04/17/2009 | lawer88

Курс на окозамилювання: «майна» - «віра» справа й зліва

Автор Т. Пересвіт

http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=867&Itemid=1

Боротися хочеться за щось нематеріальне. Щоб так хоч люди думали. Якою би не була боротьба у символічному полі, народ любить за неї підписуватися. «Безплатні» марші за УПА чи проти МВФ збирають за собою більш нахабну публіку в пасіонарному плані, ніж кілька тисяч таких, які отримали свої «добові». Пам‘ятники – це неопалима купина для медіаприводів, останній «якір» для тих, кому більше нема на що звернути увагу. Боротьба із «мілітаристською символікою» ще прогодує кілька років усіх бажаючих тягнибаксів.

Після перемоги на виборах у Тернополі ВО «Свобода», Західна Україна зацвіла «рішучими заявами», які насправді є несмачною пережованою гумкою, яку вже виплюнуло не одне покоління борців за права «титульної нації»: геть пам‘ятники комунізмові та давай гіпсових Бандер.

Деконструкція пам‘яток «тоталітарного минулого» є однією з головних мрій націоналістів. «Святою коровою». Єдиним терористичним актом бойового відділу Миколи Міхновського, автора праці «Самостійна Україна» та «Заповідей українця», на початку минулого століття був вибух пам‘ятника Пушкіну в Харкові. Тому боротьба з монументами – це хороша традиція.

Християнство відоме своїм «підходом» до язичницьких святилищ, турки – до Храму Софії, а таліби – до статуй Будди. Це і зрозуміло – йде різня за символічний вплив, подібно до того, як кіт мітить територію своїми виділеннями. Ілюзії з того приводу великі – від «ефекту присутності», який має показувати, що «ми – сила», до метафізично-езотеричного тлумачення: «Там ворожий егрегор!»

У принципі, пам‘ятники нікому не потрібні як такі. Стоять і милують око. Врешті-решт, потрібно ж молодятам кудись букетики класти. Їх демонтаж, проведений вночі, був би непомічений широким загалом і скоро забутий. Але ж ні, - це привід для прес-релізу. Можливість стати «христосиком», чи то «тарасиком», який життя поклав на вівтар боротьби.

Так, член Проводу ОУН Мартинець колись закликав: «Потрібно забронзовіти наше минуле!» Але «бронзовінням» займалися культурно-просвітницькі організації. Націоналізм в Україні взагалі швидше нагадує бабський вереск, ніж «патріотизм, що діє». Судіть самі, у виданні УВО «Сурма» постійно друкувалося застереження про небезпеку зберігати удома, чи саму газету, чи речі, які видають приналежність до організації. Про те, щоб «палити» обличчя на камери, особливо на військових тренуваннях – і слова не йшло. Уже по цій рисі видно дике бажання наших «піночетів» і «салазарів» не займатися підпіллям, а «піарити» обличчя, роблячи вигляд, що їм не лячно. Їм і справді не страшно – у нашій країні за балабольство і страйкбольні іграшки людей з вулиці, які після «вишколу» слухняно йдуть на роботу, не саджають. Прийде час – і ця сила буде потрібна: посидіти за добові у наметах, поохороняти чужі мітинги і т.д.

Вип‘ячування проблеми пам‘ятників зазвичай трапляється перед виборами. І цьогорічні події – не виняток. І це проблема не лише України. Нагадаю про Тинісмягі у Таллінні. Заворушення пов‘язані із перенесенням Бронзового солдата 26-28 квітня 2007 року згодом відчутно відбилися на економіці країни та її стосунках із Росією. Цей рік теж уже має свій літопис – першого квітня було вчинено спробу підірвати пам‘ятник Леніну в Петербурзі, а 4 квітня – у Луганській області.

Рішення Львівської облради щодо демонтажу пам‘ятника Визволителеві у Стрию мало би стати прецедентом і визначити долю для ще дев‘ятьох монументів у Львівській області. Формулювання, занотоване у депутатському запиті депутата ВО «Свобода» Олега Панькевича звучить: «Пам’ятка радянської епохи має негативний вплив на формування національної свідомості і принижує гідність українців, які загинули у боротьбі з московськими окупантами за волю України. Усунення цього пам’ятника стане одним з актів утвердження надалі питомих націонал-державних символів». Нагадаємо, що на початку березня депутати Львівської облради зверталися до Віктора Ющенка з проханням затвердити нагороду ім.Степана Бандери.

Ми хочемо щиро привітати ВО «Свобода» із медійною активністю й тим, що «рухівські» фішки й нині можуть збурити почуття українців. Напевно, приємно не вигадувати велосипед «Україна», навіть не крутити його, а спускатися на рамі з гірки.

А тепер вернімося до Бандери. Майже одночасно зі стрийськими подіями, міський голова Івано-Франківська Віктор Анушкевічус надіслав лист до мера Ужгорода з проханням поставити там пам‘ятник вождеві ОУН. На Закарпатті до цього поставилися стриманно і просто повідомили про те, що, мовляв, тут і так багатонаціональна область, а такі жарти можуть і до крові довести.

Цікаво, як би на такі спроби спекулювання своїм іменем відповів би сам Бандера. Недолугі спроби зробити його образ героїчним і «забронзовілим» затаскують його як потерту карту в колоді. Вочевидь, націоналісти, у погоні за «успішністю», забули про те, що дозволений повстанець – це биток із сої. Збивши з нього наліт «табуйованості», лідерові ОУН вторують шлях гіпсових Шевченків і «шмоткових» Гевар, які не визивають трепету. Бажання ж сучасних «вождів» зрозуміле – насолодитися легітимністю традиції стати чиновником. Очевидно, забуваючи любов свого символа до міністрів, зокрема, внутрішніх справ.

На жаль, як жарт цю тему опустити не можна. Занадто провокативними є заходи з правого боку. І те, що для когось є невдалою політтехнологією, для іншого стане останньою краплею. Заяви депутатів тієї ж Львівської облради про введення паспортної графи «Національність» знову-таки провокують хвилю несприйняття. Вершки цього збиватимуть не «свободівці», а хтось на рівень вище.

У зв‘язку з висловами лідера ВО «Свобода» про «прокремлівську» сутність БЮТ, незгоду щодо проведення виборів у 2009 році, складається враження про технологічність партії. Підняття на поверхню обговорення затертих питань і спроба зробити з них конфліктну точку і трибуну для говоріння є у своїй сутті розрахованими на збурення пристрастей. Як вони будуть використані – невідомо. З прикладу Естонії знаємо, як такі «приколи нашего Городка» відгукуються для економіки країни. Західну Україну, як і в 2004 році, намагаються відірвати від решти країни. Реклама про «три сорти» знову буде в моді. У цій статті мені найменш за все хотілося влазити в історичні нетрі цих питань – інтерес спрямований на базарний галас у час, коли пахне грішми на вибори. До того ж, «пару» і невдоволення населення завдяки таким діям буде випущено не в бік олігархів чи місцевих чиновників, а в сторону вияснення стосунків щодо минулого. Пани сваряться, а в холопів чуби тріщать.