Політичне захворювання
05/13/2009 | Галя Койнаш
Психологи десь в середині минулого століття переконливо продемонстрували, як легко перетворити дітей двох команд у найлютіших ворогів. За лічені дні діти від усієї душі одне одного починають ненавидіти та самозабутньо шукати способи «розправи». З політиками ситуація водночас і схожа, і разюче відмінна, й не йдеться про абсолютно зайву фразу «від усієї душі». Пощади до суперників не знають, жодними засобами не гидують – усе як у дітей. Під запитанням одне – чи вони самі грають в команді, чи хитро маніпулюють гравцями, нацьковують їх одне на одного.
Через кризу людям важко живеться. Вони хочуть, щоб їм назвали винуватих, й щоб рятувальники пообіцяли, що треба тільки з ворогами розправитися, а за порятунок обов’язково візьмуться. А ті, за встановленим принципом, що винуваті не ми, шукають своїм командам прості пакети відповідей, тобто, ворогів. Щоб одразу кидалися в очі, хто «наш», а хто ні.
Що все це ефір, преса та й саме повітря вже давно отруює, тільки півбіди. Коли вакханалія ненависті переходить всі межі, а влада не реагує, ясно, що громадяни можуть сумніватися, для кого ж написана їх Конституція, а за кордоном починають питати, чого варті всі запевнення про відданість демократичним цінностям.
Протягом року депутат Херсонської міської ради Сергій Кириченко поширює суміш істерики, ненависті до політичного опонента та розгнузданого антисемітизму по ЗМІ та Інтернетом.
Важко не підозрювати, що все це напряму пов’язано з боротьбою за владу та намаганням Кириченка налаштовувати виборців проти політичного опонента. Що зусилля не увінчалися успіхом, і опонент знову став мером навряд чи сприятливо позначилось на психічному стані, можливо, і на здатності політика до раціонального міркування.
Втім, чим зумовлена метаморфоза політика та колишнього, нібито «вменяємого», народного депутата, нехай цікавляться колеги з політики та психологи.
Незрівнянно важливіше спитати, чому ж обраному представникові громадян України дозволяють фактично безперешкодно заражати людей своєю хворобливою ненавистю до цілої етнічної групи. Не так рідко трапляється, що знайомі чи колеги раптом починають поводитися неадекватно. Деякий час намагаємось не звертати уваги, але наступає момент, коли терпіти уже не під силу. Гадаю, щось подібне трапилось у Херсоні, адже більшість колишніх колег порвали з Кириченком відносини та вигнали його зі своїх рядів.
Проте не можемо обмежитися гидливістю чи половинчастими мірами. Йдеться про чинного політика, який так чи інакше представляє державу та її громадян, зокрема й багатьох людей, на котрих він нацьковує інших. І що не менш важливо, він надзвичайно активно поширює свою отруту підконтрольними йому ЗМІ (у друкованому виданні «Вік» і однойменним радіоканалом, плюс на сайті http://www.grkontrol.org/jus.html) . Відводити очі та сподіватися, що всім ясно, що це просто хвороблива маячня, ми не вправі. Своїм маразмом він ображає всіх українців і ганьбить державу в демократичній спільноті. Та й в умовах кризи, коли хтось огульно звинувачує одну етнічну групу в створенні проблеми, та в усіх бідах, які, за його словами, на «слов’ян» завалилися, потенційні наслідки настільки передбачувані, що бездіяльність рівноцінна злочинові.
Рабин Вольф і обурені громадяни майже рік намагаються змусити владу усвідомити всю небезпеку та неприпустимість ситуації. Гнітючу «хроніку відфутболювання» можна прочитати тут (http://www.isrus.co.il/diasporaIL/article/2009-03-04/3910.html ). Стільки разів за останні кілька років ми чули красиві слова з боку лідерів держави та керівництва різних відомств. Всі одностайно проти ксенофобії та антисемітизму, всі нібито вживають заходів. Створено кілька робочих груп і спеціальних відділів, розроблено чимало гарних документів. Але який сенс, якщо, зіткнувшись із значною проблемою, всі відомства демонструють одне тільки гостре бажання – звалити на будь-кого іншого відповідальність? Не заперечують проблему, та й хто ж заперечує? Сам правопорушник на повний голос кричить, одного тексту з його висловлюваннями достатньо, аби затурбуватися й реагувати, а їх безліч.
При такій масі отруйних речовин, відверто вражає рішення (http://www.telekritika.ua/news/2009-02-26/44075 ) Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка в лютому розглянула скарги на антисемітські висловлювання п. Кириченка в ефірі телекомпанії «Вік». Нацрада вирішила, що телекомпанія не несе відповідальності за висловлювання в прямому ефірі. На цій підставі вона відмовилась застосувати будь-які санкції й порадила… звернутися до суду. Куди суд нас пошле, невідомо, але ж зрозуміло, що складно одній людині, єврею чи ні, довести в суді те, що нам усім, зрештою, без слів ясно.
А як можна подати позов про захист честі, гідності й ділової репутації, якщо автор огульно лає цілу етнічну групу?
Залишається фактично одна стаття – 161 – Кримінального кодексу, яка карає за розпалювання ворожнечі. Але її суб’єктом є громадяни, фізичні особи, та й для цього потрібна кримінальна справа, яку прокуратура часто не бажає взагалі відкривати, чи згодом закриває, бо складно довести умисність дій, що розпалюють ворожнечу.
Логіку Нацради можна було би зрозуміти, якби так несподівано висловився якийсь відпадковий перехожий, чи принаймні особа без жодного відношення до даного ЗМІ. Але телекомпанію фактично контролює політик-антисеміт, і висловлювання нічим не відрізняються від сотень інших, які він поширює в друкованому виданні «Вік» та Інтернетом. З огляду на це, на мій погляд, було би доречно порушити питання про скасування реєстрації «Вік». Щоправда, одна спроба закрити іншу газету, яка публікувала антисемітські тексти, вже провалилась.
Варто відмітити одну вельми цікаву деталь. Судячи з «хроніки відфутболювання», Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК) теж приймала участь у цій справі. «Згадана комісія розглянула матеріали із цитатами висловлювань Кириченка й передала їх … знову в прокуратуру Херсонської області» Якщо це дійсно так, то напрошується висновок, що представники НЕК уважають, що краще захищати вельми обмежене коло читачів від «порнографії» в романі Олеся Ульяненка, ніж широку публіку від нахабної пропаганди ненависті. Дозволю собі з ними не погодитися.
Виходить, захисту ніякого немає й нікого це не турбує? Механізми вкрай недосконалі, але чи не краще намагатися їх вжити, ніж просто вдавати, що нічого не помічаємо? Якщо наш колись зовсім адекватний знайомий поводиться якось не так, ми можемо уникати неприємної конфронтації за умови, що він жодної небезпеки не представляє. Проте тут, перепрошую, небезпека – як для громадян, так й для міжнародної репутації України, кидається в очі, й ганебна бездіяльність виключається.
http://telekritika.ua/media-regions/svoboda-slova/2009-05-12/45533
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=175513&Itemid=1
Через кризу людям важко живеться. Вони хочуть, щоб їм назвали винуватих, й щоб рятувальники пообіцяли, що треба тільки з ворогами розправитися, а за порятунок обов’язково візьмуться. А ті, за встановленим принципом, що винуваті не ми, шукають своїм командам прості пакети відповідей, тобто, ворогів. Щоб одразу кидалися в очі, хто «наш», а хто ні.
Що все це ефір, преса та й саме повітря вже давно отруює, тільки півбіди. Коли вакханалія ненависті переходить всі межі, а влада не реагує, ясно, що громадяни можуть сумніватися, для кого ж написана їх Конституція, а за кордоном починають питати, чого варті всі запевнення про відданість демократичним цінностям.
Протягом року депутат Херсонської міської ради Сергій Кириченко поширює суміш істерики, ненависті до політичного опонента та розгнузданого антисемітизму по ЗМІ та Інтернетом.
Важко не підозрювати, що все це напряму пов’язано з боротьбою за владу та намаганням Кириченка налаштовувати виборців проти політичного опонента. Що зусилля не увінчалися успіхом, і опонент знову став мером навряд чи сприятливо позначилось на психічному стані, можливо, і на здатності політика до раціонального міркування.
Втім, чим зумовлена метаморфоза політика та колишнього, нібито «вменяємого», народного депутата, нехай цікавляться колеги з політики та психологи.
Незрівнянно важливіше спитати, чому ж обраному представникові громадян України дозволяють фактично безперешкодно заражати людей своєю хворобливою ненавистю до цілої етнічної групи. Не так рідко трапляється, що знайомі чи колеги раптом починають поводитися неадекватно. Деякий час намагаємось не звертати уваги, але наступає момент, коли терпіти уже не під силу. Гадаю, щось подібне трапилось у Херсоні, адже більшість колишніх колег порвали з Кириченком відносини та вигнали його зі своїх рядів.
Проте не можемо обмежитися гидливістю чи половинчастими мірами. Йдеться про чинного політика, який так чи інакше представляє державу та її громадян, зокрема й багатьох людей, на котрих він нацьковує інших. І що не менш важливо, він надзвичайно активно поширює свою отруту підконтрольними йому ЗМІ (у друкованому виданні «Вік» і однойменним радіоканалом, плюс на сайті http://www.grkontrol.org/jus.html) . Відводити очі та сподіватися, що всім ясно, що це просто хвороблива маячня, ми не вправі. Своїм маразмом він ображає всіх українців і ганьбить державу в демократичній спільноті. Та й в умовах кризи, коли хтось огульно звинувачує одну етнічну групу в створенні проблеми, та в усіх бідах, які, за його словами, на «слов’ян» завалилися, потенційні наслідки настільки передбачувані, що бездіяльність рівноцінна злочинові.
Рабин Вольф і обурені громадяни майже рік намагаються змусити владу усвідомити всю небезпеку та неприпустимість ситуації. Гнітючу «хроніку відфутболювання» можна прочитати тут (http://www.isrus.co.il/diasporaIL/article/2009-03-04/3910.html ). Стільки разів за останні кілька років ми чули красиві слова з боку лідерів держави та керівництва різних відомств. Всі одностайно проти ксенофобії та антисемітизму, всі нібито вживають заходів. Створено кілька робочих груп і спеціальних відділів, розроблено чимало гарних документів. Але який сенс, якщо, зіткнувшись із значною проблемою, всі відомства демонструють одне тільки гостре бажання – звалити на будь-кого іншого відповідальність? Не заперечують проблему, та й хто ж заперечує? Сам правопорушник на повний голос кричить, одного тексту з його висловлюваннями достатньо, аби затурбуватися й реагувати, а їх безліч.
При такій масі отруйних речовин, відверто вражає рішення (http://www.telekritika.ua/news/2009-02-26/44075 ) Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка в лютому розглянула скарги на антисемітські висловлювання п. Кириченка в ефірі телекомпанії «Вік». Нацрада вирішила, що телекомпанія не несе відповідальності за висловлювання в прямому ефірі. На цій підставі вона відмовилась застосувати будь-які санкції й порадила… звернутися до суду. Куди суд нас пошле, невідомо, але ж зрозуміло, що складно одній людині, єврею чи ні, довести в суді те, що нам усім, зрештою, без слів ясно.
А як можна подати позов про захист честі, гідності й ділової репутації, якщо автор огульно лає цілу етнічну групу?
Залишається фактично одна стаття – 161 – Кримінального кодексу, яка карає за розпалювання ворожнечі. Але її суб’єктом є громадяни, фізичні особи, та й для цього потрібна кримінальна справа, яку прокуратура часто не бажає взагалі відкривати, чи згодом закриває, бо складно довести умисність дій, що розпалюють ворожнечу.
Логіку Нацради можна було би зрозуміти, якби так несподівано висловився якийсь відпадковий перехожий, чи принаймні особа без жодного відношення до даного ЗМІ. Але телекомпанію фактично контролює політик-антисеміт, і висловлювання нічим не відрізняються від сотень інших, які він поширює в друкованому виданні «Вік» та Інтернетом. З огляду на це, на мій погляд, було би доречно порушити питання про скасування реєстрації «Вік». Щоправда, одна спроба закрити іншу газету, яка публікувала антисемітські тексти, вже провалилась.
Варто відмітити одну вельми цікаву деталь. Судячи з «хроніки відфутболювання», Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК) теж приймала участь у цій справі. «Згадана комісія розглянула матеріали із цитатами висловлювань Кириченка й передала їх … знову в прокуратуру Херсонської області» Якщо це дійсно так, то напрошується висновок, що представники НЕК уважають, що краще захищати вельми обмежене коло читачів від «порнографії» в романі Олеся Ульяненка, ніж широку публіку від нахабної пропаганди ненависті. Дозволю собі з ними не погодитися.
Виходить, захисту ніякого немає й нікого це не турбує? Механізми вкрай недосконалі, але чи не краще намагатися їх вжити, ніж просто вдавати, що нічого не помічаємо? Якщо наш колись зовсім адекватний знайомий поводиться якось не так, ми можемо уникати неприємної конфронтації за умови, що він жодної небезпеки не представляє. Проте тут, перепрошую, небезпека – як для громадян, так й для міжнародної репутації України, кидається в очі, й ганебна бездіяльність виключається.
http://telekritika.ua/media-regions/svoboda-slova/2009-05-12/45533
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=175513&Itemid=1
Відповіді
2009.05.14 | Володимир I
Re: Політичне захворювання
Галю! Хочете боротися з ксенофобією - затавруйте привселюдно Хвельдмана, який нагнітає анитукраїнську істерію в Харкові та в УП. Напишіть офіційне звернення до Шустера, щоб той припинив анитукраїнську та антидержавну пропаганду в своїй передачі. Зверніться офіційно до кнесету з вимогою визнати Голодомор геноцидом українського народу.