05/16/2009 | Майдан-ІНФОРМ

Автор: Роман ЯКЕЛЬ
http://www.dt.ua/3000/3150/66133/

Наприкінці квітня минуло 65 років із часу запеклого і страшного бою в урочищі Гурби на Рівненщині. Долина смерті, де полягли воїни УПА в нерівній сутичці з військами НКВС, назавжди вписана в аннали героїки Другої світової війни.

На початку березня 1944-го більшовики, звільняючи Волинь від фашистів, оголосили мобілізацію серед місцевого населення. Багатьох хлопців і чоловіків відправили тоді на фронт, де їх чекала неминуча загибель у кровопролитних боях за Тернопіль. Але чимало волинян, особливо молодь, поповнили лави Українсь­кої повстанської армії. А бій у лісовому урочищі Гурби став ключовим етапом у намірах комуністичної влади ліквідувати військові підрозділи упівців.

У квітні 1944 року з радянською армією мали криваві сутички частини УПА-Південь під проводом Василя Кука (псевдонім «Леміш»), які перейшли на південний схід Волині, та військові підрозділи УПА-Північ, зокрема округ «Богун» (командир Петро Олійник, «Еней»). Повстанцям довелося сходитися віч-на-віч із загороджувальними загонами НКВС, які йшли позаду військ радянської армії, щоб знищувати червоних дезертирів та розбиті й деморалізовані німецькі частини.

Житель міста Шумська на Тернопіллі Мартин Головатюк, політв’язень таборів Караганди, Омська, Алтаю, у далекому
1944-му був підрайоновим провідником юнацтва УПА. Доля послала йому випробування — стати очевидцем тих страшних подій. І саме йому, одному з небагатьох, судилося дожити до наших днів і розповісти про суворі епізоди своєї молодості наступним поколінням.

— У кривавих боях у районі сіл Москалівка, Сураж повстанці зазнали поразки, бо сили були нерівні, — згадує 80-річний чоловік. — Більшовицькі війська їх вигнали звідти і зайняли майже всі довколишні села. Повстанці були витіснені у величезну улоговину, заболочену, вкриту лісовими хащами й оточену горами між селами Майдан, Мала і Ве­лика Іловиця та Гурби. Більшовики зайняли позиції на висотах з північної сторони, аби контролювати всю місцевість, і почали її обстрілювати. Відділи УПА налічували близько п’яти тисяч людей. Командування радянської армії кинуло проти них п’ять бригад НКВС, або майже 30 тисяч солдатів і офіцерів із важкою зброєю — мінометами, гарматами та за підтримки авіації. Я зі своїм побратимом Сергієм Побережним ледве вибрався звідти. Повзли цілу ніч... Нарешті добралися до села Мала Іловиця, де були відомі нам криївки. Побачили пастухів. Я пішов до свого діда. Отак ми врятувалися і вижили, — розповідає Мартин Головатюк.

Командування УПА спробувало зробити прорив у спину ворогові в ніч з 23 на 24 квітня. Та це виявилося нереальним, треба було приймати бій. Журнал ОУН «На зміну» в одному з номерів описує сам хід головного бою. На­ведемо цитату з праці Петра Мір­чука «Українська повстанська армія 1942—1952: документи і матеріали» (Львів, 1991): «О 4-й годині більшовики почали обстрілювати курінь Сторчана з гармат і мінометів. Повстанці кинулися до атаки (…) Вороги не витримали повстанського обстрілу. Вони панічно втекли. Та мало кому з них пощастило вирватися з-під влучних повстанських куль. Між іншим, тут загинув один більшовицький полковник, герой фінського фронту.

Після короткої перерви більшовики при допомозі танків повели другу атаку. Відступили два відділи повстанців. А курінь Стор­чана потрапив в оточення… Три сотні, забравши гармати, прорвалися з більшовицького оточення, а близько 60 повстанців з командиром Сторчаном більшовики оточили. Розгорілася нерівна боротьба. Героїчно боронилися повстанці до години 11-ї. Врешті, не стало набоїв. Хто не загинув від ворожої кулі, той останнім набоєм стрілявся сам. По-геройськи загинули командир Сторчан, сотенний Вулка, заступник сотенного Ігор, чотовий Хмеленко, чотовий Корнієць та інші.

За цей час поставлено другу оборонну лінію. Відділ Андрія Шума зайняв Гурбенську і по-геройськи держав її до вечора. Аж увечері більшовикам вдалося при допомозі танків викинути Шума із становища на горі (…). Завзятий бій на всіх відтинках тривав до ночі. Всі більшовицькі атаки з намаганням знищити наші відділи зламалися об геройську повстанську оборону (…) Під прикриттям ночі, звівши кілька стрічних боїв з большевицькими заставами, наші відділи вирвалися з ворожого оточення… В Боях під Гурбами загинуло 80 повстанців, в тому числі 60 безсмертних сторчанців. Більшовицькі втрати обчислюються понад 800 вбитими і багато раненими…»

Вирвавшись із «гурбенського котла», частина відділів УПА прорвалася в район села Мостів. І тут чатувала на них смерть: більшовики кинули танки, загинуло понад 700 повстанців. Курінь Сторчана відійшов у напрямку Мізоча. Курені «Енея», «Панька» та «Кропиви» вийшли в Суразькі ліси. У селі Бущі повстанці спалили кілька танків і знищили кілька сотень енкаведистів. А в районі села Товчик повстанські сили було перегруповано. Далі — відомі рейди УПА на Полісся і на схід, під час яких повстанці прославилися в боях з НКВС. Операція зі знищення УПА в Кременецьких лісах, організована за наказом маршала Г.Жукова, дала осічку.

Багато учасників того квітневого пекла 1944-го знайшли вічний спочинок в урочищі Гурби. Два роки тому на місці кривавих подій у Здолбунівському районі на Рівненщині, завдяки підтримці керівництва Рівненської облдержадміністрації та особисто її голови Віктора Матчука, відкрито першу чергу Пантеону героїв — учасників гурбинського бою. Її розраховано на 120 місць. Однак поки що знайдено, ексгумовано та перепоховано останки лише 33 вояків УПА. Скорботний дух меморіального комплексу втілено у скульптурній композиції Божої матері, яка оберігає козаків і повстанців.

А вже традиційно кожного року Молодіжний націоналістичний конгрес організовує гру «Гурби—Ан­тонівці». До цих незабутніх місць з’їжджаються близько 300 шко­лярів і студентів з усієї України. Па­м’ять про Гурби справді жива, і є всі підстави сподіватися, що вона передаватиметься з покоління в покоління.


^sean