08/19/2009 | Майдан-ІНФОРМ

Голос Америки
Вашингтон
18/08/2009


40 років тому майже пів мільйона переважно молодих американців зібралися на фестиваль рок-музики, що ввійшов в історію як Вудсток. Фестиваль, який за планами організаторів мав стати цікавим концертом, переріс у акт протесту проти війни у В'єтнамі та істеблішменту країни.

Фестиваль змінив не тільки історію рок-н-ролу, але й дав зрозуміти, що рух гіппі є сильним комерційним двигуном.

Для багатьох ця місцевість священна земля, де 40 років тому відбувся знаменитий фестиваль рок-музики «Вудсток». Земля належала фермеру Максу Ясґуру. Його син Сем розповідає, що тільки-но його батько дав згоду на проведення концерту, як виникла місцева опозиція. Почали з’являтися написи: «Не купуйте молока в Ясґура», «Ясґур любить гіппі». Це, як визнає Сем, дуже обурило його батька.

Дюк Девлин вважає себе за гіппі. В той час він подорожував автостопом і прочитав про запланований фестиваль у місцевій пресі. Дюк пригадує, що там говорилося «про індіанське село, і маленький зоопарк, і експонати кустарного мистецтва». А внизу було дописано: «Вдихайте повітря, яким ще ніхто ніколи не дихав.

15 серпня розпочався фестиваль, який став знаменним для цілого покоління американців.

Перший виконавець, співак Ричі Гейвенс, прибув на вертольоті. Тепер він згадує:

«Коли я глянув вниз і побачив усі ті кольори - то подумав: «еге ж…там репрезентоване усе людство…якщо газети помістять такий знімок - ми виграли».

У 1969-му Зік Бойл і Джо Діпоне були типовими підлітками, які в усьому не погоджувалися зі своїми батьками.

Зік Бойл ділиться спогадами:

«Прибувши на фестиваль, я побачив безліч духовно споріднених зі мною душ. Я не почувався самотнім серед дикої природи. Наш рух користувався довір’ям. Це надало мені сил і змусило подумати, що ми – сила, з якою мусять рахуватися».

А старших, як визнає Джеф Корвин, вабила атмосфера гедонізму:

«Всюди було вільне кохання. За нами видно ставок, де купалися у чому мати народила. Всі кохалися із усіма… Це був чудовий час, краще не скажеш», - згадує Джеф.

Дюк Девлин додає:

«Це було як Різдвяні свята, і Ханука, і день народження - все це разом узяте - за кілька вихідних днів. Якщо я знайшов щось з’їсти - я з’їв. Якщо знайшов щось закурити - я закурив. Якщо я знайшов місце, де можна було поспати - я так і зробив».

З дальшим напливом людей, ставало важко пересуватися.

Сем Ясґур розповідає: «Не можна було бачити трави на полі, бо землю покрили тіла. Фермери не могли під’їхати, і ми виливали молоко в каналізацію. Себто - втрачали свій прибуток».

На превелике диво, фестиваль закінчився без значного насильства. Деякі молоді люди відтак залишилися, щоби прибрати місцевість. Втім дехто, як Дюк Девлин, залишився там жити. Сьогодні він є екскурсоводом у Центрі мистецтва у Бетелі. Він каже, що попросту любить спілкуватись з людьми. «Я прибув сюди на три дні, а одержав сорок років чудового життя», - додає Дюк Девлин.