08/06/2009 | DADDY

На мою оселю в чергове протекли сусіди. За останні роки це трапляється з регулярністю заяв Газпрому про неспроможність України розрахуватися за газ. Звернення до суду безперспективне адже сусідів багато, бо комуналка і невідомо хто саме з них відповідає за водовідведення. ЖЕК традиційно відморожується, але я не про комунальні послуги і не про об‘єднання власників квартир (які там власники і об‘єднання, якщо тільки в моєму під‘їзді 3 комуналки по надцять людей в кожній?!).
Я про «владу рад». З комісією до моєї квартири прийшов знайомий районний депутат. Я його знаю ще з часів ПомРев – разом отримували якось американські валянки . Я його питаю: а чим ви там в районній раді займаєтесь, ну, типу, коли до мене з комісією щодо чергового підтоплення не приходите? Чесно кажучи, - відповів народний обранець – дерибаном на законних підставах. Тільки все залежить від наявності-відсутності честі і совісті. Якщо честь є, то намагаєшся хоч частинку бюджету «відірвати» для шкіл чи бібліотек, або намагаєшся не допустити відбирання майна-приміщень у тих самих бібліотек чи у митців. Якщо совість втрачена остаточно і сприймаєш своє знаходження в раді, як інструмент для «покращення життя вже сьогодні», то дерибаниш бюджет під свої програми, під близькі підприємства. Землевідведення та комунальну нерухомість намагаєшся затягти під себе, ну, і так далі аж поки не вилітаєш з ради. Після того намагаєшся все відтяте у держави зберегти під своєю дупою. Тобто процес корисний, цікавий, жвавий, але інколи небезпечний – ось чув, нещодавно згорів ресторан в вашому мікрорайоні? – Так це, кажуть, було тільки попередження.
Ну, і нащо ви нам потрібні? – А хто ж буде цим займатися всім: школами, спортклубами, бібліотеками, ЖЕКами, благоустроєм і малими підприємцями?
І пішов собі з моєї напівзатопленої оселі мій колишній побратим, а нині мій народний обранець. Чи то бібліотеки захищати, чи то ділянки під МАФи розподіляти.
Він пішов, а я залишився і задумався: що ж воно таке наше місцеве самоврядування і що це таке наші ради: від районної у м. Києві до Верховної.
За великим рахунком, існуюча в Україні «влада рад» дісталася нам у спадок від сов‘єтів і практично ані трішечки не змінилась за 18 років незалежності. При сов‘єтах вибори до рад використовувались для прикрашання потворного обличчя кривавого режиму, мовляв, у нас регулярно проходять вибори кращих з найкращих у представницькі органи влади і таким чином народ бере участь в управлінні державою. А самі вибори відбуваються по всій країні, у святковій обстановці і в них зазвичай беруть участь більше 90% виборців, навіть зеки і душевнохворі. Чи варто згадати, що списки кандидатів у одномандатні виборчі округи формувала КПРС.
Після урочистого набуття повноважень народних обранців передові пролетарі, колгоспники та недорізана комуняками і тричі перевірена КДБ інтелігенція спокійно розходились по своїх робочих місцях, збираючись до владного корита лише перед святами для отримання продуктової пайки, перед Новим роком для отримання пайки промтоварної та напередодні сезону відпусток аби безкоштовно оздоровитися у всесоюзних здравницях. Решту часу країною керувала КПРС та призначені нею керівники виконкомів.
Повернемось у сьогодення. Списки майбутніх обранців долі так само затверджуються за закритими партійними дверима, тільки КПРС тепер розпорошилась на 100 з чимось маленьких кавалків. Хто ці люди і чим вони будуть займатися в раді виборці дізнаються лише по факту крадіжки та по розміру вкраденого: вкрали місця під торгівлю? Спортивний майданчик? Бібліотеку? Мистецьку майстерню? Столітні дерева? – це «народний обранець» міського чи районного масштабу. Ліс, тисячі га землі, комбінат, галузь, мільярд з бюджету – це рівень Верховної (з)Ради. Дехто твердить, що «державні адміністратори» всіх рівнів не кращі і в такий галузі народного господарства як дерибан дуже результативно співпрацюють з «народними обранцями». Нещодавні події в Голованевську це підтверджують і для повноти картини додають в потужну когорту «служників народу» ще й «народних» правоохоронців та «народних» прокурорів.
Напередодні чергової виборчої кампанії «всіх і вся» напрошується питання: а хто ж майбутніх кандидатів запропонує поміняти це все до дідька прогниле утворення на прозоре і прагматичне державне управління. Пропозицій поки що не чутно, хоча варіантів може бути маса: наприклад, від модифікованого і осучасненого полкового устрою часів Гетьманщини для загальнодержавного рівня і місцевого самоврядування до повернення модифікованого Магдебурзького права для великих міст, коли владою будуть не міфічні і корумповані ради, а представники соціальних груп (цехів). Як мінімум це дасть можливість суттєво оптимізувати чисельність тих, хто здійснює владні повноваження в країні, оптимізувати витрати на утримання влади та процес прийняття рішень, а також зробити більш прозорими витрати бюджетів всіх рівнів.
Персоніфікація влади, як на державному, так і на місцевому рівнях НМХР наблизить процес виборів до вибору програм кандидатів, а не їх особистостей. На відміну від сьогоднішнього вибору символіки, під якою майбутній «народний обранець» буде дерибанити ще нерозподілене і виконувати вказівки партійного штабу.
Те, що ми чуємо сьогодні програмного від майбутніх учасників перегонів є таким самим спотвореним, як і система державної влади в країні.
Зупинюсь лише на понятті соціальної справедливості, за яку дехто пропонує боротися, а дехто просто її обіцяє у вигляді роздачі надрукованих грошей. Насправді таке бачення соціальної справедливості є неприхованим розповсюдженням шкідливого вірусу соціального паразитування. Європейська практика трактує соціальну справедливість абсолютно інакше: рівність стартових можливостей, а не гарантована рівність майбутнього результату. Таким чином націю привчають стояти з простягнутою рукою в очікуванні пільг, дотацій та штучного підвищення мінімального прожиткового рівня замість стимулювати ділову і виробничу активність, замість робити престижним і навіть, не побоюся цього слова, модним, популярним успішного фермера, дрібного підприємця, ініціативного студента. Стимулюється виїзд з країни всього активного населення, яке знаходить в собі сили поміняти не Батьківщину – поміняти державу, яка тебе не любить просто за фактом твого існування, на державу, яка ставиться до тебе прохолодно і прагматично: Працюєш? Платиш податки? Соціалізуєшся у новому суспільстві? – Welcome! Не працюєш? Ухиляєшся від податків? Ведеш себе асоціально? – Ареведерчі, Рома (с).
НМХР, потрібна не конституційна реформа і не адміністративна реформа - перш за все потрібне нове бачення Української Соборної Самостійної Держави, яке чітко визначить державну ідеологію, державні цілі, механізм взаємодії український народ – державне управління. Тоді обирати можна буде не солодощі, а відповідність програми цілям існування УССД.
DIXI