08/13/2009 | Мирослав Маринович

„Ми чекаємо кроків з боку Росії – як загін, який чекає команди кинутися в бій”; „Для вирішення проблем канонічної Православної Церкви в Україні необхідне рішуче втручання Росії в цю ситуацію” – ці цитати з виступу архиєпископа Львівського і Галицького УПЦ Августина на Всесвітньому російському народному соборі 4 квітня 2006 року в Москві представники архиєпископа намагалися колись спростувати. Сьогодні згадані цитати виглядають цілком вірогідними: нещодавний візит Патріарха Кіріла до України засвідчив, що заклики владики Августина було в Москві почуто.

Увесь перебіг візиту Патріарха ще раз переконує в тому, що російське православ’я є простим продовженням російської державної політики. Майже півтора десятиліття Росія терпляче вичікувала, коли рум’яне українське яблуко само впаде у дбайливо підставлений московський кошик. Нарешті Путіну терпець увірвався, і він активно взявся „потрусити” українську яблуню. Проте газового „трясуна” виявилося замало, і ось за діло взявся не менш амбітний і динамічний Патріарх Кіріл.

Останньому справді було про що доповідати своєму президентові Мєдвєдєву. Приїзд Патріарха мав гальванізуючий вплив на проросійську частину УПЦ: загін дочекався бажаної команди. Місцеві ідеологи „єдності трьох братніх народів” отримали належні знакові сигнали й підтвердження базових концептуальних установок, як-от: „единая цивилизация древней Киевской Руси”, „единство духовного пространства Святой Руси”, „Киев – это южная столица русского Православия”, „наше Отечество” тощо. Навіть те, що завжди було слабинкою донедавнього митрополита Кіріла, а саме: його суто світська, далека від церковної лексики мова в Україні серед його прихильників мала озонний ефект. Думки звучали чітко і зрозуміло – таке враження справляла колись жива мова Михаїла Горбачова, що прийшла на зміну немічному шемранню кремлівських старців. До того ж Патріарх говорив рубано й по-командному, від чого у служивих спрацьовував одвічний виконавський рефлекс: нарешті прийшла „тверда рука”.

У принципі, я й сьогодні вважаю цей візит нормальним явищем у демократичному суспільстві: українські православні, що належать до юрисдикції Московського патріархату, мали право запросити й прийняти свого духовного авторитета. Інша річ, якого характеру набув цей візит, задекларований як пастирський. Бо поводився Патріарх Кіріл в Україні далеко не по-паломницьки, а справді як господар. Важко уявити собі, щоб, скажімо, митрополит Київський Володимир, приїхавши до Москви, дозволив собі публічно переривати й поправляти Президента Путіна/Мєдвєдєва, як це сталося у Києві з Кірілом: „Эта Церковь, господин Президент, существует. Есть Помесная Церковь в Украине!”. Такої ароґантності не дозволяли собі ні Папа Іван-Павло ІІ, ні Патріарх Константинополя Варфоломій І.

Утім особливості поведінки Патріарха на українській землі українська преса обговорила достатньо добре. Мене ж більше цікавить те, що саме звучало з уст московського гостя. Несподіванок тут майже не сталося: ціла низка висловлювань Патріарха Кіріла, якщо викинути слова типу „молимся”, уже з’являлися у виступах Путіна/Мєдвєдєва. Досить послатися лише на дві цитати – з виступу біля пам’ятника жертвам Голодомору: „Мы молимся, ...чтобы никогда такого рода события в нашей истории не полагались в качестве некой преграды для братского общения, чтобы никогда из этих трагических обстоятельств нашей истории не проистекала братоненависническая историософия”, а також з виступу на „Інтері”: „Я глубоко убежден в том, что в Украине не нужно экспериментировать с именами, которые разделяют сегодня саму страну”. Що ж, залишилось лише поширити на територію України повноваження думської Комісії з протидії фальсифікації історії...

Але хоч несподіванки і не сталося, питання залишаються. Чому один із єрархів Церкви Христової репродукує світську логіку можновладців? Адже шлях до братерського спілкування лежить не через згоду українців розділити лукаву путінську версію історії, а через взаємне – і російське, і українське – покаяння за участь кожного народу у торжестві комуністичного Антихриста. Ось про що належало говорити християнському пастиреві, якщо він справді дбає про глибинний мир і порозуміння між народами.

Я легко можу уявити, скільки добра для російського народу Патріарх Кіріл зробив би, якби прилюдно повторив російським ґлорифікаторам Сталіна ті самі слова, що їх сказав в Україні: „Если мы создаем ложные исторические концепции, мы диавольскую ложь – а диавол отец лжи (см. Ин. 8:44) – закладываем в основу бытия народа. Такие эксперименты не проходят – они всегда рушатся, но крушение этих экспериментов влечет за собой человеческие жертвы в прямом и переносном смысле”. Скількох потрясінь, які ще, боюсь, доведеться пережити росіянам через таку немудру політику, можна було б завдяки мужньому слову Церкви уникнути! Але ні, такого своїм можновладцям Патріарх Кіріл не скаже.

Мало того, задля обслуговування державної доктрини путінської Росії її церковний предстоятель намагається навіть дещо відбілити сталінізм! Вслухаймось у його мову: „Мы должны все-таки делать различие между режимом репрессивным и режимом человеконенависническим. Для меня нацизм – это режим человеконенависнический. Сталинизм – это репрессивный режим и в какой-то степени режим преступный, потому что в результате действий этого режима погибали невинные люди”. Отже, Аушвіц чи Майданек – це символи людиноненависництва, а цілий архіпелаг ҐУЛАҐ чи, скажімо, Катинь – це лише якоюсь мірою злочин? Ось до якого смислового, а надто богословського парадоксу може призвести словесна еквілібристика Патріарха, який забув, що душогубцем споконвіку був і залишається той же згаданий ним диявол (пор. Йо. 8:44)!

Отож, що вражає у висловлюваннях Патріарха, так це цілковита придатність озвучених ним формул для того, щоб повернути їх супроти самого автора та очолюваного ним Московського патріархату. Скажімо, чому би Патріархові не повторити свої слова „Подходя к храму, никто не должен спрашивать себя: здесь мои враги или мои друзья? здесь мои сторонники или политические противники?”, для прикладу, в Одесі, де під пильним оком владики Агафангела та його „брат(чи)ків” жодна „розкольницька” чи „уніатська” душа не має шансу потрапити до “канонічного” храму?

Або взяти інше патріарше роз’яснення: „В этом... есть ясная православная экклезиология: Патриарх – это отец для всех. Вне зависимости от того, какого цвета паспорт в кармане, вне зависимости от того, в каком государстве мы живем...”. Що ж, так мало би бути. І саме тому частина українських православних не вбачає порушення православної еклезіології в тому, що висловлює готовність визнати „батьком для всіх” Патріарха Константинополя, главу Церкви-матері для Церкви Києва. То чому тоді стільки шуму з північної столиці? Чи ж бо турецький паспорт для українця має бути чужіший, ніж паспорт російський?

А якою важливою обмовкою завершується ось така фраза: „Наше единство – единство духовного пространства Святой Руси, исторической Руси, – это огромной силы цивилизационный проект, и он не предназначен для того, чтобы быть ведомым. Он предназначен для того, чтобы генерировать идеи, и это сейчас происходит; он предназначен для того, чтобы бросать мировоззренческие вызовы, на которые другим потребуется ответить”. Як це по-російськи: не самим пережити метаною, а кидати світові такі виклики, відповідати на які змушені будуть інші! Проте це проект не стільки Володимира Святого чи Ярослава Мудрого, скільки Владіміра Путіна. Нема сумніву, що Київська Русь була справді дивовижним цивілізаційним проектом, бо ж навіть серед можновладців-князів знайшлися Борис і Гліб, які своїм страстотерпством явили всьому суспільству взірець Христової жертовності й ісаївського благочестя. Але як суперечить логіка цього страстотерпства отому типовому московському „бросать мировоззренческие вызовы, на которые другим потребуется ответить”!

Не уникнув Патріарх Кіріл і типової російської (зокрема, путінської) манери консолідувати „східнослов’янську цивілізацію” шляхом протиставлення її Заходу. Проте саме цю методу – об’єднувати одних християн супроти інших або ж об’єднувати їх усіх супроти „мусульманської загрози” чи „бездуховності невіруючих” – і критикує сьогодні християнська спільнота як методологічно хибну. Отож православним (як і всім іншим християнам) треба об’єднуватися не так проти спільного ворога, як довкола спільного Бога.

Я був би щасливий, якби і в Україні, і в усіх землях, де поширилася церковна традиція золотоверхого Києва, люди серцем відгукнулися на слова Московського Патріарха: „И народ, вне зависимости от своих политических предпочтений, симпатий или антипатий, будет питаться от единого духовного источника – от Православной Церкви, основа которой была положена святым равноапостольным князем Владимиром”. Але чи усвідомлює сам Патріарх, про що він говорить? Чи пам’ятає він, що Церква св. Володимира була дорозкольною, тобто, перебуваючи під юрисдикцією Константинополя та плекаючи візантійський обряд, вона водночас перебувала у євхаристійній єдності з латинським Заходом і Римським Апостольським Престолом? Чи знає він, що в літописах любого патріаршому серцю Києва збережена безцінна для нас згадка про ставлення тодішніх киян до “грецької та римської віри”: „І ту, і ту віру Бог дав”? І що саме повернутися до духовного джерела святоволодимирової Церкви (однаково православної і католицької в богословському, а не конфесійному розумінні цих слів), позбувшись привнесеної Москвою гордині Третього Риму, якраз і прагнуть сьогодні українські Церкви!

Отож ціла низка висловлювань Патріарха не викликає заперечень стосовно справедливості сказаного. Я готовий хоч зараз підписатися під, скажімо, такими думками: „А что происходит в обществах, когда исчезает закон любви, когда начинается борьба за свои частные интересы – политические, экономические, национальные, классовые или социальные, когда эти интересы и ценности становятся самыми главными” або ж „Какая же тогда может быть проповедь любви, где же Христос, если ради частных интересов, так или иначе понимаемых целей и задач мирского устроения разрушается основа человеческого бытия, разрушается и попирается человеческой злобой любовь? Это извращение христианского послания, это отказ от Евангелия...”. Дуже сильні і правильні слова, і як важливо було б їх сказати не в Києві, а в Москві, прогулюючись із тим самим президентом Мєдвєдєвим десь напередодні чергової спецоперації з “прінуждєнія к міру”!

Я залишаю історикам відреагувати на явні ляпи Патріарха, які виявляють проблеми з його знанням історії. Проте на одне питання Патріарха мені все ж хотілося б відповісти. Патріарх питає: „Вот такой удивительно наивный аргумент: в суверенном государстве должна быть независимая Церковь. Откуда это?”. Та ж хоча б від Андрія Боголюбського, Ваша Святосте, якому настільки “нелюбим був Київ”, що він домагався створення окремої митрополії для своїх володінь з осідком у Владимирі-над-Клязьмою, чи від московського великого князя Василія ІІ, який остаточно розірвав „единство духовного пространства Святой Руси” і домігся автокефалії Московської Церкви, пориваючи з Київською митрополією та Константинопольською Церквою-матір’ю. Читайте матеріали урочистого святкування „500-летия автокефалии Русской Православной Церкви”, що мало місце 1948 року в Москві, і все стане зрозуміло. Ой, надто ризиковано для предстоятеля патріаршого престолу, утвореного поза структурами давньої Пентархії за досить сумнівних обставин та ще й не санкціонованого жодним Вселенським Собором, повчати українців у цьому питанні!

І нарешті, остання з вибраних мною цитат, а саме: „Наше единство не политическое, не имперское – наше единство во Христе”. Що ж, такого насильства над правдою не дозволено навіть патріархові – точніше, передусім патріархові. Мені не залишається нічого іншого, як прочитати ці слова у зіставленні з Христовим: „По їхніх плодах ви пізнаєте їх” (Мт 7:16) і зі слушними словами самого Патріарха: „За лицемерие Бог наказывает”.

Отож я приєднуюсь до тих, хто вже зробив висновок: візит московського архиєрея важливий уже тим, що довів – чуда не станеться. Росія перебуває на пікові своїх надій про відродження своєї імперської могутності і, як раніше, в умах російської верхівки діє переконаність, що саме „православием будет прирастать земля русская”. Треба буде пережити ще й цю фазу.

Для мене цілком природно, що влада Росії має інший погляд на історію, ніж його мають українці. І доки це погляд „іншого”, він цілком легітимний. Але як тільки цей погляд нав’язується своєму та іншим народам як єдиноправильний, він втрачає свою легітимність і стає ознакою тоталітаризму й шовінізму. Як не дивно, формулу бажаного українсько-російського порозуміння озвучив сам Патріарх: „Невозможно требовать и достигать единства, настаивая на победе своего частного мнения. Так не бывает... Он [конфликт] будет исчерпан тогда, когда обе точки зрения будут приняты во внимание, когда вырастет чувство доверия...”. Яка чудова програма для Росії загалом і для Московського патріархату зокрема! Виявляється, що конфлікт щодо православного розколу в Україні легко вичерпати, коли не наполягати на перемозі лише московської позиції щодо „розкольників, які перебувають поза огорожею Церкви”, а взяти до уваги й точку зору українських Церков і спільно з ними нарощувати почуття довіри. Оце і була б справді християнська програма подолання розколу. Воістину, „нужно отдать свое сердце и свой ум Господу” – і ці патріарші слова та Святішому Синодові РПЦ в вухо!

Я також приєднуюсь до тих, хто вважає, що активізація промосковського сегменту в УПЦ врешті-решт призведе до активізації сегменту прокиївського в цій Церкві. І тут мені пригадується бунінський переклад слів Мефістофеля: „Я – часть той силы, что вечно хочет зла, но вечно совершает благо”. Презирство до всього „нєзалєжніцкого”, агресивна постава щодо паростків суто української історіографії, одвічне прагнення Церкви Москви тримати Церкву Києва у своїй тіні – все це виразні ознаки зла, що активізувалося сьогодні з боку північного сусіди. Що ж, на жаль, багатьом “малоросам”, які частенько „стояли і мовчали, та мовчки чухали лоби”, іноді й справді бракувало добрячого стусана, щоб нарешті втямити своє єство. Здається, станеться так і цього разу.

Мирослав МАРИНОВИЧ - віце-ректор Українського Католицького Університету, президент Інституту релігії та суспільства УКУ