Україна як failed state: міфи та реальність (/)
05/20/2009 | Sean
http://day.kiev.ua/274238/
Україна як failed state: міфи та реальність
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України
1. МЕТА НОМЕР ОДИН: ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Тема України як failed state стала останнім часом особливо модною серед певного кола російських політологів — «запеклих друзів України». Один із таких «друзів» С. Караганов — не остання людина в московському істеблішменті, голова президії Ради з зовнішньої та оборонної політики Росії — висловив ряд міркувань, які мають привернути увагу тих, кому не байдужа доля української держави.
В інтерв’ю, даному «Русскому журналу» 20 березня 2009 року під знаменною назвою «Никому не нужные чудовища. Десуверенизация Украины», цей досвідчений провідник неоімперської політики Росії, загартований у міжнародних дискусіях (я, як і багато моїх колег, мав «щастя» зустрічатися з цим паном, який ніколи і ніде не приховував ненависті до української незалежності), відповідає на відверто провокаційні, відточені, як сокира, запитання «Русского журнала»:
— Чи загрожує нинішня ситуація в Україні перетворенням її на державу, що не відбулася, failed state?
— Маємо справу з ситуацією банкрутства держави. Чи можливі якісь межі десуверенізації? І чи можливе введення зовнішнього управління? (Тут і далі підкреслено мною. — Ю.Щ.).
— Чи йде в експертних колах якась — можливо, не пряма, а підспудна дискусія, що робити в ситуації, яка склалася на території нашого західного сусіда України? Наприклад, там може відбутися некерований розвиток подій, як уже показала проблема газопроводів(!)...
— Чи потепління відносин, що намітилося між Росією та Сполученими Штатами, не може включати це питання (тобто — чи можливою є спільна російсько-американська акція супроти України? — Ю.Щ.)?
— Чи можемо ми — Росія і Європа(!) — дозволити(!) розпастися такій значущій країні?
У своїх відповідях С. Караганов робить висновок щодо «пасивної десуверенізації» — тобто втрати суверенітету як здатності народу, суспільства і держави управляти самими собою. Визнаючи, що 1999 року Росія була на грані такої десуверенізації і реального розпаду, С. Караганов повертається до України, заявляючи, що «європейці просто почали відштовхуватися від України будь-якими способами... Зараз Україну без зайвих сентиментів списують з рахунку і всі бажають від неї тимчасово «відгородитися»... Ніхто, грубо кажучи, не готовий та й не може взяти на себе відповідальність». Далі, не витримуючи академічного тону, політолог починає мріяти: «Якщо мати на увазі Україну та Молдову — саме ці дві держави на сьогоднішній день викликають найбільші побоювання(!) — то Росія і США могли б говорити про якусь спільну відповідальність(!)»
Утім, скрушно визнає Караганов, «рівень недовіри між Росією і США настільки високий, що я не певен, що ми готові до такої розмови... Ні в Росії, ні в США немає жодних інструментів впливу на ситуацію в Україні... А можливість окупації — нехай навіть групою дружніх(!) держав... На жаль(!), припускати це сумно і смішно».
На останнє запитання — чи можна дозволити розпастися Україні — С. Караганов дає рішучу відповідь: «Ні. Не маємо права(!)... Неприпустимо кинути справу на самоплив. Але я не бачу реальних можливостей того, що Європа дасть карт-бланш Росії на те, щоб вона окупувала Україну в цілому або по частинах. Але і Росія не захоче одержати в себе під боком цілковито некеровані території... Так що і Росія не дозволить комусь виявляти надмірну активність».
Наведений приклад — не єдиний у сучасному російсько-імперському дискурсі: подібні, а часто більш агресивні розмови щодо України та можливого поділу її території настирливо ведуться затуліними, прохановими, дугіними та іншою публікою, нав’язуються російському суспільству як геополітична даність: так колись російські більшовики з фантастичних пропагандистських гасел формували криваву дійсність. Немає сумніву, що ідеї про «десуверенізацію» України, її «некеровану територію», «розпад» на частини цілком серйозно проробляються на різних рівнях політичного, військового та розвідувального керівництва РФ: великі та мали російські начальники не забули, що вигукував їхній вождь на бухарестському самміті 2007 р. у хвилину гнівного одкровення: «Україна — це не держава! Що таке Україна? Одна частина її — це Східна Європа, а друга — і дуже велика — подарована нами!» (Geopolitika, 1.08.2008).
З цим напрямом політологічної думки все зрозуміло. На військовій мові це називається ідеологічно-пропагандистським забезпеченням майбутньої операції із захоплення території суверенної держави.
2. ЯКОЮ НАСПРАВДІ Є СИТУАЦІЯ З FAILED STATES
Різні політологічні організації на Заході складають свої рейтинги країн, що належать до failed states або наближаються до цього статусу. Так, у журналі Foreign Policy (2006, May/June, p.50—58) наведено індекси нестабільності держав, підраховані на основі ряду показників — таких, як демографічний стан, наявність біженців, збройних конфліктів, дотримання прав людини, надійність апарату безпеки, економічна ситуація і т.д. Усі досліджені країни розподілені на п’ять категорій: критичний стан, небезпечний, межовий, стабільний, найбільш стабільний. 29 країн внесено до першої категорії (критичний стан): серед них Сомалі, Судан, Ірак, Афганістан, Пакистан, Зімбабве, Бірма та інші.
До небезпечної групи країн (18 держав) входять такі союзники Росії, як Узбекистан і Киргизстан, така улюблена країна відпочинку як українців, так і росіян, як Єгипет, а також Уганда, Сирія, Лаос та інші.
До групи «межових», тобто таких, що наближаються до межі failed states, внесено такі країни, як... Росія(!), Таджикистан, Білорусь, Молдова. Замикають цей список Україна та Китай.
Серед стабільних держав бачимо США, а в списку найбільш стабільних — Канада.
Найбільш професійно складанням списку failed states займається американський Фонд миру (Fund for Peace), заснований у середині ХХ століття. Фонд, грунтуючись на системі оцінки конфліктів (CAST), вивчає 12 соціальних, економічних, політичних та військових індикаторів, оцінює здатність п’яти найважливіших державних інститутів забезпечити стабільність і безпеку і бере до уваги фактори ризику та неочікувані (негативні) події, що можуть вплинути на стан держави. Велика увага приділяється вразливості держави та ризикам виникнення насильства.
Оцінки від 0 до 10 (0 — найстабільніша ситуація) виставляють по 12-ти індикаторах. Індекс неспроможних держав-2008 включає в себе 177 держав, поділених на чотири групи. До «зони тривоги» зараховано 56 країн — від Сомалі до Грузії, від Гаїті до Узбекистану, від Гвінеї-Бісау до Туркменістану, від Ємену до Молдови. Ні України, ні Росії в цій групі нема. Вони входять до наступної групи «попередження», причому Росія займає набагато гірше місце (72, з результатом 79,7 бала) ніж Україна (108 місце, 70,8 балів). Серед країн цієї групи — Ізраїль (58 місце), Азербайджан (64), Китай (68), Саудівська Аравія (84), Туреччина (92), Вірменія (109), новоспечений член НАТО Албанія (112).
До групи країн, що вимагають моніторингу за ситуацією, належать Латвія (136), Естонія (139), Словаччина (142), Литва (143), Польща (145), Чехія (149), Франція (158), Великобританія (160), США (161).
До найбільш стабільної групи «успішних держав» зараховано Японію(163), Канаду (167), Австрію (168), Швецію (175), Фінляндію (176), Норвегію (177).
У світлі вищенаведеного індексу failed states, що грунтується на об’єктивних показниках, доволі комічними (якщо не трагікомічними) уявляються потуги певних російських політологів лізти до чужого городу зі своїми хворобливими мареннями і загарбницькими мріями, не бачачи, що робиться на власних, далеко не безпроблемних, м’яко кажучи, обширах. Це нагадує стару карикатуру, де якісь безтямні диверсанти прилаштовують міну до ворожого судна, самі сидячи на величезній міні, всіяній рогульками детонаторів. Тільки торкнися...
Звичайно, наші «друзі» можуть тішити себе тим, що рейтинг був складений ще до глобальної кризи 2008—2009 рр., яка внесе свої серйозні зміни й доповнення до наведеного статусу і, напевно, збільшить кількість держав-лузерів. Варто прислухатися до думки директора національної розвідки США адмірала Денніса Блера, який сказав, що поглиблення фінансової кризи може спровокувати громадянські заворушення та «насильницький екстремізм» в європейських «слабких країнах» (згадаймо події в Греції, Ісландії, Латвії). Серед деяких офіцерів НАТО побутує думка, що Україна «ближча до failed states, ніж будь-яка функціонуюча (в Європі) країна» (Newsweek, April 6, 13, 2009).
Малоприємним є зарахування України журналом The Economist до 20-ти найбільш нестабільних держав (16 місце, між Еквадором і Бангладеш — на перших місцях в цьому списку Зімбабве, Чад, Конго, Камбоджа, Судан). Цим показником Україна зобов’язана не тільки фінансово-економічній кризі, але й хронічному паралічу парламенту і роздраю у вищих ешелонах влади (якби вони хоч трохи думали за країну, а не безжально опльовували одне одного, цих рейтингів не було б).
За таких обставин не можна відкидати різних сценаріїв, навіть найбільш небажаних. Але за умови невтручання зовнішніх сил у внутрішньоукраїнські справи наша держава — навіть у стані нинішньої небезпечної розбалансованості — має достатній запас міцності завдяки унікальним миролюбним якостям українського суспільства: коли південні гарячі народи хапаються за зброю з будь-якого приводу, українець ліниво ігноруватиме акції опору, якщо його не доведуть до стану осені 2004 року, коли терпець народу урвався. Але осінь-2004 трапляється нечасто — раз на 10—12 років.
Сьогодні ж на слуху Мексика з її нарковійною, в ході якої в 2008 році загинуло понад 7000 чоловік (грип A/H1N1 лише додав країні нестабільності), та ядерний Пакистан — країни, які, на думку Пентагона, «наближаються до швидкого і раптового колапсу» (Time, April 6, 2009).
Автори дослідження «The failed states Index 2008» підкреслюють, що їхній рейтинг не обов’язково вказує, коли держава може зіткнутися з насильством і колапсом. Швидше, за допомогою індексів можна виміряти вразливість держави до конфлікту чи колапсу. Темпи і напрямок розвитку кожної держави можуть варіювати у бік як погіршення ситуації, так і її поліпшення. Класичним прикладом значного покращання позицій держави є Індія, яку в 70-х роках накрила хвиля голоду і масового насильства і яка стала класичним прикладом failed state. Сьогодні Індія, незважаючи на епізодичні терористичні акти, є найбільшою в світі демократичною державою з конкурентоспроможною економікою і представницькою політичною системою. Аналогічним прикладом може бути Південно-Африканська Республіка, яка, пройшовши расову війну в 80-х, спромоглася створити нову політичну систему, прийняти ліберальну конституцію і відмовитися від програми створення ядерної зброї. Певне поліпшення ситуації за 2007—2008 роки відзначається в Ліберії, Гаїті, Березі Слонової Кістки, погіршення — в Пакистані, Ізраїлі та на палестинських територіях, в Бангладеш.
Особлива увага приділяється стану парламентаризму: обов’язковим атрибутом диктаторсько-авторитарної держави, яка скочується до стану failed state, є беззубий, слабкий парламент, який штампує рішення, потрібні виконавчій владі. Виявляється, що існує окремий індекс парламентської влади, в якому враховується реальна сила законодавчого органу — спроможність оголосити війну, застосувати імпічмент до виконавчої влади, прийняти закони, що їх не можна подолати застосуванням вето з боку президента (вождя, лідера нації).
3. РЕАЛЬНІСТЬ ТА ІЛЮЗІЇ
Отже, як з’ясувалося, Україна, на щастя, не входить до групи країн, що перебувають у критичному стані (масовий голод, заворушення, громадянська війна, повний колапс державної влади, нестримна анархія і т.п.). А тому й розмови деяких турботливих сусідів щодо загрози з боку «некерованої» України, яка «не відбулася як держава», належать до розряду інформаційної війни, що має на меті переконати громадянську думку в Росії та ряді європейських країн (Франція, Німеччина) у легітимності застосування санкцій проти України, у можливості проведення операції з приборкання неслухняної держави, яка наважилася (яка зухвалість!) на реалізацію власного зовнішньополітичного курсу, відмінного від євроазійських, імперських, автократичних напрямів розвитку РФ.
Але сказане зовсім не скасовує (навпаки — лише актуалізує!) необхідності серйозного публічного обговорення нинішнього стану держави, зростаючої слабкості багатьох державних інституцій, що є небезпечним з огляду на ті загрози, які зростають як усередині України, так і ззовні — з півночі та сходу.
Не забуваймо, що серйозною ознакою падіння держави, її входження до групи failed states, є:
— втрата фізичного контролю над територією;
— втрата права (монополії) держави на законне вжиття сили;
— неможливість вироблення представниками влади колективних рішень;
— зростаючий рівень корупції та організованої злочинності;
— неможливість збирання податків;
— широкомасштабні переміщення великих мас біженців та демографічні катастрофи;
— екологічні катастрофи (згадаймо Чорнобиль);
— вторгнення ззовні.
Було б добре, якби читачі газети «День», яким не байдужий стан державності України, самі оцінили стан загроз, що існують сьогодні. Виснажлива, безглузда боротьба усередині вищого керівництва, частковий параліч влади, різке падіння економічних показників не додають, звичайно, стабільності Україні. Для виходу держави з загрозливої зони світового рейтингу failed states потрібна політична воля і злагоджені дії всіх гілок влади. Потрібне чесне і відкрите обговорення актуальних проблем з участю незалежних експертів, усього громадянського суспільства.
Величезною перевагою України над закритою, авторитарною, бундючно-імперською Росією Путіна-Медведєва — попри всі наші очевидні слабкості й помилки — є ступінь нашого демократизму, політична конкуренція, свобода обговорення всіх без винятку аспектів державного життя, свідоме розуміння проблем, що їх треба вирішувати негайно.
...В останньому числі американського журналу Foreign Affairs з’явилася прикметна стаття, присвячена проблемам України (Foreign Affairs, May/June 2009. Adrian Karatnycky, Alexander Motyl:The Key to Kiev, p.106—120). Автори вважають, що останнє погіршення відносин між Росією та Україною повинно значною мірою занепокоїти Захід, оскільки безпека України є критичною для стабільності Європи. Україна, на думку авторів, має повернутися до політичного порядку денного як держава, що захищає свої власні права, а не рухається назустріч статусу васала Росії. Стаття характеризує Росію як недемократичну, авторитарну і самовпевнено націоналістичну країну, ЗМІ якої послідовно створюють образ ворожої агресивної України — крадія російського газу, яка вступає в союзи з ворогами Москви (як тут не згадати показники ступеню ворожості російського суспільства до України, коли за даними ВЦІОМа 15.02.2009 кожен шостий(!) росіянин готовий до війни з Україною, а 70% опитаних вважають можливим збройний конфлікт з нашою країною). Це ж як треба зомбувати погляди колишніх «братів», які ще недавно розписувалися у любові до України! Вина за це повністю лежить на правлячому режимі сусідньої держави і суперечить інтересам Росії та її народу.
Автори статті у Foreign Affairs змальовують можливі сценарії розвитку російсько-українських відносин, вказуючи, що метою Москви є підпорядкування України в результаті економічного тиску і можливих військових авантюр. На думку авторів, такі сценарії є надзвичайно небезпечними як для країн Заходу, так і для самої Росії, яка є розколотою, корумпованою і потенційно нестабільною нафтодержавою, що володіє ядерною зброєю, але більш наближена до третього світу, аніж до постіндустріальних країн. Порівнюючи відносини Росія-Україна з відносинами Індія-Пакистан або Ізраїль-Сирія, автори закликають Захід відмовитися від однобічних підходів (Росія насамперед) і пропонують проводити збалансовану політику з урахуванням інтересів як Росії, так і незалежної України. Важливим є висновок статті: «Європа і Сполучені Штати мають зрозуміти, що при всій своїй недосконалості Україна не є failed state, і, найбільш імовірно, не стане нею... Незважаючи на слабкості та політичну невизначеність, Україна не зазнає колапсу, як пророкують російські ультранаціоналісти».
Російська політика нагнітання ворожнечі щодо України та низки інших пострадянських і постсоціалістичних країн дедалі більше заходить у глухий кут, викликає зростаючий опір з боку громадської думки Заходу. Так, за даними ВВС, РФ 2008 року втратила в очах інших народів більше, ніж будь-яка інша країна світу. Число тих, хто вважає на Заході, що Росія відіграє негативну роль у світі, зросла з 34% до 47%.
Чи не варто російському політикуму, серед якого, переконані, є багато особистостей, ще не зомбованих офіційною пропагандою, замислитися над необхідністю повернення до реалістичної політики рівноправних, добросусідських відносин з Україною як суверенною країною, а не тішити себе фантомними міражами облудних імперських ілюзій?
№83, четвер, 21 травня 2009
*******
Від себе - єдине що мені не подобається в цій статті, так це назва, тобто формулювання назви ("А як Б") попри застереження мро міфи, побіжно асоціює А з Б. А так - дуже добрий текст.
Україна як failed state: міфи та реальність
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України
1. МЕТА НОМЕР ОДИН: ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Тема України як failed state стала останнім часом особливо модною серед певного кола російських політологів — «запеклих друзів України». Один із таких «друзів» С. Караганов — не остання людина в московському істеблішменті, голова президії Ради з зовнішньої та оборонної політики Росії — висловив ряд міркувань, які мають привернути увагу тих, кому не байдужа доля української держави.
В інтерв’ю, даному «Русскому журналу» 20 березня 2009 року під знаменною назвою «Никому не нужные чудовища. Десуверенизация Украины», цей досвідчений провідник неоімперської політики Росії, загартований у міжнародних дискусіях (я, як і багато моїх колег, мав «щастя» зустрічатися з цим паном, який ніколи і ніде не приховував ненависті до української незалежності), відповідає на відверто провокаційні, відточені, як сокира, запитання «Русского журнала»:
— Чи загрожує нинішня ситуація в Україні перетворенням її на державу, що не відбулася, failed state?
— Маємо справу з ситуацією банкрутства держави. Чи можливі якісь межі десуверенізації? І чи можливе введення зовнішнього управління? (Тут і далі підкреслено мною. — Ю.Щ.).
— Чи йде в експертних колах якась — можливо, не пряма, а підспудна дискусія, що робити в ситуації, яка склалася на території нашого західного сусіда України? Наприклад, там може відбутися некерований розвиток подій, як уже показала проблема газопроводів(!)...
— Чи потепління відносин, що намітилося між Росією та Сполученими Штатами, не може включати це питання (тобто — чи можливою є спільна російсько-американська акція супроти України? — Ю.Щ.)?
— Чи можемо ми — Росія і Європа(!) — дозволити(!) розпастися такій значущій країні?
У своїх відповідях С. Караганов робить висновок щодо «пасивної десуверенізації» — тобто втрати суверенітету як здатності народу, суспільства і держави управляти самими собою. Визнаючи, що 1999 року Росія була на грані такої десуверенізації і реального розпаду, С. Караганов повертається до України, заявляючи, що «європейці просто почали відштовхуватися від України будь-якими способами... Зараз Україну без зайвих сентиментів списують з рахунку і всі бажають від неї тимчасово «відгородитися»... Ніхто, грубо кажучи, не готовий та й не може взяти на себе відповідальність». Далі, не витримуючи академічного тону, політолог починає мріяти: «Якщо мати на увазі Україну та Молдову — саме ці дві держави на сьогоднішній день викликають найбільші побоювання(!) — то Росія і США могли б говорити про якусь спільну відповідальність(!)»
Утім, скрушно визнає Караганов, «рівень недовіри між Росією і США настільки високий, що я не певен, що ми готові до такої розмови... Ні в Росії, ні в США немає жодних інструментів впливу на ситуацію в Україні... А можливість окупації — нехай навіть групою дружніх(!) держав... На жаль(!), припускати це сумно і смішно».
На останнє запитання — чи можна дозволити розпастися Україні — С. Караганов дає рішучу відповідь: «Ні. Не маємо права(!)... Неприпустимо кинути справу на самоплив. Але я не бачу реальних можливостей того, що Європа дасть карт-бланш Росії на те, щоб вона окупувала Україну в цілому або по частинах. Але і Росія не захоче одержати в себе під боком цілковито некеровані території... Так що і Росія не дозволить комусь виявляти надмірну активність».
Наведений приклад — не єдиний у сучасному російсько-імперському дискурсі: подібні, а часто більш агресивні розмови щодо України та можливого поділу її території настирливо ведуться затуліними, прохановими, дугіними та іншою публікою, нав’язуються російському суспільству як геополітична даність: так колись російські більшовики з фантастичних пропагандистських гасел формували криваву дійсність. Немає сумніву, що ідеї про «десуверенізацію» України, її «некеровану територію», «розпад» на частини цілком серйозно проробляються на різних рівнях політичного, військового та розвідувального керівництва РФ: великі та мали російські начальники не забули, що вигукував їхній вождь на бухарестському самміті 2007 р. у хвилину гнівного одкровення: «Україна — це не держава! Що таке Україна? Одна частина її — це Східна Європа, а друга — і дуже велика — подарована нами!» (Geopolitika, 1.08.2008).
З цим напрямом політологічної думки все зрозуміло. На військовій мові це називається ідеологічно-пропагандистським забезпеченням майбутньої операції із захоплення території суверенної держави.
2. ЯКОЮ НАСПРАВДІ Є СИТУАЦІЯ З FAILED STATES
Різні політологічні організації на Заході складають свої рейтинги країн, що належать до failed states або наближаються до цього статусу. Так, у журналі Foreign Policy (2006, May/June, p.50—58) наведено індекси нестабільності держав, підраховані на основі ряду показників — таких, як демографічний стан, наявність біженців, збройних конфліктів, дотримання прав людини, надійність апарату безпеки, економічна ситуація і т.д. Усі досліджені країни розподілені на п’ять категорій: критичний стан, небезпечний, межовий, стабільний, найбільш стабільний. 29 країн внесено до першої категорії (критичний стан): серед них Сомалі, Судан, Ірак, Афганістан, Пакистан, Зімбабве, Бірма та інші.
До небезпечної групи країн (18 держав) входять такі союзники Росії, як Узбекистан і Киргизстан, така улюблена країна відпочинку як українців, так і росіян, як Єгипет, а також Уганда, Сирія, Лаос та інші.
До групи «межових», тобто таких, що наближаються до межі failed states, внесено такі країни, як... Росія(!), Таджикистан, Білорусь, Молдова. Замикають цей список Україна та Китай.
Серед стабільних держав бачимо США, а в списку найбільш стабільних — Канада.
Найбільш професійно складанням списку failed states займається американський Фонд миру (Fund for Peace), заснований у середині ХХ століття. Фонд, грунтуючись на системі оцінки конфліктів (CAST), вивчає 12 соціальних, економічних, політичних та військових індикаторів, оцінює здатність п’яти найважливіших державних інститутів забезпечити стабільність і безпеку і бере до уваги фактори ризику та неочікувані (негативні) події, що можуть вплинути на стан держави. Велика увага приділяється вразливості держави та ризикам виникнення насильства.
Оцінки від 0 до 10 (0 — найстабільніша ситуація) виставляють по 12-ти індикаторах. Індекс неспроможних держав-2008 включає в себе 177 держав, поділених на чотири групи. До «зони тривоги» зараховано 56 країн — від Сомалі до Грузії, від Гаїті до Узбекистану, від Гвінеї-Бісау до Туркменістану, від Ємену до Молдови. Ні України, ні Росії в цій групі нема. Вони входять до наступної групи «попередження», причому Росія займає набагато гірше місце (72, з результатом 79,7 бала) ніж Україна (108 місце, 70,8 балів). Серед країн цієї групи — Ізраїль (58 місце), Азербайджан (64), Китай (68), Саудівська Аравія (84), Туреччина (92), Вірменія (109), новоспечений член НАТО Албанія (112).
До групи країн, що вимагають моніторингу за ситуацією, належать Латвія (136), Естонія (139), Словаччина (142), Литва (143), Польща (145), Чехія (149), Франція (158), Великобританія (160), США (161).
До найбільш стабільної групи «успішних держав» зараховано Японію(163), Канаду (167), Австрію (168), Швецію (175), Фінляндію (176), Норвегію (177).
У світлі вищенаведеного індексу failed states, що грунтується на об’єктивних показниках, доволі комічними (якщо не трагікомічними) уявляються потуги певних російських політологів лізти до чужого городу зі своїми хворобливими мареннями і загарбницькими мріями, не бачачи, що робиться на власних, далеко не безпроблемних, м’яко кажучи, обширах. Це нагадує стару карикатуру, де якісь безтямні диверсанти прилаштовують міну до ворожого судна, самі сидячи на величезній міні, всіяній рогульками детонаторів. Тільки торкнися...
Звичайно, наші «друзі» можуть тішити себе тим, що рейтинг був складений ще до глобальної кризи 2008—2009 рр., яка внесе свої серйозні зміни й доповнення до наведеного статусу і, напевно, збільшить кількість держав-лузерів. Варто прислухатися до думки директора національної розвідки США адмірала Денніса Блера, який сказав, що поглиблення фінансової кризи може спровокувати громадянські заворушення та «насильницький екстремізм» в європейських «слабких країнах» (згадаймо події в Греції, Ісландії, Латвії). Серед деяких офіцерів НАТО побутує думка, що Україна «ближча до failed states, ніж будь-яка функціонуюча (в Європі) країна» (Newsweek, April 6, 13, 2009).
Малоприємним є зарахування України журналом The Economist до 20-ти найбільш нестабільних держав (16 місце, між Еквадором і Бангладеш — на перших місцях в цьому списку Зімбабве, Чад, Конго, Камбоджа, Судан). Цим показником Україна зобов’язана не тільки фінансово-економічній кризі, але й хронічному паралічу парламенту і роздраю у вищих ешелонах влади (якби вони хоч трохи думали за країну, а не безжально опльовували одне одного, цих рейтингів не було б).
За таких обставин не можна відкидати різних сценаріїв, навіть найбільш небажаних. Але за умови невтручання зовнішніх сил у внутрішньоукраїнські справи наша держава — навіть у стані нинішньої небезпечної розбалансованості — має достатній запас міцності завдяки унікальним миролюбним якостям українського суспільства: коли південні гарячі народи хапаються за зброю з будь-якого приводу, українець ліниво ігноруватиме акції опору, якщо його не доведуть до стану осені 2004 року, коли терпець народу урвався. Але осінь-2004 трапляється нечасто — раз на 10—12 років.
Сьогодні ж на слуху Мексика з її нарковійною, в ході якої в 2008 році загинуло понад 7000 чоловік (грип A/H1N1 лише додав країні нестабільності), та ядерний Пакистан — країни, які, на думку Пентагона, «наближаються до швидкого і раптового колапсу» (Time, April 6, 2009).
Автори дослідження «The failed states Index 2008» підкреслюють, що їхній рейтинг не обов’язково вказує, коли держава може зіткнутися з насильством і колапсом. Швидше, за допомогою індексів можна виміряти вразливість держави до конфлікту чи колапсу. Темпи і напрямок розвитку кожної держави можуть варіювати у бік як погіршення ситуації, так і її поліпшення. Класичним прикладом значного покращання позицій держави є Індія, яку в 70-х роках накрила хвиля голоду і масового насильства і яка стала класичним прикладом failed state. Сьогодні Індія, незважаючи на епізодичні терористичні акти, є найбільшою в світі демократичною державою з конкурентоспроможною економікою і представницькою політичною системою. Аналогічним прикладом може бути Південно-Африканська Республіка, яка, пройшовши расову війну в 80-х, спромоглася створити нову політичну систему, прийняти ліберальну конституцію і відмовитися від програми створення ядерної зброї. Певне поліпшення ситуації за 2007—2008 роки відзначається в Ліберії, Гаїті, Березі Слонової Кістки, погіршення — в Пакистані, Ізраїлі та на палестинських територіях, в Бангладеш.
Особлива увага приділяється стану парламентаризму: обов’язковим атрибутом диктаторсько-авторитарної держави, яка скочується до стану failed state, є беззубий, слабкий парламент, який штампує рішення, потрібні виконавчій владі. Виявляється, що існує окремий індекс парламентської влади, в якому враховується реальна сила законодавчого органу — спроможність оголосити війну, застосувати імпічмент до виконавчої влади, прийняти закони, що їх не можна подолати застосуванням вето з боку президента (вождя, лідера нації).
3. РЕАЛЬНІСТЬ ТА ІЛЮЗІЇ
Отже, як з’ясувалося, Україна, на щастя, не входить до групи країн, що перебувають у критичному стані (масовий голод, заворушення, громадянська війна, повний колапс державної влади, нестримна анархія і т.п.). А тому й розмови деяких турботливих сусідів щодо загрози з боку «некерованої» України, яка «не відбулася як держава», належать до розряду інформаційної війни, що має на меті переконати громадянську думку в Росії та ряді європейських країн (Франція, Німеччина) у легітимності застосування санкцій проти України, у можливості проведення операції з приборкання неслухняної держави, яка наважилася (яка зухвалість!) на реалізацію власного зовнішньополітичного курсу, відмінного від євроазійських, імперських, автократичних напрямів розвитку РФ.
Але сказане зовсім не скасовує (навпаки — лише актуалізує!) необхідності серйозного публічного обговорення нинішнього стану держави, зростаючої слабкості багатьох державних інституцій, що є небезпечним з огляду на ті загрози, які зростають як усередині України, так і ззовні — з півночі та сходу.
Не забуваймо, що серйозною ознакою падіння держави, її входження до групи failed states, є:
— втрата фізичного контролю над територією;
— втрата права (монополії) держави на законне вжиття сили;
— неможливість вироблення представниками влади колективних рішень;
— зростаючий рівень корупції та організованої злочинності;
— неможливість збирання податків;
— широкомасштабні переміщення великих мас біженців та демографічні катастрофи;
— екологічні катастрофи (згадаймо Чорнобиль);
— вторгнення ззовні.
Було б добре, якби читачі газети «День», яким не байдужий стан державності України, самі оцінили стан загроз, що існують сьогодні. Виснажлива, безглузда боротьба усередині вищого керівництва, частковий параліч влади, різке падіння економічних показників не додають, звичайно, стабільності Україні. Для виходу держави з загрозливої зони світового рейтингу failed states потрібна політична воля і злагоджені дії всіх гілок влади. Потрібне чесне і відкрите обговорення актуальних проблем з участю незалежних експертів, усього громадянського суспільства.
Величезною перевагою України над закритою, авторитарною, бундючно-імперською Росією Путіна-Медведєва — попри всі наші очевидні слабкості й помилки — є ступінь нашого демократизму, політична конкуренція, свобода обговорення всіх без винятку аспектів державного життя, свідоме розуміння проблем, що їх треба вирішувати негайно.
...В останньому числі американського журналу Foreign Affairs з’явилася прикметна стаття, присвячена проблемам України (Foreign Affairs, May/June 2009. Adrian Karatnycky, Alexander Motyl:The Key to Kiev, p.106—120). Автори вважають, що останнє погіршення відносин між Росією та Україною повинно значною мірою занепокоїти Захід, оскільки безпека України є критичною для стабільності Європи. Україна, на думку авторів, має повернутися до політичного порядку денного як держава, що захищає свої власні права, а не рухається назустріч статусу васала Росії. Стаття характеризує Росію як недемократичну, авторитарну і самовпевнено націоналістичну країну, ЗМІ якої послідовно створюють образ ворожої агресивної України — крадія російського газу, яка вступає в союзи з ворогами Москви (як тут не згадати показники ступеню ворожості російського суспільства до України, коли за даними ВЦІОМа 15.02.2009 кожен шостий(!) росіянин готовий до війни з Україною, а 70% опитаних вважають можливим збройний конфлікт з нашою країною). Це ж як треба зомбувати погляди колишніх «братів», які ще недавно розписувалися у любові до України! Вина за це повністю лежить на правлячому режимі сусідньої держави і суперечить інтересам Росії та її народу.
Автори статті у Foreign Affairs змальовують можливі сценарії розвитку російсько-українських відносин, вказуючи, що метою Москви є підпорядкування України в результаті економічного тиску і можливих військових авантюр. На думку авторів, такі сценарії є надзвичайно небезпечними як для країн Заходу, так і для самої Росії, яка є розколотою, корумпованою і потенційно нестабільною нафтодержавою, що володіє ядерною зброєю, але більш наближена до третього світу, аніж до постіндустріальних країн. Порівнюючи відносини Росія-Україна з відносинами Індія-Пакистан або Ізраїль-Сирія, автори закликають Захід відмовитися від однобічних підходів (Росія насамперед) і пропонують проводити збалансовану політику з урахуванням інтересів як Росії, так і незалежної України. Важливим є висновок статті: «Європа і Сполучені Штати мають зрозуміти, що при всій своїй недосконалості Україна не є failed state, і, найбільш імовірно, не стане нею... Незважаючи на слабкості та політичну невизначеність, Україна не зазнає колапсу, як пророкують російські ультранаціоналісти».
Російська політика нагнітання ворожнечі щодо України та низки інших пострадянських і постсоціалістичних країн дедалі більше заходить у глухий кут, викликає зростаючий опір з боку громадської думки Заходу. Так, за даними ВВС, РФ 2008 року втратила в очах інших народів більше, ніж будь-яка інша країна світу. Число тих, хто вважає на Заході, що Росія відіграє негативну роль у світі, зросла з 34% до 47%.
Чи не варто російському політикуму, серед якого, переконані, є багато особистостей, ще не зомбованих офіційною пропагандою, замислитися над необхідністю повернення до реалістичної політики рівноправних, добросусідських відносин з Україною як суверенною країною, а не тішити себе фантомними міражами облудних імперських ілюзій?
№83, четвер, 21 травня 2009
*******
Від себе - єдине що мені не подобається в цій статті, так це назва, тобто формулювання назви ("А як Б") попри застереження мро міфи, побіжно асоціює А з Б. А так - дуже добрий текст.