08/29/2009 | Олександр Северин

Коли сміливі і гарячі українські хлопці не так давно разгатили писка і лівицю бесарабському Іллічеві, інтернетні і не тільки медіа-ресурси зарясніли повідомленнями і суперечками про цінність оного для української культури ба більше, культури світової, позаяк за однією з екстремальних версій Іллічеві нібито знайшлося місце у списку культурних пам'яток ЮНЕСКО. Слово "екстремальних" виглядає мені тут тим більш доречним, що нагадує сленгове "стремати", хіба нормального українця не "стремає" від твердження про те, що бовван винуватця мільйонів смертей може мати якусь цінність для культури нащадків ним погублених людей?

Тож у суперечках та намаганнях домогтися вилучення непотрібного в усіх сенсах Ілліча з культурного списку було зламано певну кількість уявлених списів, потерто-побито куди більшу кількість комп'ютерних клавиш, напевно що запльовано дещо моніторів, нароблено трохи піару і, мабуть, трохи пороблено опонентам. Аж врешті, наприкінці серпня медіа сповістили, причому з посиланням на цілого (на відміну від бесарабського Ілліча) міністра юстиції України М.Оніщука, що "Кабінет Міністрів виключив пам'ятник Леніну біля Бессарабської площі в Києві з переліку пам'ятників національного значення". За версією, наприклад, Українських Новин: "Оніщук сказав, що цей пам'ятник позбавлений лише статусу національного значення, і додав, що подальша його доля є прерогативою місцевої влади".

Мені це видалося цікавим, бо, почувши після отримання Іллічем щелепно-лицевої травми різні версії про його неабиякий статус, я був трохи пошурхотів нормативною базою і не знайшов і натяку на той статус, не кажучи вже "перелік ЮНЕСКО", котре було незаслужено заплямоване вар'юватим звинуваченням у латентній ленінофілії.

Тому, почувши щойно про серпневий чин КМУ не від когось там, а від керівника "міністерства справедливості", хочу відновити формальну справедливість. Тим більш, що за пам'ятним твердженням працюючої (аби не спрацьованої) керівниці міністра, справедливість є і за неї варто боротися.

Отже.

У "Переліку пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України" (постанова КМУ від 27 грудня 2001 р. N 1761) травмованого і малорухомого, як би там не було, Ілліча нема і не було.

Нема згадки про бесарабського боввана і у "Cписку пам'ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави", затвердженому ще постановою постановою Ради Міністрів УРСР далекого 24 серпня 1963 р. N 970 і з тих пір нещадно "коцаному" урядами вже незалежної України (жодному з котрих, одначе, не спало на колективний розум позбутися "УРСР" у назві документу, що на мій погляд є доволі симптоматичним, хоча це вже й трохи інша історія).

А якогось іншого "переліку пам'ятників національного значення" не існує взагалі.

То де ж таки є страждалець? А ось він замельдувався – у незмінному з дати прийняття "Списку пам'ятників мистецтва, історії та археології республіканського значення Української РСР, що перебувають під охороною держави", затвердженому постановою Ради Міністрів Української РСР від 21 липня 1965 р. N 711, на доволі ганебному як для вождя місці 104, яко "скульптура з полірованого червоного граніту, постамент з чорного полірованого лабрадориту".
Відтак, якщо лише не бреше підступно моя файна і щоденно оновлювана комп'ютерна база, чого за нею ніколи не помічалося - ніякого "національного значення", жодних "державних пам'яток" (про список ЮНЕСКО мовчу). Полірований червоний Ілліч мав скромну прописку у довжелезному переліку об'єктів, що сподобалися колись совковій номенклатурі.

То яке юридичне значення має наявність чи відсутність там Ілліча, разом з його лабрадоритовим і також полірованим постаментом? Та нема значення, і нема, дякуючи Богу і українцям, ні "Української РСР", ні позакримського "республіканського значення", ні тої "держави", що це благолєпіє мала колись охороняти. І правова вага того дохлого документа, на котрий не посилається жоден інший акт і всенький сенс якого зводився до вказівок давно не існуючим виконкомам Рад депутатів трудящих, "міністерству культури УРСР" та "Академії наук УРСР" – нуль. Тобто абсолютно точно співпадає з цінністю полірованого Ілліча для української культури.

Втім, звісно, у вільному суспільстві всі бажаючі можуть бути зі мною незгодні, вважати постанову РМ УРСР "вєчно живой" і поспішити згідно з п.2 "разом з виконкомами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад депутатів трудящих з залученням Спілки художників України на підставі матеріалів паспортизації пам'ятників 1964 року провести роботу по поступовій заміні в установленому порядку наявних монументів та бюстів В.І.Леніна, видатних діячів Комуністичної партії і Радянської держави, діячів науки, літератури і мистецтва, що мають низький художній рівень виконання". Про виконання доповісти черговому лікарю.

Я анітрохи не сумніваюся, що, рано чи пізно (краще раніше), пам'ятника головному большевицькому злодію не стане. Рівно як не стане в Україні інших пам'ятників йому та його комуністичним поплічникам, як не стане і самих поплічників, а поступово – і адептів культу.

Тож насправді, у прив'язку до цієї історії, окрім долі гарячих але справедливих українських хлопців та здатности міністра юстиції бути точним у висловленнях, мене турбує тільки одне – щоби більше ніколи ми не ставили і не толерували, хоч на вулицях і площах, хоч у власній свідомости, жодних вождів, вождиць і вождиків. Хоч полірованих на лабрадориті, хоч і ні.


<sup>Олександр Северин, к.ю.н.


фото УНІАН</sup>