Смолоскип
05/27/2009 | Микола Гудкович
2006-го року влітку я був у відрядженні в Данії. Знайома попросила мене передати її мамі в Київ одну річ. Я погодився, навіть не запитавши що це за річ, і зацікавився лише коли побачив коробку в метр з гаком завдовжки. «Це смолоскип» — пояснила знайома. І додала: «Садовий». Смолоскип то й смолоскип, садовий так садовий — я зробив коробці ручки зі скотчу, щоби її було зручніше нести, та й по всьому. До багажу додалося одне місце, тільки й того.
В аеропорті я не здав коробку зі смолоскипом до багажу, і підчас митного контролю в мене запитали, що це я везу. Я відповів, що це смолоскип. Садовий.
Митниця запитала, чи я не проти, щоб ми відкрили коробку та подивилися на цей смолоскип — чи він, бува, не є небезпечним, чи можна його везти в салоні літаку?
Я погодився, хоча й зауважив із усмішкою, що не уявляю собі, яка може бути небезпека від смолоскипа. Я додав — я був у дуже доброму гуморі — що запалювати смолоскип у салоні я не буду. Митниця усміхнулася, але жарти жартами, а служба є служба.
Ми відкрили коробку, і я відчув, що саме час для класичної фрази: «Я все можу пояснити». Час, та не зовсім — пояснити я нічого не міг. Справа в тому, що смолоскип садовий виявився металевою витягнутою пірамідою, яку гострющою верхівкою треба було встромляти в землю. Про встромляння в землю ми прочитали в інструкції, бо спочатку я не міг пояснити, як цю штуку використовувати. В очах митниці я прочитав, що цей смолоскип можна любесенько встромити в голову першому пілотові. Вона сказала: «Він виглядає досить-таки небезпечно. Це практично холодна зброя». І вона мала рацію.
Аби якось розрядити атмосферу, я сказав: «Я не вбиватиму пілота цією штукою». І пояснив: «Це взагалі не моє. Я тільки привезу це додому і віддам там одній жінці. Я ж, зрештою, не до Кабулу лечу…».
«А куди ви летите?» — запитала митниця. «До Києва». І все. На цьому все скінчилося. Вона усміхнулася, спаковала злощасний предмет садового інвентаря, віддала мені коробку і побажала щасливої подорожі.
* * *
Це історія, в якій важко знайти мораль. Втім, так само важко в ній знайти ставлення до українців як до людей третього сорту, навіть навпаки.
Мені не рохкали в обличчя, мене не хапали за шию; я не мав нікого копати в спину ногою. Чи це тому, що я не є міністром внутрішніх справ, чи, можливо, тому що я був тверезий?
А може — о, ідея! — може, це тому, що я поводився ввічливо та ставився до оточуючих так само шанобливо, як хотів би, щоби вони ставилися до мене?
В аеропорті я не здав коробку зі смолоскипом до багажу, і підчас митного контролю в мене запитали, що це я везу. Я відповів, що це смолоскип. Садовий.
Митниця запитала, чи я не проти, щоб ми відкрили коробку та подивилися на цей смолоскип — чи він, бува, не є небезпечним, чи можна його везти в салоні літаку?
Я погодився, хоча й зауважив із усмішкою, що не уявляю собі, яка може бути небезпека від смолоскипа. Я додав — я був у дуже доброму гуморі — що запалювати смолоскип у салоні я не буду. Митниця усміхнулася, але жарти жартами, а служба є служба.
Ми відкрили коробку, і я відчув, що саме час для класичної фрази: «Я все можу пояснити». Час, та не зовсім — пояснити я нічого не міг. Справа в тому, що смолоскип садовий виявився металевою витягнутою пірамідою, яку гострющою верхівкою треба було встромляти в землю. Про встромляння в землю ми прочитали в інструкції, бо спочатку я не міг пояснити, як цю штуку використовувати. В очах митниці я прочитав, що цей смолоскип можна любесенько встромити в голову першому пілотові. Вона сказала: «Він виглядає досить-таки небезпечно. Це практично холодна зброя». І вона мала рацію.
Аби якось розрядити атмосферу, я сказав: «Я не вбиватиму пілота цією штукою». І пояснив: «Це взагалі не моє. Я тільки привезу це додому і віддам там одній жінці. Я ж, зрештою, не до Кабулу лечу…».
«А куди ви летите?» — запитала митниця. «До Києва». І все. На цьому все скінчилося. Вона усміхнулася, спаковала злощасний предмет садового інвентаря, віддала мені коробку і побажала щасливої подорожі.
* * *
Це історія, в якій важко знайти мораль. Втім, так само важко в ній знайти ставлення до українців як до людей третього сорту, навіть навпаки.
Мені не рохкали в обличчя, мене не хапали за шию; я не мав нікого копати в спину ногою. Чи це тому, що я не є міністром внутрішніх справ, чи, можливо, тому що я був тверезий?
А може — о, ідея! — може, це тому, що я поводився ввічливо та ставився до оточуючих так само шанобливо, як хотів би, щоби вони ставилися до мене?
Відповіді
2009.05.27 | Boduen
Пригадую випадок у Гетвіку...
Там при оформленні багажу жінка на контролі щось в мене запитала. Я не дуже зрозумів і перепитав, бо вимова сучасної брітіш-англійської дуже відрізняється від оксфордсько-кембріджзького стандарту, якому нас навчали. Вона напевно повторила теж саме, але чомусь вдвічи тихіше. Я ще раз перепитав. Після чого вона розлючено тицьнула пальцем в табличку де були зображені піктограми перекреслених ножів, пістолетів, гранат та ще чогось. Я помотав головою у відповідь.Скандалу я робити не став, бо все одно б нічого не зрозумів з їхньої розмови, але неприємний осадок залишився.
2009.05.27 | Адвокат ...
Мо` в тієї цьоцьки були "критічьні дні",
2009.05.27 | Адвокат ...
Іт депендс... В сенсі, я згідний із Вами:
Микола Гудкович пише:> ... А може — о, ідея! — може, це тому, що я поводився ввічливо та ставився до оточуючих так само шанобливо, як хотів би, щоби вони ставилися до мене?
2009.05.27 | DADDY
Ваші спостереження співпадають з моїми
Куди б ти не прийшов в Мастердамі чи Антверпені чи в Брюгге, скрізь тобі посміхнуться у відповідь на твоє Хеллоу, а мінімуму англійської вистачить в БеНіЛюксах аби практично 100% соціалізуватися.2009.05.27 | Odesa
Re: Ваші спостереження співпадають з моїми
DADDY пише:> Куди б ти не прийшов в Мастердамі чи Антверпені чи в Брюгге, скрізь тобі посміхнуться у відповідь на твоє Хеллоу, а мінімуму англійської вистачить в БеНіЛюксах аби практично 100% соціалізуватися.
Підтверджую. А ще - наведу приклад контакту з німецькою поліцією. Місто Трір, батьківщина Карла Маркса. Рання весна 2007 року. Близько 4 ночі. Містечко міцно спить. А я, провівши за кермом майже без пауз 8 годин, смертельно втомлений, дуже хочу потрапити до своїх знайомих, що десь тут живуть. Але - де саме? Знаю тільки адресу. А де її шукати??? Геть пяний молодик, що перейшов вуличку, чесно вичекавши на зелений сигнал світлофора, нічого путящого не підказав: не знає, де Шюльштрассе! Подружжя на авті не полінувалося подарувати мені кілька хвилин, скориставшися своїм навігатором, але ... Виявилося, що потрібна адреса - дуже далеко, фактично, то - інше місто, і пояснити на пальцях шлях туди абсолютно немислимо. Аж от дочекався поліцаїв! Молоді хлопець і дівчина. Швидко збагнули задачу, що стоїть переді мною. Помітили, що я вже добряче змерз, і що не володію німецькою. Перезирнулися, кивнули одне одному - і звеліли їхати за ними. Не полінувався обнулити лічильник - 10,7 км вони проїхали, залишивши на певний час зону свого патрулювання, щоб допомогти невідомій людині з невідомої країни. А потім - показали мені мій правий поворот, а самі повернули ліворуч і швидко поїхали на свій маршрут. Схожі на цей випадки траплялися зі мною в Західній Європі кілька разів...