02/13/2009 | Олесь Городецький

Щодо термінології. Автор свідомо застосував термін "іммігрант" в попередній статті, оскільки писав з Італії, говорячи з позиції українського іммігранта в Європі. Але враховуючи, що стаття адресована, головним чином, читачам в Україні, то надалі для уникнення непорозумінь, використовуватиметься термін "емігрант".

Після публікації першої статті, автор отримав численні відгуки від самих заробітчан, а також … заклик до співпраці від Олександри Кужель. В своєму листі пані Кужель запевнила, що вона поважає українців за кодоном та їхню працю, а також пояснила, що урядові пропозиції це "узагальнення вимог, що ставили представники громад наших співвітчизників, зокрема озвучений розмір податку в 100 доларів та електронна реєстрація".

Я вдячний пані Кужель за листа-відповідь, зокрема за бажання заслухати всі сторони. З іншого боку, стало зрозуміло, що уряд дійсно серйозно обговорює можливість прийняття подібного нововведення.

Пані Кужель запевняє, що "урядові ініціативи, були сформовані за результатами звернень заробітчан". В Італії я маю можливість щодня спілкуватися з українцями з різних міст, але ніколи не чув, щоб хтось з них висловив бажання платити ще один податок в Україні. Якщо уряд і має в своєму розпорядженні подібні звернення, то було б доцільно оприлюднити імена таких громадських діячів діаспори, щоб люди знали "своїх героїв".

Не поділяють пропозиції про оподаткування заробітчан і українські дипломатичні працівники. Так, Володимир Караченцев, Генеральний консул України в Неаполі, вважає, що уряд не мав би вводити такого податку для емігрантів в обов’язковій формі, адже це люди, яким держава, у свій час, не змогла забезпечити конституційного права на працю і відповідного стандарту життя.

"Вони самотужки, у важких умовах, деколи абсолютно незахищені, забезпечують виживання своїх сімей в Україні. А якби ці люди не виїхали, а поповнили армію безробітних в Україні? Вони б який податок платили? – зауважує Володимир Караченцев – На мою думку, в контексті урядової програми "На зустріч людям" необхідно порадитися з людьми. Доцільно було б, щоб перед прийняттям подібних рішень, українські чиновники на власні очі ознайомилися з реальними умовами життя і роботи заробітчан".

До речі, саме в регіоні Неаполя, за даними італійського МВС, сконцентрована найбільша кількість українців, більша частина з них – нелегали.

Спостерігаючи за дискусією в Інтернеті, та переглядаючи коментарі на цю тему, складається враження, що більшість українських громадян, включно з головою Держкомітету з регуляторної політики і підприємництва, не ознайомлені із справжніми реаліями життя емігрантів.

Побутує думка, що емігранти це такі собі "хитрі багатії", що покинули рідну країну, спокушені легким заробітком. Насправді ж, це звичайні українці, які знайшли в собі відвагу податися на чужину для забезпечення виживання власних родин.

В Італії, для прикладу, пересічна українська жінка-доглядальниця, в середньому отримує від 600 (південь Італії) до 1100 євро (Північ Італії) в місяць. З цих грошей вона сплачує відрахування до Національного Інституту Соціального Захисту (пенсії, медичне обслуговування і таке інше) а також податок на дохід.

Крім цього ці жінки сплачують ще й інший, "моральний податок": відірваність від сімей, неможливість мати нормальне соціальне життя, важка, ненормована та непрестижна праця!

Більше як півмільйона українців Італії обслуговує лише десяток консульських працівників-дипломатів, законодавча база їхньої діяльності застаріла, відсутні реальні культурні програми, немає фонду допомоги у критичних ситуаціях, діти заробітчан, які перебувають в Італії, забувають українську мову. Де ж тут турбота рідної держави?

То ж, хіба справедливо говорити про існуючу нерівність з мешканцями України? Ще невідомо кому краще. Хтось запитає: "то чому ж емігранти не повертаються, якщо їм так погано?".

Здебільшого, відповідь дуже проста, але зрозуміти її може той, хто на власному досвіді пізнав життя на чужині. Спочатку повертатися немає з чим, а потім, коли віддані всі борги та забезпечений мінімальний рівень життя родині, – немає куди і до кого. Роботи немає, друзі забули, діти виросли і ставляться лише як до фінансового донора...

Важко однозначно сказати, чого більше приносить еміграція, добра чи зла. Але незаперечним є факт, що для економіки України внесок заробітчан надзвичайно важливий!

Декілька років тому, нашим товариством було проведене перше та найбільше соціологічне дослідження української трудової міграції в Італії. Було опитано 2000 респондентів. Виявилося, що в середньому кожен емігрант передає додому 300-400 євро в місяць, утримуючи в такий спосіб 4! особи. Коментарі зайві.

Одним із методів боротьби з економічною кризою у багатьох державах світу є стимуляція споживання. Адже купуючи товари, громадяни підтримують виробництво, зберігаються робочі місця, розвивається економіка. Власне гроші емігрантів в Україні підтримують купівельну спроможність населення та підживлюють торгівлю. І зову ж таки, вина уряду в тому, що ці гроші зразу ж виходять з України, оплачуючи дорогий та неякісний імпорт.

І якби влада обмежила імпорт, залишивши тільки, так званий критичний, то роль емігрантських грошей була б очевидною для всіх українських товаровиробників.

Зараз у багатьох європейських країнах, внаслідок кризи, уряди вживають різні протекціоністські заходи для забезпечення роботою, в першу чергу, власних громадян, а іммігранти перетворюються на ще одне джерело доходу для напівпорожніх європейських скарбниць.

Так, в Італії, оголошено про можливий мораторій на в’їзд нових іммігрантів протягом наступних 2-х років, стають суворішими переслідування нелегалів, планується введення "податку на перебування" в розмірі від 80 до 200 євро. Дуже хотілося б, щоб, принаймні, рідна держава не поводилася як "мачуха".

Виходячи з вищесказаного, можна зробити наступний висновок: подвійне, обов’язкове оподаткування у двох країнах одночасно суперечить міжнародному праву і здоровому глузду. Більше того, непродумані дії в цьому питанні можуть привести до серйозних негативних наслідків в українському суспільстві. Економічних та політичних.

А тепер щодо пропозицій для Олександри Кужель та уряду в цілому.

Припинити розглядати питання про обов’язковий єдиний податок для емігрантів та членів їх сімей. Унеможливити будь-які претензії Державної податкової інспекції по так званій "легалізації" коштів, що надходять від емігрантів. Ці гроші є абсолютно легальними і чистими. Вони передаються від одного члена сім’ї до іншого і тому їх не можна вважати доходом. Це сприятиме зменшенню паніки серед заробітчан та заохочуватиме збільшення надходжень їх заощаджень до України.

Залучати кошти трудових емігрантів до пенсійного фонду України лише двома шляхами (на прикладі Італії):

Через підписання угоди з італійським урядом про перерахування пенсії, нарахованої за роки праці в Італії, після досягнення працівником 65-річного віку та при поверненні його в Україну. Це передбачає італійське законодавство.

Таким чином, пенсіонер, в кінцевому рахунку, зміг би отримувати інтегровану пенсію. Для прикладу, 400 гривень за роки роботи в Україні + 70 євро (по перерахунку) за роботу в Італії. В італійського уряду немає причин не підписувати такого договору оскільки він все одно сплачує ці кошти окремим приватним особам.

Через створення добровільного пенсійного страхування під гарантії держави з чітко виписаними грошовими відрахуваннями, кількістю років їх сплати та розмірами гарантованої пенсії при такому страхуванні.

Таким добровільним правом можуть скористатися приватні особи, що працюють нелегально, адже в них немає можливості отримувати державні пенсії країн, в яких вони працюють.

Україна в односторонньому порядку відмінила візи для громадян ЄС. Сподіваючись на взаємність. Пройшло вже багато років, а візи в ЄС для громадян України залишилися, вони платні і їх зовсім не легко отримати. Чому б зараз, враховуючи кризу та відсутність реальних поступок з боку ЄС, не відновити платні візи для громадян ЄС.

Від цього кількість європейських туристів зовсім не зменшиться. Тут варто нагадати, що левову частину їх, супроводжують до України власне українські заробітчани. Принаймні, з Італії. А бюджет зміг би отримати реальні кошти.

Як наслідок трудової еміграції, в Україні з’явився новий вид трудової діяльності – приватні міжнародні автоперевізники. Так звані "бусики".

Якби уряд зміг забезпечити їм міжнародні ліцензії на цей вид діяльності (зараз кількість таких ліцензій є лімітованою квотою ЄС) та звільнив їх від хабарів на українських митницях, то я переконаний, що всі без винятку водії оформилися б як платники єдиного податку. Адже завдяки цьому вони б могли оформляти професійні візи та не мали б проблем з європейською поліцією.

Активізувати участь заробітчан в банківській системі України: виконання грошових переказів, оформлення кредитів, залучення депозитів. Хоча подібна пропозиція після останньої банківської кризи в Україні виглядає мало здійсненною.

І на завершення. Колись, на відкритій лекції в Європейському Університеті Риму, Джузеппе Пізану, міністр внутрішніх справ в попередньому уряді Берлусконі, сказав, що влада країн-донорів імміграції зацікавлена у підтримці та сприянні виїзду своїх громадян до багатих країн, в тому числі, й нелегальному. Оскільки ці люди експортують бідність, а натомість імпортують реальні гроші у вигляді заощаджень. Шкода, що цієї лекції не чуло українське керівництво.

Олесь Городецький, голова Християнського Товариства в Італії, головний редактор журналу "Український Голос в Італії", автор "Довідника українського іммігранта в Італії", першого посібника для новітньої еміграції, віце-президент комітету іммігрантів партії Берлусконі "Народ Свободи", для УП