НАТО — 60: під тягарем прожитих років
04/12/2009 | Джеймс Шерр
Коли НАТО виповнилося 50, альянс переживав стадію оновлення. Прийняття до його складу Польщі, Угорщини та Чехії підтверджувало поширену думку про те, що, як зазначалося в ухваленій Україною 1998 року Державній програмі співробітництва з НАТО, «це найефективніша в Європі структура колективної безпеки». Проблеми альянс мав у відносинах із Росією, але не всередині самої структури. Німеччина відігравала роль європейського локомотива в розвитку відносин НАТО з Росією, проте та ж таки Німеччина була головним європейським архітектором першої хвилі розширення альянсу на Схід. Окрім, мабуть, Слободана Мілошевича, у НАТО не було ворогів тоді й не передбачалося в майбутньому. Проблеми, які могли загрожувати альянсу, а саме міжнаціональні й міжрелігійні конфлікти, розповсюдження особливо небезпечних озброєнь, організована злочинність та неспроможність деяких держав, у цілому мали загальний абстрактний характер і, за великим рахунком, є спільними для всіх країн. Окрім того, на 50-му році свого існування НАТО вело війну на Балканах. Це була важча і більш суперечлива війна, ніж про це воліють говорити сьогодні. Хоча, за прогнозами президента Клінтона, операція мала закінчитися через чотири дні, тривала вона значно довше, однак у цілому її можна вважати досить швидкоплинною.
Сьогодні ж, коли НАТО вже 60, воно перетворилося на роздуту організацію, перевантажену власними проблемами та побоюваннями. Дві наступні хвилі розширення, разом із новими перевагами й вигодами, принесли альянсу й нові розбіжності у поглядах. Протягом восьми років Сполучені Штати були втіленням безглуздої «самовпевненої сили». За той самий період часу Росії вдалося наростити м’язи і стати реальним конкурентом НАТО не лише де-факто, а й де-юре. На пострадянському просторі місце концепції «спільної безпеки» посіла жорстка «реальна політика», а то й пряма конфронтація. Події 11 вересня 2001 року витіснили НАТО з Європи на міжнародну арену, де воно ризикує втратити свої колишні роль та значення. Сьогодні альянс веде війну в Афганістані. Ця війна, що триває вже сім років і може тривати ще стільки ж, за випадковим збігом обставин, зайняла центральне місце на черзі дня Північноатлантичного договору, і саме результат цієї війни буде визначальним для його майбутнього.
Однак говорити про смерть НАТО було б передчасно. Події в Грузії торік улітку, а також чергова енергетична криза цієї зими знову нагадали всім його членам про те, що безпека починається з Європи. Ці події викликали серйозні розбіжності в питанні узгодженої позиції стосовно Росії, причому суперечка спалахнула не тільки між окремими членами альянсу, а й усередині деяких країн, передусім Німеччини. Відразу по закінченні епохи холодної війни НАТО було організацією, що в основному орієнтувалася на виконання завдань, викладених у 4-й статті Вашингтонського договору. Сьогодні ж, із появою нових проблем, знову зріс інтерес до положень 5-ї статті та питань їх адаптації до умов і загроз, які не стояли на порядку денному тоді, коли ухвалювався договір про утворення Північноатлантичного альянсу. Рішучі дії нової американської адміністрації з реанімації та оновлення принципу «багатосторонності» у відносинах мають усі шанси наповнити слова «Захід» і «НАТО» більш вагомим новим змістом. Умираюча організація проблем не обговорює. Вона просто перестає з ними боротися і від них же гине.
На сьогодні важко сказати, чи призведуть наявні розбіжності до нової політики, яка допоможе НАТО відновити втрачений вплив, чи це будуть півзаходи, здатні лише відстрочити його занепад. Що стосується України, то й для неї ситуація занадто невизначена, щоб говорити про якісь конкретні перспективи. І, знову ж таки, вкотре дуже багато залежатиме від того, що Україна робитиме чи не робитиме для свого власного блага.
Мовою дипломатії
В Україні і Грузії, як і в більшості нових членів НАТО, надзвичайно стурбовані тим, що Захід в ім’я «стабільності» пожертвує ними й піде на укладання «великої угоди» з Росією. Ці побоювання ще більше посилилися після російсько-грузинської війни, коли, фактично, було припинено процес надання деяким країнам плану дій з підготовки до вступу в альянс. Тоді ж президент Медведєв отримав щонайтепліший прийом у Берліні та французькому Евіані, де він представив свою нову концепцію архітектури європейської безпеки, а віце-президент США Джо Байден заявив під час Мюнхенського саміту країн «великої двадцятки», що США хочуть «натиснути на кнопку перезавантаження» своїх відносин із Росією. Доповідь Комісії з питань політики США стосовно Росії, вихід якої був приурочений до вступу на посаду президента Обами і яка (це слід особливо підкреслити) була підготовлена людьми, котрі не входять до складу нової американської адміністрації, не дає занадто багато приводів для оптимізму тим, хто вважає такі побоювання цілком обґрунтованими.
Тому, беручи до уваги ці обставини, два недавно прийняті рішення, які самі по собі цілком логічні й пояснимі, можна вважати, радше, мимовільними сигналами, ніж погано продуманими кроками. По-перше, це рішення НАТО не запрошувати на свій ювілейний саміт із нагоди 60-річчя керівників країн-партнерів і пов’язане з цим рішення провести засідання Комісії Україна—НАТО на один місяць раніше від запланованого терміну. Хоч би чим було продиктоване таке рішення, зрозуміти його дуже важко, особливо беручи до уваги масштаби торішнього саміту в Бухаресті. Хотів того альянс чи ні, але святкування такого серйозного ювілею у «вузькому сімейному колі» має досить символічний вигляд. По-друге, це те, що президент Обама за якихось неповних три місяці двічі зустрінеться зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим. Перша зустріч уже відбулася під час недавнього саміту «великої двадцятки», а наступна пройде в Москві у липні цього року. Тобто Обама вирішив спочатку зустрітися саме з Медведєвим, а не з Ющенком чи Саакашвілі або приїхати з візитом в Україну чи Грузію. І не відомо ще, коли такі зустрічі можуть відбутися, і чи відбудуться вони взагалі. Причини таких кроків Обами лежать на поверхні. Адже ніхто не зрозумів би його рішення проігнорувати Медведєва на Мюнхенському саміті. Це було б просто непристойно (так, коли б людині відчинили двері, щоб відразу в неї перед носом їх зачинити). До того ж рішення про проведення зустрічей із президентами України і Грузії могло б не послабити, а, навпаки, тільки поглибити політичну кризу в цих країнах. Але якби Обама дотримувався сміливішого курсу, він міг би піти на цей ризик і таким чином продемонструвати, що для США важливі саме ці дві країни, а не їхні лідери.
Та хоч би які були мимовільні сигнали цих рішень, слід докладніше зупинитися на тих сигналах, значення яких альянс і країни «великої двадцятки» мають намір донести до решти світу. Йдеться про зміст Підсумкової декларації саміту НАТО і спільної заяви президентів Обами та Медведєва. Вона свідчить про рішучість дотримуватися своїх принципів та пріоритетів, причому значно більшою мірою, ніж ті побоювання і страхи, про які йшлося вище.
Нова архітектура безпеки? Цілком очевидно, що запропонована Росією нова архітектура безпеки абсолютно непрозора і не має чітких обрисів. При цьому її фундаментальні положення пропрацьовано досить чітко. Вони передбачають створення певної «нової» всеосяжної структури, яка так чи інакше містила б у собі всі вже наявні структури, але при цьому не поглинала б їх повністю. Така архітектура має базуватися на «окремих національних державах», а не на блоках (Євросоюз і НАТО – не виняток). Крім того, російське керівництво пропонує перевести тон дискусій у площину досягнення політичної та військової безпеки за рахунок деяких гуманітарних свобод і цінностей. Вони, як вважає Володимир Путін, перетворили ОБСЄ на «вульгарний інструмент втручання у справи інших держав». Однак альянс навіть не став обговорювати цих пропозицій, а просто з ходу їх відкинув: «Ми підкреслюємо, що наявні структури, побудовані на спільних цінностях, тобто НАТО, ЄС, ОБСЄ і Рада Європи, продовжують забезпечувати державам усі можливості для повноцінної участі в євроатлантичній безпеці...» (пункт 7 Підсумкової декларації саміту НАТО).
У такому ж або майже такому рішучому тоні звучить і спільна заява Обами та Медведєва.
Нові поступки? До тексту Підсумкової декларації, як і слід було очікувати, ввійшов пункт про «особливу важливість Росії як сусідки та партнера альянсу». Водночас, якщо провести паралелі з документами попередніх самітів, гострота формулювань у цій декларації певною мірою згладжена, а в змісті багатьох із них не простежується конкретика:
— наші відносини з Росією залежать від довіри та виконання взятих зобов’язань. З часу останнього саміту діалогу та співробітництву з Росією заважали глибокі розбіжності з ряду питань (пункт 33). У декларації визнається необхідність виведення російських військових підрозділів із території Грузії й засуджується визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії (пункт 34);
— жодних поступок не робиться з питань Договору про обмеження звичайних збройних сил у Європі. Конструктивні і далекосяжні пропозиції НАТО стосуються всіх питань, які викликають занепокоєння Росії (пункт 57). Після газової кризи в січні 2009 року активізуються дискусії з питань гарантування енергетичної безпеки (пункт 59). Після пред’явлення Росією претензій на морські ресурси Арктики на чергу дня виходить питання «Крайньої Півночі» (пункт 60) і активізується діяльність із гарантування кібернетичної безпеки (пункт 49).
Ні – дальшому розширенню НАТО? Як випливає з тексту Підсумкової декларації, НАТО має намір і далі рішуче сповідувати принципи розширення альянсу, а якщо розширення неминуче, воно так само рішуче відстоюватиме і принципи, які мають визначати цей процес. Але ці ж принципи залишають місце і для певних недомовленості та невизначеності. Так, у пункті 21 підтверджується відданість положенням статті 10 Північноатлантичного договору, в якій ідеться про те, що «двері альянсу відчинені для всіх демократичних країн Європи, які поділяють спільні з альянсом цінності, які прагнуть і здатні взяти на себе зобов’язання членів НАТО, і включення яких до складу альянсу сприятиме зміцненню спільної безпеки та стабільності». А якого висновку мало дійти НАТО, якщо войовнича позиція Росії щодо можливого приєднання до альянсу України загрожує «спільній безпеці та стабільності»? Тому, як ми тепер уже знаємо, будуть гарячі дискусії і буде боротьба.
Але сьогодні немає потреби ні в тому, ні в іншому, оскільки головні перешкоди на шляху України до НАТО створює для себе вона сама.
Ні кроку назад, ні кроку вперед
У будь-якому протистоянні, якщо є можливість відступу, одна зі сторін, як правило, воліє відступити. Але якщо Україна воює сама з собою і сама себе калічить, це не може не викликати в її західних партнерів нічого, окрім роздратування й нездатності їй допомогти, що історія неодноразово підтверджувала. 2006 року НАТО вже було готове надати Україні План дій із підготовки до вступу в альянс, але нагоду втратили через нерішучість президента Ющенка і зраду Олександра Мороза. Проте сьогодні ситуація зовсім інша. Альянс веде війну, тактики якої він не міг навчитися ні в епоху холодної війни, ні по її закінченні. Після восьми років трансатлантичних розбіжностей у поглядах з’явилася реальна надія на відродження євроатлантизму і відновлення злагоди. Коли плоди перемоги Росії у війні з Грузією почали гірчити й коли всім стало цілком очевидно, що її перемога у газовій війні з Україною була пірровою, – з’являється надія, що Росію цілком можна стримувати й ніяк її не провокуючи. Сьогодні головне завдання НАТО – консолідація і відновлення єдності та колишньої потуги. Якщо альянс хоче досягти цієї мети, він не може дозволити собі відступити, і водночас не наважується зробити крок уперед.
На цьому тлі деякі найвідданіші друзі України починають думати про неможливе: що, незважаючи на нездатність України йти вперед, наближаючись до стандартів НАТО, сьогодні настав той найбільш зручний, але короткий момент, коли годилося б розглянути її заявку на вступ. Обамі, як головному прибічнику пошуку компромісів і злагоди, нині немає потреби заходити в гострі дискусії зі своїми союзниками, бо немає самого предмета суперечки. Йому немає потреби нацьковувати одна на одну Росію й Україну чи, навпаки, намагатися їх примирити, бо сьогодні немає гострої потреби ні в тому, ні в іншому. Але Обамі потрібен час, а Північноатлантичному договору потрібен перепочинок. Тому, хоч як це дивно, але в цей зручний момент позитивну роль можуть відіграти слабкості України і сумніви Росії, посилені впливом на ситуацію світової фінансової кризи.
Однак цей момент потрібно використати з максимальною користю, бо, як свідчить історія, такі паузи зазвичай тривають недовго. НАТО необхідно підготувати шлях, яким піде новий український президент. А для цього якнайкраще згодиться рамковий план, викладений в останній доповіді Центру ім. Разумкова з питань партнерства України і НАТО. Євросоюз повинен стратегічно підходити до питання своїх відносин із Україною, як і до питань власної безпеки. Як випливає з недавно укладеної між Україною та ЄС рамкової угоди з модернізації української газотранспортної системи, ЄС нарешті почав це робити. Діючи в тому ж напрямі й максимально використовуючи переваги моменту, Захід стане мудрішим, сильнішим і, коли настане час, зможе розширити свої лави за рахунок приєднання нових країн.
Автор: Джеймс ШЕРР (керівник програм із питань Росії та Євразії лондонського Королівського інституту міжнародних відносин)
Сьогодні ж, коли НАТО вже 60, воно перетворилося на роздуту організацію, перевантажену власними проблемами та побоюваннями. Дві наступні хвилі розширення, разом із новими перевагами й вигодами, принесли альянсу й нові розбіжності у поглядах. Протягом восьми років Сполучені Штати були втіленням безглуздої «самовпевненої сили». За той самий період часу Росії вдалося наростити м’язи і стати реальним конкурентом НАТО не лише де-факто, а й де-юре. На пострадянському просторі місце концепції «спільної безпеки» посіла жорстка «реальна політика», а то й пряма конфронтація. Події 11 вересня 2001 року витіснили НАТО з Європи на міжнародну арену, де воно ризикує втратити свої колишні роль та значення. Сьогодні альянс веде війну в Афганістані. Ця війна, що триває вже сім років і може тривати ще стільки ж, за випадковим збігом обставин, зайняла центральне місце на черзі дня Північноатлантичного договору, і саме результат цієї війни буде визначальним для його майбутнього.
Однак говорити про смерть НАТО було б передчасно. Події в Грузії торік улітку, а також чергова енергетична криза цієї зими знову нагадали всім його членам про те, що безпека починається з Європи. Ці події викликали серйозні розбіжності в питанні узгодженої позиції стосовно Росії, причому суперечка спалахнула не тільки між окремими членами альянсу, а й усередині деяких країн, передусім Німеччини. Відразу по закінченні епохи холодної війни НАТО було організацією, що в основному орієнтувалася на виконання завдань, викладених у 4-й статті Вашингтонського договору. Сьогодні ж, із появою нових проблем, знову зріс інтерес до положень 5-ї статті та питань їх адаптації до умов і загроз, які не стояли на порядку денному тоді, коли ухвалювався договір про утворення Північноатлантичного альянсу. Рішучі дії нової американської адміністрації з реанімації та оновлення принципу «багатосторонності» у відносинах мають усі шанси наповнити слова «Захід» і «НАТО» більш вагомим новим змістом. Умираюча організація проблем не обговорює. Вона просто перестає з ними боротися і від них же гине.
На сьогодні важко сказати, чи призведуть наявні розбіжності до нової політики, яка допоможе НАТО відновити втрачений вплив, чи це будуть півзаходи, здатні лише відстрочити його занепад. Що стосується України, то й для неї ситуація занадто невизначена, щоб говорити про якісь конкретні перспективи. І, знову ж таки, вкотре дуже багато залежатиме від того, що Україна робитиме чи не робитиме для свого власного блага.
Мовою дипломатії
В Україні і Грузії, як і в більшості нових членів НАТО, надзвичайно стурбовані тим, що Захід в ім’я «стабільності» пожертвує ними й піде на укладання «великої угоди» з Росією. Ці побоювання ще більше посилилися після російсько-грузинської війни, коли, фактично, було припинено процес надання деяким країнам плану дій з підготовки до вступу в альянс. Тоді ж президент Медведєв отримав щонайтепліший прийом у Берліні та французькому Евіані, де він представив свою нову концепцію архітектури європейської безпеки, а віце-президент США Джо Байден заявив під час Мюнхенського саміту країн «великої двадцятки», що США хочуть «натиснути на кнопку перезавантаження» своїх відносин із Росією. Доповідь Комісії з питань політики США стосовно Росії, вихід якої був приурочений до вступу на посаду президента Обами і яка (це слід особливо підкреслити) була підготовлена людьми, котрі не входять до складу нової американської адміністрації, не дає занадто багато приводів для оптимізму тим, хто вважає такі побоювання цілком обґрунтованими.
Тому, беручи до уваги ці обставини, два недавно прийняті рішення, які самі по собі цілком логічні й пояснимі, можна вважати, радше, мимовільними сигналами, ніж погано продуманими кроками. По-перше, це рішення НАТО не запрошувати на свій ювілейний саміт із нагоди 60-річчя керівників країн-партнерів і пов’язане з цим рішення провести засідання Комісії Україна—НАТО на один місяць раніше від запланованого терміну. Хоч би чим було продиктоване таке рішення, зрозуміти його дуже важко, особливо беручи до уваги масштаби торішнього саміту в Бухаресті. Хотів того альянс чи ні, але святкування такого серйозного ювілею у «вузькому сімейному колі» має досить символічний вигляд. По-друге, це те, що президент Обама за якихось неповних три місяці двічі зустрінеться зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим. Перша зустріч уже відбулася під час недавнього саміту «великої двадцятки», а наступна пройде в Москві у липні цього року. Тобто Обама вирішив спочатку зустрітися саме з Медведєвим, а не з Ющенком чи Саакашвілі або приїхати з візитом в Україну чи Грузію. І не відомо ще, коли такі зустрічі можуть відбутися, і чи відбудуться вони взагалі. Причини таких кроків Обами лежать на поверхні. Адже ніхто не зрозумів би його рішення проігнорувати Медведєва на Мюнхенському саміті. Це було б просто непристойно (так, коли б людині відчинили двері, щоб відразу в неї перед носом їх зачинити). До того ж рішення про проведення зустрічей із президентами України і Грузії могло б не послабити, а, навпаки, тільки поглибити політичну кризу в цих країнах. Але якби Обама дотримувався сміливішого курсу, він міг би піти на цей ризик і таким чином продемонструвати, що для США важливі саме ці дві країни, а не їхні лідери.
Та хоч би які були мимовільні сигнали цих рішень, слід докладніше зупинитися на тих сигналах, значення яких альянс і країни «великої двадцятки» мають намір донести до решти світу. Йдеться про зміст Підсумкової декларації саміту НАТО і спільної заяви президентів Обами та Медведєва. Вона свідчить про рішучість дотримуватися своїх принципів та пріоритетів, причому значно більшою мірою, ніж ті побоювання і страхи, про які йшлося вище.
Нова архітектура безпеки? Цілком очевидно, що запропонована Росією нова архітектура безпеки абсолютно непрозора і не має чітких обрисів. При цьому її фундаментальні положення пропрацьовано досить чітко. Вони передбачають створення певної «нової» всеосяжної структури, яка так чи інакше містила б у собі всі вже наявні структури, але при цьому не поглинала б їх повністю. Така архітектура має базуватися на «окремих національних державах», а не на блоках (Євросоюз і НАТО – не виняток). Крім того, російське керівництво пропонує перевести тон дискусій у площину досягнення політичної та військової безпеки за рахунок деяких гуманітарних свобод і цінностей. Вони, як вважає Володимир Путін, перетворили ОБСЄ на «вульгарний інструмент втручання у справи інших держав». Однак альянс навіть не став обговорювати цих пропозицій, а просто з ходу їх відкинув: «Ми підкреслюємо, що наявні структури, побудовані на спільних цінностях, тобто НАТО, ЄС, ОБСЄ і Рада Європи, продовжують забезпечувати державам усі можливості для повноцінної участі в євроатлантичній безпеці...» (пункт 7 Підсумкової декларації саміту НАТО).
У такому ж або майже такому рішучому тоні звучить і спільна заява Обами та Медведєва.
Нові поступки? До тексту Підсумкової декларації, як і слід було очікувати, ввійшов пункт про «особливу важливість Росії як сусідки та партнера альянсу». Водночас, якщо провести паралелі з документами попередніх самітів, гострота формулювань у цій декларації певною мірою згладжена, а в змісті багатьох із них не простежується конкретика:
— наші відносини з Росією залежать від довіри та виконання взятих зобов’язань. З часу останнього саміту діалогу та співробітництву з Росією заважали глибокі розбіжності з ряду питань (пункт 33). У декларації визнається необхідність виведення російських військових підрозділів із території Грузії й засуджується визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії (пункт 34);
— жодних поступок не робиться з питань Договору про обмеження звичайних збройних сил у Європі. Конструктивні і далекосяжні пропозиції НАТО стосуються всіх питань, які викликають занепокоєння Росії (пункт 57). Після газової кризи в січні 2009 року активізуються дискусії з питань гарантування енергетичної безпеки (пункт 59). Після пред’явлення Росією претензій на морські ресурси Арктики на чергу дня виходить питання «Крайньої Півночі» (пункт 60) і активізується діяльність із гарантування кібернетичної безпеки (пункт 49).
Ні – дальшому розширенню НАТО? Як випливає з тексту Підсумкової декларації, НАТО має намір і далі рішуче сповідувати принципи розширення альянсу, а якщо розширення неминуче, воно так само рішуче відстоюватиме і принципи, які мають визначати цей процес. Але ці ж принципи залишають місце і для певних недомовленості та невизначеності. Так, у пункті 21 підтверджується відданість положенням статті 10 Північноатлантичного договору, в якій ідеться про те, що «двері альянсу відчинені для всіх демократичних країн Європи, які поділяють спільні з альянсом цінності, які прагнуть і здатні взяти на себе зобов’язання членів НАТО, і включення яких до складу альянсу сприятиме зміцненню спільної безпеки та стабільності». А якого висновку мало дійти НАТО, якщо войовнича позиція Росії щодо можливого приєднання до альянсу України загрожує «спільній безпеці та стабільності»? Тому, як ми тепер уже знаємо, будуть гарячі дискусії і буде боротьба.
Але сьогодні немає потреби ні в тому, ні в іншому, оскільки головні перешкоди на шляху України до НАТО створює для себе вона сама.
Ні кроку назад, ні кроку вперед
У будь-якому протистоянні, якщо є можливість відступу, одна зі сторін, як правило, воліє відступити. Але якщо Україна воює сама з собою і сама себе калічить, це не може не викликати в її західних партнерів нічого, окрім роздратування й нездатності їй допомогти, що історія неодноразово підтверджувала. 2006 року НАТО вже було готове надати Україні План дій із підготовки до вступу в альянс, але нагоду втратили через нерішучість президента Ющенка і зраду Олександра Мороза. Проте сьогодні ситуація зовсім інша. Альянс веде війну, тактики якої він не міг навчитися ні в епоху холодної війни, ні по її закінченні. Після восьми років трансатлантичних розбіжностей у поглядах з’явилася реальна надія на відродження євроатлантизму і відновлення злагоди. Коли плоди перемоги Росії у війні з Грузією почали гірчити й коли всім стало цілком очевидно, що її перемога у газовій війні з Україною була пірровою, – з’являється надія, що Росію цілком можна стримувати й ніяк її не провокуючи. Сьогодні головне завдання НАТО – консолідація і відновлення єдності та колишньої потуги. Якщо альянс хоче досягти цієї мети, він не може дозволити собі відступити, і водночас не наважується зробити крок уперед.
На цьому тлі деякі найвідданіші друзі України починають думати про неможливе: що, незважаючи на нездатність України йти вперед, наближаючись до стандартів НАТО, сьогодні настав той найбільш зручний, але короткий момент, коли годилося б розглянути її заявку на вступ. Обамі, як головному прибічнику пошуку компромісів і злагоди, нині немає потреби заходити в гострі дискусії зі своїми союзниками, бо немає самого предмета суперечки. Йому немає потреби нацьковувати одна на одну Росію й Україну чи, навпаки, намагатися їх примирити, бо сьогодні немає гострої потреби ні в тому, ні в іншому. Але Обамі потрібен час, а Північноатлантичному договору потрібен перепочинок. Тому, хоч як це дивно, але в цей зручний момент позитивну роль можуть відіграти слабкості України і сумніви Росії, посилені впливом на ситуацію світової фінансової кризи.
Однак цей момент потрібно використати з максимальною користю, бо, як свідчить історія, такі паузи зазвичай тривають недовго. НАТО необхідно підготувати шлях, яким піде новий український президент. А для цього якнайкраще згодиться рамковий план, викладений в останній доповіді Центру ім. Разумкова з питань партнерства України і НАТО. Євросоюз повинен стратегічно підходити до питання своїх відносин із Україною, як і до питань власної безпеки. Як випливає з недавно укладеної між Україною та ЄС рамкової угоди з модернізації української газотранспортної системи, ЄС нарешті почав це робити. Діючи в тому ж напрямі й максимально використовуючи переваги моменту, Захід стане мудрішим, сильнішим і, коли настане час, зможе розширити свої лави за рахунок приєднання нових країн.
Автор: Джеймс ШЕРР (керівник програм із питань Росії та Євразії лондонського Королівського інституту міжнародних відносин)
Відповіді
2009.04.12 | Историк
Решение современных проблем безопасности Запада
стратегически предполагает превращение Киева в его главного и достаточно самостоятельного партнера на евразийском пространстве.Да Джеймс и сам об этом знает...
Досадно, что сохраняется привязанность к клише: "Милошевич был главным врагом НАТО...". То-то образцы захваченной американской техники прямиком шли в Москву. И как насчет той ракеты в китайское посольство в Белграде?...
2009.04.13 | Сергій Кабуд
втягнути США в Сербію- один з найбільших успіхів кремля
2009.04.13 | Историк
Re: втягнути США в Сербію- один з найбільших успіхів кремля
А что было делать?.. Представьте: Милошевич в Белграде, Хусейн в Багдаде, Путин в Москве плюс Чавес, Лука, Ортега... И еще неизвестно кто в Киеве. И экстремистские сети по всему миру. Да "Русский мир". И еще "друзья русской культуры" по всей Европе. И все это пропитано агрессивным антиамериканизмом. Вы предложили бы другую стратегию?..2009.04.13 | Сергій Кабуд
назад повернути важко, - Югославію кремль планував руйнувати
задовго до 90х роківСтратегію дуже коротко виклав Голіцин:
1.припинити ВСЮ торгівлю з комуністичними країнами
2.закрити всі дипломатичні відносини з ними
3.Звертатися до НАРОДІВ комунічтиних країн, в якихуряди- бандитскі
4.ніяких контактів з режимами,
5.укріплення військової потуж;ності демократичного фронту
6.єдність перед загрозою
і так далі
стратегія очевидна, зараз знайду оригінал
2009.04.13 | Сергій Кабуд
стр 355
THIS BOOK HAS TRIED to give: an objective assessment of the current long-range communist policy and the threat it poses for the West.The assessment has been based partly on secret information available only to an insider; partly on an intimate understanding of how the communist strategist thinks and acts; partly on knowledge of political readjustments, the use of strategic disinformation, and the extent of KGB penetration of, and influence on, Western governments; and partly on research and analysis, using the new methodology, of open records of Soviet and communist developments over the past twenty years.
It leaves no doubt in the author's mind that the threat is more serious, its scope wider, and its culmination more imminent, than scholars and politicians in the West have led him to believe. This is not because they have consciously played down the threat. It is due to a genuine and, to some extent, excusable lack of understanding.
They accept at face value what the communists choose for them to see and hear.
They accept the existence of communist tactical disinformation in the form of covert political actions and forgeries of Western government documents, but fail to appreciate the problem of strategic disinformation in the shape of communist forgeries of differences, splits, and independence in the communist bloc.
Tactical forms of disinformation are intended to divert attention from the onset of the communist offensive in the final phase of policy.
Strategic disinformation is a root cause of the current crisis in Western foreign policies. Even those who recognize the dangers of disinformation cannot conceive that it can be practiced on so grand a scale and with a subtlety so disarming.
They forget— or perhaps have never fully realized—that their predecessors were similarly deluded in the 1920s, and they fail to take into account that communist penetration of Western governments and intelligence services provides an accurate early warning and monitoring service of Western reactions to disinformation.
It is not easy, living in a democracy, to accept that total, obsessive commitment to world revolution could survive through sixty years and then be rekindled with fresh zeal.
The West, basing itself on its own experiences, expects splits and cracks to appear in the communist bloc. Any hint of differences between communist states or parties is avidly seized on, while evidence of cooperation is ignored or misinterpreted.
Diplomatic overtures, based on what the West sees as common interests, are hastily pursued; detente and disarmament are discussed in all seriousness.
The West recognizes the communist military threat but misinterprets the political threat.
With the best of intentions, United States policy has labored hard to bring about a liberalization in the USSR and Eastern Europe with its human rights policy and encouragement for the internal dissident movement; but it has failed to realize that the dissident movement has been shaped and controlled by the party apparatus and the KGB, and that a sham "liberalization" may well be the next major step in the disinformation program.
Pursuit of a realistic foreign policy by the United States has been made even more difficult by the demoralization of their intelligence and counterintelligence services that followed the Watergate exposures and the overblown campaign to restrict the functions of the CIA and FBI.
The CIA's capacity for political action was curtailed and two thousand experienced officers were retired.
Particular damage was done to US counterintelligence, whose task it should be to analyze communist policy and tactics, forecast communist intentions, and so help to protect the nation and its intelligence services from communist penetration, subversion, agents of influence, and disinformation.
What, at the eleventh hour, can now be done?
With all due diffidence the author feels that his book would not be complete until he has sketched in the direction in which he feels the West should now move. For the sake of brevity the difficulties of accomplishment are brushed aside. The aims are stated baldly and uncompromisingly.
Although time is fast running out, the balance of forces between East and West has not yet tilted irrevocably. It is still possible for the West to recover the initiative and to frustrate the communist strategy to isolate Western Europe, Japan, and the Third World from the United States, but it is a difficult road to travel.
The initial lead must be positive, and it must come from the United States. Reassessment The logical consequence of the argument of this book, and of the new methodology which it introduces, is that a group of acknowledged American experts should reexamine and reevaluate communist policy, tactics, and strategy of the past twenty years.
They should be drawn from the intelligence, counterintelligence, military, and diplomatic services and from the academic world.
They should have the support of their heads of services or institutions in providing research facilities and should have access to all information and records relating to communist state and party affairs since the 1950s.
Their report should define the communist long-range strategy, predict its course of action, estimate its time scale, assess the political strength of the communist bloc and the subversive potential of the communist movement, expose communist disinformation, and estimate the extent and impact of communist penetration of, and agents of influence within, the United States and other governments. Having set in train its own fact-finding and mind-clearing exercise, the United States should then seek to inspire a revival of allied unity on a new basis. Since the provocation of division and friction between member nations of the Western alliance is one of the prime objectives of communist long-range strategy, it is essential that all Western governments and their peoples should have a clear understanding of that strategy, and of the disinformation which supports it, before any other remedial measures can become effective. That is why reassessment of the threat comes first. Ideally 358 each major Western country should, like the United States, set up its own commission of enquiry into communist policy, tactics, and strategy as reflected in its own intelligence, counterintelligence, military intelligence, and diplomatic records of the past twenty years.
To counter communist strategy and regain the initiative for the West, a new Western strategy is needed, based on a true understanding of the situation, policy, and strategic disinformation of the communist bloc.
Without a clear appreciation of the deceptive nature of Sino-Soviet rivalry and of "liberalization" and splits in the communist world, Western governments, whatever their political complexion, cannot recover from the crisis in their foreign policy and are at risk of sliding into false alliances with one communist state against another.
If possible, a moratorium should be imposed on any form of rapprochement with any member of the communist bloc while the reevaluation takes place.
The publication could then follow of an allied defense document setting out calmly and clearly the agreed overall Western assessment of current communist bloc policy and the means being used to implement it.
Public discussion of the findings would be encouraged by conferences of the Western governments, of political groupings such as the Socialist International, and of the leaders of the moderate, pro-Western Third World nations; parallel professional exchanges would take place between the Western intelligence and counterintelligence services.
The effect that an expose on this scale would have should not be underestimated.
The communist bloc leaders and strategists would find, if the Western assessment were correct, that their next strategic offensives and moves in the deception plan had been preempted.
The initiative would have been snatched from them. Their complicated political, diplomatic, and disinformation operations still in the pipeline would, if pursued, confirm the correctness of the Western assessment.
The peoples of the communist bloc, the majority learning for the first time of the deceit on which their country's policy had been based, would—whatever their feelings about its morality—realize that it would not work in the future and that their leaders had failed.
While a communist regime remains successful, the people can be coerced into going along with it. It is when failure—or, at least, lack of new successes—sets in that, as was shown in Hungary and Poland in 1956, real and radical changes may happen. Exposure of a bankrupt policy would unleash powerful political pressures on communist leaders and on their regimes, parties, and governments, perhaps forcing them to change their conduct in international relations.
It will be argued by faint hearts in the West that to proclaim publicly that the full significance of the communist threat is now recognized and that a realistic response is on its way is only to drive the communist leaders to an openly hard-line attitude and even to war. But does this argument stand up? If the threat has been correctly evaluated and properly explained, it will be clear to public opinion that, although disinformation may have concealed the intentions of communist policy, its line could scarcely have been harder.
Indeed, if the Western expose were to result in the reemergence of the communist monolith—China and the USSR "reconciled," Romania and Yugoslavia openly back in the fold— that would be no cause for alarm.
For the West it would be the most advantageous of all possible outcomes, for it would mean that the communist bloc had had to retreat; and that the Western miscalculations, which the bloc had striven so long and hard to create, would be left unexploited while the innate strength of the West was still intact.
It would, moreover, have a salutary effect on the peoples of the Western nations. A full-strength communist bloc, all illusions of splits and rifts removed, would inspire them to close ranks and face up to reality. It would demonstrate that their governments had made the right assessment. It would give breathing space during which past mistakes could be corrected. It would give solidarity to the alliance and heart to the whole noncommunist world to be able to say to the communist leaders: "We have seen through your disinformation and pretences; we can interpret your double-talk; we now call halt."
The cynics in the West will argue that it is an illusion to imagine that, at this late hour, the communist threat can be averted by exhortations to close ranks and unite. The peoples of the West detest uniformity; the nations of the West will never give up their traditions of independence. A common cause may bring them together, but no cause has ever held them together for long. But as Professor Goodman points out in his book The Soviet Design for a World State (p. 487): "The communists have acted cautiously when confronted by strong external power and aggressively when 360 they have been tempted by weakness. ...
If one of the principal sources of weakness of the contemporary non-communist world is its disunity, then the surest way to precipitate war is to provide seemingly easy targets of Soviet conquest through dissension or neglect on the part of the non-Soviet world to formulate unmistakably affirmative policies. . . ."
For one who, like the author, was brought up in the communist world, who in his early years worked for the communist cause only to reject its code of ethics in maturity, it is difficult to believe that, faced with imminent subjection to the communist way of life, the Western nations would be unable to find lasting ideological and political solidarity. Solidarity does not mean conformity. The spiritual strength of the West lies in its freedom and diversity, but freedom and diversity should not be cultivated to the point where they become an obstacle to survival. To achieve the lasting solidarity that can withstand the communist challenge, the West should make a number of fundamental changes of attitude, direction, and counterstrategy.
These changes emerge logically from an understanding of the long-range communist policy; they seek to frustrate what the communist strategists aim to accomplish.
Above all, the Western alliance should refresh its sense of common purpose, common interest, and common responsibility. The main causes of internal dissension should be removed or mollified.
They are: national rivalries, originating deep in history; the distrust that American conservatism and European democratic socialism hold for each other; the growing hostility between conservatives and socialists inside Western Europe. End to National Rivalries The deep-seated national rivalries and suspicions between the nations of Western Europe, between Western Europe and America, and between America and Japan must somehow be controlled.
Despite the tragic conflicts of the past, despite the present mutual distrust, the advanced nations of the noncommunist world now all share a democratic process of government, freedom of opposition and dissent, and an economic system that relics, at least in part, on free market competition. If the peoples of these nations would WHERE NOW? 361 realize that the communist threat to their way of life, far from receding as they had thought, is now at their heels; if they would see that unless they present a cohesive force in the face of the communist challenge, they will be picked off one by one; surely then they would insist that their governments sink their differences. National interests can no longer be protected by purely national efforts.
The communist threat is now so formidable that for any nation, be it France or even the United States, to stand half-aloof from the alliance is irrational and potentially suicidal. The allies themselves should establish, and then submit to, some form of supranational authority for policy coordination. Perhaps the most effective initial step would be for the United States to offer to sacrifice a measure of her own sovereignty in favor of such a body if the Western European nations would do likewise. Ideological Solidarity Differences between American conservatives and European social democrats in their attitudes toward capitalism should not be allowed to weaken the Atlantic alliance.
Democratic socialism is now firmly entrenched in Western Europe. Its economic ideals show some common features with the communist system and differ markedly from American economic ideals. But, like Americans, European social democrats regard democratic freedoms as sacrosanct; when faced by communists, the two are natural allies.
They joined together when faced by Stalin's "police socialism"; now they must join forces again to face the more insidious deception of "communism with a human face." Their common interest is overwhelming, for both Europe and America are targets of a political offensive that seeks to embrace them now only to strangle them later. Within Europe itself, conservatives and social democrats must draw closer together, for both need to protect themselves against the growing radicalism of the far left of European socialism, which, if it is not halted soon, will inevitably lead to a united front with the communists.
Both conservatives and social democrats must understand and, together, combat the communist long-term strategy; the survival of both depends on it.
Inward Heart-Searching
The West should devote the effort that it now expends on detente, SALT, and European collective security (communist-style) to concentrating on its own affairs.
The advanced countries are afflicted by a malaise that stems from disillusionment. Criticism of traditional values and national institutions is rife. Military forces and the military-industrial machine are held in low esteem; intelligence and security services have been savaged; private enterprise, as represented by the multinational concerns, is dubbed as greedy and power-hungry; in the United States even the presidency is belittled. Each individual nation must find its own way to recover self-respect before the Western alliance can regain the initiative. A start might be made if thinking and concerned men and women— from the political parties, the labor movement, the universities, the media—would form crossparty political alliances in defense of democratic institutions.
Widening Defense Alliances
As a major strategic goal the West should seek to widen its defensive organization by inviting other threatened countries to share the security and the responsibilities of NATO membership. Japan, Australia, Brazil, Indonesia, Singapore, Nigeria, Pakistan, Saudi Arabia, and Israel are examples, taken at random, of countries with an incentive to join the noncommunist defense alliance; by doing so, they would lift Western defense planning from regional to global dimensions. The benefits would be mutual, guaranteeing oil supplies for the West, extending beyond strict defense considerations. The case for unity of the noncommunist nations was made by H. C. Allen in his book The Anglo-American Predicament. It is still valid today.
Complementary to the expansion of formal alliances, closer relations should be forged with the developing nations. Public exposure of the long-term communist bloc policy toward them, and of the Trojan horse role of Yugoslavia, Romania, and Cuba, should by itself alert the leaders of these nations to the danger.
But the Western objective should be not merely to frustrate communist intentions, but to strengthen the political and economic basis for their independent development. National rivalries, spheres of influence, and patronage would be replaced by joint efforts to give aid, trade, and credit to enterprising young nations not only for future commercial gain, but to mould their national traditions along democratic lines and against communist subversion.
The Western military alliance should maintain superiority in nuclear weapons—not mere parity.
Reorientation of Intelligence Services
The intelligence, counterintelligence, and security services of the Western nations should be strengthened and reorientated to match the changed direction of the communist threat. Overriding priority should no longer be given to countering traditional KGB espionage and information gathering; the main task now should be to neutralize the political damage caused by communist agents of influence and their disinformation.
Appreciation of the problem of disinformation should be raised from the tactical to the strategic level. To interpret communist actions and detect communist agents of influence, the Western services should use the new methodology. A central coordinating staff, working on behalf of the security and diplomatic services of the whole Western alliance, should be set up to exchange experience, coordinate operations, and provide research on patterns of disinformation. Security screening should be resumed for all important recent emigres, including "dissidents." Their background and activities should be reviewed in the light of communist long-range policy and disinformation.
Diplomatic Disengagement
To protect themselves from communist strategic disinformation and activist diplomacy, the Western powers should probe every political action for its true motive. Detente discussions, SALT negotiations, and communist proposals for European collective security should be broken off or declined. There should be no independent consultations between communist leaders and member nations of 364 the alliance. The number of Western missions on communist territory should be reduced to the minimum—preferably no more than two or three—and strict reciprocity should be maintained when allowing communist missions and delegations into the West.
Denial of Trade and Technology
The communist bloc is still striving to level up economic and industrial strength among its more backward members—China among them—and to increase still further its military strength. Denial of trade, credit facilities, and technological know-how delays completion of these programs; strains the economies of the more advanced members, such as the USSR and Czechoslovakia; and, in the long run, breeds public discontent. The denial of credit facilities has a further advantage in that it limits communist opportunity to damage Western economies. Economic action by the West hits the communist bloc where it is most vulnerable, and should be relentlessly pursued against every bloc country, including Yugoslavia, Romania, and Poland. A central coordinating and planning staff should be set up to conduct the economic offensive.
Isolating Communist Parties
The long-range strategy of the communist movement is to broaden its political base in noncommunist countries by forming a united front with socialist and nationalist parties; when a parliamentary majority has been won, the communists will seek, through the development of extra-parliamentary mass action, to bring about fundamental changes in the democratic system. The stratagem will only succeed if the democratic parties being wooed are either ignorant of communist intentions or imagine that they can control the outcome. Exposure of the communist long-range policy, strategy, and tactics and the coming sham liberalization in Eastern Europe, with its implications for the West—in particular, for countries with Eurocommunist parties— should warn the unwary and detach the deceived.
Addressing the Peoples of the Communist Bloc
It is not the communist leaders or the dissidents (brain children of the KGB) on whom the West should pin its hopes for genuine changes in the communist empire. It is the people—Russians, Chinese, and the Eastern European nationals—who, despite Western errors and miscalculations, are still potential allies. It is to the peoples of the communist bloc that Western foreign policy should be addressing itself. They should be distinguished from their rulers and from the false opposition their rulers have invented. They expect to be addressed as equals and allies. They want to be told the truth in plain, unvarnished terms about both communist and Western policies, successes, and failures. They will respect a true picture, blemishes included, of the guiding moral, political, and economic principles of the West. They will listen to exposes of their own country's policies and malpractices, provided they are factual and dispassionate, but they will expect to be told, equally plainly, the implications of what the West is doing to combat them. If over a period of years the peoples of the communist bloc could be kept informed, objectively and scrupulously fairly, of what is taking place in the world around them, one day they might find ways to turn their thoughts into actions.
2009.04.13 | Сергій Кабуд
український переклад: Стратегія перемоги над кремляддю
Ця книга намагається дати: об'єктивну оцінку нинішньої дальнодействующіх комуністичної політики, і це створює загрозу для Заходу.Ця оцінка була заснована частково на таємницю інформації, доступної тільки зсередини; частково на інтимне розуміння того, як комуністична стратег думає і діє; частково на знання політичної реорганізації, використання стратегічної дезінформації, і ступінь проникнення КДБ, і вплив на західні уряди, а також частково в області наукових досліджень та аналізу, з використанням нової методики, відкритих звітів радянських і партійних подій за останні двадцять років.
Воно не залишає ніяких сумнівів в увазі автора про те, що загроза є більш серйозною, її масштаби ширше, і її кульмінацією більш неминучого, ніж вчених та політиків на Заході, привели його на думку. Це не тому, що вони свідомо грали вниз загрози. Це пов'язано з справжнім і, до певної міри, ізвінітельное відсутність взаєморозуміння.
Вони приймають за чисту монету те, що комуністи вибирати їх бачити і чути.
Вони приймають існування комуністичного тактичної дезінформації у вигляді таємних політичних дій і підробок західних урядових документів, але не можуть оцінити проблеми стратегічної дезінформації у вигляді комуністичного підробок розбіжностей, розпадається, а незалежність в комуністичному блоці.
Тактичні форми дезинформацію, щоб відвернути увагу від настання комуністичних наступ на заключному етапі політики.
Стратегічна дезінформація є однією з основних причин нинішньої кризи в західній зовнішньої політики. Навіть ті, хто визнає небезпеку дезінформації не можу зрозуміти, що він може бути практикував так Grand масштабах і з тонкощами так роззброєння.
Вони забувають, або, можливо, ще не повністю реалізовані, то їх попередники були також помилятися в 1920-ті роки, і вони не беруть до уваги той факт, що комуністичний проникнення західних урядів та розвідувальних служб забезпечує точну раннього попередження та моніторингу служби Західної реакція на дезінформацію.
Це не легко, що живуть в умовах демократії, визнати, що загальний обсяг, обсессівно справі світової революції могли вижити через шістдесят років, а потім знову зі свіжим завзяттям.
Захід, спираючись на власний досвід, очікує розщеплюється і тріщини з'являться в комуністичному блоці. Будь-який натяк на відмінність між державами або комуністичних партій жадібно захопили на, в той час як докази співпраці ігнорується або неправильно витлумачені.
Дипломатичні ініціативи, засновані на тому, що Захід бачить в якості загальних інтересів, поспішно здійснюватися; розрядки та роззброєння, розглядаються з усією серйозністю.
Захід визнає комуністичної військової загрози, але misinterprets політичну загрозу.
З найкращими намірами, США політика працювали важко домогтися лібералізації в СРСР і Східній Європі з її політики в галузі прав людини та підтримки для внутрішнього дисидентського руху, але вона не змогла зрозуміти, що дисидентський рух було формі і , контрольованій стороною апарату і КДБ, і що обман "лібералізації" може бути наступним великим кроком у дезінформації програми.
Переслідування реалістичної зовнішньої політики з боку США була ще більш складною через деморалізації їх розвідки і контррозвідки послуг, які пішли за Уотергейт впливів і надмірно кампанії по обмеженню функцій ЦРУ і ФБР.
ЦРУ можливостей для політичної діяльності було скорочено, і дві тисячі досвідчених співробітників на пенсію.
Особливий збиток був нанесений США контррозвідки, завданням якої слід аналізувати комуністичної політики і тактики, прогноз комуністичної наміри, і тому допомагають захистити націю і її розвідувальні служби з комуністичним проникненням, Subversion, агентів впливу та дезінформації.
Що, в одинадцятий час, тепер можна зробити?
Зі всіма з-за непевності автор вважає, що його книга не буде повною доти, поки він у загальних рисах напрямок, в якому він відчуває себе Захід повинен тепер перейти. Для стислості труднощі досягнення є щіткою бік. Цілями є заявив прямо і безкомпромісно.
Хоча час швидко йде, баланс сил між Сходом та Заходом поки ще не нахилені безповоротно. Він, як і раніше, можливо на Заході відновити цю ініціативу, і, щоб зірвати комуністичної стратегії ізолювати Західної Європи, Японії і країн третього світу зі Сполученими Штатами, але це важче шлях.
Спочатку свинцю повинно бути позитивним, і воно має виходити від Сполучених Штатів. Переоцінка Логічним наслідком аргументу цій книзі, а також нові методики, які вона представляє, є те, що група американських експертів визнала слід переглянути і переосмислити комуністичної політики, тактики і стратегії, в останні двадцять років.
Вони повинні бути вилучені з розвідки, контррозвідки, військової та дипломатичної служби і з наукових кіл.
Вони повинні мати підтримку їх керівники служб та установ в забезпеченні науково-дослідних установ, і повинні мати доступ до всієї інформації та документації, пов'язаних з комуністичним державою-учасником, і справи з 1950-х років.
Їх доповідь повинен визначити комуністичної дальнодействующіх стратегію, прогнозувати її дій, оцінити її масштаб часу, оцінювати політичні сили комуністичного блоку і підривної потенціал комуністичного руху, піддають комуністичної дезінформації і оцінити масштаби і наслідки комуністичним проникненням і агентів впливу всередині Сполучених Штатів та інших країн. Поставивши в потяг власну фактів і розум-клірингової діяльності, Сполучені Штати повинні прагнути до надихати відродження союзницькі єдності на новій основі. Після провокації розколу і непорозумінь між державами-членами в західному альянсі є однією з основних цілей комуністичного дальнодействующіх стратегії, вкрай важливо, що всі західні уряди та їх народи повинні мати чітке уявлення про те, що стратегія, і в дезінформації , яка його підтримує, перш ніж будь-які інші заходи щодо виправлення положення можуть стати ефективними. Тому переоцінка загрози приходить першим. В ідеалі кожен 358 великих західних країн, як США, створити власну комісію з розслідування в комуністичної політики, тактики і стратегії, як це відображено в його власної розвідки, контррозвідки, військової розвідки, і дипломатичні звіти за останні двадцять років.
Для боротьби з комуністичною стратегії і повернути ініціативу на Заході, нова стратегія західних необхідно, на основі справжнього розуміння ситуації, політичні та стратегічні дезинформація комуністичного блоку.
Без чіткого визнання в оману характер китайсько-радянського суперництва і "лібералізації", і розбиває в комуністичному світі, західні уряди, незалежно від свого політичного особи, які не можуть оправитися від кризи в своїй зовнішній політиці і знаходяться під загрозою сповзання до неправдивим альянси з комуністичним державою проти іншого.
Якщо це можливо, мораторій повинен бути накладені на будь-яку форму відносин з будь-яким членом комуністичного блоку в той час як відбувається переоцінка.
Видання можна було стежити на оборону союзників документі викладається спокійно і чітко узгодженими спільними Західної оцінки поточної політики комуністичного блоку і засобів, що використовуються для її реалізації.
Громадське обговорення висновків буде запропоновано на конференціях у західних урядів, політичних угруповань, таких, як Соціалістичний інтернаціонал, а також лідерів помірних, прозахідний третього світу; паралельно професійний обмін буде відбуватися між західною розвідки і контррозвідка послуг.
У тому, що один піддавати такого масштабу буде мати не слід недооцінювати.
Комуністичні лідери блоку і стратегів буде знайти, якщо західні оцінки вірні, що їх наступної стратегічні наступальні і рухається в обмані план був preempted.
Ця ініціатива була б схопився від них. Їх складні політичні, дипломатичні, а також операції з дезінформації, ще на стадії підготовки буде здійснюватися у випадку, підтверджують правильність Західної оцінки.
Народи комуністичного блоку, більшість навчальних вперше в оману, за якими їх політики країни було засновано б-незалежно від їх почуттів з приводу своєї мораллю-розумію, що вона не буде працювати в майбутньому, і про те, що їхнім лідерам не вдалося .
Незважаючи на комуністичний режим залишається успішним, люди можуть бути примусили збирається разом з нею. Це провал, коли-небудь, по крайней мере, відсутність нових успіхів набори в тому, що, як було показано в Угорщині і Польщі у 1956 році, реальні і радикальні зміни можуть відбутися. Витяг з банкрутство політики буде розв'язати потужний політичний тиск на комуністичні лідери та їх режими, партії та уряду, можливо, змусити їх змінити свою поведінку в міжнародних відносинах.
Він буде стверджувати свідомість серця на Заході, що публічно оголосити, що повне значення комуністичної загрози в даний час визнається, що і реалістичний відповідь на її шляху лише на диску комуністичних лідерів відкрито жорсткої лінії ставлення і навіть до війни. Але це аргумент встати? Якщо загроза була правильно оцінити і правильно пояснити, це буде ясно, що громадську думку, хоча й дезінформації можуть мати приховані наміри комуністичної політики, його лінія навряд чи було складніше.
Більш того, якщо західні піддавайте були привести до Відродження комуністичного моноліту-Китай та СРСР "примирити", Румунія та Югославія відкрито ще раз, то не буде причин для тривоги.
Для Заходу було б найбільш вигідним з усіх можливих рішень, оскільки воно буде означати, що комуністичний блок довелося відступити, і що західні прорахунків, які були блоку прагнуть так довго і важко створювати, буде залишений у той час як невикористовувані з вродженої сили на Заході все ще недоторканими.
Вона, крім того, надають сприятливий вплив на народи західних країн. А повну силу комуністичного блоку, все ілюзії тріщин і розбіжності усунуті, буде викликати їм згуртуватися та протистояти дійсності. Він буде свідчити про те, що їх уряд домігся права оцінки. Це дасть перепочинок, протягом минулих помилок, які можуть бути виправлені. Це дасть солідарність з альянсом, і серце на всю noncommunist світ буде в змозі говорити на комуністичних керівників: "Ми бачили, як через ваш дезінформації та приводами, ми можемо інтерпретувати ваші двічі поговорити, і ми зараз закликаємо зупинити".
У циніка на Заході стверджують, що це ілюзія, уявити собі, що в цей пізній час, комуністична загроза може бути запобігти заклики до згуртуватися та об'єднатися. Народи Заходу ненавидіти однорідності; країни Заходу ніколи не буде відмовлятися від своїх традицій незалежності. Спільної справи може принести їм разом, але не викликають ніколи провів їх разом протягом тривалого часу. Але, як професор Гудман зазначає у своїй книзі "Радянські дизайн для всесвітнього держави (стор. 487):" В комуністи діяли обережно, коли зіткнулися з сильним зовнішнім блоком і агресивно 360, коли вони були випробовуваний слабкість. ...
Якщо один з головних джерел слабкість сучасного, не-комуністичному світі є його роз'єднаність, той самий вірний шлях до осаду війни полягає в тому, щоб уявити, здавалося б простий завдання радянської ворожнечі шляхом завоювання або зневагу з боку, не-радянського світу в розробці безпомилково позитивних політики. . . ".
З одного боку, хто, подібно автору, був вихований в комуністичному світі, який у свої ранні роки працював на комуністичні призвести лише відкинути її етичний кодекс в зрілості, то важко повірити, що, зіткнувшись з неминучою підпорядкування до комуністичному спосіб життя, то західні країни будуть не в змозі знайти міцне ідеологічної та політичної солідарності. Солідарність не означає відповідність. Духовна сила Заходу полягає в її свободи та різноманіття, а свобода та різноманіття не повинно бути культівіруемих на точку, де вони стали перешкодою на шляху до виживання. Для досягнення міцного солідарність, яка може витримати комуністичної завдання, Захід повинен зробити ряд фундаментальних змін у відносини, керівництво і counterstrategy.
Ці зміни виникають логічно з розумінням великі комуністичної політики, вони прагнуть зірвати те, що комуністичні стратеги метою виконання.
Перш за все, західний альянс повинен освіжити свої почуття спільної мети, спільних інтересів і загальної відповідальності. Основні причини внутрішнього розбіжності повинні бути усунуті або mollified.
Ними є: національне суперництво, що відбуваються глибоко в історію, і недовіра, що американські та європейські консерватизму демократичного соціалізму проводити один для одного; зростаючої ворожості між консерваторами і соціалістами всередині Західної Європи. Кінець національної ворожнечі глибинних національної ворожнечі та підозр між країнами Західної Європи, між Західною Європою та Америкою, і між Америкою та Японією повинно бути якимось чином контролюватися.
Незважаючи на трагічні конфлікти в минулому, незважаючи на нинішній взаємної недовіри, розвинуті країни у світі noncommunist тепер всі поділяють демократичні процеси управління, свобода опозиції та інакодумства, і економічної системи, яка реліквій, принаймні частково, на вільних ринкової конкуренції. Якщо народи цих країн, де в даний час? 361 усвідомлюють, що комуністична загроза їх способу життя, аж ніяк не відступає, як вони вважали, знаходиться зараз на п'ятах, і якщо вони будуть бачити, що якщо вони не являють собою згуртовані сили в умовах комуністичного проблему, вони будуть зібрані Off один за одним, то, безумовно, вони будуть наполягати на тому, що їх уряду поглиначів між ними розбіжності. Національні інтереси не можуть бути захищені тільки на національному рівні.
Комуністична загроза зараз настільки величезні, що для будь-якої нації, будь то Франція чи Сполучені Штати, щоб стояти осторонь половини з альянсу є нераціональним і потенційно самогубство. Союзники повинні самі створити, а потім уявити, в тій чи іншій формі наднаціонального органу для координації політики. Мабуть, найбільш ефективним першим кроком було б для США пропонувати пожертвувати міру свого власного суверенітету на користь такого органу, якщо західні європейські країни будуть робити те ж саме. Ідеологічна солідарність Відмінності між американськими і європейськими консерваторами, соціал-демократи у своєму ставленні до капіталізму не можна допускати, щоб послабити Альянс.
Демократичний соціалізм в даний час міцно узвичаїлися в Західній Європі. Її економічні ідеали показати деякі спільні риси з комуністичною системою і відрізняються від американських економічних ідеалів. Але, як і американці, європейські соціал-демократи стосується демократичних свобод, як священний, коли стикаються комуністи, дві є природними союзниками.
Вони об'єднали свої зусилля, коли стикаються Сталіна "поліцейського соціалізму", тепер вони повинні об'єднати свої сили, щоб вирішувати більш підступні обман "комунізм з людським обличчям". Їхній загальний інтерес, є переважною, як Європа та Америка є об'єктами політичних образливим, що спроба охопити їх зараз тільки задушити їх пізніше. У самій Європі, консерватори і соціал-демократи повинні наблизитися разом, як необхідно, щоб захистити себе від зростаючої радикалізм далеко вліво європейського соціалізму, який, якщо це не зупинити найближчим часом, неминуче призведе до створення єдиного фронту з комуністами .
І консерватори, і соціал-демократи мають зрозуміти, і, разом боротися з комуністичним довгострокової стратегії виживання як від нього залежить.
Зосередження на внутрішніх справах
Захід повинен спрямувати зусилля, які він тепер витрачає на розрядку, переговори з SALT, та європейської колективної безпеки (комуністичний стиль) для зосередження на своїх власних справах.
У розвинених країнах, що постраждали від недуги в тому, що випливає з розчарування. Критика традиційних цінностей і національних інститутів буяє. Збройні сили та військово-промислової машини проводяться в країнах з низьким почуття; розвідки і служб безпеки були savaged, приватні підприємства, як це представлено у багатонаціональних концернів, як називають жадібними і влади голодні, а в США навіть головування маліти . Кожна окрема країна повинна знайти свій власний спосіб відновити самоповага до західного альянсу може повернути ініціативу. А почати можна було б, якщо мислення та зацікавлених чоловіків і жінок від політичних партій, робітничого руху, університети, засоби масової інформації-б crossparty політичних союзів у захисті демократичних інститутів.
Розширення оборони альянсу
Будучи одним з основних стратегічних цілей Захід повинен прагнути до розширення своєї оборонної організацією, запропонувавши іншим країнам загрожує розділити безпеки та відповідальності членства в НАТО. Японії, Австралії, Бразилії, Індонезії, Сінгапуру, Нігерії, Пакистані, Саудівській Аравії, Ізраїлю та приклади, взяті навмання, з країн з стимул приєднатися до noncommunist оборонного альянсу; таким чином, вони б скасувати Західної оборони від регіонального планування до глобальних масштабів. Вигода буде взаємною, гарантуючи поставки нафти на Захід, виходить за рамки строгих міркувань оборони. Справа за єдність нації на noncommunist виступив HC Аллен у своїй книзі "Англо-американська важкий. Воно залишається в силі і сьогодні.
На додаток до розширення формальних союзів, більш тісні відносини повинні бути підробленими розвиваються країнами. Громадське вплив в довгостроковій перспективі комуністичного блоку політика по відношенню до них, а троянський кінь ролі Югославії, Румунії та Куби, повинна сама по собі попередити лідерів цих країн на небезпеку.
Але західні цілі повинні бути не просто, щоб зірвати коммунистические намірів, а у зміцненні політичної та економічної основи для їх самостійного розвитку. Національна ворожнеча, сфер впливу, і патронаж будуть замінені на основі спільних зусиль для надання допомоги, торгівлі і кредит заповзятливий молодий нації, не лише для майбутньої комерційної вигоди, але і форму своїх національних традицій демократичних уздовж ліній і проти комуністичної підривної діяльності.
Західний військовий альянс повинен зберігати перевагу в області ядерної зброї, а не просто паритету.
переорієнтації розвідувальних служб
Інтелект, контррозвідки і служб безпеки з західних країн повинні бути укріплені та переорієнтовано відповідно до змінених напрямком комуністичної загрози. Головним пріоритетом повинно бути не більше приділяється боротьбі з традиційними КДБ шпигунства і збору інформації; основна задача зараз полягає в нейтралізації політичного шкоди, заподіяної в комуністичних агентів впливу і дезінформації.
Оцінка проблеми дезінформації повинні бути підняті від тактичного до стратегічного рівня. Для інтерпретації дій комуністичних і обнаружьте комуністичні агенти впливу, західні служби повинні використовувати нову методологію. У центральній координуючий співробітників, що працюють від імені Організації безпеки і дипломатичної служби в цілому західного альянсу, повинна бути створена для обміну досвідом, координації діяльності, і науково-дослідних структур по дезінформації. Безпека перевірки повинні бути відновлені на всіх важливих недавніх емігрантів, в тому числі "інакомислячих". Їх довідкових і заходи повинні бути розглянуті у світлі комуністичної дальнодействующіх політики та дезінформації.
Дипломатичнe роз'єднання
Щоб захистити себе від комуністичного стратегічної дезінформації та активіст дипломатії, західні держави повинні зонд всі політичні заходи для його справжнього мотиву. Розрядки дискусій, сіль переговорів, і комуністичні пропозиції для європейської колективної безпеки має бути перервані чи відхилений. Там повинно бути жодних незалежних консультацій між комуністичних лідерів та держав-членів з 364 до альянсу. У ряді західних місій на території комуністичного повинна бути скорочена до мінімуму,-бажано не більше двох або трьох-і суворої взаємності, повинна бути збережена, якщо дозволяє комуністичних місій та делегацій на Захід.
Відмова торгівлі та технології
Комуністичного блоку, як і раніше, прагне до рівня економічного та промислового чисельність між його більш відсталими членами Китаю серед них і з ще більше збільшити свою військову міць. Відмова від торгівлі, надання кредитів, та технологічні ноу-хау затримки виконання цих програм; штамів економіки більш розвинених членів, як, наприклад, СРСР і Чехословаччина, і, в кінцевому рахунку, породжує невдоволення громадськості. Відмова від кредитів має додаткову перевагу, оскільки вона обмежує можливість комуністичного збитку західних країнах. Економічні заходи з боку Заходу хитов комуністичного блоку, де вони найбільш уразливі, і повинні здійснюватися у відношенні кожного блоку країн, у тому числі в Югославії, Румунії та Польщі. У центральній координує та планування персоналу має бути створено для проведення економічного настання.
ізолюючі комуністичних партій
У дальнодействующіх стратегії комуністичного руху полягає в тому, щоб розширити свою політичну базу в noncommunist країни за рахунок формування єдиного фронту з соціалістичних і націоналістичних партій, коли парламентська більшість була виграна, комуністи будуть домагатися, через розвиток позапарламентських маси заходи, щоб досягти кардинальних змін у демократичній системі. На фокуси будуть успішними лише в тому випадку, якщо демократичні партії в wooed або невежественные комуністичного наміри або, що вони можуть контролювати результат. Витяг з комуністичних дальнодействующіх політику, стратегію і тактику, і майбутній обман лібералізації в країнах Східної Європи, причому його наслідки для Заходу, зокрема, для країн з Eurocommunist-учасників повинні застерегти необережних та від'єднайте обманули.
Звертаючись до народів комуністичного блоку
Це не комуністичні лідери або дисиденти (мозок дітей КДБ) за якими Заходу слід Сцепляющій свої надії для справжнього зміни до комуністичної імперії. Це люди-росіяни, китайці і громадяни Східної Європи, від якого, незважаючи на західні помилки і прорахунки, все ще потенційних союзників. Вона полягає в тому, щоб народи комуністичного блоку, що західні зовнішньої політики має бути рішення самого. Вони повинні бути відокремлені від своїх правителів, і від помилкової опозицією їх правителі придумали. Вони очікують, які повинні бути розглянуті в якості рівних і союзників. Вони хочуть бути розповіла правду простим, без прикрас вираженні приблизно так комуністичних і західні політики, успіхи та невдачі. Вони будуть поважати справжню картину, плями включені до керівних моральних, політичних та економічних принципів, на Заході. Вони будуть слухати піддає їх власній країні політика та порушення за умови, що вони є фактичні і безпристрасно, але вони будуть розраховувати на сказали, що не менш зрозуміло, про наслідки того, що Захід робить для боротьби з ними. Якщо протягом ряду років народи комуністичного блоку могла б бути в курсі, об'єктивно і скрупульозно досить того, що відбувається в світі навколо них, один день вони могли б знайти шляхи, щоб включити їх думки в дії.
2009.04.13 | Историк
Старые социалистские и прогрессистские иллюзии:
Сергій Кабуд пише:> Addressing the Peoples of the Communist Bloc
> It is the people—Russians, Chinese, and the Eastern European nationals—who, despite Western errors and miscalculations, are still potential allies. It is to the peoples of the communist bloc that Western foreign policy should be addressing itself.
Чтобы "address" немцев в Третьем рейхе, пригодился только один метод. Не надо фетишизировать "народ". Это типичная ошибка периода холодной войны, которую НЕ МОГЛИ не совершать западные демократические лидеры и которой отдали дань такие интеллектуалы как Солженицын, Сахаров, Восленский и др. На самом деле, народ сам отвечает за своих лидеров и их политику, в том числе перед другими народами.
2009.04.13 | Сергій Кабуд
за умов існування інтернета і закордонного радіо це реально
також важлива ПОЛІТИЧНА підтримка народу в боротьбі проти режимуморальна підтримка теж
---------
Нічого подібного як рекомендовано ніколи не було здійснене.
Отже ми не знаємо як би це системно виглядало якби саме таким як вказано був підхід.
Наприклад нашому підпіллю завжди була потрібна допомога і ми її мали: зокрема це давало можливість підпільно друкувати різноманітні матеріали
допомоги було мало - оце було погано
сам народ:
з 25 жовтня 1917 активно чинив спротив
з початку йшла довготривала громадянська війна, яку програли лише завдяки відсутності підтимки Заходу
потім були крестянскі повстання, потім війна УПА, потім повстання в Німеччині, Угорщині, Польші,
пізніше повстаня в СССР, також в таборах
ЗАВЖДИ не вистачало підтримки заходу перед озброеним супротивником
2009.04.13 | Историк
Да, были очаги сопротивления, и главный из них -
в Западной Украине. Это факт, при всех возможных оговорках. И поскольку политическая линия и традиция этого сопротивления жива и теперь возрождается, враждебность Москвы в отношении Украины носит стратегический и бескомпромиссный характер. Тоже - факт. Но в целом СССР к своему концу был страной покоренного и развращенного народа. А сегодня в ФСБ, ГРУ и ОМОНе, в криминальной бюрократии (разросшейся при Путине вдвое!), во всей "вертикали власти" - китайцы служат?...2009.04.13 | Сергій Кабуд
Згоден , але вважаю США мають політично підтримати спротив Крем
Це моральноАморально- не підтримувати
Підтримка має бути в першу чергу ПОЛІТИЧНА.
Найкраще було б:
- припинити всі торгівелєні і буд.ь які відносини (включно з дипломатичними) як з Китаєм так і з РФ і всіма їх сателітами,
видворити їхніх громадян які визивають сумніви на предмет можливої участі в терактах чи інших діях саботажу
2009.04.13 | Историк
Пусть лучше Шерр расскажет, как они там
к замкам кремлевского банкрота Педериски прицениваются. Воистину, больше ждать управы сегодня неоткуда...2009.04.13 | Сергій Кабуд
А що це за замок Педеріскі?
2009.04.13 | Историк
Передиска-Пидираска-Дериписка- ...догадались?..
Дерипаска - зять Юмашева по его первой жене, а по второй - какой-то там свояк Ельцина, с состоянием минус $3 млрд после кризиса! Спонсор и покровитель (наряду с ГРУ) Михаила Леонтьева. Обычно скрывается под Лондоном. Подлежит экспроприации одним из первых.2009.04.13 | Сергій Кабуд
ага, яснінька, я так і думав але вагався: може це замок Дракули)
Историк пише:> Дерипаска - зять Юмашева по его первой жене, а по второй - какой-то там свояк Ельцина, с состоянием минус $3 млрд после кризиса! Спонсор и покровитель (наряду с ГРУ) Михаила Леонтьева. Обычно скрывается под Лондоном. Подлежит экспроприации одним из первых.
-------------
АБСОЛЮТНО ЗГОДЕН
2009.04.14 | Sean
Оригінальний текст Шерра, не змінений ДТ
NATO AT 60: THE BURDENS OF AGEZerkalo Nedeli, 11 April 2009
James Sherr
[James Sherr is Head (rukovoditel’) of the Russia and Eurasia Programme of the Royal Institute of International Affairs in London.]
At fifty, NATO was an alliance in renewal. Its admission of Poland, Hungary and the Czech Republic testified to a widespread faith, in the words of Ukraine’s 1998 State Programme of Cooperation with NATO, that it was ‘the most effective structure of collective security in Europe’. It had a troubled partnership with Russia, not with itself. The principal European architect of the NATO-Russia partnership, Germany, was also the principal European architect of the first wave of enlargement. Apart from Slobodan Milosevic, NATO had no enemies and didn’t anticipate any. Its designated threats—ethnic and religious strife, proliferation of dangerous weapons, organised crime, failed states—were generic, abstract and, presumably, common to all. At fifty, NATO was also an alliance at war in the Balkans: a more problematic and divisive war than it cares to recall, longer than the four days that President Clinton originally predicted, but relatively brief for all that.
At sixty, NATO is overextended, overburdened and apprehensive. Two additional waves of enlargement have brought further benefits but also further divisions. For eight years, the United States embodied the ‘arrogance of power’ and none of its wisdom. During the same period, Russia acquired the means to contest NATO’s primacy de facto as well as de jure, and in the former USSR it has displaced ‘common security’ with hard Realpolitik, not to say [da i/ne govorya uzhe o] conflict. The events of 9/11 have not only taken NATO ‘out of area’ but onto the global arena and possibly out of its depth. At sixty, NATO is also an alliance at war in Afghanistan: a war that might last a further seven years beyond its initial seven; a war that, by misadventure, has become central to its purpose and its future.
Yet NATO is not in demise. Last summer’s events in Georgia and this winter’s energy crisis have reminded all members that security begins in Europe. These events have also replaced an outmoded consensus about Russia with vigorous argument, not only between member states, but within them, not least within Germany. If the post-Cold War NATO had become an Article 4 organisation, new problems are reviving interest in Article 5 and its adaptation to conditions and threats scarcely conceivable when the North Atlantic Treaty was written. The determination of the new American administration to rejuvenate multilateralism has every possibility of reviving ‘the West’ as a meaningful term and NATO with it. A dying organisation does not does not debate problems. It succumbs to them.
Today it is an open question whether today’s debates will produce policies that revive NATO’s standing or half measures that merely cushion its decline. The implications for Ukraine are equally uncertain. Yet not for the first time, they will depend very much on what Ukraine does and does not do for itself.
THE LANGUAGE OF SUMMITRY
Like Georgians, Ukrainians experience in acute form an anxiety that, in more measured degrees is felt by most of NATO’s newer member states: that the West in the name of ‘stability’ will strike a ‘grand bargain’ with Russia at their expense. Since the Russia-Georgia war, the anxiety has been deepened by the apparent shelving of the MAP process, the warm reception given to President Medvedev in Berlin and Evian (where he unveiled his initiative for a ‘new architecture of European security’) and the declaration by Vice President Biden at the Munich conference that the USA wished to ‘press the reset button’ in its relationship with Russia. The report of the Commission on US Policy Towards Russia, timed to coincide with Obama’s arrival in office—but written, it must be said, by individuals outside the administration—will not provide much comfort to those who harbour these worries.
Given this context, two decisions, entirely explicable in their own terms, look like signals, rather than mistakes. The first, NATO’s decision not to invite partner countries to the Sixtieth Anniversary summit (and the related decision to convene the NATO-Ukraine Commission one month earlier), is narrowly explicable in view of the scale of the 2008 summit at Bucharest. Yet it is unwittingly symbolic that at this most ceremonial occasion, the Alliance chose to celebrate by itself. The second is the fact that President Obama will have met President Medvedev twice—first at the G20 and then in Moscow in July—before any likelihood of meeting Presidents Yushchenko or Saakashvili or setting foot on Ukrainian or Georgian soil. The constraints on Obama are easy to discern. A decision not to meet Medvedev at the G20 would have been inexplicable—like opening a door in order to slam it. And a decision to meet the Ukrainian and Georgian presidents would risk exacerbating rather than defusing the political crises in those countries. Yet a bolder course would be to accept the risk and defy it by demonstrating the importance the United States attaches to the countries rather than their leaders.
Whatever unintended signals were given, it is better to look at the signals intended: the substance of the NATO Summit Declaration and the G20 Medvedev-Obama communiqué. They show far greater steadfastness over principles and priorities than the latest round of worries would lead one to expect.
A New Security Architecture? It is generally understood that Russia’s new security initiative is vague in the extreme. Yet its underlying themes have been well elaborated: the ‘need’ for a new, overarching structure which, whilst not dissolving existing ones, would somehow subsume them; an architecture based on ‘individual nation states’ rather than ‘blocs’ (EU no less than NATO); and a ‘rebalancing’ of discussion towards hard (political and military) security, at the expense of soft (humanitarian and values-based) concerns which, in the words of Vladimir Putin, have transformed the OSCE into a ‘vulgar instrument’ of ‘interference in the affairs of other countries’. Far from giving these principles a cautious welcome, the Alliance has rebuffed them.
‘We underscore that the existing structures—NATO, EU, OSCE the Council of Europe—based on common values, continue to provide every opportunity for countries to engage substantially on Euro-Atlantic security….’ (paragraph 7).
Even in the Obama-Medvedev communiqué, the language is only slightly more conciliatory.
New Concessions? Not surprisingly, the summit declaration states that Russia is ‘of particular importance…as a partner and neighbour’. But the balance of comment is, by comparison with earlier declarations, sombre and occasionally blunt.
• ‘Our relations with Russia depend on trust and the fulfilment of commitments. Since our last Summit, dialogue and cooperation with Russia have suffered from profound disagreements on a number of issues.’ (para 33). Withdrawal from zones agreed in Georgia is ‘essential’; recognition of the independence of South Ossetia and Abkhazia is ‘condemned’ (para 34).
• No concessions are made on CFE (Dogovor ob obychnykh vooruzhykh silkah v Evrope). 'NATO's constructive and forward-looking proposals…address all of Russia's stated concerns' (para 57). Deliberations in the sphere of energy security are being intensified in the wake of the January 2009 gas crisis (para 59), attention is being paid to the 'high north' in the wake of Russia's claim to arctic seabed resources (para 60), and activity regarding cyber security is gaining momentum (Para 49)
No more enlargement? The text is firm about the principle of enlargement and, on the face of it, equally firm about the principles that must govern the process. But the principles also allow room for equivocation, and that is not a new story. Paragraph 21 reaffirms that Article 10 of the North Atlantic Treaty ‘opens the door to all European democracies which share the values of our Alliance, which are willing and able to assume the responsibilities and obligations of membership and whose inclusion can contribute to common security and stability’. And if Russia’s militant hostility to Ukraine’s membership threatens ‘common security and stability’, then what is the Alliance to conclude? As we know, there will be an argument and a struggle.
But today there is no need for either because the principal obstacles to Ukraine’s membership are erected by Ukraine itself.
NO RETREAT, NO ADVANCE
It is customary to reiterate, whenever the opportunity arises, that Ukraine’s self-inflicted injuries render its Western partners exasperated and powerless to help. That has often been the case. In 2006, NATO was poised to invite Ukraine into the MAP process, but had to watch powerlessly as the dithering of President Yushchenko and the betrayal of Oleksandr Moroz destroyed that moment. Yet we are now at a different moment. The Alliance is fighting a war that neither the Cold War world nor the post-Cold War world taught it how to fight. After eight years of trans-Atlantic discord, there is a reasoned hope of reviving Euro-Atlanticism and rebuilding consensus. As the fruits of Russia’s victory in Georgia start to turn bitter—and as the Pyrrhic nature of its victory in the gas war with Ukraine becomes plain—there is also hope that it might be possible to restrain Russia without provoking her. NATO’s overarching task is consolidation, the rebuilding of its cohesion and strength. If it is to achieve that end, it cannot allow itself to retreat, and it dare not advance.
Against this backdrop, some of Ukraine’s staunchest friends are thinking the unthinkable: that Ukraine’s failure to advance, to meet NATO’s criteria, to put a case for membership worth considering, has become momentarily convenient. Obama the consensus builder need not launch a bitter argument with his allies, because there is no argument to make. He need not confront Russia over Ukraine or appease Russia over Ukraine, because there is no urgency to do either. Obama needs time, and the Alliance needs ‘time out’. The infirmities of Ukraine and the uncertainties of Russia—not to say the dampening effects of the financial crisis—might for the moment help.
But the moment needs to be exploited because, like all such historical pauses, it will not last. NATO needs to prepare the ground for a new Ukrainian president to walk upon (and it could have no better framework for doing so than that set out in the latest report of the Razumkov Centre and the NATO-Ukraine Partnership Network). The EU needs to adopt a strategic approach to Ukraine, not to say its own security, and if we can judge from the EU-Ukraine energy framework agreement last month, at last it is doing so. By such means, the West might emerge from this moment wiser, stronger and, in good time, larger.