07/15/2009 | Олексій Мазур

Пам’ятники катам від вдячних нащадків замордованих жертв, віншування тиранів на честь їхніх злочинів проти людства і людяності, вшанування пригнобленими своїх гнобителів, завойованими – завойовників, підкореними –підкорювачів – все це нормально й правильно, так і треба.

Дніпропетровську Ленін не заважає, він тут «жив», «живе» і буде «жити». Голодомор – надто далека і сумна для городян тема, аби нею перейматися та даремно зайвого разу засмучуватися. Містяни воліють думати про щось веселіше. Якщо теперішній Президент хоче більше казати про Голодомор, то колишній – навпаки, підтримує дніпропетровців, кажучи, що в нашій країні щось не про те співають.

Викладене вище - це не маразм, не маячня божевільного, не постулати зі школи садо-мазохізму, а основні тези одного з сюжетів телевізійного випуску новин дніпропетровського 9 каналу («Приват ТБ Дніпро»), продемонстрованого в п’ятницю, 10 липня.

Йдеться про репортаж кореспондентки Анни Гірєвої з центральної міської площі ім. Леніна – «Дніпропетровську Ленін не заважає».

Можливо, автор цих рядків щось перебільшив, хибно потрактував чи неправильно зрозумів. Що ж, давайте розглянемо репортаж разом, а потім поділимося думками з цього приводу, звіримо відчуття.

Ось його текст повністю. Виділено – мною.

«Ведучий в студії: Чи є в Дніпропетровську ярі націоналісти? Останні події в Україні примусили місто замислитися над цим питанням. Ганебні настрої народу вже помічені в Луганську та Києві. Що ж чекає вождя світового пролетаріату в Дніпропетровську? Це намагалася з’ясувати Анна Гірєва.

Кор.: Пам’ятник Леніну в Дніпропетровську не закиданий тухлими помідорами чи гнилими яйцями. Стоїть собі і стоїть, ще й людей навколо збирає. Дивно це чи не дивно, але до городян нелюбов до Леніна поки не дійшла, а можливо і взагалі ніколи не дійде.

Площа Леніна для мешканців Дніпропетровська – своєрідна точка збору. Тут можна і на всіляких концертах на свята потанцювати, і просто разом з друзями посидіти у тіньочку.

До присутнього при цьому вождя городяни відносяться по-різному, втім прибирати мовчазного спостерігача з площі ніхто не пропонує.

Репліки опитаних журналісткою городян:

1. - Я хочу, чтобы он остался, это память, она должна быть. Необязтельно, конечно, чтоб на каждой улице, но один пам’ятник пусть будет.

2. - Это наша история, поэтому пусть остается.

Кор.: До тих, хто історію не поважає, мешканці ставляться зі зневагою. І швидко для таких знаходять добру купу аргументів на підтримку своїх думок.

Репліки городян:

1. - Почему-то везде за рубежом стоят памятники даже тем, кто эти страны завоевывал и никто эти памятники не разрушает.

2. - Если мы каждый раз будем снимать памятники о всех, а каждый раз ставить новые, то… о старых тоже нужно помнить и почитать. Этот человек достаточно прославился, ну и есть много тиранов, которые тоже сделали много нового для жизни будущей.

Кор.: Приблизно те саме люди кажуть і про перейменування вулиць. Мовляв, якщо ми поміняємо таблички по всьому проспекту Карла Маркса, бюджету міста стане худо, а в нас і так є куди дівати гроші. Тим паче, що городяни не хочуть вулиць, які б нагадували про Голодомор чи ще щось трагічне – краще інші назви, які б підходили всім.

Репліки городян:

1. - А пусть будут «Абрикосовая», «Цветочная», «Сиреневая» - названия, которые никого не будут обижать.

Кор.: Та все ж таки є люди в місті, на яких настрої останніх років сказалися: вони б і вулиці перейменували, і Леніна знесли. Таких можна зустріти і не просто на вулиці.

Говорить очільник місцевої організації КУНу на прес-конференції:

- Я вважаю, що ці пам’ятники є великим негативом для нашого підростаючого покоління, тому що ми втрачаємо майбутніх будівників України. І тому я вважаю, що пам’ятники ці повинні бути знесені.

Кор.: Чи далеко підуть ці настрої в місті припустити важко. Поки що в нас Ленін жив, живе і буде жити. І якщо теперішній Президент хоче більше казати про Голодомор, то колишній – навпаки, підтримує дніпропетровців, кажучи, що в нашій країні щось не про те співають.

Репліка Леоніда Кучми:

- Меня, самое главное, беспокоит, что сегодня в Украине раздается одна молитва – за упокой. Если посмотреть на территорию, сколько там крестов понаставили. А когда ж будет за здоровье, за здравие?

/кінець репортажу/

Отже, в підводці до сюжету, згадуючи останні резонансні події в Україні, ведучий зазначив наявність «ганебних настроїв народу, які вже помічені в Луганську та Києві»!

В чому ж полягає «ганебність настроїв»? Кому належить така оцінка? Чию точку зору, позицію вона представляє?

Чи не розповсюджується висловлена оцінка про «ганебність настроїв» і на Укази Президента, якими передбачаються проведення заходів з вшанування жертв Голодомору та демонтажу пам’ятників організаторам геноциду та політичних репресій?

Оцінка, висловлена в студійному анонсі репортажу, сама по собі є образливою для національної гідності і почуттів українців.

Окрім широкої підтримки з боку пересічних українців, звичайних громадян України, на захист людей, що вдалися до реалізації своїх «ганебних настроїв», стало чимало знаних і пошановних громадсько-політичних діячів, організацій та об’єднань громадян, колишніх дисидентів, політв’язнів, представників правозахисного руху, творчої інтелігенції, митців, літераторів, науковців, серед яких Євген Сверстюк, Сергій Пантюк, Борис Гуменюк, Анатолій Дністровий, Іван Андрусяк, Володимир Гарбуз, Віталій Кошляк, Віктор Нестерук, Володимир Сердюк, Тетяна Мельникова, Володимир Цибулько, Ігор та Ірина Калинці.

Чи не замислювалася редакція, чому люди, просякнуті непідробною любов’ю і патріотизмом до Батьківщини, яких по праву можна вважати цвітом нації, завважали своїм громадянським обов’язком стати на захист «вандалів»? Чому в телевізійному репортажі про це зовсім не згадали, не обмовилися бодай рядочком?

Чи для редакції їхнє слово, звернення, заяви і петиції до влади у зв’язку з резонансними подіями навколо пам’ятника Леніну в Києві нічого не варті – пустий звук, не гідний найменшої уваги?

А якими ж словами (чи існують такі взагалі) передати «ганебність настроїв», «помічених» у самому сюжеті, в бліц-опитуванні городян щодо їхнього ставлення до «вождя світового пролетаріату» та демонтажу пам’ятників йому?

Як належить сприймати почуте тим, для кого пам’ять про мільйони безневинно убієнних співвітчизників – жертв голодного геноциду; замордованих в катівнях НКВД-КГБ; знищених комуно-більшовицьким режимом у концтаборах і ГУЛАГах; масово репресованих і розстріляних – є національною святинею, наруга над якою боляче ранить серце і ятрить душу. Українське серце, українську душу.

Фактично сюжет став осанною комуністичному диктатору (і в плоті, і в граніті) та запровадженій ним системі, а тема Голодомору представлена як чужа та не варта уваги жителів адміністративного центру області – території, зауважте, яка є однією з найбільш постраждалих від голодного геноциду.

Слід зазначити, такий сюжет не є дивиною для регіонального телебачення, яке на Дніпропетровщині взагалі не можна дивитися без внутрішньої напруги і хвилювань через ризик вкотре наразитися на образливі для національної свідомості та пам’яті українців сюжети.

На жаль, тривожні очікування того, що от-от і нарвешся на чергове таке люб’язно приготоване місцевими телевізійниками антиукраїнське неподобство, мають сумну традицію здійснюватися.

При цьому регулярність, з якою трапляються подібні випадки, мимоволі спонукають до думки про добре налагоджену систему, ніби навмисно кимсь продуману і цілеспрямовано запроваджувану в життя. Такі випади проти України та започаткованого й очоленого УКРАЇНСЬКИМ Президентом Віктором Ющенком національного відродження зовсім не поодинокі на місцевих телеекранах.

Суть цього конкретного репортажу виглядає не лише свідомо антиукраїнською й антиющенківською, а ще й антихристиянською та антилюдською.

Хіба можуть не шокувати почуті у вуличному опитуванні репліки перехожих про те, що, мовляв, є такі випадки, коли народи і країни ставлять пам’ятники своїм завойовникам, оскільки вони також ставали частиною їхньої історії. Тобто йшлося про пам’ятники підкорювачам від підкорених. У такий спосіб пам’ятник Леніну на центральній площі міста здобував ще один досить оригінальний і, можливо, вирішальний аргумент на збереження своєї недоторканності.

Якщо таку рабську позицію і виносити на широку аудиторію, то лише для того, аби бити в набат: «що ж це з нами відбувається, люди, коли ми на 18 році незалежності України кажемо такі жахливі речі? Де ж наш волелюбний козацький дух? Де ж наша національна гордість та людська гідність? На що ж ми, українці, перетворилися? Хто чи що нас зробило такими?».

Але ж ні, репліки городян подаються з екрану телебачення зовсім не для засудження, а радше навпаки – як приклад для наслідування: вони звучать як залізні аргументи за збереження істукана цілим і неушкодженим.

Тобто на повному серйозі подається ідея цілковитої «нормальності» встановлення пам’ятників катам від нащадків замордованих ними жертв. Що ж це за збочення таке? Як можна пояснити походження цього садо-мазохизму? Що це, як не акт наруги над Україною в телевізійному ефірі? Як інакше розуміти осанну тоталітарному минулому і возвеличення комуністичного вождя?

Якщо для когось через катастрофічний брак інтелекту, неволодіння темою та цілковиту відсутність елементарної поваги до української землі, В.І. Ленін й досі залишається милим картавим дідусем – таким собі добродушним персонажем з радянських фільмів та дотепних «анекдотів про Ілліча», якщо хтось не знає його справжню жорстоку сутність, підступність та ворожість до України як держави і українців як нації - то це аж ніяк не привід для трансляції свого дрімучого невігластва на мільйонну аудиторію.

Хіба не покликане телебачення служити розвінчанню міфів, виконуючи в такий спосіб суспільно корисну, просвітницьку функцію?

Ось лише декілька з промовистих цитат Володимира Ілліча, що ілюструють його моральні і людські якості (підбірку взято з Інтернет-джерел, зокрема з публікації на «Народній правді» - одного з проектів УП):

«Можете ли вы ещё передать Теру, чтобы он всё подготовил для сожжения Баку полностью, в случае нашествия, и чтобы печатно объявил это в Баку».

/Центральный партийный архив института марксизма-ленинизма (в дальнейшем – ЦПА ИМЛ), фонд 2, опись 2, документ 109. Распоряжение Ленина председателю чрезвы¬чайной комиссии Бакинского Ревнаркома С.Тер-Габриэляну. 3 июня 1918 года./

«Смилге и Орджоникидзе. Нам дозарезу нужна нефть. Обдумайте манифест населению, что мы перережем всех, если сожгут или испортят нефть и нефтяные промыслы, и, наоборот – даруем жизнь всем, если Майкоп и особенно Грозный передадут в целостности».

/ЦПА ИМЛ, фонд 2, опись 1, документ 13067. Телеграм¬ма Ленина в Реввоенсовет Кавказского фронта. 28 февраля 1920 года./

«Тысячи форм и способов практического учета и контроля за богатыми, жуликами и тунеядцами должны быть выработаны и испытаны на практике самими коммунами, мелкими ячейками в деревне и в городе... В одном месте посадят в тюрьму десяток богачей, дюжину жуликов, полдюжины рабочих, отлынивающих от работы... В другом – поставят их чистить сортиры. В третьем – снабдят их, по отбытии карцера, желтыми билетами, чтобы весь народ, до их исправления, надзирал за ними, как за вредными людьми. В четвертом – расстреляют на месте одного из десяти, виновных в тунеядстве... Чем разнообразнее, тем лучше, тем богаче будет общий опыт, тем вернее и быстрее будет успех социализма...»

/Полное собрание сочинений (в дальнейшем – ПСС), том 35, страница 204. "Как организовать соревнование?". Январь 1918 года./

«Надо напрячь все силы, составить тройку диктаторов (Вас, Маркина и др.), навести тот час массовый террор, расстрелять и вывезти сотни проституток, спаивающих солдат, бывших офицеров и т.п. Ни минуты промедления».

/ПСС, том 50, страница 142. Письмо председателю нижнегородского губсовдепа Г.Ф.Фёдорову. 9 августа 1918 года./

«Временно советую назначать своих начальников и расстреливать заговорщиков и колеблющихся, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты».

/ПСС, том 50, страница 165. Телеграмма уполномоченно¬му Наркомпрода в Саратове А.К. Пайкесу. 22 августа 1918 года./

«Я предлагаю тотчас обнародовать (для начала можно тайно) комиссию для выработки экстренных мер... Тайно подготовить террор: необходимо и срочно. А во вторник решим: через СНК оформить или иначе».

/ЦПА ИМЛ, фонд 2, опись 2, документ 492 с. Обобщающая записка 1920 года (конец гражданской войны)./

«Принять военные меры, т.е. постараться наказать Латвию и Эстонию военным образом (например, "на плечах" Балаховича перейти где-либо границу на 1 версту и повесить там 100-1000 их чиновников и богачей)».

/ЦП А ИМ Л, фонд 2, опись 2, документ 447. Записка заместителю председателя Реввоенсовета РСФСР Э.Склянскому. Середина августа 1920 года./

«Прекрасный план. Доканчивайте его вместе с Дзержинским. Под видом "зеленых" (мы потом на них и свалим) пройдем на 10-20 верст и перевешаем кулаков, попов, помещиков. Премия 100 000 руб. за повешенного».

/ЦПА НМЛ, фонд 2, опись 2, документ 380. Вторая запи¬ска Э.Склянскому. Середина августа 1920 года./

«Покончить с Юденичем (именно покончить – добить) нам дьявольски важно. Если наступление начато, нельзя ли мобилизовать еще тысяч 20 питерских рабочих плюс тысяч 10 буржуев, поставить позади их пулеметы, расстрелять несколько сот и добиться настоящего массового напора на Юденича?».

/ЯСС, том 51, страница 68. Письмо Троцкому. 22 октября 1919 года. Факсимиле этой части письма – на стр. 46 книги А.Г. Латышева "Рассекреченный Ленин"./

«Пока мы не применим террора – расстрел на месте – к спекулянтам, ничего не выйдет... Зажиточную часть населения надо на 3 дня посадить без хлеба, так как они имеют запасы и других продуктов и могут по высоким ценам достать у спекулянтов...»

/ЯСС, том 35, страница 311. Выступление на совещании президиума Петроградского Совета с представителями продовольственных организаций. 14 (27) января 1918 года./

«Мобилизованные отвечают по круговой поруке друг за друга, и их семьи считаются заложниками в случае перехода на сторону неприятеля или дезертирства, или невыполнения данных заданий и т.п.».

/ЯСС, том 54, страница 416. Проект постановления Совета Обороны о мобилизации советских служащих, написанное Лениным не позднее 31 мая 1919 года./

«Можно и должно мобилизовать московское население поголовно и на руках вытащить из лесов достаточное количество дров... к станциям железных дорог и узкоколеек. Если не будут приняты героические меры, я лично буду проводить в Совете Обороны и в ЦК не только аресты всех ответственных лиц, но и расстрелы.

/ЯСС, том 51, страница 216. Письмо в отдел топлива Московского совдепа. Июнь 1920 года./

• Поручить революционному Военному Совету Республики дать указание Крымскому и Кавказскому фронтам, обязывающее наши дивизии при отходе забирать у населения все продовольственные излишки и обезлошадить покидаемую нами временно территорию (не обижая рабочих).

/Ленинский сборник 35-й, страница 144. Постановление Совета Труда и Обороны. 20 августа 1920 г. Написано И. Сталиным. Фраза в скобках и пометка об утверждении написаны В. Лениным./

«Кровавая война окончена, а война бескровная, но настоящая война с военной дисциплиной и воздействием... не окончена... Для того чтобы вести ее, нужны те армии, которые находятся между Польшей и нами, между Деникиным и нами, на Северном Кавказе. Их надо со всем аппаратом, со всем коммунистическим авангардом пускать на то, чтобы хлеб собрали и подвезли. Если мы не останавливались перед тем, чтобы тысячи людей перестрелять, мы не остановимся и перед этим, и спасем страну. (Аплодисменты)».

/Центральный архив КГБ. Фонд 1, опись 4, N133. Стенограмма речи на заседании коммунистической фракции ВЦСПС. 12 января 1920 г./

• Величайшая ошибка думать, что НЭП положил конец террору. Мы еще вернемся к террору и к террору экономическому.

/ЯСС, том 44, страница 428. Письмо Л. Каменеву. 3 марта 1922 года./

• Мы требуем полного отделения церкви от государства, чтобы бороться с религиозным туманом чисто идейно и только идейным оружием, нашей прессой, нашим словом.

/ЯСС, том 12, страница 145. Статья "Социализм и религия". Декабрь 1905 года./

«Вчера, 21.01.1918 опубликован декрет о полном отделении церкви от государства и о конфискации всех церковных имуществ».

/ЯСС, том 35, страница 322. Радиограмма "Всем, всем". Февраль 1918 года.

"Именно теперь и только теперь, когда в голодающих месностях едят людей и на дорогах валяются сотни если не тысячи трупов, мы можем и поэтому должны произвести изъятие церковных ценностей с самой бешенной и беспощадной энергией, не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления».


За даними Українського Інституту Національної пам'яті "політичні репресії, масовий терор були невід'ємною складовою становлення комуністичного тоталітарного режиму з перших його днів. Масового характеру політичні репресії набули наприкінці 1917 – поч. 1920-х років – за керівництва В.Леніна, та наприкінці 1920-х – поч.1950 х років – під керівництвом Й.Сталіна.

В той же час ГО "Люстрація" інформує, що в Україні залишається:

- 428 населених пунктів, названих на честь діячів комуністичного режиму;

- 7218 населених пунктів, де залишилися адміністративні назви, присвячені діячам комуністичного режиму;

- 2692 населених пункти, де залишилися пам'ятники і пам'ятні знаки, присвячені діячам комуністичного режиму.

Ленін – «наша» історія. Яка ж вона «наша»? Може для когось вона і «наша», але ж точно не для українців. Ця історія стала горем для країни. Зайшла сюди, несучи кров і смерть нашим пращурам! Як же можна шанувати своїх катів?

Розглянемо ситуацію і з такого аспекту.

Чи можна, приміром, уявити, коли б на 9 каналі ведучий єврейської культурної програми «Алєф. Наше время» Олег Ростовцев в одній з передач взяв та й, не сіло не впало, закликав євреїв не перейматися вже так сильно Голокостом, принаймні, не надавати йому такого значення, не згадувати надто часто, позаяк це ж суцільний негатив – 6 мільйонів жертв, газові камери, Бухенвальд, Освенцим. Чи не забагато трагедій та інших негативних емоцій? Може пора переключитися на щось більш оптимістичне, веселіше?

А чи не забагато негативної енергетики, скажімо, в Стіні Плачу? Ніхто ж з євреїв не наважується запропонувати перейменувати її, скажімо, в Стіну Сміху. Хіба не є кощунством вести про це розмови?

Так чому ж подібного кощунства «приватівське» ТБ припускається по відношенню до українського Голодомору? Чим пояснити таке зневажливе, зверхньо-зухвале ставлення до геноциду українців?

Євреї ж, незважаючи на те, що Голокост – дуже сумна тема, не відмовляються від неї. То чому українцям пропонують не засмучуватися з приводу нашої трагедії вселенських масштабів, катастрофи української нації - Голодомору? Та ще й дають вказівку говорити про це якомога менше і для підкріплення Кучму приводять: забагато хрестів, бачте, по Україні встановили, що не пісня – то за упокій, а коли ж за здравіє буде?

Ну і знайшли ж морального «авторитета», «достойника». Хіба це нещастя може сказати щось путнє й цінне, та ще й з такої теми? Чому Леонід Данилович замінив собою інших експертів в цьому питанні – куди освіченіших, інтелігентніших.

Як пояснити те, що на Приват ТБ вже давно нормою стало всіляко демонструвати зневажливе ставлення до теми Голодомору та насміхатися з Президента Ющенка за те, що її піднімає та постійно нею опікується?

Хіба можна уявити, приміром, ситуацію, коли б в Ізраїлі якийсь недоумок почав закидати президенту за те, що той, ну надто вже, переймається Голок остом? Як би це було сприйнято? Чи знайшов би після цього такий моральний покидьок місце для себе в суспільстві? Щоб зробили з цим мерзотником на хвилі всенародного осуду? Камінням, гниду, привселюдно б закидали…

І абсолютно правильно б зробили! Трагедії таких масштабів, як Голодомор і Голокост заслуговують, аби ними повсякчасно опікувалися, постійно нагадували про них людству, щоби, не дай, Боже, не забути і не допустити їхнього повторення!

Але чому, виходить так, що бити повсякденно і повсюди в набат з приводу Голокосту – справа потрібна і почесна, а такі ж підходи до українського геноциду – Голодомору - на Приват ТБ зустрічають лишень зневагу і навіть більше того, якусь незрозумілу, чорну, неприпустиму іронію.

Подібні пропозиції про забування Голодомору, відсування його на другий, третій, двадцять третій план – в ефірі Приват ТВ лунають далеко не вперше. Це періодично трапляється в новинах та інших інформаційно-аналітичних програмах каналу.

Відомо мені також і те, що ображені подібним зневажливим ставленням до себе українці, дзвонили до редакції каналу, але там відмовлялися їх слухати. Що відбувається, люди?

Після таких сюжетів про Леніна треба всією редакцією і негайно - кому в Церкву, кому в Синагогу бігти – аби на колінах перед Богом і Україною каятися, вимолювати собі прощення.

Українська велич, непоборність духу і нескорима воля українського народу – як у славних перемогах, так і нищівних поразках. Радість і горе, свята і трагедії, здобутки і втрати однаково мають гуртувати будь-яку націю, і українці – не виключення.

Ніхто не може відбирати в нас право радіти своїм успіхам, вшановувати своїх героїв та схиляти голови в скорботі за жертвами національних трагедій нашої минувшини. Нікому не дозволено вказувати українцям, яке саме свято і як належить святкувати, а про які свої трагедії – забути, чи не надавати їм особливого значення.

Намагання применшити і відсунути кудись на задній план значення і масштаби Геноциду українців та ще й на фоні возвеличення ката українського народу – хіба це не сатанізм в чистому вигляді!

Слухайте, та не всі ж врешті-решт в місті такі безпам’ятні безбатченки, не всі городяни – нащадки енкаведистів, є серед жителів і ті українці, кому судилося стати їхніми жертвами!

Є в місті і патріотична українська громада. Нас меншість? Можливо. Гаразд, сприймайте нас тоді як національну меншину. Але ж не ображайте нас! Не глузуйте над нашими цінностями і почуттями! Не чиніть наруги над нашими українськими святинями! Не гнобіть українство на його ж рідній землі.

Позаяк у нас іншої немає. Ми не росіяни, не євреї і не хто-небудь ще, аби мати запасну територію – історичну батьківщину. Нам немає куди їхати, ми в себе дома. І залишатимемось тут. Житимемо стільки, скільки нам відміряно.

Ви ненавидите Ющенка, Помаранчеву революцію, Майдан, глузуєте над Голодомором, проклинаєте Мазепу і Бандеру, обурюєтеся святкуванням Конотопської битви – а для нас, української патріотичної меншини, яких ще принизливо називають «свідомітами» чи «національно-стурбованими», це –наша історія, це наші герої, це те, що гріє нам душу і серце. І повірте, ми маємо на такий світогляд право, позаяк ми ж в себе, на українській своїй, Богом даній землі.


Ох і бідна Україна. Яка ж вона нещасна. Знущаються з неї, як можуть. І це ще навіть при Першому народному, патріотичному, українському Президентові. Страшно уявити, що станеться після нього. Чи виживе Україна? Мабуть ждуть кати не діждуться, аби розіп’яти її… Видно, як сверблять в них руки та язики. «Дніпропетровську Ленін не заважає» - яскравий тому доказ.

Олексій Мазур,
Дніпропетровськ.