06/05/2009 | Sean

http://unian.net/ukr/news/news-319362.html

Місцями зворушливо
***

Те, що секретар РНБО Раїса Богатирьова погодилась на інтерв`ю УНІАН, лише підтвердило особливість нинішнього політичного моменту. Раїса Василівна надала письмові відповіді на запитання агентства (публікуються без скорочень).

Раїсо Василівно, Вас немає в інформаційному полі. Це небажання брати участь у чужій грі, чи обережність?

Раїса Богатирьова Я зосередилась на проблемах української держави і її національної безпеки. Ця тема вимагає особливої дискусії. Політики та їх партії в Україні зайняті виключно одним – грубою і безпрецедентною боротьбою за владу. Мої діалоги з російським політичним клубом, у Вашингтоні, Європі, з професійними експертами засвідчують, з одного боку, високу цікавість до траєкторії демократії в Україні, а з іншого - цілу гамму зовсім неінтеграційних почуттів в діапазоні від недовіри реальним намірам, аж до підозр в непрозорості планів і дій. Я пропонувала лідерам змінити спосіб і температуру політичної дискусії в Україні. Сучасна історія дає нам ідеальний шанс для консолідації зусиль в одному напрямку: розбудови сильної національної державності, природної і традиційної демократії, а не псевдополітичної системи, яка працює виключно на додану вартість її суб’єктів. Фактично ми маємо історичну ситуацію, при якій владу не використовують для суспільного блага, а приватизують виключно у власних чи корпоративних інтересах. Саме тому, корупція в державному секторі є масовою і найбільш загрозливою. Громадяни України сплачують один із найбільших корупційних податків у світі! Тому, я, дійсно, певний період часу, зосередившись на практичних проблемах захисту державності і національних інтересів, не розглядала пріоритетом участь у інформаційних і політичних війнах.

Переконана, що саме зараз, коли на кону постає власне історична доля країни, нам всім треба висловити свою точку зору щодо ситуації, що склалася і оцінити плани на подолання системної і затяжної кризи українців.

Віктор Ющенко, коментуючи плани ймовірної коаліції БЮТ і ПР перенести обрання Президента в парламент, назвав це державним переворотом. Як ви гадаєте, майже оголошений «шлюб» між БЮТ і ПР загрожує національній безпеці і державності України?

З історії всім відомо, що шлюби заклятих ворогів, ідейних антагоністів були апріорі неможливі. Навіть, якщо вони й відбувалися через використання грубої сили чи шахрайства, то закінчувалися завжди тяжкою драмою. Партія регіонів, як і її електорат, була жорстким опонентом БЮТу і його планів. Власне на цьому регіонали і отримали мандат довіри у виборців індустріального сходу. БЮТ декларує в більшій частині протилежні або несприйнятні для виборців Регіонів цінності. Тому, такий шлюб, як ви його називаєте, обов’язково рано чи пізно призведе до розколу в ПР або розчинення її в тенетах БЮТ та втрати довіри у виборців. Одночасно, я, як і виборці ПР, не розумію цілі, мети цього альянсу. Якщо мова йде про об’єднання зусиль на подолання кризи, то уряд щоденно заявляє про свої успіхи в цьому процесі, хоча ВВП, за оцінками рахункової палати, впало на 21,1%. Але щомісяця «перевиконується план» доходів в державний бюджет, пенсійний фонд, ростуть зарплати, зменшуються інфляція, безробіття, ціни на споживчий кошик українців. Мені здається, що це не чесна відповідь на запитання про реальну ситуацію. В дійсності, в уряду є серйозні проблеми з масштабами рецесії, з ринком праці, державними і корпоративними боргами, енергетичною безпекою і іншими структурними проблемами у всіх сферах його конституційної відповідальності. І тому йому потрібен дешевий ресурс для максимального збереження себе у владі, а не для швидких і антикризових енергійних дій. Не випадково уряд постійно відкладає презентацію антикризової програми. Програма – це чітка відповідальність. Зараз правляча коаліція намагається будь-якою ціною уникнути її прийняття. Тому все переведено в режим ручного «руління». Але ПР, підписуючи союз з БЮТом, бере на себе всі ризики і всі проблеми його діяльності і конфлікту з суспільством. Іншими словами, і ту недовіру, і низький рейтинг, які отримала команда БЮТ за останній період. Іще одне. ПР, як мені видається, мала би діяти як класична опозиція. Критикуючи уряд, вона може пропонувати альтернативний погляд на розвиток країни та антикризове планування. Це намагався зробити одноосібно Микола Азаров. Але партія не звернула на це жодної уваги. Як сильна опозиційна партія, вона має вимагати відповідного рішення уряду в цьому напрямку. Якщо уряд не готовий до відкритого і професійного діалогу, то вимагати його відставки і приходити до влади, брати на себе політичну відповідальність. І робити це не тільки шляхом виборів, хоча вибори є найбільш ефективною формою влади. Це може статися і внаслідок добровільної відставки уряду. Мені здається, що БЮТ і його технологи проводять ідеальну і блискучу політтехнологічну операцію. Лідеру ПР, якщо виходити із тотальної про це інформації в пресі, пропонується посада Президента через обрання його в Парламенті, а також надається в підпорядкування надзвичайно чутлива і гостра система силових і правоохоронних органів, поряд з іншою впливовою інституційною компетенцією. При цьому уряд реально формується до 2024 року, як це описує Великий договір між сторонами, навіть, не за традиційною нашою звичкою „на трьох”, а тільки „на двох”. За відсутності демократичних традицій і реальних політичних партій в Україні це, з високою ймовірністю, свідчить про демонтаж ліберальної політичної епохи та зосередження влади не в її природніх інститутах, а у двох політичних групах. Вдобавок, всім причетним до цього рішення членам парламенту, обіцяють продовжити, навіть попри волю виборців та будь-яким засадам демократії, термін повноважень аж до 2014 року.

Чи не є це свідченням переходу до так званої „парламентської тиранії” під видом розширення функцій представницького органу – парламенту?

Про загрозу подібних мутацій в політиці писали ще французькі просвітителі. Вони розглядали так звану „парламентську тиранію” не менш загрозливою ніж диктатуру чи махровий авторитаризм. В 2004 році ми вели дискусію про перехід до парламентської країни як, між іншим, і в 1996 році при підготовці першої Конституції. Але мета нашої спроби, яка була зреалізована у відповідному законопроекті, висновках Конституційного суду та Венеціанської комісії була скоріше романтична аніж спосіб захоплення влади. Ми тоді шукали способи унеможливити на майбутнє зосередження влади в одних руках, а точніше оточення Президента. Але вже тоді ми зрозуміли, що в існуючих умовах абсолютно нерозвинутої політичної системи в Україні, відсутності політичної нації, традицій демократичної боротьби і звичаїв, перехід до такої моделі несе велику загрозу демонтажу започаткованих демократичних процесів і може підірвати до нас довіру традиційних націй Заходу. Та й, власне, це сутньо послабило би конкурентну спроможність держави, зробило би владу рихлою, нестабільною, нездатною до єдиної позиції та швидких реакцій. Тому і був запропонований певною мірою компроміс у вигляді президентсько-парламентської політичної системи. В ній у президента зберігалися принципово важливі повноваження і функції, але Уряд формувався фактично виборцями і спільно із своєю більшістю в парламенті брав на себе політичну відповідальність за розвиток країни. Така модель, зрозуміло, не є ідеальною. Але, запевняю вас, не гірша ніж в багатьох європейських країнах. Звичайно, вона могла би бути і кращою, якби не була обтяжена чисельними компромісами двох воюючих сторін. Тому, дійсно, існує гостра необхідність вдосконалення існуючої системи державного устрою України. Я вже неодноразово про це говорила. Але, що принципово важливо, фактом є те, що БЮТ в свій час не підтримав ці зміни, і саме по причині протесту проти відмови від суто президентської форми правління і неприйняття розширення функцій парламенту. Несподівано, чомусь саме зараз, він вимагає, по суті, ліквідації інституту президента в Україні. Можливо тому, що це відповідає їх доктрині боротьби за монопольну владу в країні. Але повністю ігнорується головна державотворча функція народу – бути джерелом влади, рушиться природно набуте право українців прямо обирати Президента і підривається можливість народу бути носієм влади. Тому, доцільність й використання слабкого імунітету нації, деморалізація суспільства внаслідок, як надмірно гострої політичної боротьби так і фінансово-економічної кризи, дає серйозний шанс такого, з моєї точки зору, надзвичайно випробувального і непередбачуваного для суверенного розвитку проекту. Його наслідком дійсно може бути встановлення, під видом наведення порядку, певної політичної тиранії. Свідченням цього може є той факт, який наводять журналісти, що в трьох базових основоположних принципах, якими буде керуватися ця нова коаліція, є домовленість про „подавлення інакомислія” всередині цього союзу. Іншими словами, це така особлива форма узурпації влади з використанням легальних процедур.

Як свідчить соціологія, президентський рейтинг вже давно в межах статистичної погрішності, що стерилізує його шанси навіть на саму участь у президентських перегонах. Ви ВІП-член його команди. Може, саме тому у Вас такий песимізм до зосередження всієї влади в Україні в руках парламенту?

Раїса Богатирьова Я впевнена, що Президент ще володіє достатнім ресурсом, в існуючих реаліях поглиблення кризи політичних еліт і втрати довіри до них, відновити широкий діалог з виборцями. Для цього потрібно діяти рішуче, переконливо для суспільства і мобілізувати не тільки волю, але й тих, хто незгоден з конституційним проектом БЮТ і ПР. А таких, як свідчить остання статистика, набагато більше аніж 80%. Основою нової політики Президента може стати тільки прямий діалог з виборцями і опора саме на ресурси народу. Думаю, що команда Президента, на чолі з новим керманичем його Секретаріату, це чудово має розуміти. Ключем для цього має стати перш за все активна інформаційна політика, прозорість, відкритість і зрозумілість дій президента та його політичної команди. Можливо передбачити, що така політика має певний шанс об’єднати навколо фігури Президента всіх „незгодних”. Звичайно, якщо їм не запропонують ефективні посади в новій коаліції. Чому? Тому, що всі, хто сьогодні хотів би мати прямий діалог з виборцями про владу, президента, демократію, виборчі свободи, завтра будуть надовго позбавлені цього права. А місця у партійних списках стануть надто коштовними і дефіцитними. Тим більше, що поклони лідерам партій за можливість придбати собі таке місце у списку потрібно буде робити надто глибоко і часто. Це суперечить будь-якому уявленню про демократію і ефективну владу. В цьому випадку, метою політиків можуть стати не суспільні інтереси і цінності, а та ж додана вартість. В політику прикінцево прийде економічна конкуренція натомість прозорих ліберальних змагань за владу між опозицією і більшістю. В сценарії, який нам пропонується ідеологами „широкого парламентаризму”, в дійсності немає місця реальній і традиційній опозиції. Вона буде або ручною, або призначеною. Один мій дуже близький друг, якого я вважаю як економіста національним надбанням, якось мені сказав: „Якщо перехід до „чисто” парламентської форми правління серйозно збільшить вартість держави, то я готовий з цим проектом погодитись”. Досвід Франції 40-50-тих років минулого століття засвідчує величезні ризики необмеженого парламентаризму. Бо він неминуче породжує тотальні і суспільні кризи аж до розпаду державності. Тут, дуже важливим є не впасти в ейфорію щодо парламентської парадигми Німеччини. Тоді це була неминуча і вимушена реакція, не тільки німецьких еліт а й приниженого тяжкою війною суспільства на фашизм Гітлера. Історичний і природній федералізм самої Німеччини, сталі традиції і магдебурзьке право, еволюційно створили відповідні умови для канцлерської форми правління. Тому спроба політиків нав’язати українцям таку собі «інноваційну» абсолютну парламентську модель, помножену на ідею передачі більшої частини влади в регіони, неминуче може викликати сильні центробіжні хвилі. Вони з великою вірогідністю можуть призвести до швидкої федералізації України. Ця ідея вже активно обговорюється сусідніми політичними елітами. Історія федералізацій показує, що спокійно ці процеси ніколи не відбуваються. Вони супроводжуються, в кращому випадку, тяжкими конфліктами і протистоянням, в гіршому - громадянською війною. Тому цей шлях взагалі може призвести до розколу або й розпаду української держави. Я розумію, що запропонований мною погляд є напевно надто радикальним. Але не говорити про це означає бути безвідповідальним. Особливо, коли на тобі лежить відповідальність за національну безпеку. Тому, уникаючи дискусії про традиціоналізм українців і ментальність поглядів на владу, скажу, що найкращою формою правління для нас я вважаю президентсько-парламентський політичний режим із ефективною системою балансів та жорсткими інструментами противаг й стримувань. Його опорою мають бути непорушні ні при яких умовах принципи: виборність влади всіх рівнів, незалежність і доступність суду та обов’язковість його рішень для всіх, свобода і незалежність преси, повна деполітизація правоохоронних і державних органів, незалежність місцевого самоврядування та декорумпованість. Одночасно, я пропоную оцінити лідерам ПР і БЮТ той факт, що на пострадянському просторі країн СНД, крім Молдови, ми не бачимо, навіть, серйозної дискусії щодо розширення парламентаризму. В абсолютній більшості пострадянських республік СНД не тільки домінують, але й активно вдосконалюються президентсько-парламентські форми правління. В них основним центром прийняття рішень виступає саме президент. Це геополітична площадка, в якій Україна переважно буде реалізовувати себе як суб’єкт глобальної політики і боротися з безпековими, енергетичними та гуманітарними викликами. Хто буде домовлятися від України та послідовно і, навіть, жорстко відстоювати її інтереси в умовах специфічного національного парламентаризму, який нам пропонують, щодо захисту інтересів України? І яким чином уникнути тут гострої конкуренції агресивної боротьби за пріоритети і повноваження, коли ми знову формуємо два центри влади? При цьому, ці два центри будуть мати потужне партійне представництво в парламенті. Якщо ми до цього часу постійно наступаємо на дерев’яні, а то й чавунні, граблі і ходимо від цього з неприродними гулями на голові, розчаровуючи Європу, то в переході до такого парламентаризму, ми ці граблі ще й прибиваємо цвяхами до ноги. Нещодавно мені мої іноземні друзі розповіли, що ця дискусія мала місце між одним із лідерів майбутньої широкої коаліції і лідером одної великої й успішної європейської держави. Нашому лідеру було чітко сказано, що у парламентській формі правління президент не може мати жодних повноважень окрім суто формально-представницьких. По суті, він має лише засвідчувати в певний час на формальному рівні процес дотримання „правил гри„ в державі. Якщо Президент, який обраний парламентом, буде мати більш-менш важливі повноваження і функції, політична криза неминуча, і її наслідки можуть бути настільки важкими, що спрогнозувати їх неможливо. У «парламентського» Президента повноважень, як пише преса, досить багато аби постійно тримати уряд в напрузі і навіть «рулити» ним.

Тобто Ви думаєте, що Партію регіонів використовують для політичного проекту влади, придуманому в БЮТ. Чому ж тоді регіонали останнім часом активніше виявляють ініціативи щодо об’єднання з БЮТ, аніж білосердечні? Можливо ПР боїться протесного вибуху шахтарського і індустріального електорату, оскільки не тисне на уряд щодо вирішення нагальних проблем промислового сходу України?

Якби я була експертом, то сказала би, що БЮТ, його політична і політтехнічна команди діють максимально ефективно. Спочатку вони, при кризі в банківському секторі, вміло переклали за це відповідальність на Президента. Зараз вони успішно перекладуть відповідальність за економічний спад в країні на Партію регіонів. При цьому, розрахунок простий, як модель граблів на ногах: вибори в парламент не будуть проводити до 2014 року, а отже діє принцип „або емір помре, або ішак заговорить”. Але джерела для забезпечення стабільності розвитку в цьому випадку відсутні. Національних ресурсів для подолання кризи практично немає, резервів, які мали бути сформовані в минулі роки, теж немає. Гарантій, що Україна не опиниться внаслідок такої «демократизації» у певній формі міжнародної ізоляції, немає. Доказів, що протестні настрої в Україні не приведуть до створення широко опозиційного національного фронту новому уряду немає. Передбачуваним при цьому є відтік більшої частини електорату від БЮТу і ПР під чоло лівих і правих радикальних політиків. Це все дуже серйозно посилить соціально-політичну напругу, яка рано чи пізно може призвести до масованого громадянського вибуху. При цьому, не будемо забувати про проблеми техногенних і інфраструктурних загроз, дії стихій, нових газових і тому подібних конфліктів. Мені здається, що ПР, перш за все її політичне керівництво, зараз не мають власної політики, власної оцінки на розвиток подій в Україні. Дискусія всередині партії вже давно втрачена, рішення приймаються в закритому режимі і надто часто одноособово або шляхом «колективного мовчазного одобрямс». Абсолютна більшість партійців, з якими я зустрічалася, взагалі „поняття не мають” про зміст і мету переговорів з БЮТ, про таку нагальну необхідність прийняття нової конституції і обранням лідера ПР Президентом картками в парламенті. За всіма канонами політології, Партія, яка є опозиційною, але має найбільший рейтинг в суспільстві, завжди самостійно бореться за владу. Перемігши на чергових або дочасних виборах, вже тоді шукає собі партнерів. На базі своєї програми. Тим більше, що в ПР є прекрасний кадровий ресурс, якого би стало на два уряди. Мені видається, що підозра журналістів, що рядові, і не тільки, члени ПР змушені будуть мовчати, підтримуючи союз з БЮТ перед страхом не потрапити в майбутні списки, є не зовсім обґрунтованою. Значна частина з них уже сьогодні готова заявити про свою позицію. На прикладі Тараса Чорновола, Інни Богословської цей процес уже почався. Союз з БЮТ його прискорить. Наслідком цього може бути ідеологічний розкол ПР на багато дрібних частин, або на дві частини, де одна буде намагатися зберегти традиції, які були вкладені в неї засновниками, а інша буде грати роль, так би мовити, «політичного м’яса». В будь-якому випадку, я, як та, хто в найкритичніший час існування Партії регіонів не залишала політичну трибуну в парламенті, боролася проти беззаконня і захищала моїх колег, над якими чинили політичну розправу в тюрмах, маю право сказати, що питання про партію, її відповідальність перед виборцями і симетричні чи такі несиметричні союзи має вирішувати позачерговий з’їзд партії. Перед тим, звичайно, ця дискусія має відбутися в низових партійних організаціях. Саме вони є носіями політичної культури і ідеології Партії Регіонів. Як і народ є єдиним носієм влади, а не партії і політичні клани. Це потрібно тому, що саме виборці ПР, голосуючи за партію, при жодних умовах не давали погодження на союз з БЮТом. Саме на антагонізмі з цією політичною силою будувалась виборча кампанія партії і персонально її лідера.

Практично всі експерти одностайні в тому, що БЮТ в новому союзі переможе ПР і після цього „шлюбу” від сім’ї залишиться тільки чорна вдова. Невже цього не розуміють Ахметов, Колєсніков, Звягільський і інші засновники партії?

Я вже про це говорила, але повторюсь. БЮТ і ПР - принципові антагоністи. Мені дорікнуть, що і Чингізхан підписував союзи і, навіть, робив своїми партнерами заклятих ворогів. Тому й став владикою величезної частини світу. Це правда. Але його васали змушені були доказувати свою відданість жорстокістю і абсолютною відданістю. Я не впевнена, що ПР готова до такої функції у майбутньому союзі. ПР уже сьогодні має всі шанси стати потужною, традиційною політичною силою і класичною європейською парламентською партією. Якщо стоїть питання про підтримання антикризових заходів уряду, то це має бути чесна і відкрита позиція. Наприклад, ПР голосує за антикризову програму уряду в обмін на соціальні гарантії та його інвестиційні зобов’язання для підтримки промислового комплексу Сходу. Я би цьому аплодувала, як і всі мої виборці. Що стосується позиції засновників партії, то без сумніву, на них лежить відповідальність за майбутнє ПР. Я знаю, що це мудрі і незалежні від будь-якого тиску на себе постаті. Тому, рано чи пізно, вони всеодно проведуть публічну і відкриту дискусію про план розвитку партії і її реформу в змаганнях за політичну владу в Україні.

Деякі представники із оточення Президента звинувачують лідерів ПР і БЮТ, що змінами до Конституції та створенням „ширки” вони виконують план, розроблений політтехнологами в Москві. Чи вигідна Росії слабка і зруйнована конфліктами Україна?

Раїса Богатирьова Найголовніше. Минуле, сьогоднішнє і прийдешнє України неможливе без стабільних і прогнозованих відносин з Росією. Я була і залишаюся категоричним противником будь-яких видів і форм холодної війни і будь-яких конфліктів з нашим природнім великим сусідом. Мушу констатувати, що криза в наших стосунках зараз є найглибшою і найскладнішою за часи незалежності. Не буду особливо вдаватися в її причини, оскільки вони достатньо відомі. В їх основі прогнозований конфлікт інтересів політичних еліт, викликаний кризою глобального масштабу внаслідок розпаду Радянського Союзу. Центр прийняття всіх без виключення рішень до того моменту знаходився в Москві. Другою причиною фундаментального характеру є цивілізаційна криза, яка викликана глобалізацією. ЇЇ хвиля почала формуватися в кінці 80-их і зараз дійшла майже до свого піку. І третя причина. Вона теж фундаментальна. Це світова енергетична криза і пошуки нових ресурсів та глобальних безпекових моделей. Для виходу із цієї мінусової траєкторії мусить змінитися вся архітектура глобального світового порядку. І саме в цей період часу конкуренція, з одного боку, за стратегічні ресурси і території впливів, а з другого боку - посилення ролі національних держав та їх патерналістських функцій призводить до загострення відносин між всіма світовими центрами прийняття рішень. Це означає, що потрібно швидко модернізувати всі інструменти держави, які можуть забезпечити ефективну перебудову ключових інститутів для збільшення національної конкурентноспроможності. Іншими словами, Україна, перед страшним судом прийдешніх поколінь, сьогодні, як ніколи, зобов’язана мобілізувати всі ресурси влади і суспільства, консолідувати спільні зусилля для того, щоби бути серед засновників нової цивілізаційної моделі світового розвитку і забезпечити собі місце в дискусії про його нову архітектуру. Питання просте. Або ми залишаємося на третьому переділі низькоконкурентної і сировинної економіки і продовжуємо задешево і корупційно продавати свої надра, дорогі людські ресурси, або ми з усіма іншими учасниками нового світового клубу піднімаємося на п’ятий, а ще краще шостий економічний переділ і конкуруємо на ринках інноваційних і нанотехнологій. Тому нам вкрай потрібно швидко і ефективно змінити політику стосунків з Росією. Це завдання не тільки для політичної влади в Україні. Це надзавдання і для наших двох історично братських народів. Треба закінчити з періодом пошуків ворогів між нами та зосередитися на дискусії про можливі спільні і відкриті дії по створенню на нашій спільній геополітичній площадці зони стабільності, миру і соціально-економічного успіху. Зважаючи на зміни, які відбулися, нам якомога швидше треба почати дискусію навколо оновлення і розширення нашого стратегічного партнерства, створення зони вільної торгівлі і збереження вільного пересування громадян між двома країнами. Мені здається, що для цього є всі причини, включаючи і ті, що є чутливими для Росії. Ситуація навколо оцінок про перспективи входження України в Північно-Атлантичний альянс і євроінтеграційних перспектив дозволяє сьогодні відновити дипломатію довіри і відкритості. Це вже розуміють і в Києві, і в Москві. В цьому процесі є багато суб’єктивних і об’єктивних складнощів, але він, в будь якому випадку, неминучий. Зараз всі розуміють, що будувати лінію напруги в регіоні наших спільних інтересів неможливо і небезпечно. Тому, мені би не хотілось коментувати теми про зацікавленість Росії щодо послаблення української державності чи формування довготривалого політичного конфлікту в Україні. Наша нестабільність є загрозливою як для Росії, так і для Європи. Тому Росії має бути невигідною слабка Україна. Вона має всіляко підтримувати Україну економічно сильну і благополучну. Це запорука стабільності і прогресу самої Росії.

Що стосується, як ви сказали, залежності „ширки” від політики інших держав, то це позиція приречених. Як показує досвід та історія, і не тільки України, виконання завдань, отриманих з чужих столиць національними політичними силами, завжди приводило і приводить до їх краху. Сьогодні вже просто неможливо приховати ці плани навіть тоді, коли вони приймаються , що називається „без свідків”.

Останнє запитання, Раїсо Василівно, - про Ваше політичне майбутнє: з ким і де Ви будете?

Буду з Україною і з українським народом. Це генетична залежність. Вибір серця і розуму. До цього часу я намагалась не піддаватись емоціям і не брати участі у політичній боротьбі. Всі зусилля я направляла на організацію роботи по захисту національних інтересів і посилення відповідальності держави за національну безпеку і оборону України. Але відчуваю дефіцит політичної дискусії. Тому об’єктивно буду розширювати свою участь у політичному діалозі щодо держави, влади, свободи і місії в цьому процесі українського народу та сучасної ролі політичних партій.

Інтерв`ю підготувала Олена Гітлянська