08/16/2009 | Сергій Проскурня

З відомим українським режисером, продюсером, радником міністра культури та туризму Сергієм Владиславовичем Проскурнею я спілкувався у затишному кафе на Дерибасівській вулиці, неподалік від чудового будинку Одеського національного академічного театру опери та балету. Побудований в 1887 році, цей театр нещодавно був включений журналом "Форбс" в список найдивовижніших пам’яток Європи.
Останнім часом, після призначення Сергія Проскурні директором одеського оперного, в місті палають пристрасті. Вісімдесятиденне перебування на чолі театру відзначилося не тільки тріумфальною прем’єрою вистави "Кармен". Жорсткий конфлікт нового директора з певною частиною театрального колективу закінчився зняттям Сергія Владиславовича з посади.

- Скажіть, пане Сергію, на вашу думку, якщо б у театру не було такого чудового приміщення, скільки глядачів відвідувало б спектаклі?
- Вважаю, це була б катастрофа.

- Але ж інші одеські театри живуть! Ось, наприклад, театр музичної комедії: спектаклі, прем’єри, гастролі цікавих колективів…
- В аспекті роботи з глядачем, оперний та музкомедія – це як небо та земля. Олена Редько (керівник театру музичної комедії) працює дуже фахово та ефективно. Сьогодні її театр має кілька цільових груп глядачів, і відносно кожної вона проводить правильну цілеспрямовану репертуарну політику. Вона знає, чого чекає глядач, знає, коли треба запросити потрібних спеціалістів з інших міст, а колектив розуміє свої сили і не боїться творчої конкуренції.

- Одеській оперний гастролює?
- Ні. Працівники театру не можуть пригадати, коли останнього разу були на гастролях по Україні. Крім того, після закінчення реставрації будинку театру в цьому чудовому приміщенні не так часто виступали відомі українські та іноземні оперні та балетні виконавці. Уявить цей парадокс: один з найкращих театральних майданчиків у світі, де вважали за честь виступати Енріко Карузо і Федір Шаляпін, Айседора Дункан і Анна Павлова, сьогодні фактично виключений зі світового та національного культурного життя. Театральний колектив фактично заганяє себе до своєрідної "резервації", не виїжджає за межи Одеси і не дає одеситам можливості дізнатися про сучасний стан світового класичного мистецтва. Чому? Тому що це одразу поставить питання про справжній художній рівень театру.

- Що спричинило конфлікт з колективом театру? Невже ваша українська мова та вишиванка?
- Почнемо з того, що конфлікту з колективом театру як такого немає. Більша частина підтримувала і підтримує мої кроки, інші, включаючи керівну адміністративну ланку – категорично проти. Звісно, коріння проблеми – виключно у фінансовій сфері. Очоливши театр, я одразу запросив фахівців, які вибірково проаналізували стан речей. За тиждень я мав інформацію про те, що відбувається і що треба зробити у першу чергу. Наприклад, зробити автоматизовану електронну систему продажу квитків, яка виключає можливість будь-яких зловживань. Це рішення стало одним з детонаторів конфлікту.

- Недоброзичливці кажуть, що Ви, наприклад, ввели такий собі віковий ценз для виконавців – 40 років…
- Я здивований, наскільки вміло перекручуються мої слова та дії. Про віковий ценз не може бути мови навіть тому, що більшість зірок світової сцени старші за 40 років. Але я є прихильником постійного притоку молодих кадрів до театру. Це – необхідна умова його оновлення, нормального, живого існування, як це відбувається в усіх театрах світу. Такий підхід є несумісним з радянською ієрархією "заслужений – народний", він примушує виконавців постійно працювати і не дає можливості почивати на лаврах. Зрозуміло, що це викликало протидію тих, хто відчув загрозу власним позиціям. В свою чергу, виконавці середнього віку та молоді актори зустріли мої новації з повним розумінням.

- До речі, ще одним з закидів до вас було звинувачення у намірах реорганізації театру як державної бюджетної установи на підприємство, з натяками на подальшу комерціалізацію та приватизацію. Це так?
- Я не розумію, звідки взагалі могли виникнути такі підозри. Схоже, що ті люди, які ініціювали та організували на найвищому державному рівні моє усунення з посади, здатні мислити виключно рейдерськими категоріями і не можуть повірити в наявність більш високих мотивів, таких, як творчі плани та мистецькі амбіції. Тому я дуже хочу повірити, що за рішенням про моє усунення стоять виключно творчі міркування, а не, припустимо, наміри захоплення театру з боку певних впливових осіб.
Одразу зауважу: організаційне реформування театрів, перетворення їх на стовідсотково державні підприємства – це загальнодержавна політика, яку ініціювала Верховна Рада та зараз втілює у життя міністерство культури та туризму. Я є палким прихильником такого підходу. Перетворення театрів на підприємства – це надання театрам максимальної автономії в усіх внутрішніх питаннях, без якої нормальне творче життя є неможливим.
Наочний приклад. Театру для подальшого розвитку вкрай необхідно збільшити штат, в першу чергу – кількість оркестрантів. Дивиться: сьогодні в оркестрі одеського оперного – 47 музикантів. В оркестрі Національної опери України – майже 160 (!), що дозволяє гастролювати та освоювати новий репертуар одночасно. Саме ДЕРЖАВНЕ підприємство має можливість гнучкої регуляції власних доходів та видатків і максимального творчого навантаження усіх членів колективу.

- Кількоразово збільшити штат, не маючи гарантованого бюджетного фінансування? Не побоюєтесь Ви взяти на себе таку відповідальність?
- Ні. Тому що я, як директор театру, маю чітке бачення, на рівні проектів, бізнес-планів та програм, яким чином організувати роботу для того, щоб таке збільшення надало колективу найбільшу користь.
Власне, саме такий підхід до організації творчого процесу існує зараз у всьому світі і має бути втілений в Україні. Але для цього потрібно, щоб до керівництва театрами прийшли люди, які спроможні мислити та діяти в сучасній системі координат. Світові принципи діяльності театрів цілком несумісні із радянською системою, а тому перегляд підходів до керування театрами, можливо – через кадрові зміни, є нагально необхідним. Альтернативою цьому є подальший занепад українського мистецтва. Його потрібно буде зберігати як музейний експонат та боронити від будь-якої творчої конкуренції. Поточний стан речей в одеському оперному – це яскравий приклад такої ситуації.

- Для реалізації ваших планів потрібен, як то кажуть, "платоспроможний попит". Зараз скрізь можна почути слово "криза". Мовляв, настали важкі часи, люди опинилися на межі виживання, їм не до розваг… Ось кінотеатри, наприклад, істотно зменшили ціни на квитки. Чи не вдарить криза по вашим намірам?
- Це може виглядати дивним, але у галузі високого мистецтва я спостерігаю цілком протилежну картину. Провідні українські театри збільшують ціни на квитки, і при тому їх вистави незмінно проходять з аншлагами. Попит на справжнє високе мистецтво в часи кризи не тільки зберігся, але й подалі збільшується.
Я розмірковував, в чому тут справа. Схоже, що в кризові часи люди змінюють свої погляди і починають більше цінувати справжні речі та цінності. В скрутні часи люди більше тягнуться до віковічного. І навіть такі сумні явища, як нещодавня крадіжка полотна Караваджо – це , великою мірою, перекручений наслідок такого бажання.

- Тобто Ви вважаєте, що високе мистецтво в Україні може фінансувати себе власноруч?
- Цього року окремою стрічкою бюджету передбачено фінансування Одеської опери у розмірі 43 мільйони гривень. Усі ці гроші підуть на заробітну платню та сплату комунальних послуг. І я вважаю ненормальним задовольнятися цим!
Я не кажу, що сучасний класичний театр – це прибутковий бізнес. Справжній живий театр повинен постійно вкладати досить великі гроші у створення нових вистав. Так, на нову прем’єру "Аїди" я маю намір витратити півтора мільйона доларів. За умови створення довкола театру системи доповнюючого фінансування, театр може сміливо вирішувати найскладніші творчі завдання.

- Добре, припустимо, що усі театри перетворено на підприємства, вони живуть повноцінним життям, заробляють гроші, сплачують податки. Якою, в такому випадку, буде функція міністерства культури?
- Як і міністр Василь Вовкун, я є прихильником мінімізації впливу держави на театральну галузь. Держава взагалі не повинна втручатися у творчу діяльність. Нагляд за театрами мають здійснювати не чиновники, а суспільство, наприклад, через громадські наглядові ради. Тому наступним кроком має стати реорганізація самого міністерства, якому будуть надані координаційні та диспетчерські функції. А головним його завданням залишиться реалізація державної політики в культурній галузі.

- Якими методами така реалізація може бути здійснена?
- Скажімо, через систему державних замовлень. Наведу приклад. Свого часу в театрах Нью-Йорку опери американських композиторів були дуже непопулярні і не збирали таких залів, як опери Верді, Чайковського або Пучіні. Незважаючи на це, збиткові вистави американських авторів ставили, бо це була цілеспрямована політика "підтримки вітчизняного виробника". І ця політика надала свої позитивні плоди.
Ще один приклад – діяльність Андре Мальро, міністра культури в уряді Шарля де Голля. Його політика подарувала світу яскравий підйом французької національної культури. Скажімо, в галузі кіно цей підйом був настільки потужним, що Голівуду потрібно було кілька десятків років, щоб створити роботи, які змогли на рівних конкурувати з французькими шедеврами.

- Наприкінці розмови з творчою людиною традиційно питають про творчі плани. Не буду оригінальним. Припустимо, що все йде добре і відбувається саме так, як Ви собі запланували. Скажіть, будь ласка, яким ви бачите одеський оперний, припустимо, через два роки?
- Ну, по-перше, я бачу регулярний авіарейс "Лондон-Одеса", який привозить меломанів та шанувальників балету на одеські вистави кожний уік-енд. Я бачу театр, який не має проблем з пошуком фінансування, а тому здатний повністю реалізувати усі творчі задуми. Я бачу зірок світового рівня, які із задоволенням гастролюють в Одесі та беруть участь у створенні нових вистав разом з одеськими зірками. Я бачу в залі тонких шанувальників музики, які слухають опери з партитурами в руках.
До речі, останнє я вже побачив. На прем’єрі "Кармен" в залі можна було зустріти слухачів та студентів музичної академії, які прийшли на виставу з нотами.
І головне: я бачу потужний бренд світового рівня під назвою "Українське мистецтво". Цей великий бренд складається з багатьох маленьких брендів – театрів, виконавців, режисерів, хореографів, художників, кожен з яких має можливість вільного творчого розвитку в сприятливому середовищі.