08/26/2009 | Олександр Северин

"Пацавата історія", як міг би сказати Лесь Подерв'янський, з беспрецедентно хамуватим (за критеріями цивілізованих міжнародних стосунків) та водночас дуже банальним (як на московсько-совкові традиції) листом номінального очільника Росії до українського Президента, отримала днями вельми очікуване продовження - російська прокуратура приписала гамузом і українським військовим і українським же невійськовим хлопцям з УНСО участь у минулорічному конфлікті у Південній Осетії.

І очікуваність, ба більше детермінованість такого чи подібного продовження була зрозумілою навіть не те що для прискіпливого фахового аналітика, але і для простого помірно пильного спостерігача, адже перші рядки тієї кремлівської пісні були проспівані ще восени 2008, а ФСБ – доволі послідовна контора. Та і взагалі залишаючи осторонь тему російської агресії проти Грузії, треба мати ну дуже вже "широко заплющені очі", щоб, після газових війн, мєдвєдєвського епістолу і років російського нудіння про російську ж мову, російський же флот, російську ж церкву не бачити системної роботи наших сусідів з:

а) формування світового іміджу України як вічно винної (попри те, що винні ми переважно тим, що комусь хочеться жерти, навіть з загрозою отримати тяжкий розлад травлення), або ж "терпіли";

б) призвичаєння і української влади, і українського загалу, і загалу світового до нормальности і усталености обов'язку України повсякчас виправдовуватися перед Москвою, котра за такого виверту постає як наполегливий, терплячий, але за потреби і справедливо-суворий вчитель нерозумного, соціально неадаптованого підлітка та навіть соціопатичного підлітка.

Іншими словами, якщо метою московської політики на просторі, що там звикли звати "ближнім зарубіжжям", є встановлення свого домінантного впливу в тій чи іншій обгортці, то саб-метою поточного супровідного пропагандистського шумовіння – призвичаєння всіх і вся до неповносуб'єктности України і, відтак, до доцільности чи то навіть необхідности московського над нею патронату.

Погано? Погано, але коли ведмідь вдирається у господарство і спустошує його, то винен в тому не конче ведмідь, бо в тому є його ведмежа природа, але й лох-господар, котрий замість побудувати міцні загорожі, розставити капкани і невсипущо пильнувати хазяйство з потужною рушницею, займався переважно особливою, як це ще на початку минулого століття підмітив організатор "Сокола-Батька" Іван Боберський, українською справою – тобто куняв. Подібно до цього, мати справу з сусідньою гебістською імперськи-стурбованою державою-висмоктувачем і кожного разу щиро дивуватися тому, що вона діє у єдиний їй відомий спосіб – гебістсько-імперський, аж ніяк не є ознакою стратегічної мудрости. Тож, починаючи кожного разу гарячково і дещо хаотично виправдовуватися та намагаючись уникнути звинувачень, Україна потрапляє у завбачливо приготовану Кремлем іншу пастку – пастку вторинности і суб'єктної меншости.
То що, не виправдовуватися і дозволити вільний рух луб'янських мислевірусів земною кулею? Ні, грати на випередження.

Розумні люди у бойових мистецтвах розрізняли чотири етапи майстерности. На першому етапі адепт вимушено реагує на дії супротивника. На другому – випереджає їх. На третьому – може собі дозволити знову реагувати на дії супротивника. На четвертому ж рівні дії супротивника для майстра не мають значення.

У сучасному взаємопов'язаному і взаємопроникненому "зменшеному" інформаційними і не тільки технологіями світі нема надпотуг четвертого рівня. І навряд чи навіть така потуга, як Сполучені Штати Америки балансує десь далі, ніж на півдорозі між другою та третьою сходинкою. Але держава, котра не прагне з першого щаблю перейти на другий, напевно не викликатиме повагу до себе як до вагомого суб'єкта і вправного бійця.

У взаєминах з Росією, як і підходах до "російського питання" (радше кремлівського) на рівні світових політичних платформ потрібно не рефлекторно реагувати на поточні модифікації довготривалих загроз, а мінімізувати ці загрози упереджувальними заходами, формувати порядок денний і нав'язувати свої теми. І хай нікого не дивує вжите слово "нав'язувати" стосовно такого великого (хто скаже, що малий?) партнера як Росія – насправді РФ на міжнародному полі є дуже вразливою до потужних та/чи влучних інформаційних впливів, адже її, таку, як вона є стараннями путінських гебешників, бояться. А острах – далеко не найкращий гарнір до довіри. Як приклад: для сталого і перспективного в сенсі стратегічного розвитку зиску від [швидко]вичерпних ресурсів недостатньо їх мати тут і зараз, важливо ще й мати твердопрогнозовану перспективу сприятливого ринку на певний період. А кон'юнктура, залежна від вподобань та побоювань споживача – штука мінлива і чутлива.

Щоправда, і це надважливо, щоб діяти, потрібно вивчати, досліджувати, аналізувати і знати. І тут хай мене спростують обізнані і втаємничені гуру, але на мій погляд "науково-практичне" українське росієзнавство, себто галузь, предметом якої є всі чинники зародження, формування, впровадження та результатів російської політики, перебуває у стані, навряд чи здатному навіяти шось, окрім тихого серпанкового смутку. Гугль його знає, чи є в тій галузі в Україні щось відмінне і вагоміше за кілька сумних сайтів, що відгукуються на "інститут Росії" у пошуковому вікні. А якщо щось і є, то чи є власне галузь? А якщо і галузь є, то чи є механізм перетворення її продукту на політику? Бо чого вже точно нема так це політики. Доведено.

Розумники з Центру міжнародної безпеки й оборонної політики Національного інституту оборонних досліджень корпорації RAND графічно зображують поле стратегічних альтернатив як перехрещені вісі, де горизонтальна лінія – це "вісь твердої сили", що має своїми полюсами "протидію" та "підтримку", а вертикальна – "вісь м'якої сили" від "уникання" до "заохочення", центральна ж точка перетину ліній символізує "ігнорування". Очевидно, що за сучасної ситуації (зокрема – обумовленою внутрішніми слабкостями) Україна має на міждержавному полі намагатися оперувати на лінії "м'якої сили", уникаючи загроз (надто – необов'язкових), та заохочуючи як демократичні, прозахідні чинники в самій РФ, так і широкі міжсуспільні контакти, вибудовуючи свою поставу і місію привабливого суб'єкта, вільного простору для тих росіян, по свідомости яких не пройшовся путінський танк. Водночас - жорстко протидіяти інспірованим недружнім чинникам всередині країни (діапазон зовнішніх проявів яких може позірно різнитися від кондово-промосковських утворень до "кликушествующих" (яке доречне ісконно російське слово!) ізоляціонистів, але метою є одне спільне – утримання України від західної цивілізації на відстані хоч патріаршого посоха, хоч флагштоку з гіперпатріотичними мантрами на патріотичних кольорах, а відтак – утримання у сірій зоні російського впливу).

Тож я недарма згадав тут розумників з RAND, і не так для принагідної апеляції до іхніх креслень стратегій, як з поваги до розумників взагалі і до країн, котрі вибудовують свої політики не на рефлексах та/чи "доцільности" у її сприйнятті тією чи іншою туземною ОПГ, яка в цей момент "рулить", а на обгрунтованих порадах системно працюючих патріотичних розумників. Ясна справа, до рівня RAND і подібних нам поки як "поплавку" до Гарварда чи Оксфорда (у т.ч. – в аспекті готовности держави дослуховуватися), але важливо прагнути.

Щоби діяти, потрібно розуміти, щоби розуміти, потрібно знати, щоби знати, потрібно вивчати предмет, на все це витрачаючи час, кошти, зусилля. Але інакше завжди гратимемо другим номером, чорними. А хочеться білими.


^{Олександр Северин, к.ю.н.,
радник ВГО Альянс "Майдан"}