02/04/2009 | cipt.kontakt

3 лютого, Міжнародний суд ООН в Гаазі виніс рішення, в якому зауважив, що о.Зміїний не може вважатися частиною прибережної лінії України у визначенні серединної лінії при делімітації континентального шельфу та виключної економічної зони. Міжнародний Суд ООН також вирішив не враховувати диспаритет у довжині прибережної лінії України та Румунії у Чорному морі при делімітації континентального шельфу та виключної економічної зони. Таким чином, Румунія отримала задоволення близько 80 % своїх претензій щодо континентального шельфу, а Україна, відповідно - 20 %. Обидві сторони встигли назвати рішення суду своєю перемогою.

Очевидно, що є певні плюси і мінуси у такому рішенні для України. На нинішній час більше все ж таки мінусів, оскільки Україна в черговий раз поступилася своїми інтересами, перш за все економічними. Важко назвати перемогою ситуацію, коли задоволено лише меншу частину твоїх вимог. Особливо сумнівною виглядає така перемога на фоні постійних спроб румунізації Буковини. Непоодинокі випадки, коли навіть за кошт українських платників податків у навчальних закладах викладають історію у вигідному світлі для Румунії, видаються румунські паспорти громадянам України, користуючись тим, що до 1940 територія сучасної Чернівецької області перебувала під румунською окупацією. Очевидним є програш української дипломатії, який має своє коріння ще у минулому, коли Україна могла впливати на Румунію, блокуючи її вступ до НАТО та ЄС, оскільки до цих організацій можна вступати тільки не маючи територіальних претензій до сусідніх держав.

Разом з тим є і позитивні моменти вирішення проблеми Зміїного. Умовно їх можна поділити на дві групи потенційних та реальних. До безумовних плюсів можна віднести те, що Україна отримала юридичні підстави, освоювати шельф Чорного моря, на своїй ділянці колишніх спірних територій. Втім таку ж перевагу отримала Румунія.

Іншим плюсом можна назвати суто моральну перевагу у подальших переговорах України щодо вступу до ЄС та НАТО. Адже тепер, Україна, не маючи територіальних претензій до Румунії, виконала принаймні хоча б один з критеріїв потрібних для членства у євроатлантичних структурах. У цьому процесі українська влада, очевидно, мала б інтенсифікувати співпрацю з Угорщиною, яка, як відомо, теж має великі територіальні претензії щодо румунської території, які не висловлюються відкрито, проте за рахунок потужної угорської громади, реалізуються на практиці через сильні економічні, культурні зв'язки між відповідними регіонами Румунії та Угорщини. Очевидно, що українська дипломатія мала б докласти зусиль для того, щоб румунська сторона відчувала постійну приховану пересторогу щодо дій, які сьогодні провадяться в українській Буковині, щоб Угорщина та Україна не розпочали таку ж саму політику щодо етнічних угорців та етнічних українців. Можливості для цього можуть з'явитися вже у ближчому майбутньому. Ймовірно, що це розуміє і румунська сторона. Питання полягає тільки в тому, чи зможе цим фактором скористатися українська влада, чи їй знову буде вигідніше зовнішньополітичні поразки представляти, як дипломатичні перемоги.

Сподіватимемось на те, що в Україні зрештою окрім суто тактичної зовнішньої політики, яка виявляється у реагуванні на поточні події і млявому, часто неефективному спротиві інформаційним нападам на Україну, з'явиться і стратегічна зовнішня політика, яка враховуватиме геополітичні тенденції, серйозно сприйматиме геополітичні теорії, які давно стоять на службі США, Росії, Німеччини, Франції та тієї ж Румунії, а також розроблятиме свої, які б прогнозували зміни у світі і моделювали ситуації хоча б на 5-10 років вперед. Тоді, знаючи куди ми хочемо прийти і чого хочемо досягти, зможемо діяти ефективно.

Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України
Львів, вул. Джохара Дудаєва 15, к.32
тел./факс: +38 (032) 2611887