто з численних жертв цього бєспрєдєльщика, коли хворого (без одної нирки) діда забрали до буцегарні й засудили до утримання під вартою до суду, не те що не вийшов на вулиці, а навіть не погодився публічно розповісти про численні «геройства» покидька у погонах, підписати якусь петицію, просто прийти на суд. Та що там жертви. Навіть рідні не погодились дати свідчень в прокуратурі та суді, хоча потерпілі від мєнта є їхніми татом, мамою і братом. А зараз і родина діда не хоче нічого робити, аби добитися покарання бєспрєдєльщика, бо старенького випустили на підписку про невиїзд, і міліція з прокуратурою намагаються тихенько зам’яти цю справу, щоб і дід не сидів, і мєнт залишився працювати.
Чекаючи, поки у сина закінчиться тренування, слухав, про що розмовляють батьки. Люди масово лаяли Олега Бондаря, який сидить у кріслі міського голови, і казали, що він доведе місто до ручки гірше за будь-яку кризу. І роботодавці, і наймані працівники (навіть прості продавці) досить грамотно аналізували політику ірпінської влади, яка створила вкрай несприятливі умови для підприємницької діяльності. Казали, що хабарі, які вимагають за формальні дозволи, що при всіх попередніх владах видавали безкоштовно, неможливо сплатити, і підприємці змушені відмовлятися від окремих видів діяльності або взагалі закриватися, скорочувати працівників і здавати приміщення в оренду киянам, через що зменшуються виплати до бюджету. Розповіли історію, як один киянин вирішив розпочати в Ірпені бізнес, продав у столиці квартиру й купив в Ірпені більшу на першому поверсі, аби відкрити там магазин. Лише за дозвіл змінити цільове призначення квартири з нього здерли (не до бюджету, звичайно) аж 25 тисяч доларів. Тепер чоловік знаходиться в шоку, адже йому ще потрібно збудувати ґанок й отримати на це дозвіл. А це коштуватиме значно дорожче.
Однак остаточний підсумок цих розмов шокував мене не менше, ніж хабарницькі вимоги місцевих чиновників вищезгаданого підприємця. Батьки згадали Славика
(директора магазину «Каштан», який відверто заявив, що за те, аби його не чіпали, ірпінські можновладці запросили спочатку 20, а потім 100 тисяч доларів). Вони схвально відгукнулися про ту боротьбу, яку підприємець розпочав за свої права, не зважаючи на організований Бондарем шалений тиск із залученням пожежників, СЕС, податкової, міліції, прокуратури. Але резюмували, що Славик робить гірше лише собі, бо скоро в нього закінчиться термін дії ліцензії, і за її продовженням доведеться звертатися до місцевої влади. Гірка іронія всього цього полягає у тому, що ці підприємці чудово розуміють, що, коли в них закінчиться термін дії їхніх ліцензій, то, не зважаючи на їхню лояльність до влади, з них запросять таку суму, яку більшість просто не зможе сплатити й змушені будуть припинити свою підприємницьку діяльність. Але відганяють від себе цю думку, без надії на щось сподіваючись.
Коли ж настане цей момент, вони поповнять лави борців проти влади, але це мало їм допоможе. Бо одні назбирають необхідну для хабаря суму та сплатять, а інші, такі самі, як вони, не підтримають їх, бо дія ліцензії в них закінчиться пізніше. Коли ж їх назбирається критична маса, перші постраждалі будуть вже настільки розчаровані й втомлені боротьбою (до того ж знайдуть на той час для себе інші джерела доходів, наприклад, підуть кудись працювати зранку до вечора на зарплату), що не захочуть її продовжувати.
Це все – наш народ, «який пройшов Майдан». І який більше за ідею на Майдан не піде, бо його на тому Майдані жорстоко «кинули» ті, хто кликав людей вийти на площу. І який сам би з радістю когось «кинув», якби отримав те, що мають нині переможці Майдану. То чи можуть бути в такого народ інші правителі? І чи заслуговує він на інших?
Відповіді
2008.12.29 | крот
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
писать надо короче!!!2008.12.29 | странник
Та народ яким був таким і залищився.
2008.12.29 | Ю-А-Д
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Це точно - писати треба коротше, не перемішуючи нардепуків та презуків (президентів України) з футболом, тощо.2008.12.29 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Ю-А-Д пише:> Це точно - писати треба коротше
Читати треба уважніше
2008.12.29 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
крот пише:> писать надо короче!!!
Читати треба швидше!!!
2008.12.31 | Крот
Re: Це що за "чпо" (с) мною підписалося тут?
2008.12.29 | saha
Про футбол ти не правий
При кутовому можуть бути положення поза гроюА то я надіявся що ти згадаєш. Смертельні випадки на тотамі, які сталися останнього року.
Твоя стаття чудово пояснила звідки вини.
Чому здорові діти помирають від "одного" невеликого удару.
Томущо попередні удари заради "нього ж" не помічали.
А суперник це помічаючи доводить серію ударів до кінця ;(.
2008.12.29 | Torr
Пан Свистович ефективніший на домогосподарстві ніж в політиці.
з нього би вийшов гарний управдом.2008.12.29 | Михайло Свистович
Брехати негарно. Я неефективний у господарстві.
З мене вийшов би поганий управдом. А от у політиці я жовів сво.ю ефективність на практиці, і Вам подібного ніколи не досягти. Тому тут Вам краще жувати.2008.12.29 | Torr
Re: Брехати негарно. Я неефективний у господарстві.
Михайло Свистович пише:> З мене вийшов би поганий управдом. А от у політиці я жовів сво.ю ефективність на практиці, і Вам подібного ніколи не досягти. Тому тут Вам краще жувати.
Ой Михайле, давайте поглянемо на ващі досягнення в політиці -
"Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко згідно з Наказом від 12 грудня 2008 року № 1873 о/с вручив співзасновнику інтернет-сайту «Майдан» Михайлу Свистовичу нагрудний знак «За сприяння органам внутрішніх справ України» та диплом Всеукраїнського творчого конкурсу імені Ярослава Мудрого на краще висвітлення в засобах масової інформації діяльності органів внутрішніх справ у номінації «За об’єктивну критику» разом з посвідченням до відзнаки МВС України." http://maidanua.org/static/news/2007/1230548640.html
не соромно від корупційного режиму отримувати нагороди, та ще й за «За об’єктивну критику»?
2008.12.30 | Микола Гудкович
Це хто тут копчені оселедці розкидає?
Torr пише:> Михайло Свистович пише:
> > З мене вийшов би поганий управдом. А от у політиці я жовів сво.ю ефективність на практиці, і Вам подібного ніколи не досягти. Тому тут Вам краще жувати.
>
> Ой Михайле, давайте поглянемо на ващі досягнення в політиці -
Ви пропонуєте подивитися на досягнення в політиці, а натомість ухопили перше, що трапилося на очі:
> "Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко згідно з Наказом від 12 грудня 2008 року № 1873 о/с вручив співзасновнику інтернет-сайту «Майдан» Михайлу Свистовичу нагрудний знак «За сприяння органам внутрішніх справ України» та диплом Всеукраїнського творчого конкурсу імені Ярослава Мудрого на краще висвітлення в засобах масової інформації діяльності органів внутрішніх справ у номінації «За об’єктивну критику» разом з посвідченням до відзнаки МВС України." http://maidanua.org/static/news/2007/1230548640.html
Це можна назвати досягненням і в політиці, але Ви просто намагаєтеся відвернути увагу від теми.
> не соромно від корупційного режиму отримувати нагороди, та ще й за «За об’єктивну критику»?
Від якого-якого режиму? Ви наважитеся сказати це Юрієві Луценкові?
І, доречі, а що Ви зробили, щоби побороти корупційність цього «режиму»?
2008.12.30 | Torr
Миколі Гудковичу про копчені оселедці
Микола Гудкович пише:> Від якого-якого режиму? Ви наважитеся сказати це Юрієві Луценкові?
> І, доречі, а що Ви зробили, щоби побороти корупційність цього «режиму»?
я чекав відповіді від Михайла Свистовича на те незручне питання, а отримав відповідь типу "а ти хто такий?" від Миколи Гудковича. Ну то поясніть, Микола, чому влада нагородила за "конструктив" саме Михайла Свистовича а не скажім Т. Коробову? Чому на ОРД більш гострі публікації ніж на стартовій Майдану? Може тому, що Майдан не "Пульс Громадянського Спротиву", а лише клапан-запобіжник для випускання пару?
2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Миколі Гудковичу про копчені оселедці
Torr пише:>
> я чекав відповіді від Михайла Свистовича на те незручне питання
Для мене нем незручних питань
>
> чому влада нагородила за "конструктив" саме Михайла Свистовича а не скажім Т. Коробову?
Бо Коробова, на відміну від Свистовича, завжди працює за бабки на політиків
>
> Чому на ОРД більш гострі публікації ніж на стартовій Майдану?
Бо ОРД працює на БЮТ. Тому щодо опонентів цього блоку публікації будуть гострими аж до неадекватності. І навпаки.
2008.12.30 | Torr
Re: Миколі Гудковичу про копчені оселедці
Михайло Свистович пише:> > Чому на ОРД більш гострі публікації ніж на стартовій Майдану?
>
> Бо ОРД працює на БЮТ. Тому щодо опонентів цього блоку публікації будуть гострими аж до неадекватності. І навпаки.
А Майдан працює на несунів?
2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Миколі Гудковичу про копчені оселедці
Torr пише:>
> А Майдан працює на несунів?
Ні, на цих мудаків Майдан не працює (коли Речинський так само назве БЮТівців можете заїкатися щось там про об"єктивність ОРД)
2008.12.30 | Анатоль
Якщо НУ - мудаки, БЮТ - мудаки, про ПРУ, КПУ, БЛ-вже мовчимо,то
якого ж політичного чуда Ви чекали?Хто ж може щось змінити при такій розстановці?
І чи хоче цей народ щось міняти, якщо вибирає одних мудаків?
А чи є тут не мудаки? (бажано не одним словом "Є")
Якщо всі (чи майже) мудаки, то Ви повинні визнати, що Ющенко зробив чудо, що зумів в такій обстановці забезпечити демократію, свободи, конкурентність, політичну, соціальну, економічну стабільність.
В усякому разі Ющенко на загальнонаціональному рівні діяв (і діє) незрівнянно краще і ефективніше, ніж Свистовичі на ірпінському.
Факт.
Це якби Свистовичі показали приклад ефективної роботи, досягнутих змін на краще на районному рівні, то можна було б з увагою поставитись до Ваших претензій до президента, а так...
Це нагадує болільника на трибуні, що ругає футболіста на полі...
2008.12.31 | Михайло Свистович
Re: Якщо НУ - мудаки, БЮТ - мудаки, про ПРУ, КПУ, БЛ-вже мовчимо,то
Анатоль пише:> якого ж політичного чуда Ви чекали?
Що вони будуть немудаками, як були короткий період 2002-2005 років
>
> А чи є тут не мудаки?
Тут - це де?
>
> Якщо всі (чи майже) мудаки, то Ви повинні визнати, що Ющенко зробив чудо, що зумів в такій обстановці забезпечити демократію, свободи, конкурентність, політичну, соціальну, економічну стабільність.
Та ні, мудаків в принципі це влаштовує, й не Ющенко це забезпечує, а ситуація
>
> В усякому разі Ющенко на загальнонаціональному рівні діяв (і діє) незрівнянно краще і ефективніше, ніж Свистовичі на ірпінському.
> Факт.
Фактом є протилежне. На ірпінському рівні при Свистовичах і демократії було більше, і корупція майже зникла, і дерибан припинився повністю, хоча навкруги аж буяв. В Україні Ющенка корупція лише зростала, в Ірпені Свистовичів зменшувалась.
2008.12.31 | Анатоль
Якби Ющенко діяв так прямолінійно і бездарно як Свистовичі, то в
Україні вже давно була б диктатура і розгул "антикризів" чи "рейдерюш", а так маємо демократію і баланс сил, що для самої совкової з постсовкових країн є не те, що добре, а просто чудо.2008.12.31 | Михайло Свистович
Бездарніше за Ющенка діяти важко
Тим більше Ви нічого не знаєте, як діяв Свистович, судите як вболівальник на трибуні.Анатоль пише:
> Україні вже давно була б диктатура і розгул "антикризів" чи "рейдерюш"
Диктатури не було і до нього, не було б і без нього, а розгул всілякого лайна зараз такий, якого не було ніколи.
2009.01.05 | yes
Re: Як би якось вміли діяти, то були б ниньки при владі
А так шукаєте чесного і справедливого суду2009.01.10 | Михайло Свистович
Якось - це діяти корупційно. Ми так не хотіли. Тому проти нас
об"єдналися і балоган, і несуни, і тюльки, і риги, і литвини, і камунізди, і социки, і уенпізди. Бо бабла і землі на шару хочеться всім.2009.01.10 | Сергій Кабуд
ти наівна дитина яка просто незріла для політичної боротьби
виправдовуватися не требапотрібен РЕЗУЛЬТАТ
маю видзначити що обьктивно ви доклалися до перемоги Помаранчової Революції достатньо шоб було чим пишатися
але одна перемога не є кінцем шляху
ти просто не маєш знаннь достатніх для адекатного розуміння ситуації
тому і бачиш прични другорядні, третьорядні і не бачиш суть
ВЧИТИСЯ ТРЕБА поки не старий
без знань ти ніхто
2009.01.12 | Михайло Свистович
написала людина, яка не зробила в політборотьбі і 1% мого
Сергій Кабуд пише:>
> маю видзначити що обьктивно ви доклалися до перемоги Помаранчової Революції достатньо шоб було чим пишатися
Мене пишання не цікавить, мене цікавить кінцевий результат
>
> але одна перемога не є кінцем шляху
я знаю
>
> ти просто не маєш знаннь достатніх для адекатного розуміння ситуації
це ти не маєш
2009.01.17 | thinker
Re: Якось - це діяти корупційно. Ми так не хотіли. Тому проти нас
... дещо некоректно сформульована як юристом особиста теза-причина сьогоднішньої ситуації в Україні, в сенсі, що якби пана Мхайла допустили до "бабла", як декого інших", то все було б добре, бо його, цього "бабла" ще вистача., як стверджує п. Михайло, а йому його чогось не дають??? Чи є й інша причина?2009.01.17 | Михайло Свистович
Re: Якось - це діяти корупційно. Ми так не хотіли. Тому проти нас
thinker пише:> ... дещо некоректно сформульована як юристом особиста теза-причина сьогоднішньої ситуації в Україні, в сенсі, що якби пана Мхайла допустили до "бабла", як декого інших", то все було б добре
Не сумнівайтесь. Було б.
> а йому його чогось не дають???
Не чогось, а тому, що красти хочуть
2009.01.10 | мip жєсток
Фактом є те, що, вибачаюся параша ...
Михайло Свистович пише:> Фактом є протилежне. На ірпінському рівні при Свистовичах і демократії було більше, і корупція майже зникла, і дерибан припинився повністю, хоча навкруги аж буяв. В Україні Ющенка корупція лише зростала, в Ірпені Свистовичів зменшувалась.
на вокзалів Ірпені, як при "злочинному режимі" була прикладом досягнень народного господарства приірпінського регіону і показником культурного рівня наріду, котрий в тому регіоні проживає, так такою ж і залишилася при Мирославі... от якби "правдолюб, правдоборець і правдощукач" взяв до лап лопату, а ще й оголосив акцію прямої дії серед майданівців... але... так отож...
а стосовно корупції, то скажіть будь-ласка, який йолоп міг дати якусь копійчину "правдолюбу, правдоборцю і правдощукачу"?
по-перше, одразу проп"є, по-друге, нічого не зробить, а по-третє, якщо вже борони Боже і візьметься за справу то буде біда
2009.01.12 | Михайло Свистович
Re: Фактом є те, що, вибачаюся параша ...
мip жєсток пише:>
> на вокзалів Ірпені, як при "злочинному режимі" була прикладом досягнень народного господарства приірпінського регіону і показником культурного рівня наріду, котрий в тому регіоні проживає, так такою ж і залишилася при Мирославі... от якби "правдолюб, правдоборець і правдощукач" взяв до лап лопату, а ще й оголосив акцію прямої дії серед майданівців... але... так отож...
Оголошу, якщо ти на неї прийеш
> а стосовно корупції, то скажіть будь-ласка, який йолоп міг дати якусь копійчину "правдолюбу, правдоборцю і правдощукачу"?
> по-перше, одразу проп"є, по-друге, нічого не зробить, а по-третє, якщо вже борони Боже і візьметься за справу то буде біда
Це ти про себе? Влучно.
2009.01.12 | Кравчук
Re: Фактом є те, що, вибачаюся параша ...
Мір - сам би взяв лопату і оголосив серед ірпінців акцію. А то майданівців - привикли на шару, щоб хтось після них грязюку вишкрібав.2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Брехати негарно. Я неефективний у господарстві.
Torr пише:>
> Ой Михайле, давайте поглянемо на ващі досягнення в політиці
Давайте. За показником ресурси-результат кращого не зустрічав
(скромно опускаю очі та червонію). А потім поглянемо на Ваші, порівняємо і скромно помовчимо
>
> не соромно від корупційного режиму отримувати нагороди, та ще й за «За об’єктивну критику»?
Не соромно. Заслужена ж нагорода. І корисна. Тепер поганим мєнтам важче бути мою критику заперечити. А от з рук Ющенка Орден мужності 3 ступеня отримувати якось не захотілося.
2008.12.30 | Torr
Re: Брехати негарно. Я неефективний у господарстві.
Михайло Свистович пише:> Давайте. За показником ресурси-результат кращого не зустрічав
> (скромно опускаю очі та червонію). А потім поглянемо на Ваші, порівняємо і скромно помовчимо
>
> >
Ці показники - заслуга не ваша, а скоріш моя як одного з активних дописувачів на цьому форумі.
> > не соромно від корупційного режиму отримувати нагороди, та ще й за «За об’єктивну критику»?
>
> Не соромно. Заслужена ж нагорода. І корисна. Тепер поганим мєнтам важче бути мою критику заперечити. А от з рук Ющенка Орден мужності 3 ступеня отримувати якось не захотілося.
а з рук доброго мєнта Луценка - захтілося? Але це справа смаку і уподобань - з чиїх рук отримувати Ордени.
2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Брехати негарно. Я неефективний у господарстві.
Torr пише:> Ці показники - заслуга не ваша, а скоріш моя як одного з активних дописувачів на цьому форумі.
Таки моя, бо форум я собі в заслги зовсім не записую. Сайт - це насамперед статті і новини. Але я мав на увазі реальне життя. То ж Ви тут ні до чого.
>
> а з рук доброго мєнта Луценка - захтілося?
Ні, не захотілося. І якби знав, що мені вручатимуть нагороду, не пішов би туди, як не пішов отримувати медальку за Помаранчеву революцію. Але якщо вже прийшов і вручили, то плюватися й верещати (та ще у залі, звіди люди валять на фуршет) це - ідіотизм.
>
> Заперечувати вашу «критику» вони і не збиралися - вона ж "об’єктивна".
Брехати негарно. Вони майже завжди її заперечують. Щоб не брехати достатньо почитати Майдан та сайт МВС (там часто з"являються заперечення, і ми їх передруковуємо часто, щоб люди бачили обидві точки зору).
2008.12.30 | Torr
Re: Брехати негарно. Я неефективний у господарстві.
Михайло Свистович пише:> Ні, не захотілося. І якби знав, що мені вручатимуть нагороду, не пішов би туди, як не пішов отримувати медальку за Помаранчеву революцію. Але якщо вже прийшов і вручили, то плюватися й верещати (та ще у залі, звіди люди валять на фуршет) це - ідіотизм.
Вони визнали Вас за чесного політика.
2008.12.29 | Михайло Свистович
Я правий вже років 20 Re: Про футбол ти не правий
saha пише:> При кутовому можуть бути положення поза грою
Не можуть. Гол забили з кутового. Гравець, який подавав кутовий, закрутив м"яча у ворота.
> Читай правила
Не маю потреби, бо знаю їх і так.
> А то я надіявся що ти згадаєш. Смертельні випадки на тотамі, які сталися останнього року.
Вони тут ні до чого, тому я їх не згадував.
> Твоя стаття чудово пояснила звідки вини.
Не пояснила абсолютно.
> Чому здорові діти помирають від "одного" невеликого удару.
> Томущо попередні удари заради "нього ж" не помічали.
> А суперник це помічаючи доводить серію ударів до кінця ;(.
Ні, в тих випадках не було нічого подібного, якщо ми говоримо про ті самі випадки. Я знаю про два випадки (турнір з таеквондо в українському Кременчуці та з кудо у російському Кемерово). Ні там, ні там нічого подібного до описаного у моїй статті не було. Все було в рамках правил, і ці смерті стали збігом купи випадковостей, як смерть дівчинки на заняттях танцями в Запоріжжі чи тяжкий стан хлопчика, який підковзнувся на сходах школи в Ірпені. Не варто неадекватно спекулювати цими смертями й неадекватно вішати звинувачення на когось, не розібравшись в ситуації через нестачу інформації.
Отак ти і тобі подібні і в житті. Щось дізнаються, щось десь почують і бігом співставляють, роблячи "логічні" висновки. А в результаті виходить фігня, через яку страждають невинні люди і хороша справа.
Іноді краще жувати.
2008.12.29 | saha
Це вже краще
Але ще є таке поняття як пасивний офсайд.Це коли ігрок який в офсайді відволікав увагу голкіпера.
Т ак, що формалоно позагрою може бути навіть коли закрутив;).
Читай правила
> Ні, в тих випадках не було нічого подібного, якщо ми говоримо про ті самі випадки. Я знаю про два випадки (турнір з таеквондо в українському Кременчуці та з кудо у російському Кемерово). Ні там, ні там нічого подібного до описаного у моїй статті не було. Все було в рамках правил, і ці смерті стали збігом купи випадковостей, як смерть дівчинки на заняттях танцями в Запоріжжі чи тяжкий стан хлопчика, який підковзнувся на сходах школи в Ірпені. Не варто неадекватно спекулювати цими смертями й неадекватно вішати звинувачення на когось, не розібравшись в ситуації через нестачу інформації.
Можливо. Але дуже схоже на описане тобою. Ті два випадки я й мав на увазі, але не був обізнаний в усіх детялях.
Хто за один раз збіг 2 рази закономірність. я свічку не тримав ;(.
2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Це вже краще
saha пише:> Але ще є таке поняття як пасивний офсайд.
> Це коли ігрок який в офсайді відволікав увагу голкіпера.
В такому разі суддя мав би свиснути ще до подачі кутового або під час польоту м"яча, а не чекати, поки той затріпотить у сітці. Та й не було там нічого подібного, і судді казали саме про "активний" офсайд.
>
> Можливо. Але дуже схоже на описане тобою. Ті два випадки я й мав на увазі, але не був обізнаний в усіх детялях.
Я теж не обізнаний в усіх деталях, тому й не роблю висновків.
>
> Хто за один раз збіг 2 рази закономірність
Як показує практика - не є. Бо таких збігів у житті повно. Про дівчинку-танцюристку у Запоріжжі я вже згадував. Є ще випадки смерті пловця у басейні в Луцьку, дітей та підлітків на фізкультурі у Львові, Луцьку, Чернівцях, Запоріжжі. Спортсменка, майстер спорту, у Хмельницькому померла на власному весіллі під час танцю з молодим. Хокеїст у Вінниці помер післ тренування.
І хворі, і нібито здорові люди помирають, буває, в найнесподіваніші моменти й без видимих причин. Смерть російського хлопчика я бачив на відео. Суперник встиг йому нанести лише два несильних удари по тілу, яке ще й було захищене жилетом. Таких ударів за кожен поєдинок наносяться десятки, і їх навіть ніхто не відчуває. На таеквондо смерть також з розряду фантастики. Зате всі встигли її відкоментувати, не маючи ніякої інформації. Навіть один лікар, який не знав нічого, але розпатякував, якщо зміщені хребці, то врятувати було неможливо, а якщо пошкоджений мозок, то... При цьому він не знав, що там насправді. Але хвилю проти тренерів, організаторів, суддів і самого хлопця, який наніс удар за всіма правилами, здійняли таку, що на нашомутаеквандо можн ставити хрест.
2008.12.30 | saha
Re: Це вже краще
Михайло Свистович пише:> saha пише:
> > Але ще є таке поняття як пасивний офсайд.
> > Це коли ігрок який в офсайді відволікав увагу голкіпера.
>
> В такому разі суддя мав би свиснути ще до подачі кутового або під час польоту м"яча, а не чекати, поки той затріпотить у сітці. Та й не було там нічого подібного, і судді казали саме про "активний" офсайд.
Я не розкажу про тонкості пасивного офсайду(його точно повинні зафіксувати бокові арбітри, але суддя може дати дограти епізод і потім свиснути).
Пасивний він називається в народі. А реально є тільки офсайд.
Я просто сказав що з углового теоретично осайд може бути. Про випадок який ти описував не вкурсі.
Але просто ти навіть заперечував теоретичну можливість офсайду;).
Теоретично суддя може при касанні мяча в центрі поля свиснути і показати на центр поля і сказати, що гол;) Що буде з тим суддею не знаю );
Є Ще інспектор матчу,який може вилучити суддю
>и таку, що на нашому таеквандо можн ставити хрест.
Добре що прояснили ці випадки. Хоча імовірність смертельних випадків при такому суддівстві напевно зростає.
2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Це вже краще
saha пише:>
> Я не розкажу про тонкості пасивного офсайду(його точно повинні зафіксувати бокові арбітри, але суддя може дати дограти епізод і потім свиснути).
Може, але свистисть, як правило, до того. До того ж там фіксував "офсайд" вже після голу головний, а не боковий суддя.
>
> Теоретично суддя може при касанні мяча в центрі поля свиснути і показати на центр поля і сказати, що гол;) Що буде з тим суддею не знаю );
Нічого не буде. Або бде йому менше, нід якби він такого не зробив. І я не здивуюся, якщо скоро так і чинитимуть судді.
> Є Ще інспектор матчу,який може вилучити суддю
Інспектори також свої на дитячих змаганнях, якщо взагалі вони там є.
>
> Добре що прояснили ці випадки. Хоча імовірність смертельних випадків при такому суддівстві напевно зростає.
Зростає звичайно.
2008.12.29 | Володимир I
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Вітаю, пане Михайле, з реалістичним висновком. Колись я вже казав, що це - біологія, а ви не погоджувалися. Тепер самі переконалися. Генетична відсутність якихось клепок в голові призводить до аморальності людей і аморальності суспільства. Неповноцінні люди повноцінне суспільство створити не можуть. Ми -як блеки в Африці. нездатні до прогресу. Висновки з цієї реалії можна робити різні. Найреалістичніший - потреба патріотичної диктатури, яка врятує країну і ПРИМУСИТЬ народ бути моральним та патріотичмим.Але це вже - інша розмова.2008.12.30 | Мірко
Патріотична диктатура не поможе
Володимир I пише:> Вітаю, пане Михайле, з реалістичним висновком. Колись я вже казав, що це - біологія, а ви не погоджувалися. Тепер самі переконалися. Генетична відсутність якихось клепок в голові призводить до аморальності людей і аморальності суспільства. Неповноцінні люди повноцінне суспільство створити не можуть. Ми -як блеки в Африці. нездатні до прогресу. Висновки з цієї реалії можна робити різні. Найреалістичніший - потреба патріотичної диктатури, яка врятує країну і ПРИМУСИТЬ народ бути моральним та патріотичмим.Але це вже - інша розмова.<
Нашому суспільстві бракує одного етапу суспільного розвитку. А це того яке існувало в Гамериці десь сто кілька років тому, - а саме ковбойського "свавілля". Що маю на увазі, це перйод часу без всесущої державної влади. Без суддів. Без міліції. Але кожний носив справедливість і право прищіплене збоку на ремені. Це був так званий "вирівнювач" марки Колт або Сміт і Вессон.
В цих умовах, за найменше шахрайство можна було заслужити на кілкадесять ґрамів горячого олива. І в якраз таких умовах виробляється певний закон шляхетности, який не все дається досконало вивчити в умовах законовладдя. А вже пісьля певного перйоду цього "закону дикого заходу" переходиться на нормальні "цивілізовані" громадські стосунки.
Отже рецепта - на наступних 10-20 років усім дорослим громадянам ПСМ у кишеню, - і розпустити ментів та суддів. А лише пісьля такого строку часу наново заложити інституцію судів та поліції.
2008.12.30 | Володимир I
Re: Патріотична диктатура не поможе
Так, але не забувайте, що то були нормальні люди, які носили свободу в собі. А укри - люди ненормальні. Переважна більшість. І свобода та гідність для них - порожній звук. Бидло. Тому я й кажу: націоналістична диктатура. Раз вони генетично не можуть без хазяїна, то нехай це буде НАШ хазяїн, а не чужий. Чужих ми вже мали. Втім, маємо і досі. Совок накинув і накидає їм свою матрицю. Тож надзадача: зруйнувати їхню і накинути свою. А без диктатури це неможливо.2008.12.30 | Мірко
Не бачу який це вихід
Якщо українці ґенетично знищений народ, то яким чудом український диктатор буде якось чесніший. Буде якраз Юлька - диктаторка.2009.01.01 | Володимир I
Re: Не бачу який це вихід
Ну, блін, то ви перегнули палицю. Я ж не казав, що повністю знищений генетично. Але неповноцінних - більшість. Втім, людей розумних та здібних, з яких міг би вийти патріотичний диктатор, досить багато. І для залюднення органів влади таких людей вистачить. І чому ви зразу про нечесність? Звісно, при демократії більше гласності та можливостей контролю, але чи завжди це сприяє очищенню політикуму? Аж ніяк. І Україна - яскравий приклад. Тобто тут - 50/50 що краще в плані чесності влади.А психологічний портрет потенційного диктатора ось який: людина патріотична, розумна та реалістично і жорстко мисляча, з організаторськими здівбностями. Матеріальні речі як мета існування його не цікавлять. Цікавить його системна діяльність (як от - розбудова Української деражви, її війська, розвідки, служби безпеки і т. ін.)і те задоволення, що він його отримує від результату (славна пам'ять серед вдячних нащадків, місце в історії).
Невже ви не зустрічали серед ваших знайомих таких людей?
2009.01.05 | Микола
Re: Не бачу який це вихід
А рівень повноцчнності буде визначати пан Володимир І.Порада щодо критеріїв: занадто розумних та занадто чесних теж треба визнати неповноцінними, бо диктатору набагато простіше і зручніше керувати нормальним, здоровим... бидлом.
2009.01.10 | Володимир I
Re: Не бачу який це вихід
От вами і керують неукраїнські правителі. Я краще вас знаю, що демократія - краще за диктатуру, але зараз для порятунку України потрібна патріотична диктатура, інакше гаплик. Позірна демократія спричинилася до того, що всі матеріально-фінансові ресурси не в руках українців, мас-медіа - теж. Ще трохи - і України не стане ані як духовного цілого, аня як територіального. Якщо ви не розумієте реальних речей, то хочеться нагадатьи вам про такого собі винниченка. Той теж у старшному і жорстокому 18 році пікся про демократію, неи розуміючи, що свій диктатор завжди краще, аніж чужий. От і отримали в результаті чужого. І мільйони смертей. Демократе ви наш....2009.01.10 | Олександр Дядюк
Re: Не бачу який це вихід
Володимир I пише:> От вами і керують неукраїнські правителі. Я краще вас знаю, що демократія - краще за диктатуру, але зараз для порятунку України потрібна патріотична диктатура, інакше гаплик.
Шановний Володимире - призвати диктатора не важко.
Питання в іншому - як його потім позбутись?
Не дасте відповідь?
2009.01.14 | Володимир I
Re: Не бачу який це вихід
Питання стоїть не так. А отак: скоро й кликати не треба буде. Сам може прийти. З Півночі. Так от: який диктатор гірший: північний чи свій? Питання риторичне, бо північного ми вже мали аж надто довго. Результат - на ліце. І чому Ви так впевнені, що свого доведеться позбуватися? А, може, він сам піде - як Піночет?2008.12.29 | Ghost
постколониальный синдром + национальный комплекс неполноценности
2008.12.29 | Роман Гнатюк
Браво!
Навіть якби в мене було достатньо часу (а в мене його теж ой як нема), не зміг би написати краще. Додати - так, змінити - нічого.На жаль, не бачу виходу з цієї ситуації. Все прогнило - з самого даху до підвалин суспільства. Рим часів Нерона (або Содом і Гоморра). Пєчальна.
2008.12.30 | Angry Orange
вихід з цієї ситуації
> На жаль, не бачу виходу з цієї ситуаціїKISS (Keep It Simple Stupid) - Emigration!
2008.12.30 | Володимир I
Re: вихід з цієї ситуації
Це дійсно так. Я вже над цим думаю. Бо через рік може бути пізно. Або померти в бою. Та ба - нема організації, яка б покликала таких, як я.2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: вихід з цієї ситуації
Angry Orange пише:> > На жаль, не бачу виходу з цієї ситуації
> KISS (Keep It Simple Stupid) - Emigration!
Це дійсно вихід. Емігруйте й забирайте з собою собі подібних. Нам буде легше побудувати нормальну державу.
2008.12.31 | Angry Orange
Ну і? Давно. І як, легше вже стало?
> Емігруйте й забирайте з собою собі подібних. Нам буде легше побудувати нормальну державу.Давно вже емігрував
Може, навпаки? Якщо б такі, як "Angry Oranges" з "Хвізіками" могли б в Україні залишитись, а Медведчуки з Юлями к чортам би поїхали, то мабуть таки легше би було будувати в Україні щось на кшалт Голандії або Канади (враховуючи їх помилки в "політкоректності", звичайно). Але далееко ж Україні навіть до Балтійських країн
Так що ж іншим людям залишається робити, які не хочуть так жити? Боротися? Тут є таке подружжя громадських активістів, що боролись, боролись, спробували побудувати в Ірпені громадянське суспільство
А я все таке ще після 1991 побачив, прочув на шкурі, та й... Bye-bye
На превеликий жаль, все, що я бачу в Україні, тількі підтверджує найпоганіші прогнози. Майже половина населення с задоволенням ссуть у Хама та інших Хамяток; інша "майже половина" фанатично цілує Св. Юлію під хвіст. Людей з українсько-європєйсько ментальністю дуже невеликий прошарок, у такому середовищі - they are doomed!
Отже - вихід дійсно тількі індівідуальний. А саме - виїзд! Тут вариантів багато, в залежності від індівідуальних здібностей, професії і т.і. Але, як я переконаний самим Життям (і пан Свистович тількі підтвердив це своїм головним постом): найкраще - це вчасно зробити ноги!
"Тікай з України, тікай!
Тікай на дорогу свободи.
За синій широкий Дунай,
Де мешкають вільні народи.
Тікай з України, тікай!"
2009.01.10 | Володимир I
Re: Ну і? Давно. І як, легше вже стало?
Або збройна боротьба, або - тікати. А оскільки збройна боротьба - це нереально, то вихід лишається тільки один.2009.01.12 | Михайло Свистович
стало Re: Ну і? Давно. І як, легше вже стало?
Angry Orange пише:>
> Давно вже емігрував
стає легше, бо ж відсоток тих, кому Україна пофіг, зменшується з від"їздом до Вас подібних.
>
> Може, навпаки? Якщо б такі, як "Angry Oranges" з "Хвізіками" могли б в Україні залишитись, а Медведчуки з Юлями к чортам би поїхали, то мабуть таки легше би було будувати в Україні щось на кшалт Голандії або Канади (враховуючи їх помилки в "політкоректності", звичайно).
Котлети окремо - мухи (Юлі з Медведчуками) окремо. Хвізик з України не емігрував. Він залишився її громадянином.
>
> Але далееко ж Україні навіть до Балтійських країн
Бо Ви любите себе, а не Україну. Ви хочете від неї брати, а не їй віддавати.
>
> Так що ж іншим людям залишається робити, які не хочуть так жити? Боротися?
так
>
> Тут є таке подружжя громадських активістів, що боролись, боролись, спробували побудувати в Ірпені громадянське суспільство
а нічого відразу не буває, боротба - це не лише успіх
>
> А я все таке ще після 1991 побачив, прочув на шкурі, та й... Bye-bye
І Вам того ж.
>
> На превеликий жаль, все, що я бачу в Україні, тількі підтверджує найпоганіші прогнози. Майже половина населення с задоволенням ссуть у Хама та інших Хамяток; інша "майже половина" фанатично цілує Св. Юлію під хвіст. Людей з українсько-європєйсько ментальністю дуже невеликий прошарок, у такому середовищі - they are doomed!
Тому я й ніколи не виїду звідси, бо не хочу, щоб Україна була такою
>
> Отже - вихід дійсно тількі індівідуальний
Для ковбасних осіб. Для України та тих, кому вона болить, це не вихід.
>
> "Тікай з України, тікай!
> Тікай на дорогу свободи.
> За синій широкий Дунай,
> Де мешкають вільні народи.
> Тікай з України, тікай!"
Чужії дари споживай,
І совісті мук ти не знай,
Жери за їх гроші, бухай.
2008.12.30 | Роман Гнатюк
Re: вихід з цієї ситуації
Angry Orange пише:> > На жаль, не бачу виходу з цієї ситуації
> KISS (Keep It Simple Stupid) - Emigration!
>
Єдина проблема: коли всі такі як я врешті-решт емігрують (а що - ще не всі емігрували?), то залишаться тіки такі рагулі як ви, шановний. Але, як то кажуть, рагулям - рагульськая жизнь! Впірьод!
2008.12.31 | Angry Orange
не хаміть!
Одначе ви хамло, нешановний! Я вас "рагулем" чи ще якось не називав. Ви мене зовсім не знаєте, а вже "визначили"Що до порад виїхати, то я вже давно "тут", за n-years ні разу не пошкодував і знаю, що кажу. Це дійсно вихід, але не в масштабах країни, звичайно, а от для окремо взятої сім'ї. Правда зробити це зараз значно важче, ніж було у 90-х, бо в період world economic recession з роботами у розвинених країнах не густо, і іміграційні програми ці країни значно скорочують. Але можливість ще залишається, і хто дуже бажає - will be rewarded accordingly.
Маю попередити, що медом тут, наприклад, у Канаді
2008.12.30 | Володимир I
Re: Браво!
Вихід є - патріотична диктатура. Але чисто теоретичний. Зреалізувати його ніхто не зможе за браком ресурсів та з перспективою шаленого сротиву москви та 5 колони.2008.12.30 | Роман Гнатюк
Так ото-ж бо... :( No exit...
2008.12.30 | Микола Гудкович
Вихід є
Роман Гнатюк пише:> На жаль, не бачу виходу з цієї ситуації.
> Все прогнило - з самого даху до підвалин суспільства. Рим часів Нерона (або Содом і Гоморра). Пєчальна.
Виходи принаймні два. Нічого не робити, і тоді з Україною буде як із Содомом або Римом, і невідомо, що гірше.
Другий — мені він симпатичніший — робити все, що в наших силах, кожен на своєму місці. Самому не брати участі в злочинах (аніщонайменших), не давати іншим цього робити, інформувати про злочини громадськість.
Як там: «Роби що мусиш, і най буде як буде».
2008.12.30 | Володимир I
Re: Вихід є
Порядна людина інакше й не чинитиме. Але наразі йдеться про системну діяльність, щляхи до якої закриті. А взагалі-то теорія "малих дєл" закінчилася нічим іще за життя її творців. Почитайте відповідну літературу. А коротше - середовише швидко поглинало і перетравлювало ентузіастів.2008.12.30 | Микола Гудкович
Увага —
Володимир I пише:> Порядна людина інакше й не чинитиме.
Все. Ви все сказали. Жодних теорій не треба — «порядна людина інакше і не чинитиме». Єдине, що треба — залишатися порядною людиною.
> Але наразі йдеться про системну діяльність, щляхи до якої закриті.
Закриті й закриті. Все, плюнули і йдемо далі. Ми на руїнах, але часу скиглити немає.
> А взагалі-то теорія "малих дєл" закінчилася нічим іще за життя її творців.
Не потрібно теорій. Все простіше навіть за теорію. І все складніше за будь-яку найскладнішу практику: все, що треба — лишатися порядною людиною.
> Почитайте відповідну літературу. А коротше - середовише швидко поглинало і перетравлювало ентузіастів.
Це шлунок в мене пироги поглинає. А ентузіасти — за визначенням — люди, їм свій вибір робити самим. Мені — самому, Вам — самому. Нехай спробують поглинути…
2008.12.30 | Володимир I
Re: Увага —
Мене - не поглине, але бачив багато таких, що поглинуло. Тобто, за сприятливих умов ці люди багато б зробили для країни, а опиратися екстремальним обставинам та спокусам у них забракло внутрішнього стрижня.2009.01.05 | Микола
Re: Увага — (+ щодо тексту як я його зрозумів)
Так. І все.Трохи щодо самого тексту. Як на мене, він не стільки про те які ми погані, а про те що лаяти поганих пролітиків - найпростіше діло, бо вони ж, насправді, - це ми.
І не треба думати що це в нас народ такий особливо сволотний - тіж американці щодо індіанців (та й поміж себе) були такою сволотою... Що чикагська поліція (+ мер) на утриманні у мафії - це тріумф порядності? Що, як ви думаєте мали відчувати чесні люди у такій ситуації? - Правильно, безвихідь, тому що "усьо схвачєно, за всьо заплачєно...".
Тай про універсальний урівнювач тут наплели такої дурні: що ти (один) зробиш зі своїм сміт енд вессоном проти банди з тимиж сміт енд вессонами та щей з вінчестерами, яка до того ж тримає на гачку і суддю, і шерифа.
2008.12.30 | Анатоль
Не згоден ні з заголовком, ні з висновками.
>Ми – народ, який заслуговує на таких правителівНі, не заслуговує.
Такого президента цей народ не заслуговує. Це була флуктуація, щасливий збіг обставин, подарок долі.
Такого президента (українського, демократичного, чесного) не було і більше не буде в Україні.
Будуть такі, на яких заслуговуємо (проросійські, диктатори, злодії, брехуни).
>бо його на тому Майдані жорстоко «кинули» ті, хто кликав людей вийти на площу
Ніхто його не кидав. Кинутими вважають себе хіба що ті, хто чекав манни небесної від президента.
А він і так зробив більше, ніж можна було зробити в цих умовах з цим народом.
Просто ви цього поки-що не можете зрозуміти.
Але дана стаття в правильному напрямку до розуміння наших реалій.
2008.12.30 | Володимир I
Re: Не згоден ні з заголовком, ні з висновками.
Ха-ха-ха! Ги-ги-ги! Хі-хі-хі!2008.12.30 | Анатоль
Дякую. Прекрасне підтверження моїм словам.
>Ха-ха-ха! Ги-ги-ги! Хі-хі-хі!2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Не згоден ні з заголовком, ні з висновками.
Анатоль пише:>
> Ні, не заслуговує.
> Такого президента цей народ не заслуговує. Це була флуктуація, щасливий збіг обставин, подарок долі.
Хай Вам все життя дарують тільки такі подарунки
> Такого президента (українського, демократичного, чесного) не було і більше не буде в Україні
Вас неправильно проінформували, хто в нас Президент
> Будуть такі, на яких заслуговуємо (проросійські, диктатори, злодії, брехуни)
Так такий і є. Правда, не зовсім проросійський (лише церкві московській віддає перевану) і не диктатор, хоча й замашки месіанські має.
>
> Ніхто його не кидав
Та кидали. В т.ч. й ті, хто сьогодні є президентом і прем"єром.
>
> Кинутими вважають себе хіба що ті, хто чекав манни небесної від президента
Ні, також ті, хто чекав від нього виконання його обіцянок або хоча б намагання їх виконати.
> А він і так зробив більше, ніж можна було зробити в цих умовах з цим народом.
Та ні, міг би і значно гірше зробити. Як у тому анекдоті про Леніна з добрими очима.
> Просто ви цього поки-що не можете зрозуміти
Це Ви не можете і не хочете
2008.12.30 | Кравчук
Перевернутий світ
Саме таке враження було в мене після повернення в Україну, після 3 річного проживання за кордоном. Часто мені здається, що я бачу сон, оскільки спостерігаю речі, які виходять за межі здорового глузду. Все що ми маємо в житті, політиці - наш український стиль життя і нікуди ти не дінешся. Майдан дав манюсінький поштовх до змін на підкорковому рівні розуміння того як можна жити в суспільстві без грубощів, самодурства і понтів. Довго ще прийдеться чекати коли ці молекули змін виведуть на новий якісний рівень суспільство, на жаль.Про спорт і дитячі бої - мій досвід і спостереження, говорить тільки одне - виставляти дітей на ударні контактні змагання - не має нічого спільного зі здоровям. Будь-якому першокурснику медінституту відомо, що навіть легесенькі удари-струси можуть спричинити до невідомих змін в мізку. І чим раніше почати - тим більша загроза покалічити дитину, "результати" такого невігласницького ставлення до здоровя дитини може проявитися за десятки років.
Хочете, щоб дитина була здоровою і вміла постояти за себе - боротьба, там також є травми, але не удари в голову. Тим більше , що на виході - борцівська техніка виграє в ударників. Для порівняння сходіть в зал і подивіться на стан здоровя 30 - річних борців і боксерів з ранньою специалізацією.
2008.12.30 | Михайло Свистович
Re: Перевернутий світ
Кравчук пише:>
> Про спорт і дитячі бої - мій досвід і спостереження, говорить тільки одне - виставляти дітей на ударні контактні змагання - не має нічого спільного зі здоровям. Будь-якому першокурснику медінституту відомо, що навіть легесенькі удари-струси можуть спричинити до невідомих змін в мізку. І чим раніше почати - тим більша загроза покалічити дитину, "результати" такого невігласницького ставлення до здоровя дитини може проявитися за десятки років.
> Хочете, щоб дитина була здоровою і вміла постояти за себе - боротьба, там також є травми, але не удари в голову. Тим більше , що на виході - борцівська техніка виграє в ударників. Для порівняння сходіть в зал і подивіться на стан здоровя 30 - річних борців і боксерів з ранньою специалізацією.
В карате, яким займається мій син, заборонені удари в голову руками (а ногою у бою вдарити сильно випадає дуже рідко). А боротьби в нас в Ірпені просто ніякої немає. Я хотів його віддати на якусь боротьбу додатково, але... Та й наш тренер знаэ не лише карате, але й кунг-фу, джиу-джитсу, дзюдо та інш види боротьби, і трохи їх вчить цьому всьому, але в них немає татамі, щоб займатися цим без травм, а якби й було, то нема де його стелити, бо власної чи закріпленої за ними постійної зали для занять в них теж немає. До того ж від занять саме у цього тренера є й інші, більш важливі для мене позитиви, які я описав. І, якби в цього тренера був гурток вишивання хрестиком, я б віддав малого туди.
До речі, за весь час занять жодної травми ні мій син, ні хтось інший не отримав, як і не наніс нікому. Зате за цей час отримав дві травми на вулиці й одну на фізкультурі. Грав у футбола і м"яч потрапив по прямих пальцях. Стрибав через козла, й нога наздогнала пряму руку в упорі, бо вчитель сказав, що так легше перестрибувати, хоча "важче" перестрибував без проблем, грав вчора у сніжки, і все обличчя побите
2008.12.30 | So_matika
Тому що народ України не виборов свою незалежність
Вона звалилася згори, як результат московського державного перевороту і п"янки трьох у Біловезькій Пущі. Де Кравчук під шумок відкотив собі окреме князівство із штандартами. А правлячий-то клас не помінявся - стара радянська бюрократична гвардія і цинічний комсомол 80-х років, з добре розвиненим хапальним рефлексом. Ну й відповідний їм піпл, який хаває всі помиї, що ллються з телевізора, швидко відновлює генетично закріплену позу в черзі за подачкою, і звично матюкається на уряд, ковтаючи стопіісят під олів"є.Так що справжньої незалежності, так щоб народ кипів за державні інтереси, Україна ще й не бачила, і судячи з усього не скоро побачить.
2008.12.30 | Володимир I
Re: Тому що народ України не виборов свою незалежність
If ever.2008.12.30 | Михайло Свистович
Це ті, хто не виборював, так кажут про народ
So_matika пише:> Вона звалилася згори, як результат московського державного перевороту і п"янки трьох у Біловезькій Пущі
Це ті, хто нічого не робив для здобуття незаежності, так кажуть. Ті ж, хто заради неї віддав життя та здоров"я у боротьбі, кому зламали кар"єру, хто відсидів у таборах, кого хапали мєнти та кагебісти, хто виходив на вулиці, попри ризик втратити роботи чи вилетіти з навчання, хто клеїв листівки й оргнізовував мітинги, страйки, інші протестні заходи, знають, що незалежність не звалилася на голову.
> Де Кравчук під шумок відкотив собі окреме князівство із штандартами
А щоб Кравчук, який навіть про незалежність не міг подумати і побажати її ще у 1987-му, виріши це зробити, потрібно бло, щоб народ боровся за цю незалежність і показав, що вона - можлива.
> Так що справжньої незалежності, так щоб народ кипів за державні інтереси, Україна ще й не бачила
Народ кипів і тоді (не всі, але всі ніколи не киплять), і в 2004-му. І той самий народ радісно робить те, що я описав.
2008.12.30 | So_matika
(UPD) Re: Це ті, хто не виборював, так кажут про народ
Михайло Свистович пише:> Це ті, хто нічого не робив для здобуття незаежності, так кажуть. Ті ж, хто заради неї віддав життя та здоров"я у боротьбі, кому зламали кар"єру, хто відсидів у таборах, кого хапали мєнти та кагебісти, хто виходив на вулиці, попри ризик втратити роботи чи вилетіти з навчання, хто клеїв листівки й організовував мітинги, страйки, інші протестні заходи, знають, що незалежність не звалилася на голову.
Тобто ти хочеш сказати, що незалежність була результатом цієї боротьби? О_О
Нажаль, якби не путч 1991 року, ми б досі жили у Радянському Союзі. Бо перелічених тобою була абсолютна меншість, попри весь їхній героїзм, і самотужки відокремити Україну від Союзу було не по їхнім силам. Решта ж просто потопали ногами на дільниці і проголосували бюлетенями в урну за результат Біловезької пущі, бо вважали окрему державу кроком вперед від радянської імперії. Так, серед них була і я, на той час людина аполітична.
> А щоб Кравчук, який навіть про незалежність не міг подумати і побажати її ще у 1987-му, виріши це зробити, потрібно бло, щоб народ боровся за цю незалежність і показав, що вона - можлива.
Він і про путч не міг подумати, який дав йому можливість стати царем. Але нагодою скористався на всі сто. А зіграти на почуттях націоналістів, витягнути з ігнору старих дисидентів і зробити частиною істеблішменту - його природня хитрість здатна й не на таке.
> Народ кипів і тоді (не всі, але всі ніколи не киплять), і в 2004-му. І той самий народ радісно робить те, що я описав.
Не просто не всі, а дуже малий відсоток - такий, як зазвичай буває в країнах, де нагальним є національне питання. Щоб вибухнуло, потрібна була критична маса, а її не було й близько. 2004 було вже краще, але "лідери" знайшли як перевести кипіння у русло дискотеки і спустити на гальмах. Тепер маємо те, що маємо. Бидлоеліту при владі, якій пох на державні інтереси так само, як було Кравчуку, і навіть гірше. Народ, який не вигриз державу зубами, і досі живе під дверима у Москви. І касту професійних протестувальників, які "кипітимуть" для кого завгодно за харч і погодинну оплату.
UPD. Я розумію, що тобі важко відчувати, що справа багатьох років життя принесла отакий осьо результат (див. заголовок топового допису), інакше ти б не писав цієї довгої рефлексії. Але критична маса колись утвориться і таки вибухне, бо це історична закономірність. Ймовірно, ми до цього не доживемо. Але щоб це відбулося, треба просто залишатися людьми із живою совістю.
2008.12.31 | Михайло Свистович
Re: (UPD) Re: Це ті, хто не виборював, так кажут про народ
So_matika пише:>
> Тобто ти хочеш сказати, що незалежність була результатом цієї боротьби?
Звичайно.
> Нажаль, якби не путч 1991 року, ми б досі жили у Радянському Союзі
Якби не багато всіляких "якби", то ніхто ніколи б не став незалежним. Путч не виник сам по собі, бо комусь захотілось прийти до влади. Він був наслідком розпочатих під тиском борців за незалежність відцентроих процесів. І головною його причиною було те, що мав бути підписаний новий союзний договір, який давав значно ширші права респблікам, хоч і роби фактично неможливим механізм виходу. І головною з головних причин путчу було те, що Україна не збиралася підписувати навіть цей договір, який путчистам не подобався (його непідписання - головна вимога студентського голодування 1990-го). А до цієї боротьби ніхто в СРСР нічого міняти не збирався стосовно республік та центру, а коли внаслідок цієї боротьби зібралися міняти кометично, то Кравчук до голодування збирався підписувати це союзний договір без проблем.
> Бо перелічених тобою була абсолютна меншість
Як і під час Помаранчевої революції, якщо порахувати у відсотках до більшості. Але їх було достатньо багато, щоб розхитати ситуацію.
> попри весь їхній героїзм, і самотужки відокремити Україну від Союзу було не по їхнім силам
А якби вони не боролися, то вона б не відокремилася взагалі. Вони підготували відцентрові процеси, вони загрожували розвалом Союзу в перспективі, це все спровокувало путчистів, а тому нічого з неба не впало, просто скористались моментом. А без боротьби ніякої готовності до такого моменту не було б. Було б просто повторення історії відсторонення Хрущова і не більше.
> Решта ж просто потопали ногами на дільниці і проголосували бюлетенями в урну за результат Біловезької пущі, бо вважали окрему державу кроком вперед від радянської імперії. Так, серед них була і я, на той час людина аполітична.
Отакі аполітичні і про Помаранчеву революцію так говорять, щонічого не було. Бо в них у містах нічого такого не відбувалось, а тому вони судять всі процеси по своєму закутку і тому, що бачили на власні очі.
>
> Він і про путч не міг подумати, який дав йому можливість стати царем. Але нагодою скористався на всі сто. А зіграти на почуттях націоналістів, витягнути з ігнору старих дисидентів і зробити частиною істеблішменту - його природня хитрість здатна й не на таке.
По-перше, старих дисидентів з ігнор витяг не Кравчук, а вони самі пробились і стали частиною істеблішменту задовго до путчу. І Кравчук би дорого дав, щоб вони не стали ним, але нічого не міг зробити, бо була боротьба, а не маніпуляційні рухи Кравчука, як ти намагаєшся тут все предствити. Попри його бажання ми добилися і деморатизації, і республіканського госпрозрахунку, і ще багатьох речей, які поступово і крамольне слово "незалежність" зробили ймовірним, а не забороненим. Ще у 1988-му за вимогу незалежності забирали до КГБ та могли розправитись жорстоко. І Кравчук щиро вітав такі розправи, бо вважав незалежність чимось жахливим. А в 1991-му він вже так не вважав. Привчили ми його, відвоювавши певну територію свободи.
>
> Не просто не всі, а дуже малий відсоток
Дуже "малий" - це 25%. І активних було не набагато менше ніж у 2004-му. Десь вдвічі менше, якщо порахувати. А незалежність і не здобувається більшістю. На вулиці фізично більшість вийти не може, з рідкісними винятками.
> Щоб вибухнуло, потрібна була критична маса, а її не було й близько
Зате була потужна маса, яка змогла це все розхитати й підточити СРСР, що призвело до путчу, яким місцеві иліти вже готові були скористатися, спершись на підтримку народу, яку оця некритична маса забезпечила. Так що з неба нічого не падало, і не стало це все результатом банальної п"янки. Ще до цієї п"янки незалежність України була проголошена. І результатом п"янки було створення СНД, а не розвал СРСР, що розвалився у серпні 1991-го.
>
> UPD. Я розумію, що тобі важко відчувати, що справа багатьох років життя принесла отакий осьо результат (див. заголовок топового допису), інакше ти б не писав цієї довгої рефлексії.
Ні, ти нічого не розумієш, і мої рефлексії може зрозуміти лише людина, яка бл хоча б в курсі тих подій (а ти їх навіть не аналізувала, бо була аполітична), той самий Безробітний, наприклад, розуміє. Мені дуже легко, я страшенно щасливий, що в практично неможлиих умовах ми таки вибороли незалежність. І те, що вона не така, мене хвилює значно менше. Бо сама по собі незалежність - це аболютна цінність, а її межі та державний лад - це вторинне. Якби мені тоді сказали, що вийде отаке і навіть гірше (наприклад, український Туркменистан), то я б не задумуючись не те що робив би те саме, але й віддав би життя, щоб отримати український Туркменістан чи Путіністан навіть, якби альтернативою був би вільноринковий, заможни і демократичний СРСР. І саме таку точку зору я тоді відстоював, задовго до путчу: ми хочемо демократичну Україну, але нам потрібна хоча б будь-яка Україна - фашистська, комуністична, але незалежна. Потім з поганої ми чи хтось інший зробить хорошу, а от якщо ми не корситаємося можливістю стати незалежними, то можемо тратити таку можливість назавжди. Бо нас не стане як народу або ми перетворимось на нацменшину як чуваші, якути, удмурти. Тому й під час УБК я казав, що все це - фігня у порівнянні з тими роками (а під час УБК постійно всі намагалис це порівняти), хоча мені, як би я мав ті рефлексії, що ти мені приписала, було б вигідно казати навпаки. Адже під час УБК я був помітною фігурою, а у боротьбі за незалежність майже рядовим учасником. Однак та боротьба не йде ні у яке порівняння ні з УБК, ні з ПР. Тому я не так нервово сприймаю українські негаразди, і що я можу не встигнути щось змінити. Бо на моє життя вже вистачає тієї однієї, найважливішої зміни - здобуття незалежності у практично неможливих для цього умовах.
А взагалі, якби не було дисидентського руху й політв"язнів - незалежност б не було. І якби не було УПА - її теж не було б. І якби не було УНР - також. І не було б Шевченка - напевно теж би не було.
2008.12.30 | 100%
Re: Це ті, хто не виборював, так кажут про народ
Михайло Свистович пише:> А щоб Кравчук, який навіть про незалежність не міг подумати і побажати її ще у 1987-му, виріши це зробити, потрібно було, щоб народ боровся за цю незалежність і показав, що вона - можлива.
Не треба принижувати першого Президента пана Кравчука. Те що зробив він, нікому з наступників поки-що не снилось. Добре, звичайно, що хтось боровся, але й власного досвіду Кравчуку було досить(страчений, здається, дядько) , щоб не втратити слушну можливість для України. Багато прийшлось пожертвувати за перспективу незалежності: Чорноморський флот, правонаступництво Росії, втрата ядерного статусу, невизначеність кордонів. Така ситуація була, що потрібний був д о з в і л Росії на незалежність і Кравчук його отримав. Він зміг використати примарний момент завдяки своєму розуму, інтуіції, досвіду, авторитету всупереч волі більшості народу, яка вже тоді представляла із себе п"яту колону. Дуже складним був референдум, якому передувала серйозна агітаційна підготовка. Не впевнений, що не було підтасовок, звичних з радянських часів. Жалко, що його не оцінив народ, а пройдохи використали його шляхетність. Йому не вдалось провести ту політику, яка б закріпила безповоротно досягнуті результати.
> Народ кипів і тоді (не всі, але всі ніколи не киплять), і в 2004-му. І той самий народ радісно робить те, що я описав.
Він так кипів, що важко було наважитись провести референдум з питання незалежності.
2008.12.31 | Анатоль
Кравчук - безхребетний гімнюк.
І незалежність йому дісталась, бо Єльцин хотів спихнути Горбачова, а Кравчук не проти був спихнути Івашка.(А потім жалів і привселюдно каявся, що підтримав незалежність, "патріот" бля)
І флот просрав, при тому, що 80% особистого складу флоту були за належність Україні і Єльцин не претендував на нього.
І ядерну зброю бездарно просрав.
І економічний розвал в Україні був набагато глибшим ніж в Росії, наприклад, і інфляція набагато більша...
І цей гімнюк зараз ще береться когось повчати...
2009.01.01 | Володимир I
Re: Кравчук - безхребетний гімнюк.
2008.12.31 | Михайло Свистович
Re: Це ті, хто не виборював, так кажут про народ
100% пише:>
> Не треба принижувати першого Президента пана Кравчука
треба
>
> Те що зробив він
змушений був зробити
>
> нікому з наступників поки-що не снилось
Угу. Компартноменклатрі з їх спецпайками та спецлазнями і спецдачами навіть не снилось, що вони можуть отримати у тисячі разів більше, ніж оці жалюгідні привілеї, роздерибанити всю державн власність, їздити по світу, програвати бабло в казино, мати дачі по всьому світу, будувати віли тощо.
>
> Добре, звичайно, що хтось боровся, але й власного досвіду Кравчуку було досить(страчений, здається, дядько) , щоб не втратити слушну можливість для України.
Він про цю можливість і не думав (не варто робити з нього Мазепу), і не хотів її. Захотів лише тоді, коли шибениця загойдалася перед очима. Комуняки не на жарт перелякалися, що їх бдуть вішати, як е робили з опонентами вони, а тому знайшли порятунок від "скаженого Борі" (Єльцина) в тому, що оголосять незалежність України. Вони і владу тоді не віддали, бо хотіли мати її як гарантію свого життя. А потім вже розслабились, озирнулись, спробували, і виявилось, що можна набагато більше.
>
> Багато прийшлось пожертвувати за перспективу незалежності: Чорноморський флот, правонаступництво Росії, втрата ядерного статусу, невизначеність кордонів
Чорноморський флот не став нашим лише через жлобство та пихатість Кравчука (Касатоновбув готовий присягнути), ядерною зброєю, правонастпництом (хоча щодо останнього я лише за) - через безхребетність Кравчука.
>
> Така ситуація була, що потрібний був д о з в і л Росії на незалежність і Кравчук його отримав
Не було потрібно ніякого дозволу Росії, не несіть дурниць. Навпаки, Росія всіма способами намагалася не допустити незалежності, але не змогла нічого зробити. А тут ще амбіції Єльцина допомогли, бо дуже чувак хотів влади, більше про неї думав ніж про Батьківщину
(тому я і боюсь приходу Юлі до влади, бо віддасть півцрства за трон).
>
> Він зміг використати примарний момент завдяки своєму розуму, інтуіції, досвіду, авторитету всупереч волі більшості народу, яка вже тоді представляла із себе п"яту колону.
Він використав цей момент зі страху, і то від нього цього кроку вимагало кілька десятків тисяч людей біля ВР. Навіть нерозумні стденти розуміли, що треба робити, так що не треб тт про розум Кравчука. І на той момент народ не був проти.
>
> Дуже складним був референдум, якому передувала серйозна агітаційна підготовка
Ну дже складним, коли 90% проголосували за. Не кажіть хоч таких слів, бо дуже складний - це коли 52-53% проти 47-48%.
>
> Жалко, що його не оцінив народ, а пройдохи використали його шляхетність.
І ця шляхетність змусила його розкрасти країну й себе не забути, пти потім до есдеків (о), підтримати Януковича
>
> Він так кипів, що важко було наважитись провести референдум з питання незалежності.
Це Вам було важко, а насправді дуже навіть неважко, що і показали результати.
2008.12.31 | So_matika
Re: Це ті, хто не виборював, так кажут про народ
100% пише:> Не треба принижувати першого Президента пана Кравчука. Те що зробив він, нікому з наступників поки-що не снилось.
Дааааа. Так як при ньому різні пацюки спромоглися прихватизувати державу, то наступники порівняно з ним просто юні натуралісти.
> Багато прийшлось пожертвувати за перспективу незалежності: Чорноморський флот,
А ви Віру Іванівну Улянченко спитайте, як там що жертвували і кому. Вона там майже верховною жрицею була. 100% що і вождя не обділила.
2008.12.30 | yes
Цей вислів правдивий, подібно: яка корова - таке молоко
Так от запитання, на яке п. Свистович мав би шукати відповідь:Чому?
Чому корова дає мало молока?
Чому молоко низької жирності?
Без всяких
Михайло Свистович пише:
> Це все – наш народ, «який пройшов Майдан». І який більше за ідею на Майдан не піде, бо його на тому Майдані жорстоко «кинули» ті, хто кликав людей вийти на площу. І який сам би з радістю когось «кинув», якби отримав те, що мають нині переможці Майдану. То чи можуть бути в такого народ інші правителі? І чи заслуговує він на інших?
Такий народ, як Свистович на Майдан не піде, бо його там кинули. На Майдані був різний народ і одні що чекали - отримали. Інші - ні.
А чому "свистович-народ" йшов на Майдан? Що його туди йти змушувало?
Тут я напружую завивини (власні) і думаю:
Невже жодної безкорисливої людини не було на Майдані?!
Є два варіанти, я йду на рибалку для власної потреби, або рибку спіймати, як на працю. По-простому:
У першому випадку я відстоюю власні громадянські права і ніхто мені нічого не винен і я нікому нічого не винен
У другому випадку, я хочу отримати конкретний результат, якщо я його не отримав, то дуже розчарований - стратився, але рибки не піймав і тепер питання: чи йти мені знові на рибалку чи ні?
2008.12.30 | Михайло Свистович
Ні, не правдивий. Читайте абзац №2 статті та вчіть історію.
yes пише:> Так от запитання, на яке п. Свистович мав би щукати відповідь
Шуає
>
> Такий народ, як Свистович на Майдан не піде, бо його там кинули.
Брехати негарно. На відміну від Вас, Свистович иходить на Майдан регулярно.
>
> На Майдані був різний народ і одні що чекали - отримали. Інші - ні.
І я ж про це. Кидали та т, хто бля них годується, отримали.
>
> А чому "свистович-народ" йшов на Майдан? Що його туди йти змушувало?
>
> Тут я напружую завивини (власні) і думаю
Не варто. Це у Вас погано виходить.
>
> Невже жодної безкорисливої людини не було на Майдані?!
Є
>
> Є два варіанти, я йду на рибалку для власної потреби, або рибку спіймати, як на працю. По-простому:
> У першому випадку я відстоюю власні громадянські права і ніхто мені нічого не винен і я нікому нічого не винен
Але ж права Ви не відстояли, хоча Вам сказали, що все буде добре.
2008.12.30 | yes
Ми, всі разом, зробили маленький крок до демократичної України
Михайло Свистович пише:> > У першому випадку я відстоюю власні громадянські права і ніхто мені нічого не винен і я нікому нічого не винен
>
> Але ж права Ви не відстояли, хоча Вам сказали, що все буде добре.
Таких кроків потрібно потрібно робити сотні кілька сотень років.
Я прекрасно все розумію і згодне із написаним, але головний акцент не розділяю, бо суть у тому, що протестів, революцій повинно так багато бути, доки та система не буде МЕНЕ задовільняти.
Майдан - це тільки логічне завершення одного із маленьких етапів на шляху.
Інакше не буває. Один із законів діалектики стверджує що нова якість може бути тільки від достатньої кількості. Якщо кількість перейшла у якість процес завершився і для отримання нової якості потрібно знову накопичення необхідної кількості, а отже час. І так неперервно і так вічно від створення світу.
Я тут багатьом раджу вчитися у Ющенка, бо саме він найяскравіший сьогодні представник СИСТЕМНОГО УКРАЇНЦЯ. Ющенко все розуміє і без лишніх емоцій створює кількість, відверто кажучи до публіки: "те, що я сьогодні роблю, дасть результат значно пізніше". Тобто, нова якість з нічого не виникає.
Ющенко знає ЗАКОН, а ви Свистович його (ЗАКОНУ) не знаєте. (може й знаєте, але не живете за законом, тобто не бачите від нього жодної практичної користі)
П.С.
Історія мерства вашої дружини мала б вже чогось вас навчити. Правитель, якщо Бог йому такий шанс, повинен, або працювати на майбутнє, або давати народу те, що йому треба. Тобто, або ви сприймаєте цю якість, яка є і задовільняєте потреби громадян незалежно від їх політичного чи фінансового забезпечення, або вибудовуєте необхідну кількість, щоб перейти і діяти у новій якості.
Нехай у містечку Н. громадянин вирішував свої проблеми із владою з допомогою хабаря. Нова влада перестала брати хабарі, але і перестала вирішувати проблеми громадян, саме ті, які раніше можна було вирішити з допомогою хабаря.
оскільки проблеми залищаються нерозв"яними, то ця влада не буде задовільняти громадянина, байдуже - бере вона хабарі чи ні.
2008.12.31 | Михайло Свистович
Re: Ми, всі разом, зробили маленький крок до демократичної України
yes пише:> Я прекрасно все розумію і згодне із написаним, але головний акцент не розділяю, бо суть у тому, що протестів, революцій повинно так багато бути, доки та система не буде МЕНЕ задовільняти.
>
> Майдан - це тільки логічне завершення одного із маленьких етапів на шляху.
>
> Інакше не буває.
Інакше буває. Та сама Чехія, чи Болгарія, чи Східна Німеччина мали менше протестів, менше жертв, але кращий результат. Вийшли один раз потужно, і з того часу більше не протестують. І взагалі протести мають два кінці. Бо часто заважають будувати та можуть знищити державу. Обережно слід бути з протестами, якщо їх вже Росія в нас готує (див. бібігонів) під чудовими гаслами.
>
> Я тут багатьом раджу вчитися у Ющенка, бо саме він найяскравіший сьогодні представник СИСТЕМНОГО УКРАЇНЦЯ
Він - один з найнесистемніших людей, яких я коли-небудь серед політиків бачив
>
> Ющенко знає ЗАКОН, а ви Свистович його (ЗАКОНУ) не знаєте. (може й знаєте, але не живете за законом, тобто не бачите від нього жодної практичної користі)
Я знаю Ющенка, і добре знаю, що він знає (а ні фіга він не знає, і живе як ота пташка, про яку говорив Ісус)
>
> Історія мерства вашої дружини мала б вже чогось вас навчити
Навчила. І показала. Мудизм того ж Ющенка.
>
> Правитель, якщо Бог йому такий шанс, повинен, або працювати на майбутнє, або давати народу те, що йому треба
Народу треба хлєба і зрєліщ тут і зараз. А справжній правитель повинен думати про перспективу, як далі житиме цей народ, а не вижирати запаси з комори, як це роблять в т.ч. і ющенківці зі згоди Самого.
>
> Нехай у містечку Н. громадянин вирішував свої проблеми із владою з допомогою хабаря. Нова влада перестала брати хабарі, але і перестала вирішувати проблеми громадян, саме ті, які раніше можна було вирішити з допомогою хабаря.
>
> оскільки проблеми залищаються нерозв"яними, то ця влада не буде задовільняти громадянина, байдуже - бере вона хабарі чи ні.
То треба потакати отаким громадянамна шкоду всій громаді? Ви часом не з Ірпеня? Бо говорите один в один як депутат-регіонал Ірпінськорї міськради. От тільки громадяни ці за хабарі вирішували питання на шкод громаді, а не просто на користь собі.
2008.12.30 | BIO
Ми – народ акинів. Забагато ще є волі для розлогі...
Ось у аріїв кажуть були непересохні вокальні дані...Маємо дякувати тим талантам що роблять нас ТАКИМИ.
2008.12.30 | Pavlo Z.
Ага, щаз.
Нація за сотні років поневолення втрачала своїх кращих синів і дочок саме через те, що вони кращі. Цілеспрямовано і методично винищувалася жертовна еліта, а залишалися ті, "чия хата скраю". З першими гинули ті, кого вони народили, або не встигли народити. Другі ж плодили аналогічних собі. В результаті маємо наслідки етноциду, страшні, але не смертельні. З кожним роком свободи, з кожним новонародженим не у страсі йтиме одужання. Миттєво воно не настане - маємо це розуміти, не панікувати, не опускати руки і навіть не чекати, а вперто йти попри все - і подолаємо!2008.12.30 | Володимир I
Re: Ага, щаз.
2008.12.30 | 100%
Re: Ага, щаз.
Pavlo Z. пише:> Нація за сотні років поневолення втрачала своїх кращих синів і дочок саме через те, що вони кращі. Цілеспрямовано і методично винищувалася жертовна еліта, а залишалися ті, "чия хата скраю".
Ким винищувалась ? Хто ці кращі? Звідки про них відомо ?
Гадаю, тут Вам би варто було згадати дослідження Гумільова "Етногенез і біосфера землі" в якій він розкриває закони розвитку соціума. Таких кращих може бути багато, навіть всі, але за відсутності пасіонаріїв розвиток суспільства буде спрямований в русло найменшого спротиву, як вода прокладає собі шлях. Буде створюватись "болото", яке Гумільов вважає найбільш небезпечним, оскільки консервує прогресивний розвиток на багато століть. Одужання не настане, доки не з"явиться джерело пасіонарності. Якщо таке трапиться одужання може настати і миттєво. Досить політичної волі. Ющенко розгубив своє "месіанство", пасіонарність. Він має звільнити місце після поразки від більш пасіонарного політика.
>З першими гинули ті, кого вони народили, або не встигли народити. Другі ж плодили аналогічних собі. В результаті маємо наслідки етноциду, страшні, але не смертельні. З кожним роком свободи, з кожним новонародженим не у страсі йтиме одужання. Миттєво воно не настане - маємо це розуміти, не панікувати, не опускати руки і навіть не чекати, а вперто йти попри все - і подолаємо!
Плюйте проти вітру і доплюнете.
2008.12.30 | Юрій
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Добродій Свистович все гарно описав. Я теж людям не раз казав, що винні ми самі. І знаєте, хотів би все ж відзначити тенденцію, що, хоча б задля власного самозбереження, людей, які боряться, стає все ж трохи більше. На жаль, нема критичного маси. Є психологічний вплив натовпу, але зрушення все ж потроху відбуваються. Тут, до речі, і криза допоможе, яка трохи змінить заскорублі орієнтири. І є надія, що серед чесних, мислячих і сильних знайдуться провідники, що не побояться взяти відповідальність у свої руки. Отоді можна буде підчистити гниль у голові (бо риба ж гниє з голови), зменшуючи її відсоток у тілі...2008.12.31 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Юрій пише:> хотів би все ж відзначити тенденцію, що, хоча б задля власного самозбереження, людей, які боряться, стає все ж трохи більше
Це Вам так здається, бо то біля Вас їх стало випадково трохи більше. На жаль, все навпаки, зменшується кількість тих, хто бореться.
2009.01.10 | Володимир I
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
А за кого боротися? За того, хто ходить, насравши в штани і повторює за путіним "ющенко заморожує страну"? Повторює, бо немає ані розуму, ані власної гідності, тим більше - честі? Результат моєї колотнечі у окремо взятому селищі: заслужив на повагу кількох людей, а серед 90% - на репутацію "безумного революціонера", який верзе щось незрозуміле і пересварився з начальством, з яким, як відомо нормальним людям, треба дружити, і буде тобі дзен. А ті, кому я наступив на хвіст не проминуть пиздонути час від часу: "ми йому ще згадаємо, коли буде нагода"... Мені на них срати, але якось гидко на душі.2009.01.12 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Володимир I пише:> А за кого боротися?
За Україну, за її майбутніх мешканців
2009.01.12 | Кравчук
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Боротися за Україну пінчуків, ахметових, ющенків - вже доборолися . А за демократичну , соціально орієнтовану державу із поверненим вкраденими підприємствами і злодіями в тюрьмі - люди йшли в 90-04 роках. Гандони обдурили. Наразі не бачу революційних засобів, бачу лишень еволюційні - парламентські, але всі наявні політ.сили на підкормці у олігархату.2009.01.14 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Кравчук пише:> Боротися за Україну пінчуків, ахметових, ющенків - вже доборолися . А за демократичну , соціально орієнтовану державу із поверненим вкраденими підприємствами і злодіями в тюрьмі - люди йшли в 90-04 роках. Гандони обдурили. Наразі не бачу революційних засобів, бачу лишень еволюційні - парламентські, але всі наявні політ.сили на підкормці у олігархату.
За будь-яку Україну варто боротися. Бо з поганої України можна зробити хорошу, а от втративши Україну - навряд чи її повернеш. В 1991-му стався настільки випадковий збіг обставин, що другого такого шансу може не випасти.
2009.01.13 | Володимир I
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Не бачу. Знаєте, що додає оптимізЬму? Колись читав про досліди на мухах-дрозДофілах,коли під час одного з них схрестили дві вироджені популяції - і отримали нормальних суперенергійних комах. Може й з нами колись таке буде? Мінус на мінус дасть плюс. Втім, чим західніше, починаючи з Полтавської області, тим нормальних людей більше, мо, воно колись і спрацює, якщо до того часу рашка не задавить галкіними,шансонами та "брігадамі"...2008.12.30 | Юрій Шеляженко
Мудра стаття!
Постмодерністи не праві: форма не важливіша за зміст.А от Ви праві, пане Михайло...
Тому треба міняти народ (просвітою), без цього будь-які реформи приречені на провал.
2009.01.16 | rais
Ще раз про зміну народу старою ком "елітою".
Ну що ти поробиш - не щастить "нашому керівництву" з цим народом. "Просвіта" народу під вигоду корумпованої "еліти"? Причому продувжувати просвіту (зміну) народу будуть за вашими з Михайлом мріями все тіж комідеологі на кшталт Кравчука та інші проФФ-ри університетів марксизму-ленінізму. Викревлення підсвідомості населення такими "вчителями" дійсно шляхом еволюції (умови життя, які ведуть до фізичного знищення людей) змінить народ на безпам'ятну товпу, яка ніколи не зможе чинити опір своїм катам.2009.01.16 | Михайло Свистович
Re: Ще раз про зміну народу старою ком "елітою".
rais пише:> Причому продувжувати просвіту (зміну) народу будуть за вашими з Михайлом мріями все тіж комідеологі на кшталт Кравчука та інші проФФ-ри університетів марксизму-ленінізму
Брехати негарно. В мене ніколи не було таких мрій.
2008.12.31 | 100%
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Аналіз і фактаж гарний, висновок не вірний. Не там акцентовані яйця із питання про першоджерело. Риба таки гніє з голови. Народ переймає досвід. Щоб гарно жити треба бути при владі. Щоб пробитись наверх треба цинічно брехати. Щоб стати лідером політсили треба двічі відсидіти. Щоб чогось досягти треба нічим не гребувати.І т.д.Тому люди перестали ходити на мітинги просто так, щоб не виглядати лохами, яких використовують різні кролики, навіть не вбившись в пух.
2008.12.31 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
100% пише:> Аналіз і фактаж гарний, висновок не вірний. Не там акцентовані яйця із питання про першоджерело. Риба таки гніє з голови. Народ переймає досвід. Щоб гарно жити треба бути при владі. Щоб пробитись наверх треба цинічно брехати. Щоб стати лідером політсили треба двічі відсидіти. Щоб чогось досягти треба нічим не гребувати.І т.д.
Який досвід змушує мам і бабусь верещати на змаганнях "Вбий! Добий!"? Від цього нічого не міняється, пробитися нагору це не допомагає, це взагалі нічого не дає така поведінка. Це - чисті емоції, так зване нутро, до якого політики аж ніяк не доклалися, бо цих полтиків ще не було, коли це нутро вже сформувалось.
2008.12.31 | So_matika
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Михайло Свистович пише:> Який досвід змушує мам і бабусь верещати на змаганнях "Вбий! Добий!"?
Генетичний досвід людства. Такі самі бабусі так само верещали під час гладіаторських боїв.
2009.01.05 | 100%
Було б дивно, якби Ви покорились
навіть при маренні. Історія майдану мабуть такого не знає2008.12.31 | Гюльчатай
Половина Рима кричала "Добей его!", а с государством все было ОК
Половина Рима кричала "Добей его!", а с государством все было ОК.Может быть, и не половина Рима, но по тогдашним меркам - многие кричали. И ничуть это не мешало становлению и существованию Римского права и западной государственности.
Мне кажется, что переход от описания житейской мути к обобщению, вынесенному в заголовок, - это нечто вроде художественного приема.
И этот художественный прием не стоит обсуждать рационально, приводя контрпримеры или выдвигая контробобщения.
Сам я привел Рим не для того, чтобы обсуждать разницу между Римом и Украиной, а в качестве демонстрации того, что на любой житейский или исторический "факт" найдется "факт", ему противоречащий.
Михаил Свистович находит виноватых (или видимость "конечной причины"), но теряет проблему. В тексте он ее теряет. В жизни - по-моему - нет.
В преддверии Нового года я хочу пожелать Михаилу и его семье всех благ. Поскольку они их достойны.
2008.12.31 | Михайло Свистович
Re: Половина Рима кричала "Добей его!", а с государством все было ОК
Гюльчатай пише:>
> В преддверии Нового года я хочу пожелать Михаилу и его семье всех благ. Поскольку они их достойны.
І вам усім того самого. І Вам особьисто, і родині, і друзям, спільним знайомим, і вашому місту.
2009.01.04 | 100%
Re: Половина Рима кричала "Добей его!", а с государством все было ОК
Михайло Свистович пише:> ... і вашому місту.
Взаємно і аналогічно:-)
2009.01.13 | Боровик
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Михайле, ти ж сам колись зі Зваричем боровся, от і отримав Лукаш...2009.01.14 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Боровик пише:> Михайле, ти ж сам колись зі Зваричем боровся, от і отримав Лукаш...
І правильно робив, що боровся. Бо отакі зваричі і просрали наш шанс та зробили все, щоб народ хитнувся до лукашів.
2009.01.16 | Боровик
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Михайло Свистович пише:> Боровик пише:
> > Михайле, ти ж сам колись зі Зваричем боровся, от і отримав Лукаш...
>
> І правильно робив, що боровся. Бо отакі зваричі і просрали наш шанс та зробили все, щоб народ хитнувся до лукашів.
А я думав, що Лукаш появилась тому, що занадто завзято боролись із Зваричем. Для мене таки відкриття, що народ до неї хитнувся.
То нічого, що маємо Лукаш, добре що Зварича побороли...
А з Лукаш не боряться, тому що вона сприймається органічніше. У неї такий же диплом як і у народу.
Є такий анекдот про пекло, де в російському казані смола не пече, бо то дров немає, то чортяка в запої, то смолу мацкалі вихлептали..
В Єврейському - все куплено, з чортами найшли спільну мову.
Тільки в українському казані порядок. Як тільки но хтось пробує висунутись чи вилізти з казана, то тут же його рідні одноплемінники і ставлять на місце... Хай смажиться як і всі.
Оце вже точно "заслуговують" як і Лукаш замість Зварича.
2009.01.16 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Боровик пише:>
> А я думав, що Лукаш появилась тому, що занадто завзято боролись із Зваричем. Для мене таки відкриття, що народ до неї хитнувся.
Хитнувся, хитнувся, коли побачив, що таке зваричі
> То нічого, що маємо Лукаш, добре що Зварича побороли...
Добре, що побороли. Шкода, що не всіх зваричів. Брехунів треба поборювати.
> А з Лукаш не боряться, тому що вона сприймається органічніше.
Ні, не тому. По-перше, Лукаш не є міністром юстиції, по-друге, зараз взагалі мало хто з ким бореться, переважно політикани між собою
> У неї такий же диплом як і у народу.
І диплом, і знань юридичних побільше ніж у Зварича, і такої дешевої брехні вона не припускається.
>
> Оце вже точно "заслуговують" як і Лукаш замість Зварича
Лукаш не є замість Зварича
2009.01.16 | Боровик
Успіхів Вам в боротьбі проти Зварича
Так, ситуація дійсно малонайна.2009.01.16 | Михайло Свистович
Я не веду боротьби проти Вашого кумира, тож побажання зайве
2009.01.16 | Боровик
Re: Я не веду боротьби проти Вашого кумира, тож побажання зайве
Михайле, у мене взагалі немає кумирів. Всі люди мають слабинки.Історія зі Зваричем це просто чудова модель як можна з поганого зробити гірше чи дуже погано.
Є такий ефект "дії, що направлені на зменшення проблем збільшують її".
Коли країні не вистачає грошей і їх надруковують, то від цього грошей починає ще більше не вистачати. Коли людина пробує зігрітись алкоголем в 30-ти градусний мороз, вона замерзає.
Історія зі Зваричем - це коли бороться проти політика призводить до приходу до влади гіршого політика.
Так і виводяться суті народу.
2009.01.16 | Михайло Свистович
Re: Я не веду боротьби проти Вашого кумира, тож побажання зайве
Боровик пише:> Михайле, у мене взагалі немає кумирів. Всі люди мають слабинки.
> Історія зі Зваричем це просто чудова модель як можна з поганого зробити гірше чи дуже погано.
Але саме Зварича Ви єдиного аж так захищали, бо в нього там якась посередня американська освіта, хоча є купа людей кращих за нього, і у відставку Зварич не пішов, і замість нього через його брехню ніхто не став (уряд був замкнений в цілому), і взагалі Україна ще не настільки бідна, аби тужити за сірим до неможливості Зваричем.
>
> Історія зі Зваричем - це коли бороться проти політика призводить до приходу до влади гіршого політика.
Нам те саме говорили про Кучму. То давайте нічого не будемо робити, мовчки будемо ковтати брехню, цинізм, корумпованість політиків, аби на гірше не вийшло.
> Так і виводяться суті народу.
2009.01.17 | Уляна
У Зварича нормальна освіта. Крапка.
В чому посередність? Навіть Comunity college (щось типу технікуму-ПТУ в Америці) за два роки дає набагато більше, ніж більшість українських університетів.Михайло Свистович пише:
> Але саме Зварича Ви єдиного аж так захищали, бо в нього там якась посередня американська освіта, хоча є купа людей кращих за нього, і у відставку Зварич не пішов, і замість нього через його брехню ніхто не став (уряд був замкнений в цілому), і взагалі Україна ще не настільки бідна, аби тужити за сірим до неможливості Зваричем.
2009.01.17 | Михайло Свистович
Як на міністра юстиції - ненормальна. Три крапки...
Уляна пише:> В чому посередність?
У всьому. Звичайнісіньке ніщо.
> Навіть Comunity college (щось типу технікуму-ПТУ в Америці) за два роки дає набагато більше, ніж більшість українських університетів
Віра - хороша річ
2009.01.18 | Боровик
Re: Як на міністра юстиції - ненормальна. Три крапки...
Михайло Свистович пише:> Віра - хороша річ
Щодо порівняння освіт, то я тут можу з повним правом порівнювати, бо мав щастя вчитися в: Українському ПТУ, Українськкому медінституті, Російському університеті (МГУ), Американському коледжі.
Коледж - найефективніший заклад.
Щодо ваших якихось особистих випадкових спостережень наче висмикнутих з реалій, то скажу за вашою ж методикою, що я теж бачив зломані мерседеси і запорожця який їздить.
Ви не вперше "аргументуєте" саме в такий спосіб.
Тоді алаверди.
2009.01.18 | Михайло Свистович
Re: Як на міністра юстиції - ненормальна. Три крапки...
Боровик пише:>
> Щодо порівняння освіт, то я тут можу з повним правом порівнювати, бо мав щастя вчитися в: Українському ПТУ, Українськкому медінституті, Російському університеті (МГУ), Американському коледжі.
> Коледж - найефективніший заклад.
> Щодо ваших якихось особистих випадкових спостережень наче висмикнутих з реалій, то скажу за вашою ж методикою, що я теж бачив зломані мерседеси і запорожця який їздить.
І це чудово підтверджує, що не всі, хто має американську освіту (тим більше будь-яку), мають кращі знання ніж усі, хто має українську освіту (до того ж профільну).
2009.01.17 | Сергій Кабуд
ваш опонент хровобливо заздрить всім хто успішний і з заходу
з абсолютно зрозумілих причин))))))))))))))))))))))))))2009.01.18 | Михайло Свистович
Брехати і судити всіх по собі негарно
2009.01.16 | thinker
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
... Все таки, пане Михайле, попри в основному правильні слова, сказані Васм, ви забули по такім аналізі нашого буття сформулювати хоч щось конструктивне...Ось тут і є проблема!
2009.01.16 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
thinker пише:> ... Все таки, пане Михайле, попри в основному правильні слова, сказані Васм, ви забули по такім аналізі нашого буття сформулювати хоч щось конструктивне...
> Ось тут і є проблема!
Є. Я хіба заперечую?
2009.01.17 | Panzernik
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Михайло Свистович пише:> Я не є >
И я не є
> які через підрахунок та звіряння купи цифр, дитячих прізвищ та інших речей і сканування й ксерокопіювання десятків додатків (а кожен проект – перший з 12-ма, а другий з 34-ма додатками слід було подати у 10-ти примірниках) забирали не лише денний час, але й сон,
>
Купите компьютер и принтер-сканер-ксерокс можно цветной.
> Звичайно, про головні події у великій та малій політиці я все одно знав, хоч і без подробиць. Щось дізнавався краєм ока (чи, скоріше, вуха), дивлячись (чи, скоріше, слухаючи) уривки новин по телевізору, коли діти після закінчення мультику чи фільму на щось відволікались й не відразу переключали на іншу програму в пошуках чергової розваги. Щось чув від знайомих, які телефонували аби взнати мою думку з приводу тієї чи іншої події та дуже дивувались, що від них я дізнаюсь про цю подію вперше. Про щось читав, зрідка заходячи розслабитись на форуми рідного сайту «Майдан». >
Ой не зрідка пан Свистович
>Правда останні три тижні взагалі перестав заходити в інтернет. Спочатку через повний цейтнот, а далі тому, що через стрибок напруги в мене (як і у всіх сусідів по будинку) погоріли електроприлади, і я навіть, якби й хотів, не міг би слідкувати за новинами, хоча, якби дуже мене щось цікавило, то витратив би час, щоб залізти там, де я бував, бодай на короткий час в інтернет чи пішов би до когось подивитись новини по телевізору. А так мені ніхто з любителів поговорити про політику не міг зателефонувати навіть на домашній телефон (на мобільний телефонувати заради розмов «про життя» дорогувато). Та й сама ситуація з відсутністю світла забрала чимало часу. Спочатку довелось власноручно ремонтувати те, що міг самотужки. Потім, оскільки напруга ще три дні продовжувала скакати, а світло періодично зникало, добиватися, озброївшись мандатом депутата Київоблради, щоб врешті решт двом багатоквартирним будинкам (нашому та сусідньому, з якого все почалось, бо саме там згоріла щитова) відновили нормальне електропостачання. А далі організовувати мешканців на боротьбу з винуватцем того стрибка, щоб нам компенсували витрати. Обійти всіх сусідів, розпитати й записати, що в них згоріло, знову обійти, бо не всі були вдома під час першого обходу, ближче до ночі обійти тих, кого не було й під час другого обходу, а зранку встати й до того як відвести дочку до школи, обійти ще тих, хто повернувся додому серед ночі й не встиг ще поїхати на роботу зранку. Наступного дня знову кілька обходів з роз’ясненням алгоритму наступних дій. Далі – черговий обхід з організацією колективних походів до ЖЕКу та місцевого підрозділу «Київобленерго», потім складання актів.
>
Я щас здохну с хохота, А мой кооператив позапрошлім летом поменял проводкуво всем доме и щитовую за бюджетніе деньги.
> Не справедливість рухає всіма цими вчинками, а бажання нанести удар супротивникам у боротьбі за владу, яка дає можливість збагачуватись. >
Єто и назіваеться КОНКУРЕНЦИЯ
> Здавалося б, що може бути простішим? Організовуєш турнір за своїми правилами, і розсилаєш ці правила разом з запрошеннями до інших федерацій. А потім тебе також запросять на турнір іншої федерації за їхніми правилами. Однак, на жаль, так не є. Далеко не всі федерації допускають до своїх турнірів представників усіх інших федерацій. А коли допускають – часто висувають умови. Наприклад, що ваш клуб має обов’язково стати членом їхньої федерації. Так клуб, де займається мій син, за час його там занять, встиг стати членом ще двох федерацій, окрім своєї рідної. Тепер наша мама регулярно займається тим, що перешиває нашивки на кімоно в залежності від того, на організований якою федерацією турнір дитина їде виступати. А після турніру знову перешиває, бо на тренування слід ходити з нашивками рідної федерації. Оскільки буває таке, що турніри відбувається раз на тиждень або два (а іноді і два різних турніри у два вихідних), а ще є навчальні семінари різних федерацій, на які також потрібно перешивати нашивки, то про це все можна сказати словами «Швачки» Грабовського.
>
Та купіть дитині кілька кімоно врешті решт. Шо це за спорт прости господи КАРАТЄ.
Запамятайте СПОРТ це Футбол та Бокс все інше фізкультура.
> Та це ще можна пояснити логічно. Членство у федерації – це внески, >
З вашим жидівським щастям купа федерацій але всі якісь недоділані, пожалуйтесь ребе.
Свистович, це неможливо ... в мене нема слів, тільки одне питання
Коли вам потрібно підтертися ви телефонуете в адміністрацію президента? телефонуйте Юли вона вам допоможе.
2009.01.17 | Михайло Свистович
Re: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Panzernik пише:>
> Купите компьютер и принтер-сканер-ксерокс можно цветной
В мене є
>
> Ой не зрідка пан Свистович
В той період зрідка. І це можна легко перевірити.
>
> Я щас здохну с хохота, А мой кооператив позапрошлім летом поменял проводкуво всем доме и щитовую за бюджетніе деньги.
А до чого тут проводка в будинку і Ваш кооператив взагалі? Сміятись же над чужими проблемами негарно. Так роблять москалі, а не українці. Невже російська мова спілкування так впливає на ментальність?
>
> Єто и назіваеться КОНКУРЕНЦИЯ
Ні, це не зветься конкуренцією
>
> Та купіть дитині кілька кімоно врешті решт
Надішліть гроші - куплю
> Шо це за спорт прости господи КАРАТЄ
Гугль Вам допоможе здобути ці прості знання
>
> Запамятайте СПОРТ це Футбол та Бокс все інше фізкультура
Не буду я запам"ятовувати дурниці, які не мають нічого спільного з реальністю
>
> З вашим жидівським щастям купа федерацій але всі якісь недоділані, пожалуйтесь ребе
В мене не може бути жидівського щастя, оскільки я не належу до цього великого народу. І жоден ребе тут не допоможе.
>
> Коли вам потрібно підтертися ви телефонуете в адміністрацію президента?
Ні. Хотів спитати "А Ви?", але далі побачив, що Ви в такому випадку телефонуєте Юлі.
>
> телефонуйте Юли вона вам допоможе.
2009.01.29 | magda
букофф багато, але я асіліла і погоджуюсь
залишається на фоні всього цього просто гнути свою лінію на особистому рівні...
це стосується дуже різних шарів і суб-шарів суспільства, на жаль.
2009.01.30 | Михайло Свистович
В наступних буде менше. Я знав, що ти - сильна :)))))
2009.01.29 | Мартинюк
Я на таку владу абсолютно не заслуговую.
Михайло Свистович пише:>
> Це все – наш народ, «який пройшов Майдан». І який більше за ідею на Майдан не піде, бо його на тому Майдані жорстоко «кинули» ті, хто кликав людей вийти на площу. І який сам би з радістю когось «кинув», якби отримав те, що мають нині переможці Майдану. То чи можуть бути в такого народ інші правителі? І чи заслуговує він на інших?
По перше мене ніхто на майдан не кликав - я сам приходив. По друге я ніколи нічого не чекав від тих, хто тоді тусувалися на сцені біля мікрофонів. І знаю що таких як було, і досі є дуже і дуже багато.
І якщо треба буде ще раз, то і я і ті люди ще раз прийдуть тоді коли це буде потрібно.
Ми отримали хвилю свободи, ми насолодилися проявами тваринного страху тих хто нас зневажає і ненавидить, в тому числі і декого з тих, які намагалися сховатися від цього страху на трибуні Майдану біля Ющенка.
Це все було прекрасно, але на жаль цього виявилося мало. Тому я, і такі як я, завжди готові це повторити в будь якій адекватній до історичної доцільності формі. Не звертаючи уваги на плач тих , яких тимчасовово переконали що "їх обдурили".
2009.01.29 | ak1001
значить карма у вас така
мабуть в минулому житті заробилиякщо серйозно всі ці
І якщо треба буде ще раз...
Ми отримали хвилю свободи...
ми насолодилися ...
зараз вже несприймається. може років за 20 якось посвітлішає образ
за хвилею свободи прийшла таку хвиля лайна, що вже не знаєш куді тікати
2009.01.30 | Михайло Свистович
А доведеться Re: Я на таку владу абсолютно не заслуговую.