01/03/2009 | Ivan Juzyc

Увечері 30-го грудня перестало битися серце історика, дивізійника, доктора Василя Вериги.

Люди подібного масштабу народжуються нечасто.

Прочитати хоча б перелік його друкованих – праць - справа не з легких. Те саме – зі списком обійманих протягом життя громадських посад, зі званнями та відзнаками. Здається, коли можна було стільки зробити, - не маючи богатирського здоров’я, виховуючи чотирьох дітей? При тому, що кращі для освіти роки забрала війна?

Оскільки готую це повідомлення для Інтернету, не перелічуватиму біографічних і статистичних відомостей. Їх нададуть пошукові машини (хоч викладено у мережі крихітну частку доробку Вериги). Натомість, трішки особистого.

Прибувши до Торонто на початку тисячоліття, мені випало застати іще чимало дивізійників. Унаслідок багаторічного живого спілкування сприйняття їх еволюціонувало від "есесівці" до "цвіт українського народу". Дивізія "Галичина", куди ішли воювати за Україну (і за ніщо інше – не втомлювався підкреслювати свідок подій Василь Верига) молоденькі, переважно сільські хлопці, виховала тих, хто уцілів, не лише патріотами, а й дисциплінованими, енергійними, відповідальними особистостями, що пронесли діяльну любов до Батьківщини через понад півстоліття.

Найбільше випало спілкуватися саме з Василем Веригою. Із ним можна було говорити про все – від засадничих положень української ідеї до нюансів організації діаспорного життя. І, звичайно ж, відкривати для себе цілі шари невідомого з історії. Говорив він, як і писав - жорстко, розкуто, не визнаючи і не творячи нових "ікон". Був принциповим, але не догматиком. Прислухався до чужої думки, особливо щодо сучасних подій в Україні, котрі сприймав, здавалося, з фізичним болем.

Не раз підвозив я з львівських видавництв валізу з книгами пана Василя, котрих виходило там одна або кілька щороку. Потім ми гаряче дискутували – що у них можна покращити. Останню, з символічною назвою "На службі народній", так обсудити і не встигли.

Жаль, що творчість Вериги маловідома для українського читача (це видно з історичних дискусій у Інтернеті). Його вдокументовані, часто базовані на зарубіжних матеріалах дослідження, могли б бути безцінними аргументами у сьогоденній ідеологічній війні.

Сприймаючи розбудову української держави як свою особисту справу, п. Василь, поки дозволяло здоров’я, десять разів навідував Україну. Брав участь у найвищого рівня і локальних громадських заходах. Разом з вірною подругою життя – дружиною Оксаною – незмінно жертвував на українські потреби (як от для дітей Чорнобиля, для неповносправних дітей). Передчуваючи наближення кінця, розсилав своє найбільше багатство – книги – до бібліотек України. До останніх хвилин поривався до комп’ютера, аби поправити незавершені статті.

Так, він мав підстави сказати: "Я зробив те, що міг. Нехай інші продовжують далі".

Упав ключовий, незамінний боєць. Без нього нам буде важче.

Служба Божа відбудеться в суботу 3-го січня о першій пополудні у церкві св. Миколая в Торонто, похорон – на цвинтарі св. Володимира у м. Оквіл.

Іван Юзич