05/01/2009 | Sean

1 травня Майдан Незалежності прикрасили дві сцени, одна – навпроти іншої. Колористика рішення оригінальністю не виділялася. На суто червоній «окопалися» комуністи, на біло-блакитній вишикувалися представники Федерації Профспілок України під керівництвом нардепа-регіонала і за сумісництвом голови ФПУ Василя Хари.

Жоден не хотів поступитися Майданом «супротивникам» і перейти в інше місце... а об`єднається і відсвяткувати 1 травня разом вони теж не могли. (Для необізнаних пояснюємо суть конфлікту: комуністи своїми періодичними голосуваннями в парламенті підтримують нинішню коаліцію і уряд, тоді як Регіони чекають – не дочекаються, принаймні, за офіційною версією, відставки правлячого кабінету і позачергових парламентських виборів)

Так от і святкували... перекрикуючи один одного, розстрілюючи зі сцен принизливими репліками протилежний бік Майдану.

Для повноти картини додамо, що «червону» сцену серед інших прикрашав своєю присутністю комуніст Олександр Ткаченко, якого вважають батьком тендерної палати в Україні, – ледь не офіційного символу вітчизняної корупції. Але організаторів двох мітингів не підштовхнув до об`єднання і вельми непрозорий натяк на нещодавні заслуги регіоналів – фігура Василя Хари, що виднілася на тому боці, поміченого у спробах проштовхнути через ВР створення «модернізованої тендерної палати». Яка мала би «пристроювати» мільйони гривень соціальних відрахувань працедавців України.

Першотравень на головній площі столиці перетворився на «битву на язиках» - кожна з двох сил прагнула якомога голосніше презентувати себе, як «народних захисників».

До речі з`ясувалося, що отримана у результаті какофонія розташовує до абстрактних думок не гірше за «медитативну» музику. Якось само собою згадалося, що 1 травня, або Міжнародний День праці - це далеко не радянський винахід. Це свято живе навіть в країнах розвинених демократій, якщо там традиційно сильні лівий і профспілковий рух. Щоправда, тільки у нас Першотравень святкують три-чотири дні. Скрізь, будь то закохана в ліву ідею Греція, стримана Чехія, окремі землі Австрії і Німеччини, обмежуються одним днем, як і вказано в календарі. Але Україна - країна «багата», і може дозволити собі повеселитися. Тим паче, що на носі вибори, а тут така можливість показати народу, хто його любить по-справжньому.

Від роздумів, чи варто відзначати свято праці чотирма днями загулу, відвернув лідер конфедерації вільних профспілок Гай Райдер. Вірніше його промова, що зачитувалася з біло-блакитної сцени бравим диктором. Зізнаюся, я навіть похвалила про себе «продвинутих» профспілкових працівників – регіоналів. Змогли ж вони десь роздобути, перекласти з англійської і добре поставленим голосом начитати виступ міжнародного профспілкового лідера.

Ну і сам Гай Райдер заслуговує на увагу. В усілякому разі, він не пропонує у зв`язку з кризою грабувати багатих, і відбирати нажите на користь світового пролетаріату. Текст його виступу містить рекомендації, як будувати роботу в період кризи, є там і роздуми про користь державного регулювання, і міркування про витоки кризи – але жодної класової ненависті.

Шкода тільки, що готували промову Райдера мабуть в глибокій таємниці від запрошених лідерів. Кількома хвилинами раніше все той же Хара з піною у рота вимагав від уряду виплатити борги з зарплати і підняти економіку. Цікаво, чому ж тільки в уряду. Адже статистика очолюваного паном Харою парламентського комітету соціальної політики свідчить про прямо протилежне: у держави поки боргів із зарплат немає. (За даними українських ЗМІ, на 1 квітня, заборгованість бюджету, тобто уряду, по зарплаті наближалася до 11 мільйонів гривень, тоді як загальна заборгованість по зарплатах сягала більші півмільярда гривень - борги приватних підприємств). Отже доречніше було б запропонувати подавати до суду на власників підприємств, саме вони і накопичують основні борги з зарплати. Але на власників і олігархів представник парламентської фракції великого капіталу і за сумісництвом профспілковий лідер не наїжджав.

Це упущення виправили з другого боку Майдану. Петро Симоненко в своїй звичайній тональності виголошував: «Українські олігархи і не хотіли і не хочуть боротися з кризою, вони щодня залізають до кишені простого народу і грабують люд. Ця влада – ярмо на шиї простого народу. Ці люди навіть відібрали у нас право безкоштовно вмирати, зробивши вхід на кладовища платним. І лише компартія здатна допомогти промисловому пролетаріату».

За словами Петра Миколайовича, саме представники компартії навчили в період кризи захоплювати підприємства і вимагати виплати зарплати. І правильно, надривався Петро Миколайович, хай вони ще вимагають націоналізації підприємств. «Напевно, чутки, що у невістки Симоненко, дружини його сина Андрія, є своя клініка, це неправда, - подумала я, - А то би він побоявся закликати до такого, поважав би приватну власність. Просто уявив би, як у його невістки держава відбирає, пробачте, націоналізує, клініку і «заводить» туди, наприклад, директором медсестру або фельдшерку, як це було в 1917-му».

Але Петро Миколайович, як виявилось, ще не закінчив викривати. За його словами, сьогодні профспілки стали прислужниками політичних партій, і сьогодні «ці прислужники намагаються зіпсувати нам свято»... На протилежній сцені водночас почали радісно свистіти, і перекрикувати. Там як на замовлення раптом опинилася якась профспілка клоунів. Симоненко ударився у відчайдушну імпровізацію: «Але я не виню простих людей. Їх просто обдурили. Я звинувачую тих олігархів, які хочуть дезорієнтувати народ і посварити справжніх захисників трудящих». У його виступі було стільки почуття і обурення на адресу профспілкових лідерів - прислужників олігархів, що я прям сама прониклася. Ні, Симоненко – молодець. І знаєте, попри весь цирк, попри цю потішну суперечку з двох сцен на Майдані, Симоненко все-таки був головним на святі міжнародної солідарності трудящих. Він переміг «профспілки»!

Напевно, річ у тому, що лідер комуністів ходить з цими старенькими на травневі і жовтневі свята колонами вже більше десяти років. Вони по-справжньому вважають його своїм лідером, і він в якомусь сенсі теж вважає їх своїми. І його мітинг був в рази численнішим за «профспілковий».

Звісно, і тут і там були молоді хлопці, які чесно зізнавалися, що «прийшли заробити зо п’ятдесят гривень». Я їх не засуджую - не гріх попрацювати в кризу, навіть якщо це офіційний вихідний Першотравень.

Але тут були сотні і сотні стареньких, які пришкандибали на Майдан з паличками і з червоними бантиками на піджаках. І постав я їм питання, про те, яку суму вони отримали за участь в заході, то вони просто плюнули мені в обличчя. Можливо, вони плюнули б в обличчя навіть тим, хто спробував би їм сунути ті самі півсотні. Та не можливо, точно – це було видно по їхніх очах.

І це було не єдиним приємним моментом «комуністичного Першотравня». Ліворуч Майдану було багато творчості. Учасники самі придумували смішні гасла, самі майстрували транспоранти і розсаджувалися з ними біля фонтанів. Тут було багато, дуже багато почуття і особистої переконаності. І хай ніхто не образиться за аналогію, але після Майдану 2004 року, тільки комуністи (причому чисті комуністи без всяких комерційних і ситуативних політичних додатків) змогли зробити ідейний захід. Нехай навіть вони тричі не мають рації в своїй політичній концепції і навряд чи можуть претендувати на перспективу.

І мені здалося, що добротна (віддамо належне), в стилі агітпропа стьобна музика регіоналів і профспілок у щирості серйозно програє концерту Компартії, де були не римейки, а тільки старі пісні про головне: про подвиг, Батьківщину і надію.

Маша Міщенко