01/19/2009 | Tatarchuk

<sup>1807 року до Наполеону прийшов механік Фултон.
Він запропонував імператору озброїти французький флот кораблями, які б приводилися в рух за допомогою пари.
- З такими бойовими кораблями ви знищити Англію! - закінчив Фултон. Вислухавши винахідника, Наполеон сказав:
- Кожен день мені приносять проекти один іншого жалюгідніше. Тільки вчора мені запропонували атакувати англійське узбережжя за допомогою кавалерії, посадженої на ручних дельфінів. Йдіть геть! Ви, мабуть, один з цих божевільних!
Через вісім років англійська лінійний корабель "Беллерофон", що відвозив скинутого імператора на острів Святої Елени, зустрівся в морі з пароплавом "Фултон" - американським судном, яке приводиться в рух за допомогою пари. З великою швидкістю промчало воно повз англійського корабля.
Провівши очима американський пароплав, Наполеон сказав Бертрану, своєму останньому супутникові:
- Вигнавши з Тюїльрі Фултона, я втратив свою корону.
(Історична легенда)</sup>

Ця історична легенда (тобто не підтверджена фактами розповідь) відносить нас до часів, коли Імператор Франції з усіх сил чинив гордій та ворожій Англії „Континентальну блокаду”.
Відрізавши Великобританію від засобів комунікацій у 1806 року, Наполеон видав декрет, за яким будь-який британський громадянин на теренах підконтрольної йому частини континенту оголошувався військовополоненим. Вже 1807 року до блокади доєдналися Італія, Данія, Голландія, Іспанія, Росія та Прусія, з 1809 й Австрія.
Метою „Континентальної блокади” було, по суті, знищення Британії, як незалежного суб’єкта політики. У відповідь британці вжили заходів, найдійовішим з яких стало... посилення контрабанди, точніше припинення покарань за неї. Також були невдалі спроби контр-блокади, поновлення та навіть заохочення піратства, але найкращою зброєю виявилися дипломатія та вільне слово. Публікацією всіх чуток та фактів про плани Наполеона щодо Європи, зловживань його чиновництва британські дипломати і журналісти (вже тоді був такий рід занять) закладали де тільки могли тріщинки між Францією та її союзниками, і зрештою доклалися не тільки до військового, але й дипломатичного нищення режиму Наполеону.


„Бог не дав Наполеонові пароплаву”

От до часів розпалу саме цієї Континентальної блокади легенда й відносить історичну зустріч англійця Фултона з французьким імператором. Здавалося б, подарунок долі! Англія потерпає від ембарго, а англієць носиться з винаходом, який покладе його горду батьківщину до ніг імператора. З того часу стало дуже популярним твердження, що „Бог не дав Наполеонові розуму, аби він погодився на пароплави”.

Насправді Роберт Фултон пропонував проект пароплаву Наполеонові не в 1807 році, а раніше, до блокади. Після блокади Фултон вже не відчував до імператора пієтету, і мав на це не тільки патріотичні підстави.

Ще 1797 року Фултон приїжджав до Франції та звертався до уряду Французької республіки з пропозицією про будівництво... підводного човна. Пропозицію було відкинуто, але наполегливий винахідник домігся аудієнції у тоді ще „Першого консула Республіки” Наполеона Бонапарта і зацікавив його ідеєю підводного корабля. 1800 року Фултон будує підводний човен і з двома помічниками здійснює занурення на глибину 7,5 м. За рік він спускає на воду удосконалений "Наутілус", довжиною 6,5 і шириною 2,2 м., що мав пристойну глибину занурення - близько 30 м. Звідси і з'явилася назва, яку 70 років по тому запозичив Жюль Верн для фантастичного корабля капітана Немо.
Але винахідник та Франція не дійшли згоди про бойове застосування „Наутілусу” через те, що французький морський міністр не задовольнив його вимогу надати членам екіпажу човна військових звань, без чого англійці, у випадку захоплення в полон, повісили б їх як піратів. Слід зазначити, що тоді ще – і до самої Континентальної блокади – Роберт Фултон сприймав Францію як хоч і чужу, але безумовно передову країну, мабуть давалася взнаки щойно відлунала Велика французька революція.

Навесні 1803 року Фултон знов з’явився у Парижі і приступив до будівництва свого першого пароплава. Парова машина Уатта була взята напрокат у одного знайомого, але схему передавального механізму придумав сам Фултон. Побудований корабель виявився недостатньо міцним - корпус не витримав ваги машини. Одного разу під час сильного хвилювання на Сені днище проломилося і взята в борг машина разом з усім обладнанням пішла на дно. З великими труднощами все це вдалося дістати на поверхню, до того ж Фултон жорстоко застудився під час рятувальних робіт. Незабаром було збудовано новий, набагато більш міцний корпус судна. У серпні 1803 року на річці Сені було проведено пробне випробування. Протягом півтори години пароплав рухався зі швидкістю 5 км/год і показав гарну маневреність. Першим Фултон запропонував свого пароплава старому знайомому Наполеону.
У травні 1804 р після висновку академіка Французької академії наук Латобре про безперспективність парової навігації Наполеон відмовив Фултонові у фінансуванні проекту, і той повернувся до Англії. Тут він замовив славетним інженерам М. Болтону і Дж. Уатту парового двигуна і почав зацікавлювати англійський уряд проектом і свого підводного човна, і парової машини, що її виготовляла фірма „Болтон & Ватт”. Перші вдалі досліди не стільки надихнули, скільки спантеличили Британське адміралтейство, з ініціативи якого Фултону була запропонована довічна пенсія за умови ... що він забуде про свій винахід.
Але тут Фултон зробив те, до чого його давно закликали друзі, Лівінгстон та Стівенс. А саме, кинув все і поплив до Америки. Вже у серпні 1807 двигун був встановлений на судні „Клермонт” і випробуваний в роботі під час рейсу Нью-Йорк – Олбані. Відстань становила 150 миль (241 км), рейс тривав 32 години, повернення по течії річки зайняло 30 годин. Вітрила не використовувалися на всьому шляху. „Клермонт” тримав маршрут протягом декількох років, відразу зіткнувшись із вкрай ворожим ставленням власників парусних і гребних судів на Гудзоні, які побачили в пароплаві потужного конкурента. Вони доклали чимало зусиль до його нищення: влаштовували зіткнення пароплавів з шаландами і баркасами, робили на їх шляху затори. 1811 року в США був прийнятий спеціальний закон, що загрожував суворим покаранням за свідому шкоду, заподіяну пароплавам.
Пароплав Фултона нічим особливим не відрізнявся від своїх більш ранніх попередників, проте саме йому судилося відкрити нову еру в історії судноплавства, адже тільки за перший рік експлуатації "Клермонт" дав виручку 16 тисяч доларів, надавши всьому світу очевидний доказ рентабельності парового флоту.


Сучасні Наполеони

^{Мы почитаем всех нулями.
А единицами — себя.
Мы все глядим в Наполеоны;
Двуногих тварей миллионы
Для нас орудие одно;
Нам чувство дико и смешно
(Александр Пушкин)}

Той, першій і славетний Наполеон, що відмовив Фултонові у проекті підводного човна та пароплаву, мав певну логіку. Зараз, завдяки ефекту „Гості з майбутнього”, тобто коли нам вже відомо, що пароплави та субмарини це прогрес, мотиви Наполеона виглядають трохи комічно. Але уявіть собі, що ви цього не знаєте, як і сам герой того часу.
Вас щоденно відвідують винахідники – один винайшов вічний двигун, другий хоче метати у ворога каменюки з повітряної кулі, третій запевняє, що дельфіни можуть перевозити людей. На цьому тлі винаходи наутілусу та пароплаву, як і пропозиції фізика Алессандро Вольта вбивати ворогів електричним струмом, виглядають не надто фантастичними, і не надто реалістичними водночас. Тобто, рівень екстравагантності середній, бюджет типовий, науково-прикладний потенціал не доведений практично.
Але відмовити Фултонові – це ризикнути, щоб англійцям самим бува не поталанило і вони не отримали в руки революційного транспорту. Тому його роками вітали у Франції, аби не почав аналогічні експерименти на батьківщині.

А тепер поглянемо на ситуацію, в якій опинилися сучасні творці „Континентальної блокади”, менеджери „Газпрому” та державні службовці вищого рангу, які керують Росією.
Безсумнівно, їхня ставка на газові „щупальці”, що мають обволокти всю Європу вже завтра, є прикладною. Відкручування та закручування газогону сприймається ними як потужний важіль тиску на Європу, що її, суто за російським сатириком Владіміром Войновичем, поділено на „перше, друге та третє кільця ворожості”.
Пригадаємо, що в романі-антиутопії „Москва 2042” комуняни – мешканці Москорепу – постачали туди так званий „вторичный продукт”.
^{„Когда-то коррупционисты заключили с ними контракт на поставку газа, а газ давно весь кончился. Но наши ученые переоборудовали газопровод ... ( - и тут она не выдержала и стала смеяться. Я спросил ее, в чем дело. Она смутилась и ни за что не хотела сказать. Но потом я все-таки из нее вытянул, что комуняне в шутку зовут теперь бывший газопровод говнопроводом)”.
Все що знають комуняни про Третє Кільце Ворожості – це те, що ті країни настільки бідні, що в них не вистачає навіть власного „вторичного продукту”, чим Москореп вигідно відрізняється від нещасних.}
Легко собі уявити, як сучасні наполеони „газпромів” ставляться до сучасних же ж фултонів та капитанів немо, які пропонують найрізноманітніші шляхи диверсифікації газових постачань. Перевіз кораблями-„метан’єрами” зрідженого природного газу, а також і скрапленого газу нафтового походження, надає Європі всі можливості вийти з-під газової залежності від Росії. Ціна на альтернативу буде більшою, допоки не прокладені надійні торгівельні маршрути, та не укладені тривалі та довгострокові контракти. Але це невелика ціна за енергетичну незалежність.
Ще більшу загрозу становлять російській монополії зовсім альтернативні джерела енергії – починаючи від АЕС, з його потужним атомним лоббі, і закінчуючи енергозберігаючими технологіями.


Гляньмо на цю мапу. На ній зображені не тільки існуючи, але й уявні або ті що тільки будуються та проектуються, газогони. Стрілками також показано „стратегічні напрями”, а кольори достатньо промовляють за себе.

Російські трубопроводи зараз направлено на Європу таким чином, що в обхід України при всій напрузі на бокові гілки вдається відправляти лише 20-25% газу. Потреба Європи в російському та/або азійському газі становить від 300 млн. на добу і сягає 450 млн. за умови дуже холодної погоди (як це й сталося взимку 2009). Через Україну можливо переправляти 328 млн. газу. В обхід України – через Білорусь до Польщі та через „Голубий поток” до Туреччини – разом не більше 134 млн.
Крім того, виникають незручності – відключення однієї-єдиної України спричиняє паніку та претензії по всій Європі. Не тому що нас люблять, а тому що не отримують газу.
Ці міркування спонукають „Газпром” щосили лобіювати будівництво „Південного” та „Північного” потоків, щоб можна було відмикати від газу певні країни і вибірково, не спричиняючи між ними вимушеної солідарності.
Якщо Росії вдасться вмовити Румунію та/або Болгарію на „Південний потік”, то вона отримає можливість транспортувати ще 82 млн на добу, а якщо владнає суттєві непорозуміння з 5 країнами Балтики та надалі отримуватиме підтримку Німеччини, то „Північний потік” надасть потужності ще на 151 млн подач на добу.
Отже, тільки за умови повного успіху цих проектів Росія отримає можливість транспортувати до Європи – разом – 410 млн на добу, повністю в обхід України. Та й те не вдасться, якщо попит становитиме більше кубиків на добу (450).

Питання, чи буде все як в романі Войновича і чи гнатимуть по такому газогону щось інше, а не російський природній газ, виглядає не так вже й сатирично. Адже Москва і „Газпром” навіть у випадку зниження власних газових запасів матимуть інструменти для реекспорту левової частки, якщо не всього, центрально-азійського газу. Принаймні саме з цією метою закуповують там „на корню” весь газ, що його не встигли відправити Китаю, навіть по більшій ціні.

Але ці ж самі думки, звісно, приходять в голови і в Європі. Там теж накидають оком на азійський газ неросійського походження, і думають, якби то поставляти собі його в обхід Росії. Найвідоміший з цих проектів „Набукко”, у випадку прокладення Транскаспійської газової магістралі, надає потужність усього лише в 87-90 млн. на добу, стільки ж дає уявний „Білий поток”, що його пробувала лобіювати Україна. Але разом ці 175 млн. на добу давали б вже гарантію від повного газового голоду.
В силу непрозорих схем в газопостачанні своїми теренами, наявності посередників, політизації питання Україна також розглядається Європою як природна транзитна монополія, яку варто вміти обходити альтернативою.
Саме тому європейці зацікавлені у „Набукко” (що йшов би в обхід не тільки Росії але й України) значно більше ніж у „Білому потоці” (що йшов би теренами України). Але для задоволення свого газового апетиту виключно газогонами Європа зацікавлена у одночасному існуванні багатьох трубопроводів до себе, „хороших і разних”. Вже комбінація з існуючих ГТС Белтрансгазу (90 млн), „Голубого потоку” (44 млн) та уявних поки „Набукко” (88 млн), „Південного” (82 млн) та „Північного” потоків (150 млн) виводить Європу з „Континентальної блокади” на 454 млн на добу, чого власне достатньо в разі чергової паралізації ГТС України, і при тому 20% газу „Набукко” не мали б жодного відношення до Росії.

Також цікавим для Європи є пропозиція Норвегії (країни що не входить до ЄС) інвестувати та заключати контракти на постачання газу з її родовищ. Вже наявна сітка газогонів дозволяє прокачувати звідти рівно стільки, скільки через Україну – 328 млн на добу, було б що й кому качати.

Менше говорять про альтернативне постачання газу з мусульманських країн, але тим не менш не тільки Туркменістан, Азербайджан, Казахстан та Узбекистан можуть бути газовими донорами. Але й Іран, Катар, а також Алжир, Лівія та інші країни Африки. Питання чи брати газ в цих країн до Європи в обсягах, порівняних з норвезькими чи російськими, є скоріш політичним ніж економічним. Адже під час зимової кризи майже вся Південна Європа користувалася якраз паливом, видобутим в арабів.
Мусульманські країни не приховують, що готові постачати газом Європу постійно. Проти цього працює знову ж не економіка, а стереотипи та фобії. „Якщо Росія своїми газовими вентилями диктує нам умови, - кажуть собі помірковані ксенофоби в ЄС, - то чого можна чекати від фундаменталістів?”. Ці фобії підживлює й постійна анти-мусульманська пропаганда, й побоювання посилення позицій власне Туреччини, теренами якої мала б доставлятися левова частка газу, що з Близького Сходу, що з Центральної Азії.

Разом з тим, кільканадцять днів газового голодування (або навіть його імітації, де як) надали козирі до рук лобістів практично всіх проектів, альтернативних як географічно, так й принципово. Одночасно лунають заклики не тільки за альтернативні трубопроводи і не тільки за газопостачання танкерами, але й за відновлення атомної енергетики, й за впровадження альтернативного палива.


Повертаємось в часи Наполеона (першого), Фултона, Ампера, Вольта та перших пароплавів на Гудзоні. Чи змогли тогочасні європейці (по обидва боки Ла-Маншу) виділити собі справді корисне з альтернатив вітрильному флотові? Ні, і тому славетні бої між адміралом Нельсоном та французько-іспанською ескадрою Де Вільньов при Трафальгарі відбувалися без експериментів з „наутилусами” і „морськими машинами”.
Навіть досвід використання повітряної кулі у війні сучасники не оцінили, коли спав перший „запал” від революційного ентузіазму.

Навряд чи сучасні наполеони, велінгтони, косцюшки та суворови здатні на більш глибоку готовність до нових альтернатив, ніж їхні благородні попередники. В „газових війнах”, не останню серію яких ми спостерігаємо, ключовими знаряддями залишатимуться скоріш за все ті самі газогони, які можна перемикати рішеннями Уряду або Голови Держави. А не (хоча б) поставки морем, на які вже не мають фактично ніякого впливу політики та уряди.