Треба жити любов’ю, міцно тримаючи шаблю в руках”

Поховали Марковського

- Це такий... старий? – запитав черговий райвідділу міліції. – У моргі, на Петра Запорожця. Весь під’їзд завоняв!..

Коли зламали двері, він уже десять днів сидів на своєму ослінчику. Телефонна трубка погойдувалася поряд. Ні ключів, ні гаманця так і не знайшли. Причину смерті експертиза не встановила „в связи с плохим состоянием тела”.

„Над всіх старшин найстарша правда”

(Леся Українка)

Він судився з трьома міліціонерами, які „на замовлення” вчинили розбійний напад на помешкання його знайомої – і вигравав. Тяглося це довго, опоненти гальмували процес, застосовуючи всі широкі службові можливості, але докази аж надто явно були на його боці.

У Григора Тютюнника є оповідання „Оддавали Катрю” – про те як за городського хама-чиновничка видавали заміж дівчину з колгоспної сім’ї тисячолітніх українських традицій. Покірна літературна Катря, здавалося б, не має нічого спільного зі „сварливим” Марковським. Але заплакати, згадавши, хочеться так само.

Самотній пенсіонер Микола Марковський років із двадцять працював кінооператором на студії „Укртелефільм”. Він не був ні заслуженим лауреатом, ані навіть членом Спілки кінематографістів – не любив організацій, не терпів кар’єрної суєти.

Микола був широкоплечим богатирем і любив усе конкретне. Це він влаштував нахабну кінозйомку політзека-шістдесятника Євгена Сверстюка просто в столярці, де той працював під наглядом гебістів. Це він розвішував по стінах студії революційні гасла й скликав бурхливі загальні збори, коли, власне, на горбачовську перебудову ще й не розвиднялося. Це він тесав дерев’яні хрести і друкував фотопортрети, які несли перед трунами Стуса, Литвина і Тихого,  коли їхній прах привезли до Києва з пермських таборів – грандіозна похоронна хода сколихнула тоді всю Україну.

„Незалежність – це стан душі”

Запліснявілі зірки українського відродження 90-х, що власноруч його ж, відродження, і зводили нанівець, мусять Миколу пам’ятати. Бо коли активісти майбутнього Руху ще товклися-радилися в Спілці письменників, кіно серед них представляла тільки маловідома студія телефільмів – власне, ми з Марковським.

У нього було золотаве волосся, золоті руки майстра і тонкий мистецький смак. Він не здатен був пройти мимо викинутої на смітник дубової дошки, електромотора чи шматка нержавійки. Таким людям просто необхідна майстерня. Микола, однак, мав лише „гостінку” на 19 квадратів із „сидячою” ванною впритул до унітазу.

Природно, він був порушником. Залізяки до авторського автомобіля вишуканого ретродизайну обточував і складав на службовій площі – у кутку технічного поверху цеху обробки плівки. Місця у ЦОПі було багато, і Марковського не чіпали, доки не почався всесоюзний розвал. Проти розграбування студії Микола виступав публічно, тож якось, повернувшись із відрядження, деталей омріяного авта не знайшов: начальство сказало „фас!”, і колеги, які ще вчора палко Миколу підтримували, вмить усе рознесли. Та й сам цех, найсучасніший і найбільший на той час у Східній Європі, довго по тому не протягнув – обладнання демонтували, а будівлю  зруйнували, аби звільнити місце для „мажорської” багатоповерхівки.

Нині обробляти плівку українські кіношники їздять до Праги або Петербурга. До Праги виходить дешевше.

Микола був професіоналом документалістики і зняв кілька десятків фільмів, хоча міг би, напевне, вдвічі більше. Директор об’єднання на прізвисько Крихітка Цахес не поспішав нав’язувати його штатним режисерам: переповнений ідеями оператор погано влаштовував запобігливих виконавців держзамовлень – надто вже ясно проступало власне ніщо.

В ігровому кіно працював нечасто, хоча за покликанням був ігровиком. Його диплом „Остановите Потапова” вражав свіжістю і точністю операторського вирішення – про цей фільм досі згадують усі, хто вчився чи працював тоді на київському кінофакультеті. Згодом навіть у документалках вибудовував кадри й цілі епізоди – світлом,  композицією, мізансценою і звісно, використовуючи власноруч виготовлені пристрої.

Його ідеї не знали жанрових меж. Технічні, режисерські чи політичні, вони без жодних авторських амбіцій десятками віддавалися на поталу колегам і друзям. Не хвилювали його й масштаби – діапазон задумів поширювався від світлофільтра на об’єктив до мільярдних соціальних проектів.

Непомірна ідейна продуктивність усіх дратувала, бо втілення більшості тих ідей якось само собою покладалося на слухачів: менеджером уже точно не був, а про пошук спонсорів і таке інше годі й говорити.

„Хто не знає рідної мови, той ворог і окупант”

(Карл Маркс)

Батько Марковського був поляк із переселенського степового села, мати – українка. Микола, звичайний херсонський пацан, завжди розмовляв по-російськи – та коли зрозумів, ким є насправді, раз і назавжди перейшов на українську.

Свобода особи і свобода нації на початку 90-х здавалися нероздільними. Бути вільним означало бути українцем. Безліч людей зі Сходу й Півдня щиро намагалися опанувати забуту мову й повернутися до рідної культури. Тривало це недовго. Сором’язливі рухівські лідери владу брати не стали, і колишні партфункціонери швидко оговталися. Країну затопила хвиля хаосу й бандитизму, жити ставало дедалі важче, і більшість східняків услід за Кучмою вирішили, що „національна ідея не спрацювала”.

Микола ж, талановитий  і вже досвідчений оператор, саме тоді пішов у групу вельми компромісного режисера працювати асистентом – тільки тому, що це був перший фільм про „розстріляне відродження” –  репресованих українських письменників.

Від свободи бути собою не відмовився вже ніколи, хоча двадцятьма роками пізніше власний син кпинив з нього, називаючи „профессиональным украинцем”.

Не дивно – Максим виростав у провінційному російському Курську. Дружина розлучилася з Марковським, коли хлопчик був зовсім маленьким. Хіба може нормальна жінка довго витримати з таким «ідейним» чоловіком?

Про сина, талановитого живописця, виштовхнутого чванливою Москвою, який, проте, так і не зрозумів, „зачем вам эта самостийность”, він завжди говорив з ніжністю і жалем. А коли зустрічалися – сварились.

„ Раб не буває ні щирим, ні добрим, ні хоробрим. Раб буває тільки лукавим. ”

З нього підсміювалися – і коли робив колегам задармо двері, балкони й дачі, і коли самотньо протистояв знищенню студії в той час як товариші одне по одному від боротьби відмовлялися; і зрештою, коли, затявшись, поклав кілька років життя на нерівний судовий поєдинок з бандитами в міліцейських погонах – останній поєдинок, у якому майже переміг. Майже.

Прокурор, який ще місяць перед тим запевняв Миколу, що справа фактично вирішена на його користь, роздратованим телефонним фальцетом навідріз відмовився від зустрічі з приводу підозрілої смерті позивача: „У меня тысячи таких дел... а все жалобы в отдел приема граждан!... в письменном виде!”. Тобто „я один, а вас багато”. І хто, власне, такий цей Марковський, та ще й мертвий?

Ховали його у суботу – вихідний. Але з телефільмівських колег провести Миколу в останню путь прийшло лишень троє. Справді, добиратися на дарницькі висілки, де покійник мешкав, довго й незручно, не кажучи вже про цвинтар геть аж за Броварами – це ж бо на цілий день!

„Мета випробувань – вивести на шлях Бога”

У Божу справедливість Микола не вірив. „Якщо Боженька такий добрий, чого ж тоді він так робить, що одні наче сир у маслі купаються, а другим їсти нічого?” – риторично допитувався він.

Ненавидів брехню, несправедливість і те, що називають жлобством. Заводився різко, говорив голосно, дошкульно й до болю ясно, і тоді хотілось аби він спинився й не ятрив душу правдами, яких полохлива наша совість намагається не помічати.

Не роздвоювався, не відступав розсудливо перед злом. Жив, як вимагало сумління, і через те життя його перетворилося на суцільний конфлікт. Боровся, як міг, і був приречений, бо надто багато у світі зла здіймається проти таких людей.

Розказати хочеться про все.

Про те, як у морзі заявили, що „посторонних” до огляду не допустять: «вы не про опознание думайте, а про похорон. И побыстрее! Кто его хоронить будет?», і як розшукували сестру і сина – через американських родичів.

Про дикий вітер на Північному цвинтарі й байдужу скоромовку найнятого за двісті гривень священника.

Про сестру Валю, самотню жінку, що все життя працювала вихователькою в херсонському дитсадку, і про те, як Микола багато років соромився до неї поїхати, бо не мав чим допомогти.

Про його абсолютний музичний слух і несподівано глибокий голос, що діставав, здавалося, до самого дна душі – „як, та він же ніколи вдома не співав?..” – дивувалася Валя за поминальним столом. Мабуть, правда – бо й тут у Києві заспівати наважувався зрідка, хіба після третьої чарки – ліричні совєтські пісні часів повоєнного дитинства.

Про те, що років до сорока Микола не вживав спиртного – „не люблю, коли в голові каламуть” – і про останні з ним зустрічі, на які з’являвся з чверткою горілки й банкою кільок у томаті.

Про те, як прикидався грубіяном-пролетарем, хоча був ідеально тактовним і делікатним, особливо щодо жінок.

Про те, як по дорозі на зйомку отримав струс мозку й поламані ребра через аварію допотопного „Москвича”, найнятого студійним начальством замість розпроданого автопарку, - і як потім під відверті знущання в судовій залі й на роботі марно намагався довести кричущий факт виробничої травми.

Про ніжну дружбу і батьківську опіку над істориком і художником-аматором, інвалідом на прізвисько Грек, геть чужим у цьому світі, бо не тямив заробити копійчину навіть на знанні кількох мов з давньогрецькою включно... це Грек підняв тривогу, коли телефон Марковського перестав відповідати.

Миколина „гостинка” була до стелі заставлена металом і деревом – деталями, інструментами, матеріалами. Своє добро він хотів перевезти в сільську садибу, яку мріяв придбати замість київського закутка. Коли виносили труп, стоси з гуркотом завалили вузенький прохід, і повсюди розсипалися шматочки картону – на них він занотовував свої щоденні справи, технічні ескізи, думки і цитати, які вважав вартими запису.

Син Максим замовив вантажну „Газель”, і за три ходки вона вивезла все на смітник.

 Через тиждень після похорону по Грекові стріляли. Вісім куль, просвистівши мимо, розплющились об металеву огорожу неподалік. ”Мабуть, попереджали. На всяк випадок”, - усміхнувся невесело Грек.

P.S.

Наш світ не сприймає Миколу й після смерті. У вельми різножанровій газеті „День” автора запевнили, що розповідь цю надрукують обов’язково, та коли через місяць довелось про це нагадати, виявилося що матеріал десь загубили. Заступник редактора пообіцяла надалі особисто простежити за підготовкою публікації, проте кілька тижнів потому автор, після чергового телефонного очікування, почув тільки: „ Вибачте, цей текст нам не підходить... за стилістикою”.

У високоінтелектуальному „Дзеркалі тижня” обіцянок не давали, редакція просто пішла на місяць у відпустку, після чого матеріал-таки загубили. Відповідь, після повторного надсилання файлу і кількаденних дзвінків, була приблизно такою ж: дякуємо, але опублікувати не можемо. Пишіть іще.

В «Літературній Україні», всеукраїнському рупорові свободи кінця 80-х, і раді б «Марковського» надрукувати, та не знають коли взагалі зможуть видати наступне число газети: грошей немає

Навіть комп’ютер не бажає визнавати право Марковського на існування, уперто виправляючи на „Маяковський”. Цікаво, який український інтелектуал програмував такі автозаміни?

Автор не має наміру писати щось іще. Але він мусить розповісти про життя і смерть Миколи Марковського. Бо це критерій. Бо правда у світі живе лише доти, доки є люди, готові за неї померти.

Перевірка Марковським триває.

• Епіграф і всі підзаголовки цього матеріалу взято із записів Миколи Марковського на вцілілих картонках.

Валерій Павлов

Відповіді