Повчитись можна від меншого і молодшого!
05/11/2009 | Йосиф Сірка
Певно, кожний вже чув такі слова, як: „Повчися у старшого” „Бери приклад з більшого” (часто в розумінні сильнішого, чи старшого). Гадаю, що лише жартома кажуть: Послухай молодшого, Рівняйся на меншого! А дарма, бо саме у „молодших” і „менших” українці могли б повчитись багато чому.
В Европі існують „молодші” і „менші” держави як Україна – Чехія, Словаччина, Словенія та інші республіки колишньої Югославії , які менші, не тільки по території, але й по кількості населення, від багатьох окремих областей України! Відмінні вони від України тим, що у них провадиться одна національна політика, яка зміцнює національну свідомість, плекається гордість за своє і то вже починаючи від державної мови!
На південному заході Україна межує зі Словацькою Республікою, яка нараховує трохи понад 5 мільйонів населення (словаки, угорці, роми, русини-українці, німці, поляки та ін., з-поміж яких словаки становлять біля 77%). Територія Словаччини становить 49 тис. кв.км., що є біля 8% території України (понад 603 тис. кв. км.). Щодо державної незалежности, то Словаччина належить до наймолодших в Европі (1.1.1993 р.).
Першу „самостійну” державу Словаччина завдячує німецькому нацистському протекторатові, під яким проіснувала в 1939 – 44 рр.. На цей період припадає перше формування не тільки національної держави, але й національної (під сильним впливом нацистської Німеччини) політики.
1943 року д-р М. Шварц видав книжку „Словаччина” (Dr. Michael Schwartz, Die Slowakei, Junker und Duenhaupt Verlag, Berlin 1943), яка на 88 сторінках подала детальну картину Словаччини з додатком мапи. На той час у Словаччині жило 2 691 501 жителів на площі 38 055 кв.км.. Саме на цей час припадає агресивна словацька політика щодо національних меншин – гасло: На Словаччині по-словацьки, яке висунули націоналісти, та яке досі тут пам”ятають, а дехто з нових націоналістів готовий його втілювати. М.Шварц звертає увагу на національні меншини на Словаччині, з-поміж яких найбільшими були русинська (українська) та німецька. Угорська відійшла на третє місце, оскільки кордони Угорщини та Польщі значно поширились за рахунок території, яка до розпаду Чехословаччини (1939) входила до Словаччини. Щодо русинів, Шварц зазначає, що у них ще нема сформованого національного самовизначення. „Вирішальним тут може стати релігійна приналежність. Перед Унією з католицькою церквою, греко-католицьке населення Східної Словаччини було русинським. Оскільки сьогодні біля 210 000 осіб належать до греко-католицької церкви, то це число може свідчити про кількість русинів” (стор. 30, переклад – йс). Автор книжки звертає увагу на те, що вже з 18 ст. русинство було піддане словакізації, яка охоплювала й німців та угорців і тому значна частина греко-католицької церкви вважає себе словаками.
1.1.1993 р. Словаччина вийшла зі складу Чехо-Словаччини і на території 49 000 кв.км. була проголошена Словацька Республіка з понад 5 мільйонами населення.
Від березня 2004 р. вона стала членом НАТО, а з травня, того ж року, членом Европейського Союзу, з 1.1.9009 р. запровадила европейські гроші.
Звичайно, що все це не проходило спокійно – відбувалася боротьба між політичними партіями, але інтереси країни переважали і на вільних виборах.
Сьогодні Словаччина належить до тих европейськитх країн, які мають задовільний рівень життя, верховенство права і вільний вибір голосувати за ту, чи іншу політичну партію.
В порівнянні до 1943 р. Словаччина стала більшою не тільки по території, але й її населення подвоїлося, незважаючи на те, що відсотково кількість словаків не змінилася. Нас цікавить доля русинів-українців, які за останніх 65 років зазнали катастрофічних втрат. Якщо 1936 р. тут існувало 237 греко-католицьких шкіл (згідно з наведеною М.Шварцом статистикою, стор. 53), то зараз хіба одну школу можна вважати ще українською. Не краще справа і з національною свідомістю – сьогодні русинів-українців ледве можна нарахувати 30 тисяч! Звичайно, що тут не можна звинувачувати лише ідеологічну політику словаків, але й тих русинів-українців, які були на керівних посадах держави і заявляли, що не важливо якою мовою вчаться діти, але щоб був зміст соціалістичний (комуністичний діяч Василь Біляк)! Отак воно й „пішло й поїхало”.
Спочатку словацькі урядові чинники підтримали ідею політичного русинства, деяких закордонних псевдопатріотів, а потім переіменували греко-католицьку та православну церкви на словацькі - за старим зразком: діли й пануй! Зараз вже йде спроба про запровадження словацької мови в згаданих церквах (досі тут правлять церковно-слов”янською, але проповіді вже й по українських селах оголошують переважно словацькою мовою. Русинсько-українські села провадять адміністрацію словацькою мовою, а української мови в більшості сіл нема навіть у шкільній програмі. Назви сіл та містечок української етнічної території подаються переважно словацькою мовою.
У Словаччині запроваджена одна державна – словацька мова і її послідовно застосовують всюди. Телебачення, радіо, журнали та щоденні газети виходять словацькою мовою, а національні меншини мають по кілька годин тижнево своїми мовами передачі по радіо та телебаченню та тижневі газети. Урядова політика Словаччини спрямована на піднесення національної свідомости на плекання гордости за свою країну. Політика словацької держави спрямована на те, щоб приглядатись до сусідів і робити своє. Тому до Словаччини вкладають інвестори свій капітал, тому в країні будують автостради, щоб покращити сполучення не тільки між окремими районами, але й зі сусідами.
Словацьким політикам не легко було відмежуватися від минулого, в якому тон політики завдавали близькі до нацистів (політична партія Глінки 1939-44) та комуністи (1944-1991). Рішуче відмежування від співпраці з нацистською Німеччиною, та оприлюднення агентів тайної поліції за час комуністичного панування, зробило благодатний вплив на розвиток словацької держави.
Деякі українські політики люблять їздити у Високі Татри (найбільш привабливе місце для відпочинку) відпочивати, але, на жаль, не звертають увагу на те, що тут вже давно міжнародною мовою в готелях стала англійська, що при кожній нагоді тут підкреслюють свою европейську належність і поряд з тим шанують і підкреслюють своє словацьке! Українські політики й українці взагалі могли б багато чому повчитись у цього західного сусіда, населення якого становить менше, ніж Київська область, але який певно стоїть на своїх ногах саме завдяки своїй національній гордості, яка визначає европейське спрямування.
Коли б українські політики керувалися інтересами власної держави, тобто власного народу, то вони б насамперед говорили одною мовою. У Словаччині попередній уряд мав коаліцію з партією словацьких угорців, але ті вживали державну словацьку мову. Коли ж приглянутись до українського уряду, чи деяких депутатів, то можна з сумом констатувати, що за 18 років незалежности ще дехто не збувся імперського ярма і є свідченням не самостійности, але рабського повторювання про братерство та дружбу, яких по відношенню окупанта до українців ніколи не було (ще недавня газовіа війна це дуже чітко задокументувала)! Угорці Словаччини зуміли вивчити словацьку мову, а зрусифіковані українці не здатні вивчити мову своїх батьків, чи дідів!
Незважаючи на те, що у Словаччині не проводилося референдуму про вихід із Чехо-Словацької республіки, населення цієї країни підтримує курс самостійної країни. Тут не можливо, щоб хтось висловлював сумнів щодо незалежності Словаччини, як це зробив Лев Дичковський в УП у статті „Украина сегодня” (7.5.2009) по відношенню до України. Пан Дичковський може мав добрі наміри вказати на те, чим сьогодні годують народ вчорашні номенклатурники, а сьогодні оліґархи, але замість звернути увагу на тих, хто й досі заперечує Голодомор („Они так часто вспоминают Голодомор, как геноцид”), звів все на незалежність. На жаль, автор статті не звернув увагу на те, що великою проблемою в Україні залишається те, що дуже часто не тільки забувають, але й заперечують Голодомор. Одним словом – він чув дзвін, але не приглянувсь звідки він! Коли б у ВР України, в уряді приглядались до потреб власного народу, а не до інтересів колишньої імперії, то в Україні могло бути і власного газу та нафти більше, українці могли б їздити на дешевшій бензині, могли б оминати ґенетично модифіковані продукти, могли б заробляти вдома більше ніж заробляють по світі, могли б турбуватись про дітей вдома, а не з-поза кордону, заробляючи на утримання родини не за власною професією. Для цього потрібно позбавитись колоніяльного синдрому, який тяжить над політиками, що керуються не національними інтересами. А найкраще було б позбавитись політиків, які були аґентами служби, ворожої українській ідеї, яким і далі ближчий до серця колишній роботодавець, ніж незалежна Україна.
Мала Словаччина може послужити великим прикладом, як турбуватись про соціальний захист населення, як впроваджувати свою церкву в державі, як користатися державною мовою, як боротись з агентами спецслужб, як плекати гордість за своє не тому, що воно велике, що рорзумне, що світле, що добре, але просто тому, що воно твоє – як члена тої держави, в якій ти живеш!
Отже, повчитись не тільки можна, але й потрібно у меншого і молодшого, коли воно на користь усієї країни!
11.5.2009 р.
В Европі існують „молодші” і „менші” держави як Україна – Чехія, Словаччина, Словенія та інші республіки колишньої Югославії , які менші, не тільки по території, але й по кількості населення, від багатьох окремих областей України! Відмінні вони від України тим, що у них провадиться одна національна політика, яка зміцнює національну свідомість, плекається гордість за своє і то вже починаючи від державної мови!
На південному заході Україна межує зі Словацькою Республікою, яка нараховує трохи понад 5 мільйонів населення (словаки, угорці, роми, русини-українці, німці, поляки та ін., з-поміж яких словаки становлять біля 77%). Територія Словаччини становить 49 тис. кв.км., що є біля 8% території України (понад 603 тис. кв. км.). Щодо державної незалежности, то Словаччина належить до наймолодших в Европі (1.1.1993 р.).
Першу „самостійну” державу Словаччина завдячує німецькому нацистському протекторатові, під яким проіснувала в 1939 – 44 рр.. На цей період припадає перше формування не тільки національної держави, але й національної (під сильним впливом нацистської Німеччини) політики.
1943 року д-р М. Шварц видав книжку „Словаччина” (Dr. Michael Schwartz, Die Slowakei, Junker und Duenhaupt Verlag, Berlin 1943), яка на 88 сторінках подала детальну картину Словаччини з додатком мапи. На той час у Словаччині жило 2 691 501 жителів на площі 38 055 кв.км.. Саме на цей час припадає агресивна словацька політика щодо національних меншин – гасло: На Словаччині по-словацьки, яке висунули націоналісти, та яке досі тут пам”ятають, а дехто з нових націоналістів готовий його втілювати. М.Шварц звертає увагу на національні меншини на Словаччині, з-поміж яких найбільшими були русинська (українська) та німецька. Угорська відійшла на третє місце, оскільки кордони Угорщини та Польщі значно поширились за рахунок території, яка до розпаду Чехословаччини (1939) входила до Словаччини. Щодо русинів, Шварц зазначає, що у них ще нема сформованого національного самовизначення. „Вирішальним тут може стати релігійна приналежність. Перед Унією з католицькою церквою, греко-католицьке населення Східної Словаччини було русинським. Оскільки сьогодні біля 210 000 осіб належать до греко-католицької церкви, то це число може свідчити про кількість русинів” (стор. 30, переклад – йс). Автор книжки звертає увагу на те, що вже з 18 ст. русинство було піддане словакізації, яка охоплювала й німців та угорців і тому значна частина греко-католицької церкви вважає себе словаками.
1.1.1993 р. Словаччина вийшла зі складу Чехо-Словаччини і на території 49 000 кв.км. була проголошена Словацька Республіка з понад 5 мільйонами населення.
Від березня 2004 р. вона стала членом НАТО, а з травня, того ж року, членом Европейського Союзу, з 1.1.9009 р. запровадила европейські гроші.
Звичайно, що все це не проходило спокійно – відбувалася боротьба між політичними партіями, але інтереси країни переважали і на вільних виборах.
Сьогодні Словаччина належить до тих европейськитх країн, які мають задовільний рівень життя, верховенство права і вільний вибір голосувати за ту, чи іншу політичну партію.
В порівнянні до 1943 р. Словаччина стала більшою не тільки по території, але й її населення подвоїлося, незважаючи на те, що відсотково кількість словаків не змінилася. Нас цікавить доля русинів-українців, які за останніх 65 років зазнали катастрофічних втрат. Якщо 1936 р. тут існувало 237 греко-католицьких шкіл (згідно з наведеною М.Шварцом статистикою, стор. 53), то зараз хіба одну школу можна вважати ще українською. Не краще справа і з національною свідомістю – сьогодні русинів-українців ледве можна нарахувати 30 тисяч! Звичайно, що тут не можна звинувачувати лише ідеологічну політику словаків, але й тих русинів-українців, які були на керівних посадах держави і заявляли, що не важливо якою мовою вчаться діти, але щоб був зміст соціалістичний (комуністичний діяч Василь Біляк)! Отак воно й „пішло й поїхало”.
Спочатку словацькі урядові чинники підтримали ідею політичного русинства, деяких закордонних псевдопатріотів, а потім переіменували греко-католицьку та православну церкви на словацькі - за старим зразком: діли й пануй! Зараз вже йде спроба про запровадження словацької мови в згаданих церквах (досі тут правлять церковно-слов”янською, але проповіді вже й по українських селах оголошують переважно словацькою мовою. Русинсько-українські села провадять адміністрацію словацькою мовою, а української мови в більшості сіл нема навіть у шкільній програмі. Назви сіл та містечок української етнічної території подаються переважно словацькою мовою.
У Словаччині запроваджена одна державна – словацька мова і її послідовно застосовують всюди. Телебачення, радіо, журнали та щоденні газети виходять словацькою мовою, а національні меншини мають по кілька годин тижнево своїми мовами передачі по радіо та телебаченню та тижневі газети. Урядова політика Словаччини спрямована на піднесення національної свідомости на плекання гордости за свою країну. Політика словацької держави спрямована на те, щоб приглядатись до сусідів і робити своє. Тому до Словаччини вкладають інвестори свій капітал, тому в країні будують автостради, щоб покращити сполучення не тільки між окремими районами, але й зі сусідами.
Словацьким політикам не легко було відмежуватися від минулого, в якому тон політики завдавали близькі до нацистів (політична партія Глінки 1939-44) та комуністи (1944-1991). Рішуче відмежування від співпраці з нацистською Німеччиною, та оприлюднення агентів тайної поліції за час комуністичного панування, зробило благодатний вплив на розвиток словацької держави.
Деякі українські політики люблять їздити у Високі Татри (найбільш привабливе місце для відпочинку) відпочивати, але, на жаль, не звертають увагу на те, що тут вже давно міжнародною мовою в готелях стала англійська, що при кожній нагоді тут підкреслюють свою европейську належність і поряд з тим шанують і підкреслюють своє словацьке! Українські політики й українці взагалі могли б багато чому повчитись у цього західного сусіда, населення якого становить менше, ніж Київська область, але який певно стоїть на своїх ногах саме завдяки своїй національній гордості, яка визначає европейське спрямування.
Коли б українські політики керувалися інтересами власної держави, тобто власного народу, то вони б насамперед говорили одною мовою. У Словаччині попередній уряд мав коаліцію з партією словацьких угорців, але ті вживали державну словацьку мову. Коли ж приглянутись до українського уряду, чи деяких депутатів, то можна з сумом констатувати, що за 18 років незалежности ще дехто не збувся імперського ярма і є свідченням не самостійности, але рабського повторювання про братерство та дружбу, яких по відношенню окупанта до українців ніколи не було (ще недавня газовіа війна це дуже чітко задокументувала)! Угорці Словаччини зуміли вивчити словацьку мову, а зрусифіковані українці не здатні вивчити мову своїх батьків, чи дідів!
Незважаючи на те, що у Словаччині не проводилося референдуму про вихід із Чехо-Словацької республіки, населення цієї країни підтримує курс самостійної країни. Тут не можливо, щоб хтось висловлював сумнів щодо незалежності Словаччини, як це зробив Лев Дичковський в УП у статті „Украина сегодня” (7.5.2009) по відношенню до України. Пан Дичковський може мав добрі наміри вказати на те, чим сьогодні годують народ вчорашні номенклатурники, а сьогодні оліґархи, але замість звернути увагу на тих, хто й досі заперечує Голодомор („Они так часто вспоминают Голодомор, как геноцид”), звів все на незалежність. На жаль, автор статті не звернув увагу на те, що великою проблемою в Україні залишається те, що дуже часто не тільки забувають, але й заперечують Голодомор. Одним словом – він чув дзвін, але не приглянувсь звідки він! Коли б у ВР України, в уряді приглядались до потреб власного народу, а не до інтересів колишньої імперії, то в Україні могло бути і власного газу та нафти більше, українці могли б їздити на дешевшій бензині, могли б оминати ґенетично модифіковані продукти, могли б заробляти вдома більше ніж заробляють по світі, могли б турбуватись про дітей вдома, а не з-поза кордону, заробляючи на утримання родини не за власною професією. Для цього потрібно позбавитись колоніяльного синдрому, який тяжить над політиками, що керуються не національними інтересами. А найкраще було б позбавитись політиків, які були аґентами служби, ворожої українській ідеї, яким і далі ближчий до серця колишній роботодавець, ніж незалежна Україна.
Мала Словаччина може послужити великим прикладом, як турбуватись про соціальний захист населення, як впроваджувати свою церкву в державі, як користатися державною мовою, як боротись з агентами спецслужб, як плекати гордість за своє не тому, що воно велике, що рорзумне, що світле, що добре, але просто тому, що воно твоє – як члена тої держави, в якій ти живеш!
Отже, повчитись не тільки можна, але й потрібно у меншого і молодшого, коли воно на користь усієї країни!
11.5.2009 р.