06/05/2009 | Галя Койнаш

20 років тому, 5 червня 1989 р., один чоловік зупинив танк. Про нього згадуватимуть цього тижня у багатьох країнах світу, того хлопця без імені, без минулого та майбутнього. Для мільйонів телеглядачів були тільки ті лічені хвилини, протягом котрих він не давав танкам пройти. Прошу проглянути: http://www.youtube.com/watch?v=9-nXT8lSnPQ. Для людей з Радянського Союзу та його сателітів асоціацій було безліч, та виключно болісних. Адже це в їхніх країнах тоталітарна влада з’ясовувала відносини з народом за допомогою танків.

А хлопець їх зупинив. Здавалось би, для Голівуда просто подарунок, проте дійсність вперто відмовляється вкладатися в глянцеві рамки. Танки шли з кривавої розправи над студентами на площі Тяньаньмень. Чому той хлопець не відступав, нехай кожен із нас вирішує для себе. Його витягли з дороги, а що сталося з ним – невідомо. Низький йому уклін.

Бравурного мало й з іншого приводу. В багатьох країнах вшановуватимуть відчайдушного хлопця, тільки не в Китаю, де протягом 20 років влада намагається якомога менш говорити про бійню на площі Тяньаньмень. Основні пошукові машини йдуть їй назустріч, допомагаючи блокувати Інтернет, а про внутрішні ЗМІ можна не говорити. В школах незручні теми не проходять, ЗМІ подібних тем уникають, та світову мережу, як виявилось, можна замкнути на замок.

При бажанні, звісно, але подібне бажання у влади завжди проявляється, й коли воно не наштовхується на прикрі перешкоди ані з боку народу, ані за кордоном, навіщо їй себе приборкати? Успіхи китайської економіки засліпили Захід, та разом із арсеналом ядерної зброї та постійним членством в Раді Безпеки ООН, дуже ефективно притлумили увагу міжнародної спільноти до обмежень свободи.

Гадаю, так само було з Росією після приходу до влади Путіна. Нічого нового, звичайно, немає, адже рожеві окулярі в одних та холодний розрахунок у інших десятиліттями дозволяли незручного не помічати.

Не хочу тут шукати винуватих. Кого не приваблюють глянцеві упаковки та гарні слова, тим більше, коли запевняють, що з минулим уже покінчено? Механізмів нових не запроваджено, ані в Україні, ані в Росії, хоча тривалий час зі словами все було гаразд. Свобода, демократія, верховенство права, – все як у людей.

У Росії спочатку розібрались із телеканалами , хоча й про газети не забули. До нападу на школу в Беслані можна було нахабно брехати. Й брехали. З 2007 року брехню послідовно роблять складовою навчальної програми в школах, тепер і в гуманітарних науках.

Варто пригадати слова Путіна відносно «позитивних зрушень» у трактуванні історії в нових підручниках. Якщо дуже стисло, то позитиву якомога більше, та й навіть негатив, тобто Сталін, терор та мільйони жертв, можна подати в більш позитивному ключі, ба навіть «зрозуміти».

Марш позитиву продовжується, та й марші позитивно налаштованих росіян хіба єдині, що не розганяються. З тлумаченням «позитиву», щоправда, тепер у багатьох людей істотні проблеми. Можуть виникнути цілком конкретні труднощі, якщо Госдума ухвалить новий законопроект, що впровадить кримінальну відповідальність за заперечення Кремлем установленого єдино правильного та позитивного тлумачення ролі СССР у роки війни.

Інформація про нову комісію, покликану протидіяти "спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії" блискавично облетіла світ. Можна похвалити пильних кореспондентів, або припустити, що тут задіяна така сама мотивація, що спонукає скінхедів радіти будь-якому висвітленню в ЗМІ, що би не писали. Змусимо всіх нас побоюватися! А що можна сказати про комісію «з протидії фальсифікації історії», до складу якої увійшли не історики, а представники адміністрації президента, ФСБ, МЗС та інших держорганів? Завдання зрозуміли.

Чи певні психози є заразними, чи проблема полягає виключно у відсутності стійких механізмів проти рецидиву, не знаю, але деякі тенденції в Україні, зокрема й заклики до «позитиву» в ЗМІ, викликають стурбованість.

Почнемо з проекту Доктрини інформаційної безпеки України, котру Рада національної безпеки і оборони України фактично скопіювала з подібного документу подібного органу сусідньої Російської Федерації. Вікторія Сюмар вичерпно прокоментувала цей шедевр, тому запропоную тільки пару міркувань щодо «гарних слів». Автори – чи перекладачі – «української» версії доктрини «інформаційної безпеки» явно воліють спілкуватися, умовно кажучи, пострадянськими мовами. Прикро, бо створили документ, який справляє нездоланні труднощі для перекладачів на будь-які європейські мови, та напружує розумові здібності всіх, хто більш-менш звик мислити поняттями правової демократії.

Геть незрозуміло, що розуміється під поняттям «інформаційна безпека», але певно набагато більше, ніж під англійським еквівалентом «information security». Список подібних слів можна продовжити, разом із завданнями, які жодного відношення до обов’язків держави в демократичній країні не мають. Згідно з проектом, «забезпечення інформаційної безпеки України ґрунтується на принципах …. забезпечення достовірності, повноти та неупередженості інформації». Що це набір слів, не піддається сумніву, але чи можемо назвати слова, що суперечать всім принципам плюралізму та ролі держави в демократичній країні гарними?! Та й як зрозуміти ось такі завдання – «профілактика та нейтралізація правопорушень в інформаційній сфері»? Я – пас.

Хто має забезпечити «достовірність, повноту та неупередженість» матеріалів з історії в Росії ми, на жаль, уже знаємо. А в Україні?

Останнім часом СБУ дуже активно займається розсекреченням документів про Голодомор і репресії. Це, безумовно, треба привітати, але щодо порушення Службою кримінальної справи з приводу скоєння геноциду в Україні у 1932-1933 роках маю серйозні застереження. Непокоїть, насамперед, політичний характер цього кроку, який, скоріше за все, не матиме жодних правових наслідків, проте загострить конфлікт та розкол в країні. Навіть серед тих, хто вважає Голодомор актом геноциду, нема консенсусу з приводу цього процесу. Я без розуміння ставлюсь до рішення зосередитися тільки на Голодоморі, або на вбивстві Романа Шухевича, ніби Терору 1937-38 рр. не було. Та й ніби злочини совєтського режиму закінчилися смертю Сталіна. Не дає спокою й ще одне запитання. Якщо за совєтських часів спецслужба лояльно служила злочинному режимові, тепер служить іншому, але так само лояльно, що станеться, якщо влада знову зміниться?

Та й не мусимо надто напружувати уявлення. Цілком достатньо спостерігати за дедалі менш адекватною діяльністю Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Вона наразі чекає на зовнішню оцінку різних фахівців, але вже в березні визнала, що російський «документальний фільм „Голодомор 1933. Невыученные уроки истории” містить ознаки пропаганди національної та релігійної ворожнечі». Не бачила фільму, але припускаю, що за змістом він не сильно відрізняється від багатьох огидних текстів, котрі читала. Обурююсь, та й часами кидаюсь відреагувати – словами, аргументами та доказами, але не закликами до заборони чи покарання авторів. Адже заборона того, що нас сьогодні обурює, створює вкрай небезпечний прецедент. На засіданні Національної комісії 28 травня один член цього незрозумілого органу закликав «звернути увагу на дописи Олеся Бузини у газеті «Сегодня». «У цій газеті дискредитують видатних українських діячів, вибирається усе найганебніше з нашої історії», - заявив пан Кононенко». Він явно не вважав за потрібне ознайомитися з рішеннями Європейського суду з прав людини щодо критики публічних діячів, що я в свою чергу вважаю трохи дивним, оскільки практика Європейського суду має бути джерелом права й в Україні. Відносно Бузини – що можна сказати? Позитивного ані слова, але небезпека від заборони чи обмеження його дописів, на мій погляд, значно переважить шкоду від його примітивної маячні. Не в останню чергу, бо влада зміниться, а за кого нові члени Нацкомісії візьмуться?

Понад рік тому неймовірно безглузді слова Бузини про сумнозвісну «ляльку Гітлера», що ніби користалася популярністю в українських сімей, набули значно більшого резонансу, ніж вони заслуговували. Тоді багато хто обурювався, що держава «нічого не робить». Не розуміла тоді, що саме держава має робити, та й досі не розумію.

Не схильна недооцінювати небезпеку з боку людей чи сил, що намагаються поширювати ворожнечу чи дестабілізувати країну. Але будь-які заходи, що нав’язують певні погляди чи «історичну політкоректність», суперечать фундаментальним принципам плюралізму поглядів та за певних умов можуть перетворитися в диктатуру єдино правильної трактовки історії та правди. Після десятиліть репресій та мільйонів жертв не будемо себе обдурювати, та й за рецидивом ми вже спостерігаємо в Росії. Якими би гарними не були слова, результат будь-якої гри, зокрема, й політичної, зумовлюють правила, за котрими ми граємо. Й коли відомо, які правила гри ведуть до інтелектуальної стагнації, цензури, переслідування інакодумців і танків, годі бавитися.