05/09/2009 | lustration

9-го травня – на державному рівні Україна святкує День перемоги - перемоги одного тоталітарного режиму над іншим у війні, яка в радянській історіографії набула назви Великої Вітчизняної. Тотальна пропаганда упродовж 50-ти років вкручували в мізки українців сфальсифіковані дані.
Дивним видається, чому війна, яка для народів Радянського народу йменувалася Великою Вітчизняною, розпочалася не з 1 вересня 1939 року від дня нападу Німеччини на Польщу, а з 22 червня 1941 року, з початком німецької агресії на Радянський Союз.
Як зазначає історик Ярослав Грицак: „Вибір дати створював ілюзію, ніби СРСР був невинною жертвою і тільки й те робив, що визволяв інші народи і інші території, ніби перед тим не було його агресії проти II Речі Посполитої, Румунії, Фінляндії, балтійських держав, ніби пакт Молотова-Ріббентропа не торував шлях війні, а німецькі танки не завойовували всю Європу, заправлені радянським паливом.”
Другова світова війна для Україна не була вітчизняною, це однозначно. Взагалі визвольна війна для українського народу не закінчилася ще від часів Української народної республіки, адже, як пам`ятаємо, IV універсалом Центральна Рада проголосила незалежність України. Увесь цей час, включно до 24 серпня 1991 року, Україна була окупована загарбниками. Лише з проголошенням незалежності закінчилася визвольна боротьба українського народу.
Якщо українці і воювали у Другій світовій війні, то боролися за своє життя і життя своїх рідних. Тут не було власної волі, їх гнали на фронт як гарматне м`ясо. Ще кілька років тому вони терпіли голод, спричинений злочинними, людиноненависницькими діями червоної влади, страждали від репресій, а тепер мали виконувати вказівки зверху тих самих катів.
Чоловіків зі щойно визволених українських областей мобілізували в діючу армію і кидали на лінію фронту без необхідної військової підготовки. Втрати серед них були величезними. Серед вбитих і полонених радянських солдат були чоловіки допризовного і післяпризовного віку. Ця обставина викликала здивування навіть у німецького командування, яке скликало спеціальну комісію для з`ясування причин цього явища. Комісія дійшла висновку, що людські ресурси Червоної Армії вичерпуються, якщо вона мобілізує підлітків і старших чоловіків. Але цей висновок був помилковим. Насправді радянському керівництву йшлося про те, щоб якомога більше позбутися населення з колишніх окупованих територій.
Мій дід воював у складі Червоної армії, дійшов аж до Берліну. Він розказував, як його насильно мобілізували до армії. З його слів, упродовж всієї війни над ним тяжів автомат „енкаведистів-доброзичливців”. Тоді так і ставали героями Радянського Союзу, гнані вперед „заградотрядами”. Ні кроку назад – тільки вперед, навіть якщо і ціною власної смерті.
Велика розтратність люського матеріалу була характерною особливістю радянської військової стратегії, яка просто не брала до уваги кількості втрат для досягнення поставлених цілей. Досить порівняти тактику оточень, яку застосовувало у 1941-1942 роках німецьке командування, з аналогічними радянськими воєнними операціями 1944 року: у першому випадку прориви досягалися великими танковими з`єднаннями, за якими йшла піхота; у другому – вперед засилалася переважно піхота, а вже за нею – танкові армії.
Ветерани-українці Червоної Армії, я звертаюсь до Вас: задумайтесь, за що Ви боролись – за реалізацію ідей двох найкривавіших тиранів XX століття, які призвели до смертей 8 мільйонів українського населення (військових та цивільних) та зруйнування близька 700 міст (40 % всіх міст СРСР, зищених війною) і понад 28 000 сіл, за висилку українців в Сибір, за знищення української інтелігенції?
Мабуть Ви не знаєте, але Ви боролися за депортацію усього українського народу.
У доповіді на закритому засіданні XX з`їзду КПРС 25 лютого 1956 року „Про культ особи та його наслідки” Хрущов признався до факту, що Сталін роздумував над депортацією українського населення на Схід СРСР за прикладом кавказьких народів, калмиків і кримських татар. Українцям пощастило уникнути цієї долі тільки тому, що їх було надто багато, і тому таку операцію було важко здійснити.
Як Ви думаєте, чому після закінчення війни українців з усіх так званих переміщених осіб колишніх радянських громадян на Заході виявилося 52,6 %? Невже їм так погано було жити на „Родіні”?
Друга світова війна, як і Перша – це дві найбільші трагедії в історії українського народу, адже театр військових дій вівся на території Україні. Нас мобілізовували для війни усі, кому не ліньки: від австріяк та німців до комуно-більшовиків. Відомі випадки, коли українці воювали з українцями по два боки армій. У цих війнах ми нічого не здобували, лише втрачали.
Ветерани, ми поважаємо і цінуємо Вас і ні в якому разі не хочемо образити.
ГО «Люстрація» закликає не святкувати, а вшановувати пам`ять усіх українців, які полягли у Першій та Другій світових війнах. Практику святкування 9 травня необхідно скасувати, а натомість обрати якусь перехідну дату для вшанування усіх українців, полеглих у війнах. Це буде справедливо для усіх українців, які воювали за Україну!

Віталій Горбатенко