07/21/2009 |

Ми написали цього листа, тому що як інтелектуали і колишні політики країн Центральної та Східної Європи ((ЦСЄ) глибоко переймаємося майбутнім трансатлантичних відносин, а також майбутньою якістю взаємин між Сполученими Штатами і країнами нашого регіону. Ми пишемо в приватному порядку як люди, які є друзями і союзниками Сполучених Штатів, а також відданими європейцями.

Наші країни у великому боргу перед Сполученими Штатами. Багато з нас знають із власного досвіду, наскільки важливою була ваша підтримка для нашої свободи і незалежності в тяжкі часи «холодної війни». Участь і підтримка США відіграли суттєву роль в успіху демократичних перетворень в наших країнах після того, як двадцять років тому впала «залізна завіса». Без опіки і проводу Вашингтону сьогодні ми навряд чи були б в НАТО і навіть в ЄС.

Ми працювали над тим, щоб віддячити США і зробити наші відносини двосторонніми. Ми стали голосами «атлантизму» в НАТО і ЄС. Наші країни разом зі Сполученими Штатами брали участь в операціях на Балканах, в Іраку, а тепер – в Афганістані. І хоча наш внесок, порівняно з вашим, може часом здаватися дуже скромним, він суттєвий, якщо оцінити його в співвідношенні з нашим населенням і ВВП. Вигравши колись багато від вашої підтримки ліберальної демократії і ліберальних цінностей, ми стали вашими найбільшими прибічниками, коли йдеться про просування демократії і захист прав людини в усьому світі.

Однак за двадцять років по завершенні «холодної війни» ми бачимо, що центральноєвропейські країни більше не знаходяться в центрі американської зовнішньої політики. У період, коли нова адміністрація Обами визначає свої зовнішньополітичні пріоритети, наш регіон став однією з частин світу, якою американці здебільшого припинили перейматися. Дійсно, іноді складається враження, що американська політика була настільки успішною, що багато політиків США тепер вирішили – справи в нашому регіоні врегульовано раз і назавжди і що вони можуть «поставити галочку» і перейти далі до нагальніших стратегічних питань. Наші відносини були такими тісними, що багато хто з обох сторін припускає, що трансатлантична орієнтація регіону, а також його стабільність і процвітання, триватиме вічно.

Ця думка передчасна. Не все так добре і в нашому регіоні, і в трансатлантичних відносинах. Центрально-Східна Європа знаходиться на політичному роздоріжжі, і сьогодні в регіоні дедалі більше панує відчуття стурбованості. Світова економічна криза впливає на наш регіон і, як і всюди, створює ризик, що наші суспільства зосередяться на внутрішній ситуації і менше перейматимуться зовнішнім світом. Водночас починають нависати грозові хмари на зовнішньополітичному горизонті. Як і ви, ми чекаємо на результати розслідування комісії ЄС щодо причин російсько-грузинської війни. Але політичний вплив цієї війни в регіоні вже є відчутним. Багато країн були глибоко стурбовані тим, що Північноатлантичний альянс залишався осторонь, коли Росія порушила основні принципи Гельсінської угоди, Паризької хартії і територіальної цілісності країни, яка була членом програми НАТО «Партнерство заради миру» і Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) – і все це заради відстоювання сфери впливу на своїх кордонах.

Незважаючи на зусилля і суттєвий внесок нових членів, сьогодні НАТО здається слабшим, ніж у період, коли ми вступили до нього. У багатьох наших країнах альянс сприймається як дедалі менш актуальний – і ми це відчуваємо. І хоча ми є повноправними членами, люди піддають сумніву, чи буде НАТО готовим і здатним прийти нам на допомогу у мажливих майбутніх кризах. Залежність Європи від російських енергоресурсів також викликає занепокоєння щодо єдності в альянсі. Зауваження президента Обами, що прозвучало на останньому саміті НАТО щодо необхідності в розробці надійних планів оборони для всіх країн-членів альянсу, було дуже доречним, але недостатнім, щоб розвіяти побоювання з приводу готовності альянсу до оборони. Наша здатність продовжувати підтримувати позитивне ставлення громадськості до нашої участі в місіях НАТО за кордоном також залежить від того, наскільки ми зможемо довести, що відповіддю на занепокоєння з приводу нашої власної безпеки є членство в НАТО і тісна співпраця зі Сполученими Штатами.

Ми повинні також визнати, що популярність та вплив Америки в багатьох із наших країн послабилися. Згідно з соціологічними опитуваннями, зокрема дослідженням під назвою «Трансатлантичні тенденції» Фонду Маршалла, наш регіон не уникнув хвилі критицизму та антиамериканізму, що охопила Європу в останні роки і призвела до послаблення симпатій і підтримки Сполучених Штатів в часи президентства Буша. Деякі лідери в регіоні заплатили політичну ціну за свою підтримку непопулярної війни в Іраку. У майбутньому вони можуть бути більш обережними і не йтимуть на політичний ризик, підтримуючи Сполучені Штати. Ми віримо, що прихід до влади нової адміністрації створив нові перспективи для зміни цієї тенденції, але потрібен буде час і багато роботи з обох сторін, щоб надолужити те, що ми втратили.

У багатьох аспектах ЄС став головним фактором та організацією в житті наших країн. Для багатьох людей сьогодні це здається більш актуальним і важливим, ніж зв’язок зі Сполученими Штатами. Якоюсь мірою це логічний результат інтеграції Центрально-Східної Європи в ЄС. Наші лідери і урядовці витрачають набагато більше часу на зустрічі в рамках ЄС, ніж на консультації з Вашингтоном, де їм нерідко не вдається привернути увагу чи зробити так, щоб наш голос почули. Глибша інтеграція регіону в ЄС – звісно, позитивне явище, і воно не обов’язково має призвести до гальмування трансатлантичних відносин. Поширеними були сподівання на те, що інтеграція Центрально-Східної Європи в ЄС навпаки посилить стратегічну співпрацю між Європою і Америкою.

Однак існує небезпека, що замість того, щоб відігравати роль проатлантичного голосу в ЄС, регіон може з часом послабити свою підтримку на користь більш глобального партнерства з Вашингтоном. У регіоні не звикли до того, щоб брати на себе глобальнішу роль. Деякі питання трансатлантичного порядку денного, як наприклад зміна клімату, не викликають серед громадськості Центрально-Східної Європи такого резонансу, як у Західній Європі.

На Центрально-Східну Європу також чекає зміна лідерів. Тепер залишається дедалі менше керівників, які прийшли до влади після революцій 1989 року і були свідками ключової ролі Вашингтону в забезпеченні нашої демократичної трансформації і вступу наших країн до НАТО і ЄС. З’являється нове покоління лідерів, які не пам’ятають цього і проводять більш «реалістичну» політику. Водночас колишня комуністична еліта, чиє прагнення до політичної і економічної влади мало суттєвий вплив під час криз у багатьох країнах ЦСЄ, поступово зникає з політичної арени. Нинішній політичний та економічний безлад і наслідки світової економічної кризи дають додаткові шанси силам, які пропагують націоналізм, екстремізм, популізм і антисемітизм, на всьому континенті, але й також в деяких наших країнах.

Це означає, що Сполучені Штати можуть втратити чимало своїх традиційних співрозмовників у регіоні. Нові еліти, які прийдуть на зміну, можуть не поділяти ідеалізму – або не мати такого самого ставлення до Сполучених Штатів – як покоління, під проводом якого відбулася демократична трансформація. Вони можуть бути більш прагматичними у своїй підтримці Сполучених Штатів, а також мати вужчий світогляд. У Вашингтоні також відбувається подібна трансформація, адже багато лідерів і особистостей, з якими ми працювали і на яких покладалися, теж залишають політику.

І потім існує проблема взаємин із Росією. Наші сподівання на те, що відносини з Росією покращаться і що Москва врешті змириться з нашою повною суверенністю та незалежністю після вступу до НАТО і ЄС, не справдилися. Натомість Росія знову стала ревізіоністською державою, яка втілює порядок денний 19-го століття за допомогою тактики і методів 21-го століття. На глобальному рівні Росія стала державою, яка з багатьох питань підтримує статус-кво. Але на регіональному рівні і стосовно наших країн вона дедалі частіше поводиться як ревізіоністська держава. Вона заперечує наші претензії на власний історичний досвід. Обстоює своє привілейоване право на визначення нашого вибору у сфері безпеки. Використовує відкриті і приховані засоби економічної війни – від енергетичної блокади і політично вмотивованих інвестицій до хабарництва і маніпулювання ЗМІ для того, щоб реалізувати свої інтереси і кинути виклик трансатлантичній орієнтації Центрально-Східної Європи.

Ми вітаємо «перезавантаження» в американсько-російських відносинах. Як країни, розташовані найближче до Росії, ми очевидно як ніхто маємо велику зацікавленість у розвитку демократії в Росії і кращих відносинах між Москвою і Заходом. Але в наших столицях панує занепокоєння. Ми хочемо переконатися, що надто вузьке розуміння західних інтересів не призведе до хибних поступок Росії. Сьогодні, наприклад, поширені побоювання, що Сполучені Штати та провідні європейські держави можуть прийняти план Медвєдєва «союзу держав» замість існуючої структури безпеки континенту, яка базується на цінностях. Небезпека в тому, що поступове залякування з боку Росії і нав’язування її впливу в регіоні може з часом призвести до фактичної нейтралізації регіону. У регіоні поширені дуже різні погляди, якщо йдеться про нову політику Москви. Але є одна спільна думка – що необхідне широке залучення Сполучених Штатів.

Багато хто в регіоні сподівається, що адміністрація Обами знову зробить атлантичні відносини моральним компасом для їхньої внутрішньої, а також зовнішньої політики. Повна відданість спільним ліберально-демократичним цінностям дуже важлива для наших країн. Ми знаємо з власного історичного досвіду, в чому полягає різниця між тим, коли Сполучені Штати обстоюють свої ліберально-демократичні цінності і коли вони цього не роблять. Наш регіон постраждав, коли Сполучені Штати піддалися «реалізму» в Ялті. І багато здобув, коли Сполучені Штати використали свою силу для боротьби за принципи. Це відіграло вирішальну роль в часи «холодної війни» і сприяло відкриттю дверей до НАТО. Якби «реалістичний» погляд узяв гору на початку 1990-х років, ми сьогодні не були б в НАТО, а ідея про єдину, вільну і мирну Європу була б недосяжною мрією.

Ми розуміємо, які великі завдання стоять перед вашою адміністрацією і американською зовнішньою політикою. Ми не маємо наміру розширити список ваших проблем. Ми радше хочемо допомогти, ставши сильними атлантичними союзниками в американсько-європейському партнерстві, яке є потужною силою для добробуту в усьому світі. Але ми не впевнені щодо того, де буде наш регіон за п’ять чи десять років, враховуючи непевність у внутрішній та зовнішній політиці, з якою ми маємо справу. Тепер нам потрібно робити правильні кроки для забезпечення того, щоб міцні взаємини між Сполученими Штатами і Центрально-Східною Європою, які мали місце останніх двадцять років, тривали.

Ми вважаємо, що саме час для того, щоб Сполучені Штати і Європа знову зробили свій внесок у трансатлантичні відносини. Ми також вважаємо, що настав час, коли Сполучені Штати і Центрально-Східна Європа мають знову об’єднатися навколо нового, з перспективами на майбутнє порядку денного. Після усвідомлення того, що було досягнуто за двадцять років з часів падіння «залізної завіси», прийшов час визначити новий порядок денний на наступні двадцять років для тісної трансатлантичної співпраці.

Тому ми пропонуємо наступні кроки:

По-перше, ми переконані, що Америці потрібна Європа і що Європі потрібні Сполучені Штати сьогодні так само, як і в минулому. Сполучені Штати повинні підтвердити свою готовність бути європейською силою і чітко дати зрозуміти, що вони планують продовжити повноцінну участь у справах континенту, навіть незважаючи на нагальні проблеми в Афганістані і Пакистані, загалом на Близькому Сході і в Азії. Зі свого боку, ми повинні більш масштабно працювати у своїх країнах і в Європі над тим, щоб переконати наших лідерів і народ у необхідності глобальнішого бачення і готовності взяти на себе більшу відповідальність у партнерстві зі Сполученими Штатами.

По-друге, нам потрібне відродження НАТО як найважливішої ланки у сфері безпеки між Сполученими Штатами і Європою. Це єдина вірогідна гарантія безпеки, яку ми маємо. НАТО повинно знову підтвердити свою основну функцію колективної оборони, навіть незважаючи на те, що ми переходимо до нових загроз 21-го століття. Ключовим фактором нашої спроможності брати участь в місіях НАТО за кордоном є віра в те, що ми знаходимося в безпеці у своїх країнах. Тому ми повинні залікувати деякі рани минулого, які самі собі завдали. Помилкою було те, що ми не почали належного планування оборони за статтею п’ятою для нових країн-членів після розширення НАТО. НАТО повинно зробити зобов’язання альянсу такими, що заслуговують на довіру, і забезпечити стратегічну впевненість для всіх членів. Це має передбачати заходи на випадок надзвичайних ситуацій, попереднє розміщення сил, спорядження та військові поставки для зміцнення нашого регіону на випадок кризи, як передбачено в Основоположному акті НАТО-Росія.

Ми також повинні переглянути роботу Ради НАТО-Росія і повернутися до практики, коли країни-члени НАТО вступають в діалог з Москвою зі скоординованою позицією. Що стосується Росії, наш досвід показує, що більш рішуча і принципова політика щодо Москви не лише посилить безпеку Заходу, а й врешті сприятиме тому, що Москва також проводитиме політику, орієнтовану на тіснішу співпрацю. До того ж, що безпечніше ми почуваємося всередині НАТО, то легше буде нашим країнам добитися участі Москви у вирішенні проблем, де є спільні інтереси. Саме такий двосторонній підхід нам потрібен, і він має відображатися в новій стратегічній концепції НАТО.

По-третє, найболючішим питанням може стати заплановане Америкою розташування комплексів протиракетної оборони. Із цього приводу також у регіоні панують різні точки зору, зокрема і серед наших народів, погляди яких розділилися. Незважаючи на військові переваги цього плану і на те, що врешті вирішить Вашингтон, це питання все одно стало – принаймні в деяких країнах – символом довіри до Америки і її зобов‘язань в регіоні. Те, як буде вирішено цю проблему, може мати суттєвий вплив на майбутню трансатлантичну орієнтацію країн регіону. Невелика кількість розташованих ракет не може створювати загрози для стратегічних можливостей Росії, і Кремль це знає. Ми повинні вирішити майбутнє програми як союзники і виходячи зі стратегічних плюсів і мінусів різних технічних і політичних конфігурацій. Альянс не повинен дозволити, щоб питання вирішувалося з огляду на необґрунтований опір Росії. Повна відмова від програми чи надто глибоке залучення Росії до неї без консультацій із Польщею чи Чеською Республікою може підірвати довіру до Сполучених Штатів в усьому регіоні.

По-четверте, ми знаємо, що самого тільки НАТО недостатньо. Ми потребуємо більше взаємин всередині Європи, а також кращих і більш стратегічних відносин між США та ЄС. Зовнішня політика наших країн дедалі більше проводиться через Європейський Союз – і ми це підтримуємо. Ми також хочемо, щоб проводилася спільна європейська зовнішня політика та політика оборони, що буде відкритою до тісної співпраці зі Сполученими Штатами. Ми обстоюємо такий курс у ЄС. Але необхідно, щоб Сполучені Штати переглянули своє ставлення до ЄС і набагато більше залучили його як стратегічного партнера. Ми повинні більше наблизити НАТО і ЄС і сприяти їхній роботі в тандемі. Необхідно виробити спільну стратегію НАТО і ЄС не лише щодо Росії, а й щодо ряду інших нових стратегічних викликів.

П’яте: енергетична безпека. Загроза перебоїв у поставках енергоресурсів може негативно позначитися на політичному суверенітеті наших країн і здатності в якості союзників брати участь в прийнятті колективних рішень в НАТО. Тому це також повинно бути трансатлантичним пріоритетом. Хоча більша частина відповідальності за енергетичну безпеку лежить на плечах ЄС, Сполучені Штати також мають відіграти свою роль. Якби не було американської підтримки, трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан ніколи б не побудували. Енергетична безпека повинна стати невід’ємною частиною американсько-європейської стратегічної співпраці. Центральноєвропейські країни повинні більше (та з більшою єдністю) лобіювати всередині Європи диверсифікацію енергоносіїв, транзитних шляхів і маршрутів поставок, а також суворий офіційний розгляд на рівні ЄС питання про зловживання Росією монопольним становищем і владою за рахунок можливостей, подібних до тих, що має картель. Але для цього матиме вирішальне значення американська політична підтримка. Так само Сполучені Штати можуть відіграти важливу роль подальшим посиленням своєї підтримки на користь проекту будівництва газопроводу «Набукко» – особливо використовуючи свої відносини у сфері безпеки з основною транзитною країною, Туреччиною – а також будівництва з‘єднувальних газопроводів у напрямку з півночі на південь у Центральній Європі та терміналів для транспортування скрапленого газу в нашому регіоні.

Шосте: ми не повинні нехтувати людським фактором. Наші наступні покоління мають також пізнавати одне одного. Ми повинні культивувати та захищати різні освітні, професійні та інші мережі і дружні зв’язки, які підтримують нашу дружбу і союз між нами. Візовий режим США залишається перешкодою в цьому плані. Це абсурд, що Польща і Румунія – дві, мабуть, найбільші і найбільш проамериканські країни в регіоні ЦСЄ, які роблять суттєвий внесок в операції в Іраку та Афганістані – ще не були залучені до програми безвізового режиму. Абсолютно незрозуміло, чому такий критик, як французький активіст-антиглобаліст Жозе Бове не потребує візи для в’їзду до Сполучених Штатів, а колишній активіст «Солідарності» і лауреат Нобелівської премії Лех Валенса – потребує. Це питання буде вирішено лише, коли президент Сполучених Штатів зробить його своїм політичним пріоритетом.

Кроки, які ми разом здійснювали з 1989 року, не можуть бути другорядними у світовій історії. Спільні успіхи – це справжній фундамент для трансатлантичного ренесансу, якого ми сьогодні потребуємо. Тому ми вважаємо, що маємо також розглянути питання про створення Товариства Спадщини (Legacy Fellowship) для молодих лідерів. Минуло двадцять років з часів революцій 1989 року. Це – ціле покоління. Потрібно, щоб нове покоління відновило трансатлантичне партнерство. Необхідно започаткувати нову програму для пошуку тих молодих лідерів по обидва боки Атлантичного океану, які можуть відкрити нову сторінку в проекті, формуванням якого ми займалися протягом останніх двадцяти років у Центральній та Східній Європі.

Таким чином, прихід до влади нової адміністрації в Сполучених Штатах дав нашим країнам великі надії на трансатлантичне відродження. Це шанс, який ми не можемо проґавити. Ми, автори цього листа, знаємо з власного досвіду, якими важливими були відносини зі Сполученими Штатами. У 1990-х роках велику роль у приведенні Європи до ладу відігравало приведення до ладу Центральної та Східної Європи. Участь Сполучених Штатів була вирішальною для формування миру і стабільності від Балтійського до Чорного моря. Сьогодні нашою метою повинно бути збереження Центрально-Східної Європи як стабільної, активної, проатлантичної частини нашої великої спільноти.

Це ключ до нашого успіху у відродженні в альянсі, заради якого сама адміністрація Обами зобов’язалась працювати і яке ми підтримуємо. Це вимагатиме від обох сторін нового заангажування і внесків у ці взаємини. Але якщо ми все зробимо правильно, дивіденди у перспективі можуть бути дуже реальними. Роблячи сьогодні правильні кроки, ми можемо закласти новий і міцний фундамент відносин на майбутнє.

Автори листа:

Валдас Адамкус – колишній президент Литовської Республіки.

Мартін Бутора – колишній посол Словацької Республіки у Сполучених Штатах.

Еміль Костантінеску – колишній президент Республіки Румунія.

Павол Демес – колишній міністр міжнародних відносин і радник президента Словацької Республіки.

Любош Добровський – колишній міністр оборони Чеської Республіки, колишній посол в Росії.

Матяш Ерши – колишній державний секретар угорського міністерства закордонних справ.

Іштван Ґ’ярматі – посол, президент Міжнародного центру демократичних трансформацій в Будапешті.

Вацлав Гавел – колишній президент Чеської Республіки.

Растіслав Качер – колишній посол Словацької Республіки в Сполучених Штатах.

Сандра Калніете – колишній міністр закордонних справ Латвії.

Карел Шварценберг – колишній міністр закордонних справ Чеської Республіки.

Міхал Ковач – колишній президент Словацької Республіки.

Іван Крастев – глава Центру ліберальних стратегій у Софії (Болгарія).

Алєксандр Кваснєвський – колишній президент Республіки Польща.

Март Лаар – колишній прем’єр-міністр Естонії.

Кадрі Ліїк – директор Міжнародного центру оборонних досліджень у Таллінні (Естонія).

Янош Мартоні – колишній міністр закордонних справ Угорщини.

Януш Онишкєвіч – колишній віце-президент Європейського парламенту, колишній міністр оборони Польщі.

Адам Ротфельд – колишній міністр закордонних справ Польщі.

Алєксандр Вондра – колишній міністр закордонних справ і віце-прем’єр-міністр Чеської Республіки.

Вайра Віке-Фрейберг – колишній президент Республіки Латвія.

Лех Валенса - колишній президент Республіки Польща.



Оригiнал статтi: http://wyborcza.pl/1,75248,6825987,An_Open_Letter_to_the_Obama_Administration_from_Central.html

Посилання на inoZMI: http://inozmi.glavred.info/articles/1648.html